Віра, надія, любов як духовно-практичні виміри людини

Прихильність – це переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей та форма усвідомлення потреби злагоди між людьми.

Прояви духовності людини у вигляді прихильності завжди тісно пов'язані з такими якостями, як щирість, мужність, працелюбність, великодушність, доброзичливість, вірність та відданість суспільним справам тощо. Ці якості особи безпосередньо визначають розуміння нею ідеалу, дотримання якого є визначальною рисою прихильності до доброчинності.

Оскільки прихильність має відношення до повсякденних взаємин людей, вона є невід'ємною частиною культури поведінки, без наявності якої скоординовані суспільні дії повсякденного співжиття стають неможливими. Прихильність як якість духовної культури стимулює людину до здійснення певних вчинків і тим самим підвищує її соціальну активність, є умовою її самореалізації. Якщо діяльність індивіда характеризується антиприхильністю (вважай, бездуховністю), її не можна віднести до самореалізації особи, оскільки наслідки такої діяльності не мають суспільного сенсу, а тому будуть нейтралізовані (рано чи пізно) суспільством. Процес нейтралізації суспільством антисуспільних явищ полягає у спрямуванні зусиль громадськості на перетворення в "ніщо" та в небуття певних подій, обставин. Якщо суспільству не вдається здолати антисуспільне, тоді воно саме стає "нічим", тобто руйнується та зникає, а разом з ним зникає й антисуспільне. Творення небуття не може бути охарактеризоване як самореалізація чогось чи когось, оскільки єдина реальність небуття – це порожнеча, "ніщо". Ця закономірність виявляється в тому, що будь-яка війна колись закінчується; злочинність – не всеосяжна; люди не можуть бажати одне одному зла постійно; ідеї гуманізму стають принципами сучасних міжнародних відносин та законодавчих актів держав та ін.

Але найважливішим є прояв прихильності у вашому повсякденному житті. Як ви ставитеся до своїх рідних, друзів, чужих людей, так вони будуть ставитись і до вас.

Загальноприйнятим і простим є твердження, що людина не може жити без віри. Насамперед віру тлумачать як упевненість людини в існуванні якого-небудь явища, визнання його реальності.

Віра – це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному потязі перебуває людина. Тому віра – це беззастережне прийняття людиною обраного нею ідеалу.

Залежно від обставин розрізняють такі види віри. Наївна, буденна віра – впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується всім життєвим досвідом людини, починаючи від її народження. Наївність цієї віри полягає в тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежності дійсності. Вся повсякденна діяльність, а також перші спроби філософствування, наукового пізнання ґрунтуються на засадах цієї віри. Не є винятком і релігія.

Релігійна віра – впевненість в існуванні властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприродних і надісторичних сил – богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідомості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову та інтелектуальну сфери душі віруючого. Тому таку віру вже неможливо звести до чуттєво обмеженої сфери.

Оскільки релігійне роздвоєння світу орієнтоване на визнання потойбічних сил як могутніх і таємничих, що мають зовсім інші властивості, ніж безпосередньо відомі нам у побутовому чуттєво даному житті, ставлення до потойбічного можливе лише у формі віри.

Обґрунтування цього релігійного положення цілком логічне. Воно полягає у таких міркуваннях: потойбічне знати неможливо, але, оскільки ми маємо факти, що все наявне не можна пояснити відомим, слід визнати існування невідомого; однак невідоме – це те, чого не знаєш, тому його існування нам дане лише у формі віри.

Поняття філософська віра означає впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щодня, до якого ми належимо, але яке насправді завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування.

На відміну від релігійного уявлення про таємниче, філософське уявлення здійснюється шляхом переконання в можливості перетворювати невідоме на відоме. За допомогою поняттєвого поділу на "форму" і "зміст", "явище" і "сутність" філософи створюють образ процесу, пізнання раніше невідомого. Формування таких образів відбувається шляхом узагальнення і систематизації уявлень про істотне, суттєве, яке розкриває зміст різних явищ. Зразком таких образів філософи визнають загальні закони природи, історії, мислення.

Для всіх означених різновидів віри характерні визнання та впевненість у реалізації ідеалів майбутнього, в можливості реалізувати мету в практичній діяльності, в існуванні сенсу людського буття.

