Структура відносин влади

Питання про структуру владних взаємин - одне з найскладніших у політичній науці. Звертаючись до нього, французький дослідник Раймон Арон зробив висновок, що влада - це асиметричне, між- і надособистісне відношення, розуміння структури якого залежить від вибору виміру в просторі аналізу його соціальної ієрархії. Порівнюючи різні концепції, можна виділити такі її структурні компоненти: 1) агенти як учасники владної взаємодії зі змінними суб'єкт-об'єктними позиціями; 2) ресурси, за допомогою яких вона здійснюється; 3) інституційно-інструментальні засоби взаємовідносин; 4) культура-цінності як підстава їх усталення. Модель, побудована із цих компонентів, дозволяє дати відповіді на запитання про те, хто і в якій ролі стає учасником владних взаємин, їх основним агентом; хто і за яких умов владарює або підпорядковується. Її проекціями є опозиції "контроль-вплив", "управління-тиск", "панування-підкорення".

Перша опозиція пов'язана зі способами розподілу ресурсів. До основних ресурсів, регулювання яких визначає владні відносини, належать ті матеріальні предмети і духовні блага, що здатні: задовольняти потреби та інтереси людей як певна цінність; підвищувати потенціал впливу і дієвість агентів влади. Першочергову значущість дефіцитних ресурсів як підвалини влади за нерівномірного їх розподілу підкреслюють прихильники теорії обміну, на думку яких позбавлені благ індивіди (спільноти) отримують доступ до них за згоду підкорятися їх власникам, потрапляючи в залежність і прагнучи перерозподілу. Щодо різних сфер життєдіяльності ресурси влади поділяються на матеріально-економічні (земля, корисні копалини, техніка, гроші); соціальні (здатність підвищення чи пониження статусу в суспільній стратифікації поряд з престижем, посадою, освітою); культурно-інформаційні (інформація-знання і способи їх отримання та поширення); примусово-силові (зброя, структури фізичного примусу та їх члени). Специфічним - демографічним - ресурсом влади є особистість, але лише в одному зі своїх чисельних вимірів - як засіб реалізації чужої волі.

У межах соціуму як цілого владарюючі володіють організаційним контролем над загальносуспільними ресурсами і адміністративним апаратом, тоді як підвладні - лише своїми приватними ресурсами та потенціалом мобілізації громадян з боку партій та рухів, які поряд з регульованим розподілом "зверху" постійно ведуть боротьбу за перерозподіл "знизу".

Друга опозиція - "управління-тиск" - відтворює взаємини, пов'язані з механізмом владарювання, державного управління, а також зворотнього зв'язку, тобто підтримкою чи тиском громадянського суспільства. Практичне здійснення владних повноважень охоплює тут відносини не стільки щодо ресурсів, скільки між людьми в інституційних формах та інструментальних способах їх здійснення, коли ті ж ресурси можуть стати інструментами.

Процес владарювання (управління) складається з двох фаз:

- вольової, в котрій владний агент (суб'єкт) згідно зі своїми інтересами і волею формує політичне рішення, спрямоване на спонукання об'єкта до певних дій, і коригує його залежно від рівня соціального представництва, політичної залученості та ступеню волевиявлення підвладних;

- силової, пов'язаної як з інструментальними засобами реалізації управлінського рішення "зверху", так і з інституціональними способами тиску "знизу" різних груп громадянського суспільства (що підтримують або противляться його ухваленню і здійсненню).

Отже, і держава, і соціум постають агентами - суб'єктами чи об'єктами - влади, її носіями. Загалом управління з одного боку і тиск - з іншого формують владу як поле зіткнення, напруження різних сил, ресурсів, інтересів і воль, в якому розгортається політичне життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Влада: зміст і сучасна концептуалізація	\|	Легітимність політичної влади

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.