Методологія та її різновиди

Методи складають основу вчення, яке має назву методології і являє собою комплекс спеціальних знань, що опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, форм, прийомів, які можуть бути застосовані у відповідності зі змістом науки як такої, або певної галузі знань, з об’єктом досліджень, характером зв’язків і закономірностей, що підлягають вивченню.

Якщо метод – це окремо узятий прийом, засіб наукового пізнання, модель, здатна при її застосуванні привести до бажаного узагальнення емпіричних фактів або теоретичних положень, то методологія – системне знання про можливості дослідження об’єктів науки. Методологія вказує на те, що метод може бути вироблений, застосований та обґрунтований лише на теоретичному рівні. Іншими словами, метод – це теорія, запроваджена в дію, а методологія – розгорнутий метод. Наявність методологічних засад дослідження свідчить про теоретичну зрілість дослідника, здатність його до критичного самоосмислення власної діяльності. З іншого боку, у міру накопичення наукових фактів, теоретичних положень настає період пошуку шляхів узагальнення наявного матеріалу та визначення напрямків подальших досліджень. Як правило, методологічними узагальненнями опікуються науковці, які здатні піднятися над конкретикою власної наукової дисципліни і осягнути її зміст у більш широкому контексті, що найбільш характерно для фундаментальних наук.

Методологія виконує функцію упорядкування і систематизації окремих методів, встановлює вірогідність їх використання у різних галузях, відповідаючи на питання про те, якого роду умови, засоби і дії є необхідними і достатніми, щоб реалізувати певні наукові цілі. Методологія, разом з тим, не обмежується лише дослідженням самих методів. Її предметом є пошук відповідей на питання, про те, що є істинним знанням, які критерії його відокремлення від знання неістинного, у яких формах існує знання в процесі свого розвитку, як наукові знання співвідносяться з методами.

Методологія виявляє себе на двох рівнях: філософському та конкретно-науковому. У останньому випадку мова йде про знання щодо сукупності принципів і методів, які застосовуються у тій чи іншій спеціальній науковій дисципліні. Специфічний набір методологічних засобів мають дослідження у фізиці, біології, хімії тощо. Концепції, положення, принципи, що є справедливими до цілого ряду фундаментальних і конкретних наук, складають базове знання загальнонаукової методології. Такими є, наприклад, положення математики, теоретичної кібернетики, теорії систем, що оперують поняттями інформації, складності, системи, структури, управління, знаку, алгоритму та іншими. Ці науки безпосередньо відчувають на собі вплив філософських концепцій, особливо коли вони досягають теоретичного рівня відокремлення рефлексії щодо законів, моделей, методів від процесу їх конструювання. Особливо велике методологічне значення в сучасній науці має математика, яку, зазвичай, відносять до природничих наук. Останнє твердження має рацію лише тому, що математика завжди спиралася у своєму розвитку на природничі науки – фізику, хімію, біологію. Але вже у ХIХ ст. математичні дослідження стають необхідними у економіці, у ХХ ст. – у лінгвістиці, соціології, історії, політології. Стає зрозумілим, що принципово нематематичних наукових дисциплін взагалі не існує.

Базовою основою конкретно-наукової методології є спеціальна (локальна) картина світу, що формується і існує як загальне бачення предметної області у її фундаментальних характеристиках у певній науці. Велике методологічне значення мають закони, які визначаються у процесі наукових досліджень. Згодом закон інкорпорується у наявну систему наукових знань, перетворюючись у засіб пізнання, та інструментарій інструментом подальшого розширення знань.

Разом з цим, результати фундаментальних наук можуть трансформуватися також і у методи більш конкретних наук. Наприклад, для технічних наук методологічного значення набувають закон збереження і перетворення енергії та другий початок термодинаміки, що обґрунтовують неможливість створення „вічного двигуна”. Тісний зв’язок інженерної діяльності з практичними потребами зумовлює необхідність урахування у технічних науках багатоманітних і мінливих регулятивів соціально-економічного характеру.

Поняття методології має і інше – суто філософське наповнення. Оскільки пізнавальна діяльність людини і людства знаходилася в центрі уваги філософії протягом усього її історичного розвитку, остільки проблеми методів і методології пізнання входять до змістовної частини гносеології як такої, а згодом стають складовою частиною епістемології як теорії наукового пізнання.

Філософський зміст методології складають положення онтології, гносеології, антропології, діалектичної та формальної логіки, етики, естетики, аксіології. За винятком формальної логіки усі вони не дають жорстких норм, рецептів чи інструкцій, фіксуючись у загальних орієнтирах для наукових досліджень. Образно говорячи, філософські положення виконують роль компасу, але не карти, на якій вже прокладений шлях до кінцевої мети. Можна сказати, що філософська методологія переважно формує мотивацію науково-дослідницької діяльності.

Зміст філософських регулятивів методологічного характеру передається за допомогою гранично загальних понять –філософських категорій, які до того ж відрізняються не досить чітким обсягом. Вказаними властивостями категорій визначається їх орієнтуючий, але не категоричний характер.

Сукупність філософських регулятивних засобів складає основу методології. Тут беруть початок усі інші методологічні установки та виявляються історично конкретні межі кожної теорії, осмислюються переламні ситуації у розвитку фундаментальних наук. Разом з тим, філософські методологічні регулятиви стають дійовими засобами лише за умови, якщо вони опосередковані іншими, більш конкретними методологічними системами. Загальнофілосфоські регулятиви транслюються у наукові дослідження завдяки загальнонауковим, конкретно-науковим і методичним засобам.

Оскільки процес пізнання є складовою змісту теоретичного філософського знання, остільки справа не обмежується створенням окремих методів чи методологічних положень, але й супроводжується намаганням звести ці положення і принципи у методологічну систему. Якщо не враховувати формальну логіку Аристотеля, то історично склалися три таких системи: механіцизм, діалектика та системний аналіз, які відповідно формувалися на тлі наукової революції (ХVII ст.), що призвела до становлення механіки, розповсюдження в наукових дослідженнях еволюціонізму (ХХ ст.) та переходу до аналізу складних систем, що саморозвиваються (друга половина ХХ ст.).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Форми та методи наукового пізнання; особливості наукових методик	\|	Механізм, діалектика, системний аналіз як історичні філософсько-методологічні концепції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.