Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Образ Мойсея в однойменнiй поемi I. Франка

I. Поема I. Франка "Мойсей" - вершина поетичноï творчостi поета. (Це глибокий фiлософський твiр про взаємини вождя i народу на шляху боротьби за кращу долю.)

II. II. Образ Мойсея.
1. Мойсей
- єврейський пророк. (Вiн вiв свiй народ з єгипетськоï неволi сорок рокiв
через важкi випробування до новоï Батькiвщини
- обiцяноï Богом землi.)
2. Прагнення Мойсея розбудити духовнi сили народу. (Вiн засуджує дух рабськоï
покори, закликає народ до боротьби.)
3. Вiра пророка у велич власноï мiсiï. (Мойсей розумiє, що вiн зумiє
вивести свiй народ iз неволi, але потрiбен час, щоб люди поступово перебороли в
собi психологiю рабiв.)
4. Велика любов до свого народу
- основна риса характеру Мойсея. (У своïх вчинках вiн керується не так
вказiвками Єгови, як почуттям великоï любовi. Навiть гiркi образи й
приниження не викликають у ньому злоби й ненавистi.)
5. Вигнання Мойсея з табору. (Знеможений i знесилений народ, втративши вiру в
землю обiтовану, зупинився на шляху до своєï мети, почав нехтувати
своïм майбутнiм, думаючи лише про задоволення щоденних потреб. Пiд свист i
крики народ виганяє Мойсея з табору.)
6. Душевнi муки Мойсея. (Пiсля вигнання Мойсей переживає внутрiшню боротьбу, важкi сумнiви починають охоплювати пророка щодо доцiльностi справи, якiй вiн служив усе життя.)
7. Втрата Мойсеєм вiри в священну iдею. (Вагання й сумнiви пiдточують вiру пророка у велику мету остаточно, за що вiн i був покараний Єговою.)
8. Смерть пророка. (Втративши вiру, Мойсей перестає бути пророком, вмирає, не
дiйшовши зi своïм народом до омрiяноï мети.)
9. Справу, розпочату Мойсеєм, продовжують його учнi. (Боротьбу за свободу, за
вiльну Вiтчизну продовжують учнi Мойсея пiд проводом нового вождя Єгошуа.)

III. Поєднання в образi Мойсея земного i вiчного. (Образ Мойсея приваблює людство силою духу, невгасимою любов'ю до рiдного народу.)

Лекція №

Тема 2.1. Література 10-х років ХХ ст. Б.Грінченко. Оповідання „Каторжна”

План

1. Загальний огляд літератури 10 років ХХ століття.

2. Борис Грінченко. Загальний огляд творчості. Перекладацька та наукова діяльність Б.Грінченка.

3. Оповідання «Каторжна»: утвердження прагнення людини до любові та добра.

4. Засудження несподіваності між високим призначенням людини та умови її будення в оповіданні.

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С. 156-165.

2. Левчик Н. Борис Грінченко // Історія української літератури ХІХ ст.— К., 1997.— Кн. 3.

3. Погрібний А. Борис Грінченко в літературному процесі кінця ХІХ — початку ХХ ст.— К., 1990.

4. Погрібний А. Життя і творчість Бориса Грінченка // Дивослово.— 1994.— № 3.

Українська література 10-х років XX ст

Початок XX ст. в Україні — час великих змін у суспільно-економічному житті.

Український народ терпів жорстокий колоніальний гніт, страждав від безземелля й експлуатації.

1904—1905 pp. — російсько-японська війна, 1914—1918 pp. — Перша світова війна — українці вбивали одні одних за чужі їм інтереси колонізаторів.

Революція 1905—1907 pp. — дала вирішальний поштовх до національного та культурного відродження багатьох народів Російської імперії, саме з нею пов'язаний вихід на арену історичного життя нових національних літератур.

З поваленням царського режиму пробудилися надії на вільний демократичний розвиток народів імперії, на побудову суспільства соціальної і національної справедливості. Протягом 1917 й пізніше переважна частина української демократичної інтелігенції пов'язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Вони не були безпідставні. Принаймні в перший період своєї діяльності вона концентрувала в собі волю українського народу до історичного буття.

20 листопада 1917р. — проголошення Української Народної Республіки, її уряди, попри зміни в партійному складі і в своїй загальнополітичній орієнтації, попри суперечливість своєї соціальної політики дбали про розвиток національної культури й робили для неї все можливе.

Зрештою і режим П. Скоропадського, який прийшов до влади після підтриманого німцями гетьманського перевороту (29 квітня 1918 p.), також, бажаючи виступати від імені Української держави, робив чимало кроків задля національної культури.

Після розвалу Австро-Угорщини 13 листопада 1918 р. створюється Західноукраїнська Народна Республіка.

22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну українську державу, але вона незабаром внаслідок вторгнення чужинців була втягнена в спровоковану ними тривалу кровопролитну громадянську війну.

Проголошена в Харкові УРСР фактично опинилася під контролем Москви. Знову були окуповані західноукраїнські землі: Галичину й Волинь захопила Польща, Північну Буковину — Румунія, Закарпаття ввійшло до складу Чехо-Словаччини.