Незважаючи на те, що віра може суперечити набутому досвіду, вона визнається непересічною духовною цінністю. Віруюча людина часто вступає у суперечність із аргументами розуму, свідомо стає на шлях, протилежний знанню і науці, покладаючись лише на свої сподівання. Усвідомлюючи, що набуті людством знання про властивості дійсності принципово не вичерпують неосяжність світу, люди можуть ціле-спрямувати свою діяльність, керуючись витворами своєї уяви, які не можна вважати знанням (у буденному спілкування ці витвори людської фантазії називають "інтуїцією").

Віра – основа творчих потенцій людини, вона забезпечує здатність особистості долати самообмеженість, адже складові внутрішнього світу людини – досвід, знання, чуттєві образи у пам'яті, душа – часто виявляються як чинники, що обмежують творчість.Позитивність віри як основи творчого ставлення до світу полягає у врахуванні (яке може мати усвідомлений і неусвідомлений характер) тієї обставини, що кожний відомий, досліджений і вивчений процес відбувається завдяки дії безлічі невідомих сил і властивостей, які принципово неможливо пізнати у повному обсязі. Людський досвід завжди обмежений часом існування людини, людства. Якщо визнавати єдиним визначальним чинником цілеспрямованої діяльності лише знання, щось відоме, то людина має бути істотою, яка тільки повторює набутий досвід, не створює нічого нового.

Новий досвід при такому розумінні може бути лише наслідком випадкового збігу обставин. Тоді наука, пізнання стають фікціями та байками хитрунів, оскільки реально діє тільки "влада" випадку або воля надприродних істот, що керує людиною як маріонеткою. Однак у реальному, а не в уявному житті людина активно діє, випробовуючи свої версії можливих наслідків, сподіваючись на щасливий кінець своїх нерозсудливих вчинків. Винагорода за ризик, за сміливі активні дії не завжди супроводжує сміливців. Проте без надії, без сподівання та віри в краще взагалі неможливе позитивне вирішення жодної проблеми, що постає перед людьми, бо у кожній з проблем міститься щось остаточно невизначене, невідоме. Цю невизначеність, невідомість, неосяжність для розуму людина практично долає своєю вірою, надією, сподіванням на краще.

По суті, саме віра як властивість душі надихає людину на конкретне волевиявлення, на самочинну дію стосовно навколишніх обставин, що перетворює ці обставини із чинника випадковості на чинник необхідності духовної самореалі-зації. Тому новий досвід, нове знання не є суто результатом випадкового збігу обставин, вони – результат активності людини, її активної науково-пізнавальної діяльності. Завдяки вірі людина робить новий крок у безмежно-невідоме, долає власну обмеженість, що притаманна їй у зв'язку з обмеженістю досвіду, розсудливості.

Виявлення діяльної сили віри найчастіше спостерігається у молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого життєвого досвіду, формулює ідеали безрозсудливої сміливості, живе духом першовідкривача, безапеляційного бажання нових почуттів, вражень, прагне до невідомих світів.

Будь-яке наукове та технічне відкриття пройняте вірою. Якщо певна діяльність здійснюється вченим чи інженером уперше, то вона в тому чи іншому моменті не може бути цілком тотожною попередньому набутому досвіду. Отже, діями цих людей керували не тільки знання, а й віра та надія. Так, конструктор першого літального апарата спирався на певний досвід, знання, але не на знання літальних апаратів, оскільки їх ще не було. Тому він у багатьох моментах лише вірив, що його апарат полетить. Якщо перший винахідник вважав, що він "точно" знає, яким має бути літальний апарат, то його самовпевненість руйнувалася численними невдачами, які часто супроводжують першовідкривачів.

Віра є умовою вічного оновлення душі, її омолодження та відродження. Стомлена життєвими невдачами людина, яка зазнала дошкульного краху своїх надій, планів, може перетворитися на душевного старця, що свідомо самообме-жив себе розсудливістю, гірким досвідом, лякається нового, планів, фантазій. Така людина втратила віру, живе умовними та безумовними інстинктами, набутими протягом життя, лише пристосовуючи свою поведінку до потреб дійсності.

У повсякденній життєдіяльності людини її впевненість в існуванні сил, на які можна розраховувати, спирається на особливий стан чуттєвих переживань і свідомості – надію. Поняттям "надія" позначають почуття і усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбуваються у світі. Змістовно це почуття і усвідомлення сповіщають людині її наближення до обраного нею ідеалу чи "віддаленість" від нього.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Хиба – це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.	\|	Надія – це почуття й усвідомлення людиною необхідності змін.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.