Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

І соціально-гуманітарних наук

Сучасні варіанти класифікації науки, як сукупності окремих наукових галузей, неодмінно передбачають перш за все їх розподіл на природознавчі та соціально-гуманітарні, обмежені рамками об’єктів наукової діяльності. Саме таке обмеження, як зазначає відомий російський філософ В.С.Стьопін, відрізняє „соціально-гуманітарні науки” від „соціально-гуманітарного знання”, яке не зводиться до результатів наукових досліджень, а в узагальненому варіанті „охоплює позанаукові форми творчості людства (філософську есеістику, публіцистику, твори літератури, мистецтва та ін.)” [88].

Не заглиблюючись в аналіз відмінностей поміж наукою та мистецтвом, які відрізняються перш за все не за суттю, а лише за методами пізнання оточуючого світу та людської природи, зазначимо, що природа творчості людини є єдиною і в науках, і в будь-яких видах мистецтва, бо вона „визначається інтуїтивною здатністю групувати факти та враження оточуючої реальності таким чином, щоб задовольнити нашу емоцій потребу в відчутті гармонії від свого творіння, …критерій істинності якого в подальшому перевіряється: в науці – практикою, в мистецтві – часом” [71].

Отже соціально-гуманітарні та природознавчі науки є двома взаємодоповнюючими різновидами наукового пізнання, що розрізняються специфікою методів дослідження та предметом дослідження.

Предмет природознавства – неорганічна матерія, що рухається, а предметною областю соціальних та гуманітарних наук – органічна (жива) та мисляча матерія, що охоплює людину як суб’єкт пізнання, його свідомість.

В гуманітарних і соціальних науках предметом пізнання є людина та її дух, причому цей предмет розглядається здебільшого як своєрідний текст, що має людський зміст. Дослідження такого предмету забезпечується розробкою відповідних семіотичних засобів (певні норми, правила, процедури та методи пізнання), серед яких найбільш важливою була і залишається проблема герменевтики, інтерпретації текстів з людським змістом. При цьому довгий час панувало уявлення, що зазначена інтерпретація є виключно монополією гуманітарних людинознавчих наук, а предметом соціальних наук – механізми функціювання та еволюції відповідних суспільних структуроутворень.

З кінця ХХ сторіччя набуває розповсюдження твердження про те, що принципової різниці поміж гуманітарними та соціальними науками не існує, бо соціальні структуроутворення являють собою „констеляції та виробники змістів людських дій” [47]. На роль таких виробників або „фабрик змістів” в наш час починають претендувати культурна психологія, інтерпретативна соціологія, антропологія, герменевтика історичних досліджень. Це дає підстави для використання узагальненого визначення таких наук як соціально-гуманітарних наук, які разом з цим, на думку деяких науковців, взагалі не слід розглядати як науки, бо поміж ними та природознавчими науками „існує безодня, що не може бути подоланою” [47].

На різних стадіях розвитку наукового пізнання завжди відбувалися і будуть відбуватися в подальшому процеси диференціації та інтеграції наукових напрямків не лише в межах соціально-гуманітарних або природознавчих наук, але й має посилюватися тенденція до інтеграції поміж ними (психофізика та психотехніка, біофізика та біокібернетика і т.ін.). І ці взаємодоповнювальні процеси, зумовлені вимогами сучасної науки та її методології, надають можливість збагнути в цілому особливості наукового знання на досягнутому рівні. Суттєве ускладнення предмету пізнання природознавчих наук (об’єкти та явища мікро- та мегасвіту) стало одним з головних чинників виникнення нового типу інтеграції цих наук з соціально-гуманітарним знанням, а саме методологічної їх інтеграції, що ґрунтується на принциповій єдності методів наукового дослідження та епістемологічних засобів інтеграції, бо втручання в існуючу реальність (світ) завжди залежить від інтеграції і навпаки.

Таким чином, мова йде не про досягнення в майбутньому єдиної узагальненої науки, яка існувала в стародавньому світі або яку свого часу передбачав К.Маркс і про яку мріяли прихильники логічного позитивізму. Хоча навіть вірогідність реалізації методологічної інтеграції природознавчих та соціально-гуманітарних наук сприймається в наш час досить неоднозначно, тобто залишається однією з проблем сучасної філософії та методології науки.

Обґрунтування можливості методологічної інтеграції природознавчих та соціально-гуманітарних наук доцільно розпочати стислим хронологічним описом передумов появи соціально-гуманітарних наук з подальшим генезисом їх основ. Філософсько-методологічний аналіз аспектів такого генезису здійснив зокрема В.С. Стьопін [88].

Першоджерелами знань про людину та її соціальну поведінку в здійснювалася ще в період античності, як правило, за допомогою соціофілософських схем, хоча саме Арістотель розробив першу систему психологічних понять на підставі суб’єктивного та генетичного методів, тобто саме на природознавчого підґрунті. І лише при спробах пояснення вищих форм розумової активності він відривався від природознавчо-наукового підходу, схиляючись до дуалізму. Концепція дуалізму, тобто „двох психологій” (В.Вундт, Г.Ріккерт), згідно якій психологія не може бути єдиною наукою, позаяк нібито природознавчо-науковий експериментальний підхід в принципі несумісний з культурно-історичним підходом, набула нового поширення вже на межі ХІХ-ХХ сторіч. Отже, найперші спроби наукового дослідження людини та її відношень, умов існування в соціумі були безпосередньо пов’язані з використанням і запозиченням ідей та методів природознавства.

