Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ ПРОВІДНИХ КРАЇН

3.1. Мета та завдання стратегій економічного розвитку провідних країн.

3.2. Реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах.

Нині навряд чи доводиться заперечувати, що головною метою економічного розвитку є створення матеріальної та інституційної бази для виробництва широкого кола товарів та послуг і досягнення на цій основі високого рівня добробуту усіх членів суспільства. Відповідно важливість вивчення стратегій економічного розвитку країн, які досягли значних результатів на цьому шляху, є безсумнівною. У цьому розділі ми розглянемо загальну проблематику економічного розвитку провідних країн світу, а також засоби, які використовувалися ними для вирішення стратегічних завдань економічного розвитку.

3.1. Мета та завдання стратегій економічного розвитку провідних країн

Стратегія, як і сама можливість економічного розвитку будь-якої країни, істотно залежить від історичних, соціально-культурних і природно-географічних чинників. Вони впливають на формування економічних інститутів, відповідальних за успіхи та негаразди в економічному житті країни. Ресурсна забезпеченість, географічне сусідство, панівна ідеологія визначають розвиток країни можливо навіть більшою мірою, ніж цілеспрямована діяльність членів суспільства щодо економічного зростання. Тому потрібно детально розглянути склад та групування провідних країн, а також проаналізувати загальні уявлення бізнесменів, науковців та урядовців у цих країнах щодо того, що саме слід вважати метою економічного розвитку.

Групування провідних країн.До провідних країн світу належать, насамперед країни "Великої сімки" — США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія та Канада. Додатково до групи розвинених можна віднести ще декілька країн, зокрема, країни Західної Європи. Крім того, з певними обмеженнями, сюди ж включають Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль та Південно-Африканську Республіку. Проте остаточний перелік навряд чи може бути складений, оскільки самі критерії розвиненості чітко не визначені. Так, останнім часом замість "Великої сімки" часто згадують "Велику вісімку", додаючи Російську Федерацію. Крім того, з кожним роком усе важче ігнорувати економічну міць та великий потенціал Китайської народної республіки. Але ці дві країни потрапляють у перелік най-впливовіших завдяки своєму ресурсному та військово-політичному потенціалу, а не у зв'язку з досконалістю суспільно-економічної системи. Тому аналізуючи стратегії економічного розвитку провідних країн світу, будемо мати на увазі саме "Велику сімку".

Головним критерієм, за яким визначають, чи є країна провідною, вважають обсяг виробництва ВВП на душу населення. На межі XX—XXI ст. він становив у середньому (за паритетом купівельної спроможності валют) 21,5 тис. доларів, тоді як для країн, що розвиваються, — в середньому 3,2 тис. доларів, а для країн з перехідною економікою — 5,5 тис. Окрім цього показника зважають також на роль країни у міжнародній торгівлі, фінансовій і виробничій сфері. Так, країни ЄС, США та Японія сукупно контролюють понад 93 % світового ринку цінних паперів, більшість транснаціональних корпорацій та всі транснаціональні банки.

Зауважимо, що провідні країни поділяють на три групи і формують, відповідно, три всесвітні економічні центри, або економічні полюси:

— Північноамериканський економічний центр, до якого входять Сполучені штати Америки та Канада;

— Західноєвропейський економічний центр. До складу цієї групи розвинених країн крім вже згаданих Німеччини, Великої Британії, Франції та Італії можна віднести переважну більшість країн Західної Європи, оскільки їхні національні економіки дуже тісно пов'язані з економіками провідних країн цього регіону;

— Далекосхідний економічний центр. Цей центр формує одна країна — Японія, проте своєрідність її економічної

стратегії, а також її визначна роль на світовій економічній арені дають змогу вважати її економічним гравцем нарівні з першими двома угрупованнями.

Термін "полюси" вказує на протистояння, протиборство, конкуренцію. Це пояснюється тим, що відносини між США та Японією, Європою та США, а також між ЄС та Японією — це відносини конкуренції, боротьби за лідерство на регіональній та світовій арені. Однак слід зазначити, що конкуренція доповнюється співпрацею, а поділ країн певною мірою є умовним. Так, Канада і Велика Британія є прикладом проміжної належності. Перша, яка належить до Північноамериканського центру, здійнює політику, яка значною мірою нагадує економічну стратегію європейських країн, особливо у соціальній сфері, а друга вважається осередком неоконсервативних методів вирішення економічних проблем у Європейському Союзі і досить часто здійснює проамериканську політику.

Оскільки стратегія економічного розвитку будь-якої країни логічно випливає з системи обмежень ресурсного, соціально-політичного та організаційно-економічного характеру, то є сенс розглянути головні проблеми, з якими стикаються провідні країни.

Головні економічні проблеми провідних країн.Напрямки стратегії економічного розвитку країн — світових лідерів випливають з основної проблематики економічного життя як у національних економіках цих країн, так і у відносинах між ними, а також у взаєминах між більш розвиненими країнами та країнами, що перебувають на нижчих щаблях світової економічної ієрархії. Нині найбільш згадуваними серед цих проблем є такі:

1. Структурно-технологічна проблема. В цілому вона виникла як закономірний наслідок переходу найбільш розвинених країн до постіндустріального етапу економічного розвитку. Як результат зміщення акцентів на високі технології, яке постійно спостерігається у сфері досягнення міжнародної конкурентоспроможності, виникла ситуація, що

нагадує своєрідні науково-технічні перегони. Кожний економічний центр намагається сформувати та посилити свою перевагу порівняно з іншими провідними країнами. Суттєва технологічна перевага попереджує появу нових країн -конкурентів на світовому ринку. Тому розробка нових технологій є ключовим пріоритетом для світових лідерів. Наприклад, США тільки в інформаційну сферу вкладають понад третину від загального обсягу інвестицій, що дорівнює близько 7,2 % ВВП. У інших розвинених країнах ситуація приблизно така сама. Це характеризує перехід до пост-індустріального етапу економічного розвитку з притаманним йому переважанням інформаційного сектору та сфери послуг. Проте така високотехнологічна модель здобуття конкурентної переваги має також і негативні наслідки:

• додатковий прибуток інвестується здебільшого у ту саму галузь, у якій він був отриманий. Це призводить до структурних розбалансувань, випереджаючого зростання одних галузей за рахунок інших;

• сталий надприбуток може призвести до спроб держави вилучити такі кошти на користь суспільства за допомогою податків. Проте таке вилучення навряд чи виправдане, оскільки для збереження конкурентних переваг кошти повинні вкладатися у подальший розвиток технологій. Водночас порівняно "м'яке" оподаткування великих корпорацій є соціально неприйнятним;

• спеціалізація на виробництві вузького кола товарів, у виробництві яких досягнута відчутна технологічна перевага, робить економіку більш вразливою у випадку зміни структури попиту на товари або зменшення попиту на продукцію ключових галузей.

Тому з початку 80-х років XX ст. провідні країни здійснюють структурну трансформацію економіки, метою якої є більш ефективне пристосування промисловості, транспорту й інших галузей народного господарства до нових реалій.

2. Ресурсно-енергетична проблема. На сьогодні природні ресурси, які використовуються, розміщені вкрай нерівномірно на поверхні земної кулі внаслідок, принаймні, двох причин:

• неоднорідність геологічної будови земної поверхні, що зумовлює природні відмінності в обсягах наявних корисних копалин на території різних країн;

• різні країни почали розробку наявних ресурсів неодночасно і з різною інтенсивністю. Відповідно, "старі промислові країни" значною мірою вичерпали корисні копалини на своїй території, тоді як країни, що розвиваються, ще здебільшого не мали нагоди не тільки видобувати копалини у великих обсягах, а й здійснювати геологічну розвідку. Це формує комплекс техногенних причин диференціації міжнародного розподілу ресурсів.

