МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІК ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ4.1. Системна криза і системні перетворення в економіці перехідного періоду. 4.2. Перехідне відтворення та основні складові стратегії розвитку. 4.3. Структурна та інвестиційно-інноваційна політика. Перехідний період, у який вступила економіка України наприкінці XX ст., розпочався глибинними системними, трансформаційними перетвореннями, що знайшли своє відображення у соціально-економічній кризі, яка охопила всю систему суспільних відносин. Переплетіння економічних, політичних і соціальних суперечностей суспільства та їх глибина відразу вказували на надзвичайність ситуації, яку можна було б порівняти хіба що з "Великою депресією" або світовим кризовим обвалом 70-х років. 4.1. Системна криза і системні перетворення в економіці перехідного періоду Роки незалежності України стали періодом пошуку та не завжди вдалих спроб уряду стабілізувати ситуацію, у ході яких відбувалась апробація на національному ґрунті іноземних моделей макроекономічного регулювання. За відносно короткий проміжок часу були опрацьовані майже всі варіанти стабілізації — від радикальних до кейнсі-анських. Тому новітня історія України — це історія сумнівів і надій, історія пошуку єдино правильного шляху до сталого економічного зростання, який вимагає формування узагальненого розуміння природи сучасної кризи, причин і чинників, що її зумовлюють. Без з'ясування внутрішніх механізмів руху перехідних економічних систем неможливо розробити дієвих заходів подолання кризових явищ. З теоретичного погляду економічні кризи почали досліджуватись ще з початку XIX ст., тобто відразу після виникнення першої рецесії у англійській промисловості 1825 р. З того часу економічна наука пройшла значний еволюційний шлях, поступово відмовившись від аналізу безпосередньо криз і замінивши його дослідженням глибинних внутрішніх причин ділових коливань. Різні наукові та ідеологічні позиції, методологічні особливості наукового процесу представників окремих шкіл і напрямів економічної теорії призвели до співіснування досить різних концепцій економічної динаміки. Та як би не відрізнялись вони між собою, за їх допомогою все ж можна здійснити класифікацію кризових явищ на рівні національної економіки і виділити їх за такими критеріями: I. За масштабами порушення рівноваги є кризи: — загальні — охоплюють всю національну економіку; — часткові — поширюються на одну зі сфер економіки (наприклад, валютна, фінансова тощо); — галузеві — розвиваються в одній із галузей економіки. II. За регулярністю порушення рівноваги виділяють такі кризи: — періодичні (циклічні) — повторюються регулярно через певні проміжки часу, є однією з фаз циклу і характеризуються здатністю до відтворення наступної фази (короткострокові, середньострокові, "довгі хвилі"); — нерегулярні — мають особливі причини виникнення (наприклад, аграрна, структурна тощо). III. За характером порушення пропорцій відтворення виокремлюють кризи: — надвиробництва — сукупна пропозиція перевищує сукупний попит; — недовиробництва — сукупний попит перевищує сукупну пропозицію. Криза в економіці перехідного періоду України є досить складним феноменом, який неможливо підпорядкувати наведеній класифікації. При всій подібності основних ознак класичних криз, що мали місце у світовій практиці (падіння темпів зростання ВВП, поєднання високого рівня безробіття з вибуховою інфляцією, бюджетний дефіцит, розрив торговельно-економічних зв'язків із традиційними партнерами, загострення соціальних і політичних суперечностей тощо), конкретні вияви кризи в країнах з перехідною економікою мають і певні властиві тільки їм ознаки. До них зокрема належать:
— відсутність ознак регулярності вияву — за останні десятиріччя у економіці України не відбувалося аналогічних явищ; — значна часова тривалість стадії кризи. Так, в Україні початок спаду виробництва було зафіксовано ще тоді, коли вона знаходилася у складі СРСР, а, за оцінками спеціалістів, фаза пожвавлення економіки нашої країни почалася лише з початком нового тисячоліття; — відсутність матеріальної основи середньострокового циклу (якщо дотримуватися теорії можливості циклічного розвитку у постплановій економіці). Класичний серед-ньостроковий цикл (7—11 років) пояснюється динамікою інвестицій у основний капітал і терміном відтворення засобів праці. В Україні ж не спостерігається масового вкладення коштів у модернізацію основних засобів, більш того, терміни служби задіяних у виробництві основних виробничих фондів більш ніж удвічі перевищують аналогічні показники розвинутих країн. Окрім того, на відміну від класичних циклів, криза в Україні розпочалася без попереднього економічного підйому, пов'язаного з традиційним "інвестиційним бумом"; — розвиток, в основному, прихованих форм безробіття, відсутність масових банкрутств (у класичному розумінні цього терміна) підприємств; — кризові процеси супроводжуються не тільки руйнуванням існуючих форм координації економічних зв'язків — у ході кризи відбувається перехід загального характеру, змістом якого є зміна всіх елементів основи суспільного устрою та інститутів суспільства. Наявність специфічних особливостей сучасної кризи дає підстави вести мову про особливий тип цього етапу економічного розвитку. Отже, сучасна криза є міжсистемною трансформаційною кризою, що відображає перехід всієї сукупності економічних відносин до нового якісного стану, повну зміну базису суспільства і його інституційної структури. Глибинною причиною суспільної трансформаційної кризи є невідповідність продуктивних сил і виробничих відносин попередньої економічної системи, що виявляється в диспропорціях макроекономічного та інституційного характеру. Криза виявляється у формах, зазначених на рис.4.1.