Вирішальне значення для початкової стадії становлення та формування соціально-гуманітарних наук, що припало на ХVIII сторіччя, мала механістична картина світу, яка досягла свого найбільшого розквіту і відігравала на той час не лише роль загальнонаукової картини світу, але й філософських основ науки. Тому, цілком природно, що механістичне природознавство стало підґрунтям програми побудови дійсно наукового знання про людину та суспільство. Так соціальні концепції А.Сен-Сімона, Ш.Фур’є, А. Гольбаха та інших створюються на підставі „парадигмальних трансплантацій” понять, принципів та законів механіки (шляхом використання понять сили, інерції для характеристики людини; закону тяжіння як основи нової філософії, а згодом і фундаменту політичних наук тощо).

Генезис соціально-гуманітарних наукових досліджень в якості окремих наук розпочався в ХІХ сторіччі, коли „в культурі техногенної цивілізації виразно сформувалося відношення до різних людських якостей та до соціальних феноменів як до об’єктів керування та перетворення” [88]. При цьому найперші кроки до зазначеного конституювання соціально-гуманітарних наук були лише спробами певної модернізації образів, уявлень і понять, запозичених з тієї ж механістичної картини світу з застосуванням нових підходів відносно їх інтерпретації.

Зокрема, О.Конт, засновник позитивізму та соціології, використовує поняття „соціальна статика” та „соціальна динамика”, тобто розглядає соціологію як своєрідну соціальну механіку, задля тлумачення якої необхідне уявлення щодо її історичного розвитку, що на його думку є фундаментально-визначальною характеристикою суспільства. При цьому суспільство повинно розглядатися не як механізм, а в якості особливого цілісного організму, подібного до об’єктів біології (живої природи). Подальший розвиток концепція О.Конта набула завдяки запропонованій Г.Спенсером загальній теорії еволюції, згідно якій розвиток суспільства є особливою фазою еволюції світу. При цьому Г.Спенсер „намагається виділити деякі загальні принципи еволюції та їх специфічні конкретизації стосовно до біологічних та соціальних об’єктів. Ідея суспільства як цілісного організму, згідно Спенсеру, повинна враховувати, що люди як елементи суспільства володіють свідомістю, котра нібито розлита по всьому соціальному агрегату, тобто не є локалізованою в деякому одному центрі” [88].

Методологічна інтеграція будь-яких наук досягається не лише завдяки наявності „принципової єдності методів дослідження” [47], але й реалізації сукупності умов наукового способу пізнання як неорганічної, так і органічної природи. Однією з таким обов’язкових умов є характерне для природознавства відношення до будь-яких досліджуваних явищ і процесів як до об’єктів.

Саме в ХІХ сторіччі, в епоху індустріалізму завдяки розвитку товарно-грошових відношень „об’єктно-предметне відношення до людини та суспільних утворень стає домінуючим в техногенній культурі” [88]. Розділяючи погляди К.Маркса щодо опредмечування людських якостей в системі капіталістичного господарства, тобто їх перетворення в товари з певним грошовим еквівалентом, Г.Зіммель розглядає гроші „як універсальний засіб обміну, що визначає характер відношень і спілкування в самих різних галузях людської діяльності; як особливий культурний феномен, що опосередковує відношення людей” (Цит. згідно [88]). Досить яскраво концепцію Г.Зіммеля охарактеризував сучасний психолог С.Московічи, стверджуючи, що „…завдяки грошам як посереднику, не лише матеріальні предмети, але й духовні сутності, ідеї та цінності стають світом настільки ж автономним та об’єктивним, як і світ фізичний” [64]. Ідея Г.Зіммеля щодо здатності грошей перетворювати індивідуально-унікальні якості та стани людини в кількісно-калькульовані об’єкти, була розвинена М.Вебером та М.Фуко до рівня особливого типу нової раціональності, яка передбачала відношення до людини як до предмету раціональної регуляції, що охоплює широкий діапазон сфер людської діяльності (від повсякденного побуту до мистецтва).

Такими були передумови, підґрунтя для подальшого генезису соціально-гуманітарних наук, які й забезпечили можливість їх становлення, формування та розвитку шляхом використання понять, ідей, підходів, уявлень, апробованих в природознавчих науках. Разом з тим, на заваді можливості методологічної інтеграції природознавчих та соціально-гуманітарних наук стоять необхідність кропіткого переосмислення первинних парадигм природознавства при їх застосуванні в науках про людину, а також незавершеність процесу становлення методологій природознавчого та соціально-гуманітарного пізнання. Інтеграції не сприяє наявність полярно протилежних наук, живучість тез та ідей щодо існування принципових відмінностей поміж науками про природу та науками про людину, дух та соціум, висловлених свого часу В.Дільтеем, В.Віндельбандом, як й нині залишаються предметом дискусій.