Отже, більша частина корисних копалин, зокрема енергетичних, зосереджена у країнах, що розвиваються. Енергетична проблема додатково загострюється тим, що споживання енергетичних ресурсів у розвинених країнах значно перевищує аналогічні показники для країн менш розвинених. Так, розвинені країни на початку XXI ст. споживають близько 54 % від загальносвітового обсягу виробництва енергії, при цьому загальна чисельність населення дорівнює приблизно 800 млн осіб (тобто приблизно восьмій частині від загальної чисельності мешканців Землі).

Наявність енергетичної проблеми добре усвідомлюється не тільки "золотим мільярдом", а й бідними країнами — власниками енергетичних ресурсів. Це стало зрозуміло в 70-х роках XX ст., коли почалося швидке зростання цін на нафту, пов'язане з тим, що окремі нафтовидобувні країни, які об'єдналися в Організацію країн—виробників нафти (ОПЕК) і провели часткову або повну націоналізацію своєї нафтової промисловості, уклали між собою картельну угоду з метою компенсувати втрати, викликані нестійкістю світової валютно-фінансової системи і девальвації долара. Зростання цін набуло характеру енергетичної кризи в жовтні 1973 p., після початку арабо-ізраїльської війни, коли країни ОПЕК, здебільшого арабські, наклали ембарго на постачання нафти в західні країни, що підтримували Ізраїль. Тоді вперше була усвідомлена вразливість західних країн і важливість нафти як засобу міжнародної політики.

Ситуацію в країнах Заходу, особливо в США, загострили радикальні економічні заходи, початі адміністрацією Р. Ніксона, — перехід до прямого державного регулювання цін на енергоносії, заморожування цін і заробітної плати. Тоді ж уперше були сформульовані основні цілі енергетичної політики країн Заходу: зниження нафтової залежності економіки, заміна нафти іншими енергоносіями, розвиток енергозберігаючих технологій.

3. Екологічна проблема безпосередньо пов'язана з першими двома проблемами і є їх логічним продовженням. Вона має, принаймні, два аспекти:

• загроза життю та здоров'ю населення розвинених країн внаслідок збільшення екологічного навантаження на території цих країн;

• погіршення стану довкілля внаслідок економічної діяльності менш розвинених країн.

Перший аспект на сьогодні сприймається гостріше населенням розвинених країн, оскільки, по-перше, кількість шкідливих викидів у розрахунках на душу населення у розвинених країнах у десятки разів більша, ніж у країнах, що розвиваються, а, по-друге, більшість викидів чинить локальний вплив. Крім того, досить високий середній рівень споживання у провідних країнах світу зумовлює зміну у структурі потреб населення, зміщуючи акцент із задоволення найбільш нагальних потреб на потреби вищого рівня, до яких, зокрема, можна віднести і турботу про стан довкілля і долю майбутніх поколінь.

Населення "золотого мільярда" тільки-но починає усвідомлювати необхідність глобального вирішення цієї проблеми, пов'язаної з погіршенням стану довкілля внаслідок екологічних негараздів на території менш розвинених країн, але реальна всесвітня діяльність щодо її вирішення навряд чи активізується найближчими роками, оскільки для населення менш розвинених країн екологічна проблема є не найважливішою, а без узгоджених дій реальні результати навряд чи можливі.

1. Соціально-політична проблема. Усі без винятку розвинені країни є країнами демократичними у сучасному розумінні, що загалом створює умови для більш повної реалізації приватної підприємницької ініціативи, розкриття внутрішніх якостей особистості, в тому числі і в економічному житті. Такий тип побудови суспільства склався історично і передбачає узгодження особистих та суспільних інтересів. Проте практична реалізація демократичних принципів наштовхується на цілий комплекс проблем соціально-політичного характеру, зокрема:

• диференціація доходів у суспільстві є неминучою, але її ступінь має бути суспільно прийнятним;

• усі члени суспільства повинні мати доступ до найважливіших благ (освіти, медичного обслуговування, задоволення базових фізіологічних потреб та потреби у безпеці);

• члени суспільства повинні мати можливість волевиявлення і реалізації своїх інтересів через посередництво держави, причому важливим моментом є формальна рівноправність усіх членів суспільства;

• декларуючи примат особистого, суспільство тим не менше домагається певного балансу між суспільними та індивідуальними інтересами (у сфері власності, виробничого споживання, демократичних прав і свобод тощо).

2. Реалізація цих стратегічних завдань потребує відповідних інститутів, діяльність яких дала б змогу, по-перше, виявити уподобання членів суспільства і, по-друге, знайти шляхи компромісного вирішення. Сучасні провідні держави найбільшою мірою спираються на інститути приватної власності, виборчих органів законодавчої та виконавчої влади, а також надають надзвичайно великого значення судовому порядку вирішення суперечок. Вважається, що сукупність цих інститутів (звісно, якщо вони функціонують належним чином) є запорукою дотримання демократичних цінностей. Але насправді є досить великий перелік суб'єктивних чинників, які деформують усталений порядок вирішення суспільних протиріч. Наявність суб'єктивних складових соціальної та економічної політики є підґрунтям сталої напруги у відносинах між різними соціальними верствами населення.

5. Міжнародна конкуренція є лише однією складовою тих глобалізаційних процесів, які охопили практично весь світ із кінця XX ст. Проте ця складова є, мабуть, найбільш проблемним моментом у взаємовідносинах провідних країн, а також у відносинах з іншими країнами. І виявляється вона за трьома напрямами:

• конкуренція на ресурсних ринках;

• конкуренція за ринки збуту;

• конкуренція політико-економічного характеру. Для кожної країни актуальним питанням залишається

розширення, або, як мінімум, утримання своїх позицій на світових ринках. Очевидно, що досягнення цієї мети однією країною означає неповне досягнення її іншою. Причому в сучасних умовах спостерігається тенденція до екстерналі-зації — перенесення внутрішніх економічних проблем у зовнішнє економічне середовище. Скажімо, нестачу внутрішнього сукупного попиту можна перекрити за рахунок експорту, а окремі екологічно небезпечні технологічні стадії виробництва перемістити на територію інших країн. У зв'язку з цим конкуренція загострюється у періоди, коли погіршується внутрішня економічна ситуація. Оскільки кожна з провідних країн використовує дуже схожі методи для вирішення подібних проблем, то рівень конкуренції між ними є досить високим. Крім того, провідні країни стикаються з конкуренцією з менш розвиненими країнами.

Загальні принципи вирішення стратегічних завданьу провідних країнах.Вирішуючи зазначені вище проблеми структурно-технологічного, соціально-економічного та міждержавного характеру, провідні країни враховують загальні економічні принципи. Базова проблема економіки (обмеженість економічних ресурсів на тлі безмежності потреб) знаходить своє відображення і в економічній політиці флагманів світової економіки. Наявність пар цілей, які суперечать одна одній, є наочним підтвердженням того, що будь-яка економічна дія є водночас і досягненням, і відмовою від чогось. До основних дуальностей на рівні національної економіки, інтегрованої у світову, слід віднести зв'язок та суперечність швидкості й стабільності економічного розвитку, справедливості розподілу та ефективності виробництва, спеціалізації країни та її незалежності у сфері економічної політики, а також протиріччя між суспільним характером світового виробництва і споживання та намаганням кожної країни досягти найбільшої вигоди саме для себе.

