• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Особливості вимови голосних і приголосних звуків

Голосні звуки найчіткіше виявляються при ізольованій вимові або в наголошеній позиції після твердого приголосного. Приголосні звуки виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосним. В інших позиціях вони характеризуються певними особливостями в своєму конкретному виявленні, тобто утворюють фонетичні варіації. Фонетичні зміни, які відповідають звуковій системі сучасної української літературної мови, входять до норм літературної вимови.

Вимова голосних звуків.

Сучасна українська літературна вимова ґрунтується на принципах евфонічності, які вимагають свідомого ставлення до звукового оформлення висловлювання. Орфоепічні норми охоплюють правила вимови голосних і приголосних, звукосполучень, слів іншомовного походження, наголошення слів. Евфонія – здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.

Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними і використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту. До засобів евфонії належать:

А) спрощення у групах приголосних: випадання /д/, /т/ у немилозвучних сполученнях /ждн/, /здн/, /стн/,/стл/: тижня, проїзний, чесний, щасливий – пор.: тиждень, проїзд, честь, щастя; випадання /д/, /к/, /л/ у сполученнях /рдц/, /зкн/, /скн/, /слн/: серце, брязнути, плюснути, ремісник – пор.: сердечний, брязкіт, плюскіт, ремесло. Спрощення характерне і для вимови слів іншомовного походження, в них воно не передається на письмі: гігантський;

Б) вставні голосні. Для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні /о/, /е/: вихор, капель замість вихр, капль;

В) протеза – розташування звука на початку слова. Приставними бувають /і/, /в/, /г/: іржа, вівця, гайда;

Г) евфонічні чергування. Уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями /у/ - /в/, /і/ - /й/

Норми вимови голосних звуків в українській літературній мові пов’язані з їх наголошеною чи ненаголошеною позицією. На вимову ненаголошених голосних впливає наступний наголошений голосний звук, а також темп мовлення.

Усі наголошені голосні звуки у СУЛМ вимовляються чітко. Тільки початковий наголошений [і] вимовляється з наближенням до [и] чи навіть змінюється на [и] з наближенням до [і]: іноді, інший, іній тощо. Цю норму вимови орфографічно закріпив Б. Грінченко, надрукувавши у «Словарі української мови» (1907 – 1909) з початковою літерою и велику групу загальних назв: идол, ижиця, икати тощо.

Ненаголошені голосні [а], [у], [і] зберігають чіткість. Голосні звуки [е] [и] [о] у ненаголошеній позиції внаслідок ослаблення напруженості вимовляються менш виразно, ніж наголошені, зазнають певних змін.

Ненаголошений голосний [е] майже завжди вимовляється із наближенням до [и], але ступінь такого наближення різний. Ненаголошений [е], на думку Н. Тоцької, вимовляється як [и^е] перед складом з наголошеними [и'], [у'], [і']: ни^есі'мо, ни^есу', ни^еси'. Як [и] перед складом з наголошеним [и'] при швидкому темпі мовлення: види' (веди'), вили'кий (вели'кий); як [е^и] перед складом з іншими голосними, особливо з [е]: че^икати, ме^ине, не^исла, не^исло, суве^иреність. М. Наконечний вважає, що при швидкій вимові ненаголошений [е] перед наголошеним [і'] вимовляється як [и^і]: пи^іч'іть (печіть). Між м’якими приголосними ненаголошений голосний [е] наближається до [і]: окра'йе^іць (окраєць). У цій позиції, на думку М. Наконечного, допускається вимова [е] як [і^е] чи [і^и]: зайіець, зайіиць.

Вимова приголосних звуків.

1. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл'іб], досвід [досв'ід], сторож: [сторож], мороз [мороз], об'їзд [обйізд], книжка [книжка], рідко [р'ідко], могти [могти]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української літературної мови.

В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [нуітиек], кігтя [куіхт'а].

2. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґзал], молотьба [молод'ба].

3. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос'іб], кров [кров], ], верф [верф], повір [пов'ір], секретар [сеикреитар], серйозний [сеирйозний]. Напівпом'якшені вони перед [і]: біржа [б'іржа], пінта [п'інта], мінус [м'інус], ефір [еиф'ір], гіркий [г'іркий], в іншомовних словах: бюро [б'уро], Мюнхен [мунхеин], пюре [п'уре]) та у словах на зразок свято [св'ато] цвях [ц'в'ах], тьмяний [т'м'аний].

4. Задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [гир'а], геолог [геиолог], ґанок [ґанок], килим [килим], хиткість [хитк'іс'т']. Пом'якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к'іоск], хірург [х'ірург], енергія [еинерг'ійа], кювет [к'увет], гюйс [г'уйс].

5. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м'яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к'інец'], хлопець [хлопеиц'], палець [палеиц'], продавець [продавец'], але: палац [палац], шприц [шприц].

6. Розрізняються приголосні — проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий).

Типи орфоепічних помилок. Вивчення правильної вимови забезпечує уникання орфоепічних помилок. Виокремлюють фонологічні та фонетичні вимовні помилки.

Фонологічні вимовні помилки проявляються змішуванні фонем. Воно не тільки спотворює нормативну вимову, а й призводить до неправильного розуміння слова. Наприклад, при оглушенні кінцевих приголосних слово гриб сприймається як грип (хвороба), ніж – як ніш (родовий відмінок множини від слова ніша) тощо. До цієї групи орфоепічних помилок належить і заміна огубленого ненаголошеного звука [о] неогубленим [а]: масти'тися замість мости'тися, пора'ди – як пара'ди, воли' – як вали'.

Фонетичні вимовні помилки полягають у неправильному використанні варіацій фонем. Ці порушення не завжди змінюють значення слова і. як правило, спотворюють вимову. Прикладом фонетичних помилок є вимова шиплячого замість свистячого або свистячого замість шиплячого: ушакий, скарпетки тощо.

Відхилення від орфоепічних норм зумовлені сферою спілкування, законом мовної економії, який у повсякденній вимові приводить до скорочення фонетичного складу слів і сполук; впливом іншої мови, просторіччя, діалектів, орфографії, недостатнім знанням вимовних норм.

Дотримання норм наголошування, як і вимови, є одним з найістотніших показників культури усного мовлення. В українській літературній мові наголошення більшості слів регулюється певними правилами.

У словниковому складі СУЛМ існує чимало слів, які вживаються з подвійним (дублетним) наголосом. До них належать:

1) віддієслівні префіксальні та префіксально-суфіксальні іменники із префіксами за-, до- пере-, роз-, при-, під-, у-: за'чин і зачи'н, до'говір – догові'р, до'кір і докі'р, пере'гук і перегу'к пере'спів і переспі'в ро'змін і розмі'н, при'цвіток і прицві'ток, пі'дстилка і підсти'лка, у'смішка і усмі'шка;

2) іменники чоловічого роду із суфіксами –ник-, -ач-, -ар-, -ер-: дові'дник і до'відник, допові'дач і доповіда'ч воло'дар і волода'р, комба'йнер і комбайне'р;

3) деякі іменники жіночого роду: бле'шня і блешня', ча'йна і чайна', на'пасть і напа'сть, по'стіль і пості'ль;

4) іменники із суфіксами –ин-, -иц(я) –ість, -изн-: самоти'на і самотина', покупни'ця і поку'пниця, безза'хисність і беззахи'сність, жовти'зна і жовтизна';

5) деякі іменники середнього роду: пода'ння і подання', срі'бло і срібло', зе'рно і зерно', знаме'но і знамено';

6) прикметники із суфіксами –ов(ий), -н(ий), -ан(ий), -ян(ий), -ськ(ий): листко'вий і листкови'й, на'рисовий і нарисо'вий, світа'нковий і світанко'вий, безза'хисний і беззахи'сний, жа'лібний і жалібни'й, ба'жаний і бажа'ний, весня'ний і весняни'й, слю'сарський і слюса'рський;

7) прикметники, утворені від власних назв: дніпро'вий і дніпрови'й, дністро'вий і дністрови'й;

8) дієслова: бо'втнути і бовтну'ти, шере'хнути і шерехну'ти, шту'рхати і штурха'ти;

9) деякі прислівники: ба'йдуже і байду'же, за'вжди і завжди', слі'дом і слідо'м.

З єдиним наголосом в українській мові вживається більшість слів: сантиме'тр, предме'т, цеме'нт, листопа'д, кварта'л, завда'ння, чита'ння, запита'ння, описа'ння, пере'пустка, украї'нський, ви'падок, катало'г та ін.