Критичний аналіз зазначених тверджень, здійснений російськими філософами В.С. Стьопіним та В.А. Лекторським [88, 47] досить переконливо свідчить про відсутність принципово суттєвих перешкод на шляху реалізації методологічної інтеграції природознавчих та соціально-гуманітарних наук.

Розглянемо більш детально підстави для такого оптимістичного прогнозу.

1. Ідея Г.Ріккерта щодо індивідуалізації та генералізації, тобто твердження, що гуманітарні науки досліджують унікальні індивідуальні явища, а природознавчі – узагальнені закономірності не підтверджується реальною науковою практикою, що розвивається в просторі поміж зазначеними полюсами і переконливо свідчить про відсутність такого різкого протиставлення між ідеографічним методом з одного боку, та номотетичним з іншого.

Досить нагадати, що науковий метод є своєрідною угодою поміж вченими, яка надає змогу здобути такі знання, які можна перевірити, накопичити, зберегти, тобто передати сучасникам та наступним поколінням. Індивідуально неповторні події мають місце не лише в історії суспільства, але й процесах розвитку неживої природи (утворення та розвиток Всесвіту, планет Сонячної системи, тощо). Будь-яку індивідуальну подію неможливо охарактеризувати без використання загальних понять, без врахування системи загальних відношень.

Історики, досліджуючи певний період в обраному регіоні, використовують загальні методи економіки, соціології, математичної статистики, виявляючи завдяки цьому узагальнені ознаки об’єктів дослідження. „Сьогодні ясно, що аналіз історичних фактів – це не що інше, як раціональна реконструкція, що спирається на загальні методи” [47]. Кожна з таких історичних реконструкцій здатна відтворювати логіку та тенденції історичного процесу лише на підставі взаємодоповнювального поєднання двох методів або підходів – ідеографічного (орієнтованого на опис унікальних подій, фактів) та номотетичного (орієнтованого на пошук узагальнених законів). Зумовлене це тим, що наука – це організоване знання, а не сукупність окремих зафіксованих фактів, подій чи явищ, які і в природознавстві і в суспільстві можуть бути унікальними за своїм проявом.

Аналогічна ситуація спостерігається і в соціології, де важливість розуміння мотивів, намагань, прагнень індивідуальних суб’єктів поєднується (за твердженням Вебера) з уявленнями про ідеальні типи як узагальнені наукові поняття, посередництвом яких створюються пояснювальні моделі тих чи інших процесів в соціумі.

В свою чергу, предметом сучасного природознавства, зокрема астрофізики є дослідження таких унікальних систем як Всесвіт, Земля, Всесвітня екологічна система, або унікальних явищ (реліктове випромінювання, зміщення орбіти Меркурія тощо).

2. Згідно концепції В.Дільтея гуманітарні науки мають справу з розумінням, з інтерпретацією дій людини або їх продуктів (тексти, соціальні інститути), з використанням методів герменевтики; а природознавчі науки – з поясненням існуючих явищ або фактів на підставі перевірки гіпотетичних варіантів.

В дійсності розуміння та пояснення взаємопов’язані між собою в будь-якому різновиді наукового пізнання, відрізняючись лише акцентуванням такого взаємозв’язку.

Процедура розуміння людських дій та їх продуктів передбачає і охоплює знання правил цих дій, її мотивів, прагнень взаємодіючих суб’єктів, їх уявлень відносно конкретної ситуації, що досить легко реалізується у випадку розгляду сучасних ситуацій. Проте, процедура розуміння значно ускладнюється при дослідженні більш ранніх стадій існування людства (історія, антропологія, соціологія), коли дослідних повинен звернутися до своєрідного відтворення та пошуку вірогідної репрезентації мотивів, ситуацій, дій суб’єктів та їх продуктів.

За умов такого підходу розуміння зводиться до раціональної реконструкції, яку цілком можливо розглядати в якості одного з різновидів пояснення. Отже кожна з можливих історичних реконструкцій – це своєрідна теоретична модель, спрямована не лише на опис, але й на розуміння та пояснення певного фрагменту історичної реальності. Саме тому раціональні історичні реконструкції досить широко і ефективно використовуються як в природознавчих, так і в соціально-гуманітарних науках, хоча при цьому зберігається деяка специфіка таких реконструкцій. Зокрема, при реконструкції певних фрагментів духовної історії перед дослідником постає необхідність проникнутися, заглибитися в особливості культурних традицій досліджуваного історичного періоду, які здебільшого суттєво відрізняються від його власних уявлень. „В такому випадку, на думку П.Рорті, визначальними стають процедури розуміння, руху за герменевтичним колом, коли розуміння багаторазово переходить від частини до цілого, осягаючи особливості іншої культурної традиції” (Цит. згідно [88]).