Дуальність "розвиток — стабілізація" виникає на мак-рорівні навіть для країни, яка неінтегрована у світову економіку. Існують досить ґрунтовні дослідження у цій галузі, які належать як економістам кейнсіанського напрямку економічної науки, так і представникам неокласичних течій. Загалом, неокейнсіанці вбачають головну причину нестабільності економічного розвитку у внутрішньому механізмі функціонування економіки, а неокласики — у діяльності держави, яка суттєво впливає на ринковий механізм через податки, державні закупівлі, трансферти і законодавчі обмеження, чим унеможливлює ефективну ринкову координацію. Відповідно неокласики вважають, що потрібно надати ринку максимальну свободу в усіх сферах, де ця свобода не шкодить самому ринковому механізму (як, скажімо, у випадку монополізації галузей). На відміну від них, неокейн-сіанська доктрина управління економікою передбачає досить активне втручання органів державного управління в економічні процеси. Проте на сьогодні жодна з провідних країн не базується цілком ані на неокейнсіанських, ані на неокласичних рекомендаціях щодо певного управління національною економікою. Має місце ситуативне використання аргументації та методів, рекомендованих неокласиками та неокейн-сіанцями, залежно від макроекономічної ситуації і уподобань уряду щодо певного періоду. Відносний плюралізм у методологічній базі для проведення макроекономічної політики пояснюється кількома чинниками.

1. Реалії сучасного економічного життя не підпадають під визначення національної економіки, як її розуміли протягом XX ст. Економічні кордони стали дуже прозорими внаслідок діяльності Всесвітнього банку, Міжнародного валютного фонду, Всесвітньої торговельної організації

та транснаціональних корпорацій. Уніфікація господарчого законодавства й узгодження податкової політики привели, з одного боку, до вирівнювання умов господарювання економічних суб'єктів різних країн, а з іншого, — зменшення можливостей оперативного втручання держави в економіку. Навіть у галузі валютного регулювання більшість розвинених країн втратили повну самостійність.

2. Посилення міжнародної конкуренції вимагає від національних урядів кардинальної перебудови у сфері конкурентної політики. Так, стратегічна лінія на підтримання ефективності національного виробництва за рахунок збереження рівня конкуренції є на сьогодні абсолютно безперспективною у цілій низці галузей — електронній, авіаційній, хімічній, автомобіле- та суднобудівній промисловості, у фінансовому секторі та у сфері комп'ютерних технологій. Примусове подрібнення національних підприємств у подібних галузях практично позбавляє їх шансів у боротьбі з іноземними компаніями, щодо яких національні уряди не застосовували штучних обмежень, пов'язаних із підтриманням конкуренції. В таких умовах вигідним є створення великих корпорацій для цілеспрямованого поширення впливу певної країни у глобальному економічному середовищі. Скажімо, "економічне диво" повоєнної відбудови економіки Японії відбувалося за умов безпосередньої державної підтримки заздалегідь призначених великих корпорацій у чорній та кольоровій металургії, хімії та суднобудуванні. Водночас у інших галузях, у яких тиск з боку міжнародних компаній послаблений з тієї або іншої причини (роздрібній торгівлі, сфері роздрібних послуг тощо), класична прокон-курентна політика залишається актуальною.

3. Зростання ролі впливових недержавних суб'єктів міжнародних відносин — транснаціональних корпорацій — приводить до необхідності врахування їхньої поведінки під час формування національних стратегій. Можливо, найбільш яскравим підтвердженням визначної ролі великих корпорацій є той факт, що зустрічі президентів та інших посадовців найвищого рівня з "капітанами економіки" (керівним складом провідних підприємств країни) стали невід'ємною складовою офіційних міжнародних візитів. Зв'язки між урядом і бізнесом сьогодні не розглядаються як однозначно корупційні. Проте час від часу все ж виявляються конфлікти, як, наприклад, у випадку з викриттям протизаконного фінансування політичного блоку ХДС/ХСС у Німеччині, що у 90-х роках XX ст. призвело до відставки уряду Г. Коля.

На тлі зростання ролі транснаціональних корпорацій загострюється питання, пов'язані зі справедливістю. Досить часто економічну справедливість не можна визначити, але вона, тим не менше, використовується як аргумент, що підтверджує або спростовує необхідність проведення того або іншого типу економічної політики, особливо стосовно соціальної політики та оподаткування. Невизначеність терміна "справедливість" зумовлює існування таких типів викривлень.

Невиправдано великий перерозподіл доходів між більш забезпеченими верствами населення та менш забезпеченими. Конкретними виявами такого типу викривлень можуть бути надто високі виплати у випадку безробіття, які суттєво знижують мотивації безробітних до пошуку роботи і збільшують безробіття, як це було практично в усіх розвинених країнах Європи.

Як правило, досягнення справедливого (на думку більшості членів суспільства) розподілу благ та доходів викликає невдоволення з боку забезпеченої меншості, тобто тих осіб та організацій, які є нетто-донорами у соціальних програмах. Виплати за такими програмами, по суті, є податками з позицій бізнесу, а, отже, слугують антистимулом у пропозиції товарів та послуг. Відповідно, в умовах глобалізації бізнес, особливо крупний, мігрує у країни з меншими обсягами вилучень доходів.

Таким чином, виникає протиріччя "справедливість — ефективність", тобто намагання держави досягти так званого справедливого розподілу благ, як правило, знижує загальну ефективність економічної системи. У довгостроковій перспективі надмірне захоплення перерозподілом може призвести до зниження ефективності практично в усіх сферах національної економіки і, навіть, до фактичного банкрутства соціально-економічної моделі, як це було у випадку "шведського соціалізму".

Пошук критеріїв оптимальності та достатності державного вручання стосується не тільки політики у сфері доходів. За останні десятиріччя разом із розвитком міжнародної економічної інтеграції значно загострилися проблеми взаємодії між національними економіками. Виходячи на зовнішній ринок, провідні країни намагаються як мінімум отримати:

• доступ до більш широких ринків збуту;

• доступ до сировини та інших видів природних ресурсів;

• можливість використовувати відносно дешеві трудові ресурси;

• шанс перенесення шкідливих та небезпечних виробництв на територію інших країн.

Якщо додати до цього переліку можливість більш ефективного використання фінансових ресурсів та спрощення доступу до передових технологій, які розробляються в інших країнах, то зрозуміло, що вигоди глобалізації для провідних країн є суттєвими. Водночас міжнародна співпраця створює певні загрози: загрозу втрати частки ринку (навіть вітчизняного), можливість витіснення громадян із власного ринку праці дешевою трудовою імміграцією та ін. Тому, долучаючись до міжнародного поділу праці, країна повинна визначити для себе оптимальний рівень інтегрованості у світові економічні процеси. Підхід до оптимальності визначається парами протилежних цілей "спеціалізація — незалежність" та "співпраця — вигоди". Відкриття економічних кордонів — процес, як мінімум, двосторонній. За таких умов збільшення прозорості економічного середовища, яке включає кілька країн, може бути симетричним (орієнтованим на формальну рівноправність суб'єктів кожної країни) або асиметричним (для суб'єктів деяких країн існують преференції, а для інших — ні). На сьогодні практично всі провідні країни використовують вибірковий протекціонізм, тобто намагаються створити більш вигідні умови для власних підприємств і організацій. Проте обсяг такого протекціоністського впливу не може бути надто великим і обмежується, як правило, можливостями застосування контрпротекціонізму протилежною стороною.

3.2. Реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах

Вирішуючи головні завдання, провідні країни застосовують низку заходів у стратегічних напрямках, як: промислова та структурна політика, соціальна політика, екологічна політика, зовнішньоекономічна та стабілізаційна політика.

