ЗАСТІЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ

У перші десятиліття свого існування радянський режим виявляв себе як найбільш радикальний і новаторський у світі. Проте до 60-х років типовою ознакою його внутрішньої політики став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти — у дещо м'якшій формі — ту систему, яку створив Сталін. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українців рішення. А русифікація, спрямована на те, щоб тримати вкупі численні народи СРСР, не тільки продовжувалася, а й посилювалася.

Але навіть всемогутньому і всюдисущому радянському адміністративному апаратові виявилося не під силу здійснювати повний контроль над суспільством. Серед інтелігенції йшло бродіння — річ неможлива в сталінські роки. Ще більшою несподіванкою стало те, що погляди й політика партійного керівництва України цілком очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилися від політичного курсу Кремля. Хоч радянська система лишалася цілком непорушною, серед населення зростав скептицизм щодо її ефективності й особливо здатності піднести рівень життя. До середини 80-х років необхідність змін стала незаперечною й гострою. Відтак радянська олігархія обрала з-поміж себе людину для запровадження поступових реформ. На Україні вони відбувалися дуже повільно і в обмежених масштабах. Але досить було й того, що визнавалися далеко не розв'язаними багато політичних, культурних та економічних проблем, про розв'язання яких раніше оголошував режим.

Люди «нагорі»

Росіянин Леонід Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов до влади, маючи тісні зв'язки з Україною. На відміну від поривчастого й непоступливого Хрущова обережний Брежнєв поширював свій вплив, забезпечуючи своїй політиці підтримку радянської олігархії та гарантуючи цій еліті стабільне становище. Відтак його 18-річне перебування при владі позначили консервативні тенденції, хоча вже більше не тоталітаристські (відомий радянолог Мерл Фейнсод дала повільному відступові радянського режиму від сталінізму химерну назву «закону зменшення диктаторів»), зате виразно авторитарні. Але якщо влада застосовувалася тепер стриманіше, ніж за Сталіна, вона й надалі, поза всяким сумнівом, зосереджувалася в руках партії і вживалася з метою поширення радянської могутності за кордоном і забезпечення цілковитого контролю в самій країні.

Шелест і Щербицький. У брежнєвський період Україна мала двох лідерів комуністичної партії — Петра Шелеста й Володимира Щербицького, політичні лінії яких хоч і відрізнялися, але однаково переконливо ілюстрували проблеми, що поставали перед українськими радянськими провідниками, а також контекст, в якому здійснювалася політика українського, тобто республіканського рівня.

Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної партії України тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою стало поновлення самоствердження українців. Із тих скупих матеріалів, які мають західні аналітики, випливає, що це самоствердження було насамперед наслідком намагань Шелеста відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують вказівки на те, що він був затятим противником Заходу, підтримував інтервенцію до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські тенденції не «заразили» України, занедбав Західну Україну й віддавав перевагу важкій промисловості перед виробництвом споживчих товарів. Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питаннях завдавала клопотів навіть Брежнєву.

Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угорщина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого визнавала б Москва.

Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він вимагав для України більшої ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР.

Ще відвертіше захищав Шелест мовні й культурні права українців. В його промовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й близький прибічник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах та інститутах. А в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано підкреслював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на сучасне суспільство з передовою промисловістю й технологією.

Як пояснити таке «місництво» в дисциплінованому, досвідченому й щирому комуністі, членові Політбюро — цього найвищого в Радянському Союзі органу влади? Цілком ймовірно, що Шелест та його численні прибічники на Україні сприймали радянські заяви про рівність націй за чисту монету. Вони не вбачали протиріччя між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України і збереженням і'і культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав, що найефективнішим засобом забезпечення успіху радянської політики на Україні є задоволення, а не придушення її економічних і культурних потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий успіх в управлінні залежить від співпраці з українською культурною, науковою й політичною елітою. А це вимагало уваги до її специфічних турбот.

У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченням у «м'якості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його наступником став Щербицький — давній член «дніпропетровського» клану і запеклий політичний супротивник Шелеста. За допомогою методів, що нагадували братовбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні XVII—XVIII ст., він сприяв дискредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в «місцевому патріотизмі». Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лідера української компартії — його перебування на ній стало рекордним за тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою мірою вони криються в політиці безмежного плазування перед Москвою. Своїм слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням русифікації Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип «малороса».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Реакція	\|	Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький. 70-ті роки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.