Спільними ознаками розуміння при пізнанні органічної, чи неорганічної матерії є те, що процес розуміння визначається значною мірою світоглядом дослідника, тобто осягнутою на підставі існуючої наукової картини світу сукупністю знань, що набули рівня глибоких переконань. Отже, світогляд як методологія в дії та рівень культурної традиції суттєво впливають на процедури розуміння та пояснення. Наприклад, якщо в культурі техногенної цивілізації пізнання природи та людини суттєво розрізняються, то в інших культурних традиціях, зокрема, в традиціоналістській, зазначена різниця зводиться нанівець.

В природознавчих науках розуміння своєрідним чином влаштоване безпосередньо в процеси спостереження, формування фактів та дослідження. Сучасна людина з середньою освітою, на відміну від мислителів античності, глибоко переконана в тому, що атом ні за яких обставин не можна вважати неподільним. Але при цьому дослідник в галузі ядерної фізики або фізики „елементарних частинок” має справу з абстрактними конструктарами (кварк, спін, глюон тощо), тобто поняттями про лінгвістичні об’єкти, що принципово не спостерігаються. Саме конструкти є основними елементами побудови абстрактної теоретичної системи на відміну від елементарних понять, тобто понять про об’єкти, що спостерігаються.

В сучасному природознавстві науковці зосереджені на розробці різних типів інтерпретації завдяки тому, що факти для перевірки існуючих гіпотез як правило, не задані, але завжди розтлумачені, інтерпретовані. Тим самим пояснення в природознавчих науках по суті зводиться до виявлення та з’ясування чинників, пошуку особливостей причинно-наслідкового взаємозв’язку, меж та правомірності його застосування в мікросвіті.

В соціально-гуманітарних науках зусилля фахівців спрямовані не лише на пошук чинників окремих подій, тенденцій, прагнень, але й на з’ясування мотивів дій людини чи соціоугруповань, хоча ці методи цілком правомірно розглядати в якості чинників особливого типу.

3. В соціально-гуманітарних, як і в природознавчих науках, ступінь можливого розуміння та пояснення, з’ясування процедури створення історичних реконструкцій в першу чергу зумовлюються наявністю відповідної наукової картини світу, що задає схему-образ досліджуваної предметної області на досягнутому рівні розвитку засобів наукового пізнання. Зокрема, фізичні картини світу (механічна, електромагнітна, квантова-польова) являють собою синтез найбільш узагальнених філософських та фізичних ідей, уявлень, що знаходяться в стадії постійного еволюційного розвитку.

Передумовами створення наукових картин світу є дисциплінарна онтологія, інтерпретація категорій, понять або конструктів, наявність сукупності методологічних принципів, перш за все регулятивно-конструктивних, які є базисом фундаментальних теорій як вершини наукового пізнання.

Способи побудови наукових картин в соціально-гуманітарних науках та пошук варіантів їх філософського обґрунтування і в наш час залишаються предметом дискусій серед філософів та методологів.

Одним з аргументів відносно неможливості створення зазначеної наукової картини в „науках про дух та людину” є твердження про те, що в цих науках неможливі фундаментальні теоретичні узагальнення, оскільки предметом соціально-гуманітарних наук є окремі події, локалізовані в просторі та часі, в той час як вінцем емпіричних узагальнень в природознавстві є саме теорія.

Як зазначає В. Лекторський, однією з основних проблем фахівців соціально-гуманітарних наук є можливість наукового аналізу соціальних структур, які створені людськими діями, і в свою чергу зумовлюють такі дії. „Вірно, що регулярності в людських діях не є постійними, що вони мають локальні риси і культурно та історично обумовлені. Якщо і можливо вести мову щодо відкриття законів в науках про людину, то слід визнати, що ці закони не універсальні, а локальні. Тим не менш, розуміння та пояснення цих законів (регулярностей) можливе лише за допомогою теорії” [47].

Варто нагадати, що закони природознавства також можливо розглядати як локальні, тобто характерні для певного історичного періоду. На користь цього свідчить спадкоємність фундаментальних теорій однієї предметної спрямованості, передбачувана методологічним принципом відповідності або своєрідна почергова зміна фізичних наукових картин світу. Це в значній мірі нагадує послідовність історичних реконструкцій в соціально-гуманітарних науках, які „можна інтерпретувати як особливу теоретичну модель того чи іншого унікального історичного процесу” [88].

Цілком правомірним є застосування в науках про людину також інших методологічних принципів природознавства. Зокрема, принцип невизначеностей за умов урахування його впливу на принцип причинності цілком може претендувати на один з варіантів вирішення філософського протиріччя поміж свободою волі та детермінізмом, своєрідним підтвердженням вчення Лукреція про те, що свобода волі людини можлива завдяки „незначним відхиленням первісних начал”.

До того ж, в дискусіях щодо можливості розробки методологічних принципів соціально-гуманітарних наук, як зазначає В.С. Стьопін, досягнуто консенсус відносно трьох таких принципів:

- уявлення про суспільство та людину повинні враховувати історичний розвиток;

- цілісність соціального життя;

- зануреність, вмонтованість свідомості в соціальні процеси.