Визначити чіткі межі між цими напрямами на практиці майже неможливо, тому розподіл є дещо умовним і базується не на інструментах і результатах, а, швидше, на аргументах, які використовуються для обґрунтування тих або інших дій держави.

Промислова та структурна політика.Реалізуючи промислову та структурну політику, провідні країни стикаються з певними протиріччями. З одного, вони активно формують економіку постіндустріального типу, яка характеризується, зокрема, збільшенням у ВВП частки послуг і, відповідно, зменшенням частки промисловості та сільського господарства. З іншого боку, матеріальне виробництво є основу високого рівня споживання і тому обсяги виробництва промислової продукції у провідних країнах залишаються дуже значними. Виробництво промислової та сільськогосподарської продукції є також необхідним елементом економічної безпеки будь-якої країни. Тому збереження провідних позицій у світовому промисловому виробництві є ключовим завданням. Гострота цієї проблеми є неоднаковою для США, Японії та Західної Європи. Об'єктивним наслідком підвищення рівня життя є збільшення витрат на оплату праці, а, значить, зростання собівартості продукції. За таких умов закономірним і очікуваним сценарієм розвитку виробничих галузей є пошук стратегій "економії на праці". Зокрема, використання таких стратегій, кожна з яких має свої недоліки:

1. Зменшення трудомісткості продукції: стратегія передбачає здійснення широкої механізації та автоматизація виробництва. Так, у процесі реформування однієї з базових галузей промисловості Японії — чорної металургії — за період 1970—1980 pp. було скорочено близько ЗО % робочих місць. За цей же період у галузі було здійснено докорінну технологічну перебудову — впроваджено понад одну тисячу автоматизованих систем управління на рівнях від окремої ланки до підприємства в цілому. Завдяки цьому, навіть враховуючи падіння попиту і жорстку конкуренцію з азійськими "тиграми", вдалося підвищити середньогалу-зеву продуктивність праці в 1,9раза у чорній металургії. Проте платою за це було зростання безробіття, пригасити якого не змогла навіть система довічного найму і поширена практика переведення працівників на інші посади в межах розгалужених японських корпорацій.

2. Залучення до виробничих процесів дешевшої робочої сили за рахунок категорій населення, які раніше не працювали, та трудових мігрантів. Наприклад, у 1965 р.у США.працювали 39,3 % жінок, що становило 34,8 % від загальної кількості зайнятих, а наприкінці XX ст. — вже майже 60 %, що становило 46,2 % зайнятих. Частка працюючих афроамериканців, іспаномовних американців, азіатів та індіанців виросла за той самий період з 10,8 до 20,6%.

3. Перенесення найбільш трудомістких операцій за кордон. Наприклад, сьогодні в результаті "відпливу" середнього бізнесу з Німеччини країна втрачає в промисловості близько 100тисяч робочих місць за рік. До 2009 р.цяцифpa приблизно становитиме від 135 до 177 тис. робочих місць. З кожним робочим місцем у промисловості, перенесеним компаніями в інші країни, зникають 1,7 робочого місця в сфері обслуговування. Раніше німецькі фірми за кордоном в основному здійснювали виробництво, нині німецький ринок праці втрачає усе більше робочих місць у сфері наукових досліджень і розробок, послуг і управління.

Проте ці три більш-менш традиційні методи мають одну спільну ваду — фактично створюють безробіття серед корінного населення країни. Таким чином виявляється певна суперечність між інтересами бізнесу та населення. Високий рівень життя, який був одночасно і метою економічного розвитку, і його умовою (через високий платоспроможний попит на внутрішніх ринках), в умовах глобалізації став причиною зниження конкурентоспроможності економік провідних країн. Тому визначаючи необхідність вирішення зазначеної суперечності, провідні країни з середини 80-х років XX ст. здійснили фактично принципову перебудову як своєї економіки, так і принципів промислової політики. Не витримуючи цінової конкуренції з боку менш розвинених країн, провідні країни винайшли четвертий шлях подолання суперечностей між високою заробітною платою та конкурентоспроможністю продукції: на основі тісної взаємодії між наукою і виробництвом пропонують споживачу принципово нові товари і послуги, створюють нові ринки, замість того, щоб конкурувати на вже існуючих.

Незважаючи на те, що головна сутність перетворень є однаковою для США, Японії та країн Євросоюзу, стратегія і тактика досягнення поставлених цілей відрізняється в кожному світовому економічному центрі. Ці відмінності зумовлені, зокрема, історичним підґрунтям та економічними інститутами, що склалися. Так, Сполучені Штати вирізняються з-поміж усіх розвинених країн найбільш яскраво вираженою орієнтацією на свободу підприємництва і домінуванням приватної ініціативи. Роль держави у економіці є менш активною, ніж в інших розвинених країнах (включаючи і географічного сусіду США — Канаду). тручання в економічні процеси часто опосередковані, а застосування прямих методів управління як окремими підприємствами, так і галузями, є швидше вимушеним і здійснюється у випадках крайньої потреби. Така модель заємовідносин приватного сектору і держави склалася яаслідок двох причин.

По-перше, Сполучені Штати як держава формувалися поступово, шляхом колонізації і приєднання територій, просуваючись зі сходу на захід. Окремі територіальні одиниці мали досить значне коло повноважень і були слабо зв'язані з центральним урядом. Відповідно і бізнесові структури сприймали принцип власної недоторканості й незалежності у межах існуючого законодавства стосовно до органів місцевого і центрального управління як своє природне право. Тому навіть після централізації системи державного управління наприкінці XIX — початку XX ст. зберігся високий ступінь незалежності.

По-друге, Сполучені Штати за останні 100 років не мали проблем, які б вимагали рішучого втручання уряду для їх вирішення. Економіка Сполучених Штатів не постраждала під час Першої та Другої світових воєн. Навпаки, сільське господарство і промисловість (особливо військова) отримали величезні можливості збуту товарів на ринки розореної війнами Європи. Навіть "повзучий соціалізм" Ф.Д. Рузвельта часів Великої децресії 1929—1933 pp. зійшов нанівець, оскільки був невиправданим на тлі надзвичайно сприятливих умов, які склалися для американських компаній після закінчення Другої світової війни. У час, коли Велика Британія, Франція, Німеччина і Японія консолідували економіку під управлінням держави, намагаючись відбудувати народне господарство і розрахуватися з боргами, які виникли під час війни, США не мали такої потреби і надавали своїм корпораціям, які поступово перетворилися на транснаціональні, широкі можливості для самостійного захоплення провідних позицій на світових ринках. Проте поступово переваги "раннього старту" втрачалися. Позначилася проблема енергомісткості виробництва (виробляючи близько 22 % загальносвітової кількості товарів та послуг, США витрачали понад 25 % світового обсягу споживання енергії). Крім того, з кінця 70-х років XX ст. можливості для екстенсивного розвитку американської промисловості практично вичерпалися. Тому постала необхідність винайдення принципово відмінної системи конкурентних переваг національної економіки. Рішення було знайдене адміністрацією президента Р. Рейгана. Його "рей-ганоміка" включала не тільки заходи щодо зменшення податкового тиску на великий бізнес, але й фактичну його підтримку через систему державних замовлень. "Локомотивом оздоровлення" став військово-промисловий комплекс. Проголошена "Стратегічна оборонна ініціатива" (СОІ) стала тим стержнем, який об'єднав аерокосмічну, хімічну, електротехнічну, а також інші високотехнологічні галузі. Розвивалися інші найновітніші засоби ведення війни, у тому числі інформаційні технології. За короткий час цей напрямок виділився в окрему галузь. Особлива система організації ВПК США створила умови для швидкого впровадження досягнень оборонної сфери у виробництво товарів цивільного призначення. Посилилася роль інноваційної складова у діяльності американських компаній після введення державою процедури відшкодування з державного бюджету витрат фірм на дослідження та розробки.

