• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Змагань.

Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української

державності, розквіт української культури. Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам'янець- Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито

українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).

Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган- Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія.

Контрольні запитання.

1. Як вплинула національна революція в Україні на українське національно-культурне відродження?

2. В чому суть політики українізації Центральної Ради та уряду гетьмана П.Скоропадського? Які заходи були вжиті?

3. Коли і ким була заснована Всеукраїнська Академія Наук? Хто був її першим президентом?

4. Який внесок в науку зробив Володимир Вернадський?

2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.

Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували

випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс "всерйоз та надовго". В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 = початок; 2)1925-1928 = піднесення, 3)1928-

1933 = згортання ("постишевщина"). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).

Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період "Розстріляного Відродження".

Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов'язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.

Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.

Природничі науки:

Володимир Вернадський (1863-1945) - засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. З 1909 ак. Рос. АН, проф. Московського у-ту. В 1918 очолив Комісію для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві і став її першим президентом. В 1921 р. повертається з України в Росію, в1922-39 директор Радієвого Ін-ту в Ленінграді, в 1923-26 читав лекції в Празі і Сорбонні (Париж), член багатьох академій. Олександр Палладін (1885-1972), біохімик, засновник укр. Біохімічної школи, ак.ВУАН (1929), президент ВУАН (1946-62).

Володимир Кістяківський (1865-1952), фізико-хімик, в 1903-34 професор Ленінгр. політеху, в 1918 працював в Києві, обраний ак.ВУАН, праці з електрохімії, колоїдній хімії, теорії розчинів, корозії металів.

Лев Писаржевський (1874-1938), хімік, електронна хімія, електронна теорія каталізу, ак.ВУАН з 1925.

Сергій Реформатський (1860-1934), хімік-органік, проф. Київ. ун-ту, підручник "Початковий курс органічної хімії".

Володимир Яворський (1876-1942), хімік-органік, створив київську наукову школу органіків, ак.ВУАН з 1934.

Микола Крилов (1879-1955), математик, математична фізика, нелінійна механіка, ак.ВУАН з 1922.

Дмитро Синцов (1867-1946), математик, ак.ВУАН з 1939.

Євген Патон (1870-1953), електрозварювання та мостобудування, ак.ВУАН з 1929.

Володимир Липський (1863-1937), ботанік, вивчав рослини Сер.Азії, Кавказу, України, народився на Волині, в 1894-1917 праця в СПБ, Києві, Одесі, з 1928 директор Одеського Ботсаду, президент ВУАН в 1922- 1928.

Олександр Фомін (1871-1935), ботанік, праці з систематики рослин, флористиці Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, України, ак.ВУАН з 1921.

Микола Кащенко (1855-1935), біолог, ембріологія, гістологія, акліматизація рослин, ак.ВУАН з 1918.

Володимир Гамалія (1859-1949), мікробіолог та епідеміолог, довів вірусну природу чуми ВРХ, проблеми імунітету, з 1940 почесний чл. АН СРСР.

Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог та епідеміолог, був ректором Одеської медакадемії, в 1929 організував Ін-т мікробіології,

президент ВУАН (1866-1929). Праці присвячені вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу,

дизентерії. Керував численними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, брав участь у ліквідації чуми в Шотландії.

Олександр Богомолець (1881-1946), патофізіолог. В 1931 створив Ін-т експериментальної біології та патології, Ін-т клінічної фізіології. В 1906 закінчив Новорос. ун-т, де працював під керівництвом Підвисоцького, Тарасевича, Вороніна. До 1911 ас., приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського ун-ту, ак.ВУАН з 1929, в 1930-46 її президент.

Володимир Філатов (1875-1956), офтальмолог, з 1921 проф. Од. медіну, дир. Укр. експериментального Ін-ту очних хвороб та тканинної терапії з 1936, ак.ВУАН з 1939.