„Зазначені принципи окреслюють кордони, в яких здійснюється побудова картин соціальної реальності” [88]. Їх становлення в якості специфічних образів соціального світу, що відрізняються від спершу запозичених з природознавства парадигмальних зразків, відбулося у другій половині ХІХ – на початку ХХ сторіч, коли рядом філософів та методологів науки були запропоновані варіанти онтологій окремих наук, що входять до циклу соціально-гуманітарних. Цим самим була реалізована стадія генезису соціально-гуманітарних наук і створені умови не лише їх подальшої еволюції в якості автономних утворень, але збереження та посилення їх взаємодії з природознавчими науками з врахуванням особливостей сучасної науки та її методології.

Суттєвий внесок в реалізацію методологічної інтеграції соціально-гуманітарних та природознавчих наук на таких сучасних засадах мають надати узагальнені методологічні метапринципи. До них правомірно віднести:

- антропний принцип щодо взаємодоповнювальності людини та Всесвіту (розширена версія принципу доповнювальності в природознавстві);

- принцип ітеративної простоти;

- принцип методологічного інтерпретаціонізму.

На думку Г.Ленка, останній з зазначених принципів є ефективним методологічним підходом, здатним подолати „навіть сучасний розрив поміж природознавчими і соціальними, а також гуманітарними науками, оскільки всі ці дисципліни структурували б свої галузі застосування та предмети” завдяки інтерпретації, що розглядається як „створення, стабілізація і активація (застосування) ментально репрезентованих конструктів або схемяк когнітивних конструктів для структурування відповідних версій світу та множин об’єктів або подій, структур, процедур, а також проекций” [49].

Згідно принципу методологічного інтерпретаціонізму будь яка дія, пізнання, розуміння, пояснення та засвоєння залежать від інтерпретації. Базисом сучасної психології є уявлення про те, що не лише безпосереднє чуттєве сприйняття, але й концептуальне і теоретичне пізнання „оперують в термінах утворення та застосування схем, тобто будь-яке пізнання, інтерпретація, знання пов’язані з застосуванням, відбором і активацією схем, а також з перевіркою схем” [49], які можна розглядати в якості „будівельних блоків пізнання”.

І хоча, як зазначає Г.Ленк, поки що не існує явного визначення поняття „схема”, а також не з’ясовано, яким саме чином це поняття охоплює такі досить поширенні висловлювання та поняття як „структура”, „конструкт”, „концепція”, „сценарій”, „стратегія” і т.п., саме „схеми є більш абстрактними і узагальненими”, саме „поняття схеми, або когнітивного, або навіть інтепретаціонного конструкта є досить таки плідним інструментом для розробки не лише когнітивної психологічної теорії, але й методологічної епістемології” [49].

Отже, схеми можна розглядати як своєрідну внутрішню модель відповідних ситуацій в оточуючому світі, завдяки чому вся існуюча множина схем, що використовується людством задля інтерпретації цього світу утворює в першому сенсі, окрему теорію природи цієї реальності. З методологічної точки зору інтерпретація (схеми) зводиться по суті до (ре)активації цих схем, причому Г.Ленк пропонує ієрархію шести рівнів або площин інтерпретації, серед яких, на наш погляд, найбільш суттєвими є останні три, а саме:

- рівень упорядкованого утворення понять, а також їх еволюційного доведення до рівня категорій;

- рівень використання пояснювальних інтерпретацій з теоретичним обґрунтуванням, аргументацією їх чинників та підстав;

- найвищий рівень епістемологічних, філософських та методологічних інтерпретацій „метатеоретичного характеру, охоплюючих та інтерпретуючих процедури побудови і інтерпретації теорій, методологію і моделі інтерпретації безпосередньо в сенсі методологічного інтерпретаціонізму. Цей рівень можна назвати метарівнем інтерпретативності, і вести мову про епістемологічні метаінтерпретації” [49].

Таким чином, філософія інтерпретації схем, інтерпретаційних конструктів є епістемологічною моделлю, що припускає не лише її самовикористання у варіанті деякої „метаінтерпретації”, але надає змогу переглянути, переінтерпретувати в термінах взаємозв’язку поміж різними рівнями інтерпретації такі традиційні проблеми філософії як проблеми істини, сенсу, референції, змісту і навіть проблему реалізму, яку можна розглядати з позицій прагматичного інтерпретаціонного реалізму, тобто відмовившись від її абсолютного фундаменталізму в теорії пізнання інтерпретативно релятизувати цю проблему в залежності від рівня інтерпретації та спираючись на конкретні життєві обставини.

Будь-яка реальність, явище або об’єкт можуть бути конституйовані до рівня предмета пізнання лише засобами інтерпретації, тобто наукове пізнання як неорганічної, так і органічної та мислячої матерії залежить від інтерпретаціонних конструктів, схем. Сучасне природознавство поряд з класичними поняттями, які потребують подальшої еволюційної інтерпретації, широко використовує і поняття на рівні інтерпретаційних конструктів або схем як в межах мікросвіту (хвильова функція, кварк, спін тощо), так і при пізнанні мегасвіту (квазари, темні діри, темна енергія і т.п.).