Звісно, прикладні промислові розробки базуються на фундаментальних дослідженнях з хімії, фізики та біології, тому виникає проблема фінансової підтримки цих галузей науки. Тоді як створення нових зразків товарів може бути профінансоване приватним капіталом завдяки очікуваній швидкій віддачі від капіталовкладень, фундаментальні дослідження не дають гарантій щодо прибутку за короткий термін. Крім того, важливим чинником є система загальної та спеціальної освіти. Для отримання якісних "мізків" США застосовують два підходи: фінансування досліджень у власних університетах із федерального бюджету та залучення провідних учених з-за кордону. В цілому високий рівень оплати праці наукових робітників приваблює до Сполучених Штатів велику кількість талановитих учених з усього світу. Відповідно можна констатувати, що СПІА побудували цілісну систему підтримання конкурентоспроможності національного виробництва в умовах науково-технічного прогресу, починаючи з фундаментальних досліджень і закінчуючи безпосереднім запуском у виробництво. Принципово інший підхід використовується в Японії. За останні 150 років японська промисловість двічі блискавично відродилася майже з небуття. Вперше — наприкінці XIX — початку XX ст., коли напівфеодальна країна за кілька десятиріч створила важку промисловість і військово-промисловий комплекс, що дало їй змогу розпочати широкомасштабну експансію у Південно-Східній Азії. Вдруге — після нищівної поразки у Другій світовій війні, коли фактично за 35—40 років її вдалося посісти другу позицію у світі (після США). І в першому, і в другому випадку швидкість розвитку промисловості була досягнута за рахунок, в основному, іноземних технологій, отримання яких за кордоном і швидке їх впровадження було стратегічним завданням не тільки окремих корпорацій, а й держави в цілому. Замість фінансування власних досліджень, Японія почала активно полювати на патенти у всьому світу. Виявилося, що така діяльність має позитивний економічний ефект. За рахунок економії на фундаментальних розробках національній економіці вдалося сконцентруватися на впровадженні передових досягнень безпосередньо у виробництво. Проте згодом виявилася стратегічна слабкість такої програми дій. По-перше, подібна стратегія корисна для країни, яка наздоганяє інші країни у своєму розвитку, але мало придатна для економіки, яка вийшла на передові позиції, оскільки у цьому випадку кількість закордонних розробок, які можуть відкрити справді нові перспективи, суттєво зменшується. По-друге, успіх Японії привернув увагу інших країн, у тому числі тих, які були науково-технологічними "донорами" японського економічного дива. Країни Європи та Сполучені Штати також усвідомили, що розробки університетів і науково-дослідних інститутів коштують відносно дешево лише доти, доки вони не впроваджені у масове виробництво (за оцінками фахівців, ціна патенту на використання ідеї товару або технології після її реального випробування у виробничому процесі й на ринку зростає мінімум у десять разів). Тому починаючи з 80-х років XX ст. країни Європейського та Північноамериканського економічних центрів перебудували систему відносин між наукою і виробництвом, намагаючись створити науково-промислові комплекси, аби уникнути перехоплення перспективних розробок вітчизняних науковців іноземними конкурентами. Потік нових ідей з-за кордону, який підживлював японську промисловість, почав слабнути. У зв'язку з цим робляться спроби активізувати власні дослідження японських корпорацій, але хронічне відставання країни у галузі фундаментальних досліджень не дозволяє сподіватися на відчутний позитивний результат у короткостроковій перспективі.

Європейські країни навпаки є традиційно сильними у фундаментальній науці, але майже так само традиційно відстають у сфері маркетингу. Усвідомлення того, що ставка на випереджаючий розвиток базових галузей (перелік яких був складений ще на початку XX ст. і включав металургію, хімію та енергетику, а в подальшому змінювався на користь високоточного машинобудування та електроніки) вже не виправдовує себе в умовах надзвичайного динамізму в економічній сфері, призвело до намагання підготувати національну економіку до будь-яких змін. Так, новітня промислова політика Євросоюзу базується на таких загальних засадах.

1. Економіка знань. Усі економічні методи повинні підтримуватися системою знань, науковими школами, а також досконалою системою генерації, обробки та використання інформації.

2. Взаємодія бізнесу, держави та суспільства.

3. Зменшення енерговитрат, відхід від брудних технологій і заміщення їх новими, екологічно чистими.

Отже, Євросоюз, як і інші світові економічні центри, орієнтується на створення підприємств інноваційного типу і підтримку системи знань, що дає змогу отримувати конкурентну перевагу за рахунок постійного удосконалення продукції. Але суттєвою особливістю європейської промислової стратегії є орієнтація, насамперед, на гуманітарну складову інноваційного процесу. Так, на противагу США європейські уряди утримуються від широкого застосування генетично модифікованих продуктів, хоча це означає відносно більші витрати на одиницю продукції. На відміну від японських автомобілебудівників, провідні європейські фірми цієї галузі основну увагу приділяють не економії матеріальних витрат у процесі створення та експлуатації транспортних засобів, а їх безпеці. Загалом, Європа меншою мірою налаштована на всесвітню економічну експансію, орієнтується насамперед на внутрішні європейські ринки збуту. Відповідно, і товари, які виробляються, орієнтовані на потреби саме європейського споживача.

Соціальна політика. Сучасне виробництво характеризується насамперед як суспільне. Тому проблема розподілу результатів національного виробництва є однією з найна-гальніших. Економіки провідних країн світу на сьогодні вважаються змішаними, оскільки включають як ринкові, так і неринкові механізми вирішення основних проблем суспільства. Стосовно соціальної політики це означає таке:

— первинний розподіл доходів регулюється відносинами власності, але у подальшому держава перерозподіляє частину доходів на користь менш забезпечених верств населення;

— надання окремих послуг, які мають суттєве соціальне значення (деякі види медичного обслуговування, початкова, середня, а іноді й вища освіта, пенсійне забезпечення тощо), держава фінансує за рахунок бюджету або програм обов'язкового соціального страхування.

Власне, як перший, так і другий спосіб проведення соціальної політики по суті є методами вирівнювання споживання товарів та послуг у часі або між окремими членами

суспільства. Відповідно, їх реалізація пов'язана з вирішенням вказаних вище протиріч "розвиток — стабілізація" та "ефективність — справедливість". Необхідність подолання антистимулів, які виникають під час перерозподілу доходів від одних (як правило, економічно більш активних) суб'єктів до інших (які здебільшого дають менший вклад у суспільне виробництво), стала причиною того, що провідні держави пройшли у розвитку інститутів державного соціального забезпечення такі три фази.

1. Державні соціальні інститути "вступають у гру" тільки після того, як ринок та сім'я продемонстрували свою нездатність вирішити проблему.

2. Державні інститути соціального забезпечення постійно впливають на суспільство, проте їхня діяльність має допоміжний характер.

3. Державне соціальне забезпечення є невід'ємною складовою суспільства і надається на універсальній основі з урахуванням індивідуальних та суспільних потреб.

Звісно, просування до третього етапу, який інколи називають "держава добробуту", відбувалося через компроміси на тлі жорсткого протистояння між різними верствами населення і мало суттєві історичні відмінності у різних країнах. Розглянемо це на прикладі розвитку економіки Німеччини (як типовий вияв активного і безпосереднього регулювання державою відносин у соціальній сфери) і Сполучених Штатів Америки (як вияв відносно ліберального підходу держави до формування соціальної політики у розвиненій країні).