Якщо розглядати витоки соціально-економічної кризи в Україні, то їх можна пов'язати: 1) з адміністративно-командною системою СРСР, негативні наслідки якої успадкувала Україна під час свого відокремлення; 2) практикою необґрунтованих реформ, що проводились у незалежній Україні; 3) проблемами, зумовленими загальноекономічними законами трансформації економічних систем. Перша група кризоутворюючих чинників спричинена наявністю залишкових явищ адміністративної економіки, насамперед таких: — одержавлення економіки і відносин власності; — гіпертрофований розвиток галузей першого підрозділу суспільного виробництва і військово-промислового комплексу, відсталість споживчого сектору; — високий ступінь централізації управління, розподілу і перерозподілу матеріальних, трудових і фінансових ресурсів за умов максимального звуження сфери дії товарно-грошових відносин; — надмонополізм економіки. Друга група безпосередніх причин кризи, що виникли вже у період реформування економіки, включає: — форсовану лібералізацію цін і зовнішньоекономічних зв'язків в умовах відсутності конкуренції, ринкової інфраструктури, недостатньо розвинутої нормативно-правової бази, що призвело до деформації в організації економічної системи — зміщення економічних пріоритетів зі сфери виробництва у сферу обігу; — значне зменшення сукупного попиту на продукцію вітчизняного виробництва під впливом зниження купівельної спроможності населення; — переважно фіскальний характер оподаткування підприємств з інфляційноформуючим впливом, слабостиму-люючим і регулюючим ефектом; — недостатнє наукове забезпечення процесів реформування економіки; — проведення монетаристської економічної політики, неадекватної об'єктивному стану національної економіки України. Третя група об'єднує об'єктивні закономірності трансформації продуктивних сил і виробничих відносин у нову якість, які виявляються у проблемах: — структурної диспропорційності економіки; — невідповідності техніко-технологічних зрушень характеру інституційної структури економіки. Всі групи безпосередніх причин суспільної кризи в Україні тісно взаємопов'язані і за детальнішого аналізу постають як складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків, що ґрунтується на невідповідності соціально-економічної, організаційно-економічної та виробничо-технологічної структур української економіки. Економічна структура України, як і більшості країн пострадянського простору, відзначається досить чітко вираженою багатоукладністю на всіх рівнях господарських відносин. Зауважимо, що таке становище не є ознакою тільки економіки — у всіх країнах існує феномен багатоукладності, оскільки це пов'язано з об'єктивними закономірностями руху економічних систем. Як свідчить світовий досвід, якісні зміщення у системі продуктивних сил, що безпосередньо пов'язані з технологічними нововведеннями, викликають необхідність оновлення економічних інститутів, зміни форм власності, еволюції науки, освіти, культури. Дифузія нововведень стикається з обмеженнями, пов'язаними зі складністю погодження технологій, обмеженістю ресурсів, існуючими соціально-економічними формами їх привласнення тощо. Тому економічна система в силу своєї масштабності та складності ніколи не проходить цикл оновлення повністю. Технології та інститути попередніх циклів не відмирають повністю, а частково трансформуються і співіснують з тими, що приходять їм на зміну. Однак світовою тенденцією еволюційного розвитку економічних систем є їх поступовий рух до підвищення ступеня однорідності. У цьому відношенні економіка України не є показовою — на відміну від загальної траєкторії розвитку в ній майже повністю відсутні механізми вирівнювання багатоукладності. І причин цьому достатньо. Технологічна багатоукладність виявляється у поєднанні в одну систему продуктивних сил елементів різних технологічних способів виробництва (ТСВ) і укладів. Витоки технологічної багатоукладності економіки України — в економічній політиці колишнього СРСР, пов'язаній з необхідністю формування в країні індустріальної економіки і досягненням військового паритету з капіталістичним світом. Ця політика знайшла своє остаточне відображення в нарощуванні виробництва засобів виробництва і воєнно-промислового комплексу за рахунок перерозподілу ресурсів зі сфер нематеріального виробництва і споживчих галузей економіки. Централізовано-планова економіка мала значні можливості мобілізовувати та зосереджувати на стратегічно важливих напрямках великі за обсягом фінансові та матеріальні ресурси. Шляхом довільного вилучення частини створюваного в країні