При цьому процес інтерпретації зазначених конструктів є не менш складним, у порівнянні з інтерпретацією конструктів, схем, притаманних наукам про людину (свідомість, сенс, мислення, синапс і т.ін.). „Тому розрив поміж природознавчими науками та інтегративними дисциплінами, безодня між реальністю та її уявленням, поміж знанням та дією, між експериментальним результатом та поперед експериментальною ситуацією, поміж формуванням понять, з одного боку, та референтами понять, з другого боку, не такі широкі, як традиційно думають. Втручання в світ завжди залежить від інтерпретації і навпаки” [49].

Отже, метапринцип методологічного інтерпретаціонізму є реальним підґрунтям посилення процесу подальшої інтеграції соціально-гуманітарних та природознавчих наук. Доказом такої інтеграції є такі сучасні відгалуження психології як інженерна психологія, психотехніка, психофізика та уявлення сучасної неврології про мозок людини як своєрідну „інтерпретативну систему”. Джерелом генерації свідомості та мислення, утворення конструктів в глибинах мозку є (згідно існуючій гіпотезі) когерентна, тобто взаємоузгоджена взаємодія сукупності синапсів, сформованих пластично-стійких утворень, комплексів нейронів.

4. Досить поширеною є також ідея про різні рівні об’єктивності знань, різні уявлення про досліджувану область реальності в природничих науках та науках про людину. На перший погляд нібито дійсно існують підстави для таких розбіжностей, поза як в природознавстві саме експеримент є критерієм відносності істини, запорукою суб’єктивності отриманих результатів, в той час як експериментальні дослідження в соціально-гуманітарних науках (соціології, психології, медицини і т.ін.) не забезпечують дійсну об’єктивність отриманих результатів завдяки наявності комунікативних відношень поміж дослідником та суб’єктом пізнання завдяки чому „досліджувана реальність породжується самим процесом дослідження” [47].

Прихильники комунікаційного підходу наполягають на тому, що дослідник (соціолог, психолог, медик) в процесі комунікації, спілкування з суб’єктом дослідження, саме сумісно з останнім створюють нову соціальну реальність.

Зокрема, це спостерігається при контакті психолога чи медика з пацієнтом, при будь-яких соціологічних опитуваннях чи дослідженнях і враховується певною припустимою похибкою, невизначеністю. Дослідник, особливо якщо він не оволодів навичками та прийомами нівелювання комунікативного впливу, може досить суттєво навіть не свідомо, впливати на стан, поведінку і рівень параметрів суб’єкта, що і є додатковою перешкодою широкого впровадження (або навіть і неможливості) експериментального дослідження.

Проте дослідник, здебільшого, не може кардинально вплинути на правила, норми дій, світоглядні переконання суб’єктів дослідження. Внаслідок комунікації відбувається, як правило, зміна інтерпретації певної ситуації з боку суб’єктів.

Як підкреслює В.Лекторський „…соціальна реальність (на відміну від природної) не існує поза людською діяльністю; вона створюється та відтворюється останньою (можна навіть сказати конструюється людською діяльністю). Але існує об’єктивна соціальна структура, що обумовлює саму діяльність. Дослідник і в цьому випадку (як і у всіх випадках, де дійсно має місце пізнання) не може створювати досліджувану реальність” [47].

Суттєвим є те, що будь-яка реальність (соціальна чи природна), будь-який об’єкт пізнання може бути охопленим та засвоєним лише шляхом обраних товариством науковців засобів, форм, структур інтерпретації реальності, бо будь-яке втручання в світ взаємозалежне від інтерпретації. Спроби втручання, відокремлення оточуючого нас світу від процесів наукового пізнання теж в певній мірі залежать від рівня та форм інтерпретації.

Існуюче твердження, що предметом природознавства є реальність, що не залежить від процесу дослідження і досягається це завдяки застосуванню відповідних теоретичних концепцій та подальшої їх перевірки, та достовірності на підставі експериментальних досліджень, нехтуючи можливим впливом приладів на предмет пізнання. Але така ситуація реалізується лише в макросвіті, де предметом дослідження є відносно прості, лінійні, стабільні, замкнені системи. Досліджувана реальність при цьому розглядається класичним природознавством як актуально задане.

Проте сучасне природознавство має справу з об’єктами та явищами мікросвіту та мегасвіту, тобто з складними за рівнем організації відкритими системами, здатними до еволюційних змін, що практично не відрізняються від предмету пізнання наук про людину. При цьому процес дослідження, згідно методологічним принципам невизначеності та доповнювальності, охоплює не лише об’єкт, суб’єкт, але й процес вимірювання, враховує вплив приладів на предмет пізнання. Існують ситуації., коли експерименти з складноорганізованими системами природознавства взагалі не можна здійснити, як і в багатьох випадках і не можливо ставити дослід в науках про людину.