Слід зауважити, що піднесення Німеччини відбулося за досить короткий термін. Кріпацтво було скасоване лише на початку XIX ст. після наполеонівських воєн, а вже до 80-х років XIX ст. Німеччина вважалася промислово розвиненою країною. Наприкінці XIX ст. поряд із завершенням індустріалізації розвивався не менш важливий процес — урбанізація. Пролетаризація населення зробила соціальне питання одним з центральних, і це спонукало уряд Німеччини на чолі з канцлером О. Бісмарком піти на безпрецедентні заходи соціального захисту найманих робітників. Були запроваджені обов'язкове медичне страхування (1883 p.), за умовами якого 2/3 страхових внесків робили працівники і 1/3 — роботодавці; підприємець не ніс відповідальність за нещасні випадки на виробництві (1884 p.); було введено в дію страхову пенсійну систему з виплатою пенсій після досягнення старості чи настання інвалідності (1889 р. — для робітників, 1911 р. — для службовців), причому внески робили рівними частками робітники і роботодавці з деякою державною субсидією. О. Бісмарк заклав основи соціальної політики держави, що збереглася протягом усього XX ст. Однак упродовж першої половини XX ст. гострота соціального питання була одним з чинників розвитку країни. Соціальне невдоволення виражалося то в спробах "соціалістичних" революцій (1918, 1923 р.), то в "націонал-соці-алістських" путчах, то в "легітимному" приході нацистів до влади.

Реформи Л. Ерхарда наприкінці 40-х років XX ст. стали більш значимим чинником вирішення соціального питання вНімеччині, ніж заходи О. Бісмарка. Впродовж 10—15 років у післявоєнній Німеччині вдалося досягти високого життєвого рівня для більшості населення — як за рахунок постійно зростаючої заробітної плати, так і за допомогою широкої мережі соціального забезпечення. Ця система соціальної держави стала прикладом для багатьох країн. Однак поступово держава стала занадто "щедрою і турботливою". Крім того, що заробітна плата в Німеччині була однією з найвищих у світі, додаткові виплати (лікарняні від підприємства, відпускні, 13-та заробітна плата й ін.) досягли неперевершеного у світі рівня (у 1995 р. загальні витрати на оплату праці становили 45,52 марки на годину, з яких 20,44 марки — додаткові виплати; відповідні показники становили для СІЛА — 25,18 і 7,42, для Японії — 35,48 і 14,56, для Великої Британії — 20,96 і 6). Зрозуміло, що працівники раділи зростанню заробітної плати і додаткових виплат. Але робочі місця були настільки дорогими, що в умовах світової конкуренції приносили лише збитки. Як наслідок — ліквідація робочих місць або небажання створювати нові, що насамперед обумовлювалось їх неконкурентоспроможністю як прямим наслідком великої кількості соціальних благ, величина яких не узгоджувалася з продуктивністю праці. Створило проблеми й об'єднання ФРН та НДР. Остання, розвиваючись в рамках соціалістичної ідеології, значно відставала в економічному розвитку від своєї західної "сестри". Тому після поглинання Східної Німеччини Західною відбулося загальне гальмування розвитку. Необхідність вирівнювання рівня розвитку східних і західних федеральних земель призвела до фактичного донорства більш розвиненого Заходу на користь депресивного Сходу. Це стосувалося і соціальних питань. Найзнач-нішою невирішеною соціально-економічною проблемою об'єднаної Німеччини став високий і стійкий рівень безробіття. Щоправда, існування проблеми безробіття аж ніяк не може пояснюватися тільки об'єднанням, у всякому разі в західній частині країни: більш ніж двомільйонна армія безробітних була постійним явищем у ФРН із середини 80-х років XX ст. У 90-ті роки вона щорічно зростала на 200—300 тис., і до неї додалося більш мільйона безробітних у нових федеральних землях. Якщо на початку 90-х років XX ст. вважали, що високий рівень безробіття на Сході — це короткочасне явище перехідного періоду, то за таких умов стало зрозуміло, що разом із соціально-економічною моделлю ФРН на нові федеральні землі занесене і хронічне структурне безробіття.

Скорочення зайнятості в 90-ті роки відображало насамперед зменшення кількості робочих місць в обробній промисловості, що не компенсувалися створенням нових у сфері послуг. Думка фахівців щодо причин такого високого показника безробіття одностайна. Вони вбачають проблему у завищеній вартості робочої сили у Німеччині, що призводить до небажання підприємців створювати робочі місця. Ускладнює проблему і розширення ЄС. Разом із приєднанням нових країн-членів на Сході німецький бізнес отримав ще більший стимул до еміграції. Якщо раніше виникали певні проблеми митного та законодавчого характеру, то тепер процес перенесення виробництва за кордон значно прискорився. Стрімке скорочення бази для фінансування соціальних програм змусило уряд піти на безпрецедентне скорочення соціальних виплат. Так, за новим законом про допомогу безробітним "Хартц-2" таких людей прирівняли до отримувачів соціальної допомоги. А це означає, що майже один мільйон громадян перемістяться на найнижчий соціальний щабель суспільства. І така соціальна "контрреформація" відбувається не тільки у Німеччині. Згортання соціальних програм в Італії, Франції, Великій Британії та інших країнах Європейського економічного центру досить чітко демонструє необхідність кардинальної зміни соціально-економічної стратегії в Європі.

Суттєво відрізняється від європейської моделі стратегія розвитку соціальної сфери у США. Сполучені Штати традиційно вважають країною, в якій ступінь державного втручання у соціальну сферу найменший. Звісно, це означає не брак соціальних гарантій для американських громадян, а відносно більпіий ступінь самостійності й персональної відповідальності з боку громадянина щодо вибору форм і міри своєї соціальної захищеності. Не тільки, скажімо, освіта та охорона здоров'я, а й матеріальне забезпечення старості переважно купуються на ринку й оплачуються самими користувачами тих чи інших видів соціальних послуг. Європейською соціал-демократією такий тип соціальної політики не тільки- не підтримується, а і морально засуджується. Модель соціальної політики США відносять до умовно залишкової, за якої держава свідомо обмежує свої функції лише тими, які не хочуть або не можуть забезпечити приватний капітал або ринок. З першого погляду, така соціальна політики виглядає як анахронізм, залишок епохи "дикого капіталізму", але це не так. Хоча СІЛА пізніше, ніж європейські держави запровадили головні соціальні програми, але саме вони спромоглися сформувати ліберально-консервативний консенсус щодо мети та методів державного регулювання, який розглядав соціальну політику не відокремлено, а у безпосередньому зв'язку з економічною політикою на макро- та мікрорівні. Власне, саме цим були створені підвалини концепції держави загального добробуту (welfare state), заснованої на визнанні того факту, що ринкова економіка не в змозі усунути нерівність, а тому держава повинна сприяти більш рівномірному розподілу доходів і забезпечувати мінімальний рівень соціального захисту. Американські дослідники вважали, що "новий соціальний контракт" склався у зв'язку з тим, що на базі прискореного економічного зростання держава була здатна поставити перед собою завдання компенсації "соціальних витрат" економічного розвитку. Це положення є ключовим у розумінні сутності американської соціальної політики.