національного доходу за допомогою податкової, грошово-кредитної та цінової політики, а також політики доходів вдавалося формувати інвестиційні ресурси для вирішення необхідних завдань. В умовах сучасної перехідної економіки технологічний розрив між галузями поки що поглиблюється, оскільки система не має дійових механізмів структурної трансформації, заснованих на активізації мотивації економічних суб'єктів до здійснення техніко-технологічних змін. Організаційно-технологічна багатоукладність виражається у наявності у виробництві різних форм організаційно-економічних відносин та різного ступеня їх розвитку (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування, рівня концентрації виробництва). Економічна дійсність України характеризується, з одного боку, високим ступенем концентрації виробництва, а з іншого, — процесами вузької спеціалізації і формуванням індивідуальних виробництв (сільське господарство, торгівля). Останнє характерне для періоду реформування економіки і відображає процес змін у відносинах власності та пристосування до потреб, що диктуються прогресом продуктивних сил. Подібне пристосування відбувається під впливом двох взаємодіючих чинників — технології виробництва і характеру конкуренції. У попередні три десятиліття економіка України в плані організаційно-економічних відносин становила господарську систему з високим рівнем централізації і концентрації виробництва, поглибленою спеціалізацією економічних процесів і високим ступенем монополізму економіки. Історично склалося так, що економіка України як частина єдиного народногосподарського комплексу СРСР спеціалізувалася нафондо-, енерго-, капітало-, матеріало-і трудомістких галузях промисловості, оскільки територіальна структура народногосподарського комплексу була підпорядкована максимальному залученню у виробництво місцевих сировинних ресурсів і включенню їх у загальносоюзний поділ праці. Завдяки близькості до джерел природної сировини в економіці України склався потужний металургійний комплекс, набули розвитку паливно-енергетичні й агропромислові галузі. Водночас велика частка в економіці належала військовій індустрії. Отже, висока концентрація багато в чому зумовлювалася дією чинників розміщення продуктивних сил, об'єктивною необхідністю зосередження великих технологічно пов'язаних між собою виробництв на локальній території. Відповідно до з цих чинників домінуючою формою організаційно-економічних структур стали великі підприємства, які формувались у результаті об'єднання державних підприємств за галузевою ознакою і подальшого їх підпорядкування центральним відомствам і міністерствам. Відтак підприємства однієї галузі*виступали як єдиний суб'єкт господарювання за майже повної відсутності конкуренції. Отримавши незалежність, Україна успадкувала структуру економіки, невиправдано обтяжену галузями, пов'язаними з видобутком сировини, а також непомірно високою часткою висококонцентрованих підприємств-монопо-лістів. Соціально-економічна багатоукладність полягає у співіснуванні в економічній системі суспільства різних форм власності, які відповідно до законів діалектики еволюціонують таким чином: спочатку відбуваються якісні зміщення у системі продуктивних сил, і вони виходять на більш високий рівень порівняно з досягнутим, що детермінує появу організаційно-економічних структур, у формі яких продуктивні сили матеріалізуються і реально функціонують, отримуючи соціально-економічну форму руху в тих або інших формах власності. Для більшості постсоціалістичних країн характерним є наявність доіндустріальних (висока частка примітивної ручної праці), індустріальних (конвеєрно-машинні технології) і елементів постіндустріальних (інформаційні технології) підсистем продуктивних сил. Звичайно, процеси поділу праці, спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації та централізації виробництва знаходяться у цих системах на різних рівнях розвитку. Саме тому головним завданням перехідного періоду стає формування соціально-економічної багатоукладності економіки, адекватної існуючій матеріально-технічній базі виробництва. Для досягнення цієї мети існує багато методів та інструментів, основними з яких у сучасних умовах вважаються роздержавлення і приватизація. Роздержавлення — це процес перетворення об'єктів державної власності у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності, а також комерціалізації діяльності державних підприємств. Цей процес означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних зв'язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватись за різними