Отже, досліджувана сучасним природознавством реальність розглядається як потенційно можливе, бо вона як і в соціально-гуманітарних науках, в деякій мірі породжується безпосередньо процесом експериментального дослідження. До того ж обов’язковою умовою розвитку будь-яких наук при досліджені складноорганізованих феноменів природи є наявність соціально-комунікативних відношень поміж науковцями, завдяки яким досягається порівняння, відбір наукових концепцій, парадигм та визначення оптимальних варіантів подальшого наукового пошуку. При цьому саме зазначені соціально-комунікативні відношення сприяють досягненню об’єктивних уявлень щодо оточуючої реальності.

5. У другій половині ХХ сторіччя спостерігається суттєва переорієнтація наукового мислення, виникає якісно нове підґрунтя щодо інтеграції соціально-гуманітарних та природознавчих наук, що зумовлене переходом до пізнання та дослідження якісно нового класу систем – складноорганізованих, самоорганізованих відкритих систем, тобто особливого типу системних об’єктів, що потребують системного аналізу, розробки нових методологічних підходів, принципів та теоретичних концепцій.

Сінергетика як теорія самоорганізації складних відкритих систем (атомів, молекул, екологічних чи соціологічних систем) знаходиться поки що в стадії свого становлення, на шляху до створення соціосінергетики або гомоенергетики. Але й досягнутий рівень розвитку сінергетики свідчить про те, що вона може розглядатися як позитивна евристика, тобто „стає способом відтворення реальності, способом побачити світ по іншому і активно втрутитися в цей світ, надає можливість переконструювати проблемне поле науки” [35].

На рівні методологічної проблеми залишається суть морфогенезу як переходу від простих систем до складних, значну роль в вирішенні якої, на наш погляд, здатні відіграти методологічний принцип ітеративної простоти в його розширеному метаваріанті, а також сіненергетичне розширення антропного принципу, тобто за умови його модифікації як принципу існування складного в оточуючому світі. Саме зазначені методологічні принципи надають змогу розкриття змісту інтерпретації конструктів (базових абстрактних понять системного підходу таких як біфуркація, аттрактори і т.ін.), дослідження не лише умов зародження різних ієрархічних рівнів організації, складності, але й механізму їх взаємозв’язку та впливу, взаємодоповнювальної єдності інтегральної цілісності систем з їх внутрішнього диференціацією, оскільки будь-яка здатна до самоорганізації нелінійна відкрита система являє собою ієрархічну структуру, причому неодмінною умовою існування таких систем на макрорівні є первісна вибірковість елементарних процесів на макрорівні.

Саме такі відкриті системи внаслідок зворотного зв’язку, зовнішнього впливу періодично проходять через стани нестійкості, в яких виникають точки біфуркації, де надходження чергового слабкого впливу радикально змінює подальший хід процесу, які визначаються утвореними аттрактами.

Не вдаючись до детального аналізу існуючих варіантів інтерпретації множини можливих типів біфуркації та аттракторів, підкреслимо, що саме вони є чинником багатоваріантності траєкторій подальшого розвитку в майбутньому нестабільних складноорганізованих відкритих систем до яких цілком правомірно віднести як Всесвіт (з варіантами його подальшої еволюції), так і систем, здатних до саморозвитку і охоплюючих людину в якості своєї неодмінної складової (біосферу, біотехнології на генному рівні, комп’ютерні мережі типу Internet). Безумовно, що до типу людинорозмірних систем, здатних до самоорганізації, належать різні соціальні об’єкти з ознаками не лише їх функціювання, але й подальшого розвитку, а також складні утворення, що охоплюють екологічне та соціально-культурне середовище, а також технологію, відібрану цими середовищами.

Будь-які (з наведеного, далеко не повного переліку) складні нелінійні системи, здатні до самоорганізації, можна класифікувати як ймовірнісні системи, бо вони за своєю суттю передбачають певну невизначеність та можливість варіантів вибору на підставі сукупності можливих сценаріїв подальшого розвитку в межах просторово-часових „вікон прогнозування”, що змінюються в залежності від досягнутого ієрархічного рівня складності в процесі розвитку системи. При цьому процес такого розвитку являє собою послідовну зміну, перехід від одного типу саморегуляції до іншого, дещо подібного до зміни геометричної форми ланок своєрідного ланцюжка, запропонованого нами в якості своєрідного аналогу ітеративної простоти.

Отже, в наш час втрачає свій універсальний сенс твердження, про принципову відмінність поміж науковим дослідженням об’єктів, явищ природи та пізнання людини, соціальних відношень, згідно якому природознавчі науки здатні до однозначного передбачення майбутнього, а соціально-гуманітарні науки лише забезпечують розуміння і не здатні до формулювання прогнозів на майбутнє.

Таке уявлення мало місце в умовах технологічного типу цивілізації, в межах механічної та електромагнітної наукових картин природознавства, де розглядалися закриті, стабільні, жорстко детерміновані системи з однозначним причинно-наслідковим взаємозв’язком, з наявністю залежностей поміж елементами таких систем та з обмеженням кількості чинників, що впливають на процеси в цих системах. За таких умов інваріантність закритих систем (зокрема рух планет Сонячної системи) є наслідком відповідної просторово-часової симетрії та ідентичності початкових умов при лабораторно-експериментальних дослідженнях.