Наголос в українській мові виконує смислорозрізнювальну функцію. Так, за допомогою наголосу розрізняють значення іменників: а'тлас – «збірник географічних карт» і атла'с – «шовкова тканина з блискучою лицьовою поверхнею», ба'сма – «фарба для волосся» і басма' – «металева пластинка», бережи'на – «узбережжя річки, моря, озера» і бережин'а – «лугова трава», еле'ктрик – «фахівець із електротехніки» і електри'к – «голубий та синій колір із сірим відблиском», ва'рення – «процес варіння» і варе'ння – «харчовий продукт із фруктів, ягід»; прикметників: пра'вильний – «істинний, який відповідає дійсності» і прави'льний – «призначений для правлення», я'дерний – «пов'язаний з атомним ядром» і я'де'рний – «з повним ядром, добірний», мали'новий – «виготовлений з малини» і мали'н'овий – «темно-червоний колір»; дієслів: пікі'рувати – «летіти вниз» і пікірува'ти – «пересаджувати рослини», ці'лити – «спрямовувати удар, зброю» і ціли'ти – «зцілювати», жму'ритися – «мружитися» і жмури'тися – «гратися в жмурки», зго'дитися – «дати згоду» і згоди'тися – «стати придатним», ви'носити (доконаний вид) і вино'сити (недоконаний вид).

Для сучасної української літературної мови характерна тенденція до розрізнення за допомогою наголосу іменників, що вживаються на позначення завершеності дії (наголос падає, як правило, на корінь або префікс), та іменників, які називають незавершену або постійну дію (наголос падає переважно на суфікс): ви'конання і викона'ння, ви'ховання і вихова'ння, відкли'кання і відклика'ння. Ці утворюються від дієслів доконаного виду.

Кожній частині мови притаманні певні особливості щодо наголошування. Наприклад, у двоскладових віддієслівних іменниках на –ння, -ття, які втратили відтінок дії, наголос падає на останній склад: знання', життя', буття'; у трискладових і багатоскладових віддієслівних іменниках, що зберігають зв'язок з дієсловом, від якого вони утворені, наголошується той самий склад, що й у дієслові: бажа'ння, завда'ння, запита'ння.

Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом –к(а) у множині переходить на закінчення: вказі'вка – вказівки', ла'стівка – ластівки', пи'санка – писанки', але ро'дичка – ро'дички, сусі'дка – сусі'дки, верхі'вка – верхі'вки. Для іменників називного відмінка множини характерне, як правило, наголошене закінчення: зайці', береги', шляхи', слова', моря', але ві'кна, доро'ги, костю'ми.

У словах із суфіксами –щин(а), -ччин(а) наголос сталий (падає на основу): Су'мщина, Ві'нниччина, Черніве'ччина, Оде'щина, але Галичина'. В іменниках із префіксами ви-, по- наголос падає на префікс: ви'падок, ви'пуск, ви'тяг, ви'клик, але вимо'ва; поз'начка, по'смішка, по'друга, але пока'зник, по'ку'пка.

Для складних іменників характерне наголошування, як правило, сполучного голосного: руко'пис, літо'пис, життє'пис, але лісосте'п, пішохі'д.

В іменниках іншомовного походження наголос переважно сталий. У словах на –метр наголошується останній склад: кіломе'тр, міліме'тр, але баро'метр, термо'метр, спідо'метр. У деяких запозичених словах наголошування здійснюється за аналогією: аноні'м – псевдоні'м, але анто'нім, паро'нім; кварта'л – порта'л, універса'л; цеме'нт – постаме'нт, докуме'нт, але фунда'мент; диспансе'р – парте'р, шофе'р, револьве'р; гастроно'мія – куліна'рія, агроно'мія, інду'стрія, але хірургі'я, поліграфі'я; моноло'г – діало'г, некроло'г, але психо'лог, філо'лог, дермато'лог.

У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузьки'й, нови'й, різки'й, страшни'й, черстви'й. У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголошується перший склад: ву'зько, ле'гко, рі'зко.

Норми наголошення у сучасній українській літературній мові є стійкими, загальнообов’язковими. Проте в деяких випадках мовцям складно визначити, на який склад у слові падає наголос. Це зумовлене впливом близькоспоріднених мов, насамперед російської та польської. Причинами розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектного наголошення у літературну мову, надмірне використання в деяких художніх творах, особливо сучасних, поетичних вільностей.

Модуль самостійної роботи

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
5. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
6. Аграрне виробництво і його особливості
7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
8. АНАТОМІЯ І ФІЗІОЛОГІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ
9. Анатомо-фізіолгічні особливості
10. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.
11. Анатомо-фізіологічні особливості молодших школярів
12. Антисептики ароматичного ряду (фенол чистий, іхтіол, дьоготь, мазь Вількінсона, лінімент за Вишневським). Особливості протимікробної дії та застосування.

Переглядів: 21112