напрямками: — роздержавлення процесів привласнення, визнання кожного економічного суб'єкта рівноправним учасником процесу привласнення, демонополізація; — створення різних форм господарювання і надання їм рівних прав на свободу економічної діяльності у межах закону; — створення нових організаційних структур, нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації тощо). Отже, роздержавлення спрямоване, перш за все, на боротьбу з монополізмом, на розвиток конкуренції і підприємництва. Приватизація — це процес переходу у приватну власність усіх або частини паїв господарських товариств, а також об'єктів, заснованих на державній, змішаній або колективній власності. Буквально приватизація — це трансформація будь-якої форми власності у приватну. Це не що інше, як політико-правовий акт, спрямований на зміну організаційної форми підприємств шляхом: — перетворення державних підприємств в акціонерні чи інші господарські товариства; — викуп державного підприємства, зданого в оренду; — викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; — продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам. Таким чином, приватизацію розглядають як форму роздержавлення власності, або як іншу форму привласнення, альтернативну державній. Якщо роздержавлення є поняттям, що охоплює весь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованої на руйнування в ній диктату держави і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери діяльності людей, то приватизація відображає процес докорінної трансформації тільки відносин власності. Приватизація ніяких нових елементів у системі виробничих відносин безпосередньо не створює і не може створити. Вона сприяє формуванню правових передумов затвердження цих нових елементів у системі виробничих відносин, але лише в тому випадку, коли ці елементи вже достатньо розвинуті або перебувають на стадії свого формування. Отже, приватизація дає очікуваний ефект лише тоді, коли вона, по-перше, забезпечує відповідну соціально-економічну форму техніко-економічному укладу, і, по-друге, буде сприяти зростанню його ефективності. Узагальнюючи світовий досвід приватизаційних процесів, можна виділити такі різновиди приватизації: — еволюційна — поетапне формування власності відповідно до економічної ефективності функціонування об'єкта і наявного інвестиційного потенціалу (Велика Британія); — державно-комерційна — модернізація підприємств за державний рахунок з подальшим продажем як високорентабельних (Єгипет, Замбія); — помірно-радикальна — прискорений процес зміни власника з відносним вирішенням проблем інвестування і технологічної модернізації (Чехія, Угорщина, Словаччина, Болгарія); — радикальна — здійснюється шляхом ліквідації під-приємств-боржників і продажу їхнього майна (Польща); — альтернативна — перерозподіл прав власності між підприємствами і державою, але без розподілу головних прав, пов'язаних з економічною владою і подальшим виникненням нових форм власності за рахунок альтернативних джерел інвестування. В економіці України відбулася відмінна від наведених форма приватизації, яка отримала назву "народної". її сутність полягала в тому, що: 1) було сформовано фонд об'єктів, що підлягають приватизації; 2) оцінено їх відновлювальну вартість; 3) кожен громадянин України отримав право придбання певної частки держаної власності посередництвом приватизаційного сертифікату. "Народна" приватизація базується на безкоштовній передачі майна державних підприємств і має на меті створення рівних стартових умов у придбанні державної власності. Паралельно державна програма приватизації передбачає проведення останньої і шляхом викупу об'єктів державної власності. На практиці "народна" безкоштовна приватизація трансформувалася в бюрократично-номенклатурну і стала формою створення акціонерних товариств на базі існуючих структур державної власності, що перебуває під контролем адміністрації підприємств і державного апарату управління. В умовах падіння реального рівня життя населення практикувався перепродаж за безцінь приватизаційних сертифікатів, що призвело до поступового зосередження засобів виробництва з більшістю пакетів акцій високорентабельних підприємств в руках номенклатурних сил і тіньових структур. Підприємства, що не є економічно привабливими для інвесторів, майже повністю втратили джерела фінансування. Отже, приватизація, що здійснювалася в Україні, не вирішила проблем інвестування виробництва і його структурних перетворень, а також адекватної реалізації соціально-економічної багатоукладності економіки.
Читайте також:
|
||||||||
|