Сучасна квантово-польова наукова картина мікро- та мегасвітів, що ґрунтується на ймовірнісному підході, виявила обмеженість уявлень щодо лапласівської жорсткої детермінації, „перенесла однозначність зв’язків на більш глибокі рівні і запропонувала уявлення щодо неоднозначних зв’язків, які символізують категорією незалежності” [82].

На думку багатьох методологів науки в період переходу сучасної науки до необхідності дослідження відкритих складноорганізованих систем найбільш сприйнятливою є наукова парадигмальна концепція синтезу, методологічної інтеграції двох протилежних альтернативно граничних підходів щодо наукового аналізу структури буття та пізнання, тобто уявлень про однозначну детермінацію закритих лінійних систем та ймовірнісну детермінацію відкритих нелінійних систем та процесів.

Однозначні передбачення більшості природних явищ мікро- та мегасвіту, як і точне прогнозування майбутніх значних соціальних трансформацій є однаково неможливими. Прогнозування в обох випадках можливе лише за наявності та дотримання певних умов. Так варіант подальшої еволюції Всесвіту згідно однієї з запропонованих нині моделей зміг би бути спрогнозований за умови отримання інформації про величину його густини (прихованої маси нейтрино), а в свою чергу – передбачення майбутньої поведінки певних соціогрупувань можливі лише за умови дотримання та збереження в майбутньому правил та норм поведінки, спілкування, визначених сьогоденням.

Сіненергетична методологія, наближена за своїм змістом до нетрадиційних ідей постмодернізму або постструктуралізму (особливості розвитку, співвідношення хаосу та порядку, нелінійність феноменів культури тощо), досить впевнено стає базисом для подальшого наукового пошуку та вирішення існуючих методологічних проблем природознавства та соціально-гуманітарних наук.

Сіненергетичні моделі, зокрема модель еволюції складних систем. Здатних до саморозвитку, дозволяють обґрунтувати:

- закономірність приросту населення згідно квадратичній нелінійності, причому саме така закономірність передбачає можливість демографічних криз, періодів нестабільності;

- глобальне прискорення розвитку світу (1 млн. років в палеоліті є еквівалентним 40 рокам в нашу епоху);

- історичні закономірності (скорочення тривалості основних історичних фаз, періодів існування і розпаду соціальних формацій);

- конфігурації просторового розміщення населення (виникнення центрів концентрації населення, урбанізація, багатополюсна та різнорівнева структура розселення).

- прогнозування декількох можливих сценаріїв майбутнього, які розглядаються з точки зору сіненергетики як спектр можливих майбутніх станів нелінійних систем [35].

На сучасній стадії розвитку науки, предметом пізнання якої стають складноорганізовані, здатні до саморозвитку системи наглядно виявляються сутнісна єдність та інтеграційна наближеність методологічних стратегій природознавчих та соціально-гуманітарних наук.

В наш час досягнуті умови щодо інтеграції соціально-гуманітарних та природознавчих наук не лише за методами наукового пізнання (методологічної інтеграції), але й внаслідок спорідненості їх предмету пізнання.

Доказом цього є хоча б існування геліобіології, започаткованої М.Чижевським, методологічним базисом якої є вплив циклів Сонячної активності на виникнення кардинальних змін в людському суспільстві (кризи, зміни державних устроїв тощо). В свою чергу предметом психофізики, засновниками якої стали в ХІХ сторіччі В.Вебер та Г.Фекнер, є дослідження структури та метрики психофізичного стимульного простору людських відчуттів, який (подібно до уявлень загальної теорії відносності А.Ейнштейна) розглядається у варіанті викривленого неевклідового багатовекторного простору. Психофізичні дослідження спрямовані на визначення кількісних співвідношень поміж фізичними характеристиками стимулу та інтенсивністю відчуттів людини, що виникають внаслідок впливу певного стимулу як подразника (закон Вебера-Фехнера, що реалізується лише у випадку середніх за величиною значень інтенсивностей подразника, стимула).

Саме подібна інтеграція наука про людину та наук про природу стає базисом для з’ясування законів нелінійного синтезу складних структуроутворень, унікальним засобом реалізації потреб людства в розумінні та поясненні існуючої реальності, оточуючого світу.

Запитання для самоперевірки

1. Чи має реальні підстави твердження про ознаки кризи фундаментальних наук?

2. Як вирішується в умовах ренесансу псевдонауки проблема демаркації наукового знання?

3. Які чинники проблеми детермінації, тобто причинно-наслідкового взаємозв’язку явищ мікросвіту?

4. Чим зумовлена актуальність проблеми співвідношення простоти і складності в сучасній епістемології науки?

5. Які методологічні принципи та концепції є визначальними на досягнутому рівні пізнання живої (органічної) природи?

6. Які концепції та парадигми просторово-часової структури буття характерні для філософії класичної та постнекласичної науки?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Висновки до модуля ІІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.