Микола Стражеско (1876,Одеса-1952), терапевт, кардіологія, діагностика, внутрішні органи, ак.ВУАН з 1934.

Авксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), гігієніст та епідеміолог, ак.ВУАН з 1921.

Соціально-економічні науки:

Кость Воблий (1876-1947), економ-географ, автор першого підручника "Економ. географія України" (1919), в 1942-47 дир. Ін-ту економіки, віце- президент ВУАН (1928-30).

Михайло Птуха (1884-1961), економіст, статистик, демограф, ак.ВУАН з 1920.

Історико-філологічні науки:

Дмитро Багалій (1857-1932), історик, автор "Історії Слобідської України", "Нарис історії української історіографії", "Укр. Мандрівний філософ Сковорода", член комітету по створенню ВУАН, ак.ВУАН з 1918, перший голова іст.-філол. секції.

Агатангел Кримський (1871-1942), філолог, сходознавець, твори "Історія Персії та її писемності", "Хафіз та його пісні", "Персидський театр", "Історія Туреччини та її писемності", один з організаторів ВУАН, її

беззмінний вчений секретар.

Микола Василенко (1877-1935), правник, праці з іст. Укр та іст права, чл.ТУП, співроб. в журналах "Киевская старина", "Записки о-ва Нестора- Летописца", обраний приват-доц. Київського ун-ту, але позбавлений права викладати, чл.колегії Генерального Суду (1918), міністр освіти за гетьмана, створював ВУАН, 2 ун-ти, ак.ВУАН з 1918, голова соц.-екон. відділу, в 1924 на процесі Центра Дії засуджений на 10 років, але амністований, усунений з ВУАН в 1929.

Михайло Слабченко (1882-1952), історик, народився під Одесою, закінчив Новоросійський ун-т, проходив стажування у Парижі, автор 4-томної "Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни", проф. Од.ІНО, ак.ВУАН з 1929, арешт. І репресований у справі СВУ.

Олександр Оглоблін (1899-1992), історик, історіограф та археограф, автор понад 1000 наукових праць, під час нацистської окупації протягом обмеженого часу був бургомістром Києва, після війни в еміграції у США.

В.Юринець, філософ, народився в Галичині, навчався у Львівському ун- ті, Відні, Парижі, Берліні. У Парижі здобув звання доктора філософії. В 1925 очолив Ін-т філософії, викладав філософію у вузах Харкова. Відомий працями з історії філософії, гегельянства, фрейдизму.

Микола Сумцов (1854-1922), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1918.

Володимир Гнатюк (1871-1926), фольклорист, етнограф, ак. ВУАН з 1924.

Андрій Лобода (1871-1931), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1922, очолював Етнографічну комісію ВУАН.

Контрольні запитання.

1. В чому суть, головні етапи та наслідки політики радянської українізації, її відмінність від українізації, яку провадили національні уряди України.

2. Хто був головним виконавцем політики радянської українізації?

3. Якими були досягнення освіти (науки) в Україні в 20-ті роки ХХ ст.?

4. Ким був Данило Заболотний?

5. Художня культура українського Розстріляного Відродження.

Читайте також:

1. Змагання з усіх видів легкої атлетики починаються одночасно, тому призначається стільки суддівських бригад, скільки видів змагань.
2. ПЛАНУВАННЯ РІЧНОГО БЮДЖЕТУ ЗМАГАНЬ. ВИКОРИСТАННЯ СУЧАСНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ПРИ ПЛАНУВАННІ КАЛЕНДАРЮ ЗМАГАНЬ
3. Приклад проведення змагань.
4. Спортивна форма як вищий прояв готовності до змагань.
5. ТИПОВИЙ КАЛЕНДАР СПОРТИВНИХ ЗМАГАНЬ. ПРАВИЛА СКЛАДАННЯ КАЛЕНДАРЮ СПОРТИВНИХ ЗМАГАНЬ

Переглядів: 662