На відміну від європейської концепції, яка розглядає підвищення добробуту населення як головний і пріоритетний критерій ефективності державної економічної політики, американський уряд (незалежно від партійної належності) на перше місце виносить економічне зростання, а соціальні програми розглядаються у двох аспектах:

1) соціальний захист малозабезпечених верств населення необхідний для досягнення суспільної згоди. Як республіканці, так і демократи намагаються на практиці демонструвати турботу щодо найбідніших громадян США не останньою чергою з огляду на голоси виборців. Природно, якщо соціальні програми не забезпечують мінімально достатній рівень добробуту значеної кількості виборців, то партія втрачає голоси. Однак з іншого боку, надмірний податковий тягар також призводить до втрати голосів. Отже, як правляча, так і опозиційна партії керуються одними й тими ж принципами, які спонукають боротися з бідністю, але уникати виявів соціального утриманства;

2) фактично недостатній рівень витрат на освіту та науку призводить до сталої потреби у "імпорті мізків". Проте для провідної у науково-технічному плані країни залежність від іноземних кваліфікованих спеціалістів не може вважатися нормою. Тому у відповідь на суттєве зниження якості робочої сили США з середини 70-х років XX ст. розпочали декілька програм активного сприяння освіті населення.

Оскільки в умовах сучасної розвиненої економіки суспільне відтворення (в тому числі й робочої сили) практично неможливе без свідомих зусиль держави, роль "суспільних амортизаторів", закладених у бюджет, є значною. У середині 80-х років XX ст. за середньої величини соціальних витрат у 18 найбільш розвинених країн, яка дорівнювала 25 % від ВВП, США витрачали на соціальну сферу близько 21% (Японія —18%).

Проте не слід вважати, що японці забезпечують менший соціальний захист своїм громадянам, ніж північноамери-канці або європейці. Щодо Японії, то зазначена величина витрат є не показовою, оскільки японці використовували так звану корпоративну модель соціальної політики. В основному, її сутність зводилася до таких положень.

1. Компанія укладає контракт із працівником на весь строк його активної трудової діяльності (система "довічного найму").

2. Оплата праці співробітника визначається не тільки (або, навіть, не стільки) його посадою, скільки стажем роботи в компанії та бездоганністю послужного списку.

3. Виходячи на пенсію, співробітник отримує від компанії одноразову вихідну допомогу (еквівалент заробітної плати за рік або більше), якою він та його сім'я можуть розпоряджатися на свій розсуд.

Крім того, держава схвалювала корпоративні програми сприяння творчій та обдарованій молоді, створення сприятливих умов для праці та відпочинку співробітників тощо. В цілому така політика була спрямована на створення іміджу "фірми-сім'ї", яка беззастережно піклується про кожного свого працівника і його рідних. Можливо, найбільш показовим результатом корпоративної моделі був дуже низький рівень безробіття, який не підвищувався навіть під час економічних криз. У надто скрутних випадках фірми не звільняли працівників, а зменшували заробітну плату, причому знаходили моральну підтримку у самих працівників. Безперечно, така модель є, з одного боку, є необтяжливою для державного бюджету, а з іншого — забезпечує населенню впевненість у майбутньому. Проте з'ясувалося, що в умовах важкої кризи, що продовжувалася в Японії понад 10 років на межі XX—XXI ст., патерналіст-ські наміри корпорацій не витримали перевірки зміною фінансово-економічної кон'юнктури. На початку XXI ст. частка безробітних сягнула позначки 4,9 %. Хоча цей показник є високим лише для Японії, це означало початок краху корпоративної моделі. В умовах, коли кожен двадцятий економічно активний японець залишився без роботи, а деякі "стовпи економіки", які, власне, повинні були нести тягар забезпечення звільнених співробітників, збанкрутували, стало зрозуміло, що корпоративна модель соціального забезпечення не відповідає реаліям, що склалися. Деякі дослідники вважають, що соціальна політика Японії незабаром почне трансформуватися, набираючи ознак американської або європейської моделі.

Екологічна політика.Сучасна екологічна політика почала цілеспрямовано формуватися з 60-х років XX ст. І до цього людство переживало соціально-екологічні кризи, виробляло прийоми і способи пом'якшення та вирішення екологічних проблем, але здебільшого це були локальні та регіональні кризи. У XX ст. зміни навколишнього середовища стали глобальними, що було зафіксовано в 60-х роках спостереженнями науковців і ґрунтувалося на аналізі використання ресурсів. Саме в цей час у відповідь на локальні екологічні катастрофи в СПІА (смог у багатьох містах, забруднення Великих озер.), у Великої Британії (важкі смоги), у Японії (отруєння ртуттю в містах Міномата і Нії-гата) була організована система моніторингу, зокрема за концентрацією вуглекислого газу в атмосфері й кислотними опадами, почали створюватися великі міжнародні наукові програми. Екологічні потреби стали визнаватися і включатися в систему державних пріоритетів. Цікаво, що ще у 50-ті роки до переліку "основних потреб", який використовувався ООН і її спеціалізованими установах для визначення стандартів життєвого рівня, екологічні потреби взагалі не входили.

Час із кінця 60-х до першої половини 80-х років XX ст. можна охарактеризувати як перший етап екологічної політики. У її основу було покладено постійний екологічний контроль, механізми якого почали активно створюватися в 70-ті роки.

В екологічній політиці на першому етапі в основному використовували адміністративно-законодавчі важелі. У країнах приймалося відповідне законодавство, яке містило певні екологічні нормативи. Перші державні установи з охорони навколишнього середовища міністерського рівня були створені у Швеції в 1969 р., у США, Канаді, Великій Британії — у 1970 p., у Японії — у 1971 р. Головним завданням всіх державних структур була організація екологічної експертизи на основі природоохоронного законодавства. Звичайно в країнах приймався загальний закон про охорону навколишнього середовища, що проголошував принципи екологічної політики, і розроблялося спеціальне законодавство щодо охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу тощо. Чинна на цей час концепція екологічної політики брала до уваги переважно показники гранично допустимих концентрацій (ГДК) і скидань (ГДС). Підсумок проведеної за такими принципами екологічної експертизи трактувався однозначно: дозволено — отже цілком безпечно.

Екологічна політика будувалася на уніфікованому комплексному підході до організації природоохоронного механізму, хоча в різних країнах зберігалися певні відмінності. Експерти виділяють дві групи країн: США і Канада та західноєвропейські країни і Японія.

У країнах Західної Європи екологічна експертиза проектів діє не тільки на національній, а й на регіональній основі в межах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), згодом Європейського Союзу (ЄС). Директива ЄЕС № 337 "Про оцінку впливу деяких державних і приватних проектів на навколишнє середовище", що вступила в дію З липня 1988 p., є основним документом, що регламентує проведення екологічної експертизи в європейському регіоні.

Країни ЄС здійснюють загальну природоохоронну політику, що базується на основних принципах:

1) подібності багатьох екологічних проблем у європейських країнах;

2) обов'язковості виконання спільно прийнятих рішень;

3) прагненні до уніфікації заходів щодо боротьби з забрудненням;

4) погодженій і єдиній позиції під час міжнародних переговорів.

З 1992 р. діє П'ята програма природоохоронних дій. У ній, як і в попередній, питання вирішення екологічних проблем визнаються центральними, пріоритетними у всій системі політичних і економічних заходів.

У Японії в 1964 р. був прийнятий Основний закон "Про боротьбу з забрудненням навколишнього середовища", що став базою для створення цілої системи екологічного законодавства. Проте на відміну від США у Японії до середини 80-х років не були розроблені й офіційно закріплені правила проведення експертизи і підготовки її висновку, що регламентували б організацію і здійснення цієї процедури.

Головна відмінність підходу до екологічної експертизи в Японії і західноєвропейських країн від США і Канади полягає в тому, що останні мають чітке законодавство, що регулює ці відносини, європейські ж країни і Японія керуються адміністративними документами виконавчої влади, більш того, орієнтуються на директиви регіональних організацій. Зважаючи на такий стан справ, навряд чи правомірно робити висновок про ступінь важливості екологічних проблем для цих країн — швидше за все причина є в особливості функціонування державних апаратів.

Отже, екологічні критерії залежать від рівня науково-технічного розвитку і стану економіки країни.

Якщо в цілому проаналізувати загальний стан навколишнього природного середовища після першого етапу екологічної політики, то можна відзначити, що до другої половини 80-х років:

— помітно зменшився рівень забруднення повітря, особливо диоксидом сірки і твердими частками. У Японії за умов зростання валового продукту на 60 % викиди двоокису сірки скоротилися на 77 %; у США аналогічне зростання становило 23 %, а аналогічне скорочення — 39 %;

— підвищилася якість водних ресурсів, про що свідчить зниження біологічної потреби в кисні багатьох водойм;

— зменшилося надходження в навколишнє середовище багатьох небезпечних хімічних продуктів — ДДТ, поліхло-рованих бифенилів, елементів ртуті та ін.;

— помітно розширилися площі заповідників, парків, ділянок дикої природи, що захищаються від антропогенного впливу тощо.

У країнах зростали витрати на охорону навколишнього середовища і відтворення природних ресурсів. У результаті вони стали відігравати помітну роль в економіці. Так, державні витрати США на боротьбу з забрудненням навколишнього середовища за період 1970—1990-х pp. становили 1 трлн дол. У 80-ті роки у розвинених країнах частка природоохоронних витрат у ВВП становила в середньому (у %): Австрія — 1,32, Франція — 1,7, ФРН — 1,7, Швейцарія — 2, США — 2,1, Японія — 3,4. Але кардинальних змін в екологічній ситуації не відбулося. Збитки від забруднення в розвинених країнах Заходу сягали 3—6 % ВВП. До того ж виникли цікаві явища у структурі природоохоронного фінансування. Наприклад, у США в 80-ті роки стало очевидно, що за досягнутого рівня зниження концентрації забруднюючих речовин, регульованих природоохоронними нормативами, подальше їх зниження є економічно не вигідним. Кожен наступний відсоток зниження забруднення вимагає багаторазового збільшення витрат. До того ж з'явилися нові проблеми, пов'язані з виявленими у всіх геосферах токсичними речовинами, що можуть мати мутагенні й канцерогенні властивості довгострокового та кумулятивного характеру. Тому метою екологічної політики розвинених країн стає боротьба не з забрудненням як таким, а з його джерелами, тобто акцент робиться на заходи, які попереджають виникнення забруднення.

З другої половини 80-х років XX ст. починається другий етап природоохоронної політики.Врамках цього етапу попередні принципи екологічної політики доповнюються і дещо змінюються. Колишня концепція екологічної безпеки, яка базувалася на екологічній експертизі, що брала до уваги тільки показники гранично допустимих концентрацій, повинна поступитися місцем концепції екологічного ризику, за якого прийняття оптимального, з погляду охорони природи, рішення означає економічно і соціально обґрунтоване зведення до мінімуму негативного впливу проектованого об'єкта на екологічну систему, включаючи людину. Прицьому цілком усунути такий вплив практично неможливо, за винятком випадків, коли ризик занадто великий і переважає економічні та соціальні вигоди, пов'язані зі спорудженням господарського об'єкта. У такому разі проект скасовується. Нині концепція екологічного ризику справедливо претендує на те, щоб стати теоретичною основою нової природоохоронної політики. Тільки адміністративними методами навряд чи можна запровадити в життя цю концепцію. На другому етапі екологічної політики все частіше використовуються економічні методи, що спираються на традиційний ринковий механізм. При цьому акцент зміщується з адміністративних на економічні важелі державного впливу на діяльність приватного сектору. У державній екологічній політиці усе більшого значення набувають такі екрномічні інструменти:

— прямі і непрямі субсидії на здійснення екологічних проектів;

— позики під низький відсоток для фірм, які запроваджують природооохоронні програми;

— надання дозволу на прискорену амортизацію очисного устаткування й іншої екотехніки;

— пільгові ставки за непрямими податками на продаж екотехніки або звільнення її від податку;

— податкові пільги на доходи від природоохоронних програм приватних підприємств;

— пільгові тарифи фірмам на очищення стоків на муніципальних очисних спорудах.

На другому етапі екологічної політики, незважаючи на суто зовнішню ефективність ринкових механізмів, посилюються вимоги природоохоронного законодавства. Перехід до стратегії "запобігання збиткам" замість "ліквідації забруднення" супроводжується значним зростанням витрат. Так, федеральні асигнування США на охорону навколишнього середовища за період 1979—1990 років становили 12—14 млрд дол. на рік (наприклад, у 1990 р. — 12,7 млрд дол.). При цьому істотно підвищуються асигнування на програми нормотворчості, наукові дослідження та нагляд за виконанням нормативів. У 1989 р. витрати на НДДКР (науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки), здійснювані Агентством з охорони навколишнього середовища, становили 422 млн дол. У загальному обсязі інвестицій американських компаній у нове будівництво й устаткування зростала частка капіталовкладень на природоохоронні цілі. Так, у обробній промисловості вона становила 3,7 % у 1986 p., у 1987 р. — 4,3 %, у 1988 р. — 4,1 % .

На тлі переосмислення ролі екологічного чинника у житті населення розвинених країн почав активно розвиватися так званий "екобізнес" — галузь економіки, орієнтована за задоволення екологічних потреб споживачів. Провідним виробником екологічних технологій є Німеччина. У1987 р. на частку ФРН припадав 41 % загальної кількості компаній екологічного профілю в західноєвропейських країнах; частка Франції — 15 %. У Великій Британії місткість ринку екологічної продукції вдвічі перевищувала місткість ринку фармацевтичних товарів.

Серед чинників, які впливали на розвиток галузі, що випускала екотехніку, важливе значення мали державні витрати, субсидії і пільгове фінансування. Приміром, Компенсаційний банк ФРН (федеральний фінансовий інститут у Німеччині) надає пільгові кредити фірмам і місцевій владі, що здійснюють природоохоронні інвестиції, сприяє реалізації екологічних програм. Аналогічну діяльністю в Японії здійснюють такі державні установи, як Корпорація послуг з боротьби з забрудненням навколишнього середовища, Японський банк розвитку, Фінансова корпорація малого бізнесу, Народна фінансова корпорація та ін.

Отже, аналізуючи екологічну політику провідних країн, слід зазначити, що від захисту довкілля вони реально перейшли до захисту людини у цьому довкіллі, а від національних — до глобальних екологічних програм.

Зовнішньоекономічна політика.Сучасний стан зовнішньоторговельних відносин провідних країн між собою, а також з іншими країнами дає змогу констатувати наявність дивергенції у цій сфері. Якщо на початку XX ст. зовнішньоекономічна політика провідних на той час європейських країн зводилася, в основному, до взаємодії з колоніями, то після розпаду колоніальних імперій після Другої світової війни від військово-політичних методів завоювання світової першості довелося перейти до переважно економіко-політичних. Цікаво, що країни-переможниці (Велика Британія та Франція) залишилися у кільватері країн, що були переможені. Навіть США, які впродовж війни значно збагатилися і закріпили свої позиції в світі, починаючи з 50-х років XX ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СЕРЕДОВИЩЕ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЙ РОЗВИТКУ	\|	СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІК ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.