Розвиток української преси та книгодрукування

Друге десятиліття XX ст. для української літератури — найплідніша пора. В ній тоді водночас працювали І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович, С. Васильченко, В. Самійленко, А. Тесленко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, ще живі були І. Нечуй-Левицький та П. Мирний... Подумаймо: ціле суцвіття зірок першої величини, яких історія, коли приходить нате час, називає іменням класиків. А поруч з ними вже торували свої шляхи А. Кримський, М. Яцків, С Черкасенко, Г. Чупринка, М. Філянський, П. Карманський, І. Бордуляк, Г. Хоткевич, М. Чернявський, Б. Лепкий, Н. Романович-Ткаченко, Л. Старицька-Черняхівська; розпочали свою творчість М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко.

Поважні здобутки мало наукове літературознавство — насамперед завдяки працям М. Драгоманова, І. Франка, С Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка, В. Щурата. Розвивалася літературна й мистецька критика (В. Горленко, М. Вороний, М. Євшан та ін.).

Одне за одним з'являлися літературні видання. Незміцніла ще українська преса великого значення надавала літературно-художнім публікаціям.

Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції — і мистецької, і наукової.

Наукове товариство ім. Тараса Шевченка у Львові, яке у 1898 р. очолив М. Грушевський (його енергійно підтримував І. Франко), піднеслося на такий професійний рівень, що сприймалося по суті як своєрідна неофіційна національна Академія наук. Тут видавались „Наукові записки" (з 1892 по 1917 р. вийшло понад 120 томів); а крім того — „Етнографічний збірник" (за той же період — 35 томів); „Матеріали до української етнології" (14 томів); збірники історико-філософської секції (15 томів); філологічної (15 томів), збірники з питань соціально-економічних, юридичних, природничо-математичних наук, медицини тощо. 1906 р. в Києві засновується окреме від львівського „Українське Наукове Товариство", що мало філологічне, історичне, природничо-технічне, медичне відділення та статистичну комісію.

Подією загальнонаціонального значення був вихід „Словаря української мови" Б. Грінченка (1907—1909).

Високий рівень національного самоусвідомлення засвідчило всенародне святкування, всупереч урядовим заборонам, 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Активізується культурне життя; створюються громадські організації, що якоюсь мірою компенсують слабкість інфраструктури національної культури; піднесення охоплює всі сфери мистецтва.

Для України великим здобутком буржуазно-демократичної революції було скасування заборони на український друк, що зробило можливим інтенсивний розвиток української преси. Досі вона могла функціонувати лише в Галичині й Буковині, де виходили десятки газет і часописів, у тому числі й літературних („Молода Україна", „Артистичний вісник", „Світ", „Будучність", „Неділя", „Ілюстрована Україна" та інші).

Починаючи з 1905 p., і в Наддніпрянській Україні одна за одною народжуються газети, а також місячники, альманахи.

Багато з них велику увагу приділяли питанням культури, радо друкували літературні твори (особливо — щоденна „Рада", яку видавав Є. Чикаленко).

Великої популярності зажив сатиричний журнал „Шершень", у якому співробітничали видатні українські письменники.

Лише рік — 1906 — виходив журнал „Нова громада", але встиг донести до читачів ряд творів Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка,
A. Кримського, В. Самійленка, М. Вороного, X. Алчевської, М. Чернявського, С. Черкасенка, О Єфремова.

На сторінках „Української Хати", часопису, кваліфікованого в радянському літературознавстві минулих десятиліть ,к „декадентський" і „войовничо-націоналістичний", виступали О. Кобилянська, О. Олесь, М. Рильський, М. Чернявский, Галина Журба, П. Тичина, М. Семенко, Я. Мамонтов, X. Алчевська, Г. Хоткевич, критики і публіцисти М. Євшан та М. Сріблянський, а також Б. Лепкий, О. Грицай, М. Могилянський. Журнал мав на меті „пробудження національної свідомості серед нашого суспільства і розвиток рідного письменства, культури і науки". Він виразно підтримував модерністичні течії в літературі й мистецтві.

Сумнівну репутацію мав у радянському літературознавстві і соціал-демократичний журнал „Дзвін" (1913—1914), який обстоював політичну й організаційну самостійність українського робітничого руху, що зумовило відомий грубий критичний випад В Леніна. Крім B. Винниченка, Д. Донцова, Л. Юркевича, на його сторінках виступали також А. Луначарський, Д. Мануїльський, а з художніми творами — Леся Українка, С Васильченко, М. Вороний, С. Черкасенко.

Українська преса зазнавала цензурних утисків, переживала великі клопоти матеріально-фінансового характеру. Тому переважна більшість видань проіснували
недовго, їх просто забороняли. Щоб легше було обходи ти цензурні рогатки, а також задля пропаганди української справи серед російської і європейської громадськості передова українська інтелігенція багато зусиль докладала для видання часописів у Росії та за кордоном. Всього в 1912 р., за підрахунками катеринославського часопису .Дніпрові хвилі", у світі функціонувало понад 80 українських газет і журналів (проти 13 у 1892 p.), зокрема у Галичині — понад 50, в Східній Україні— 12. На передодні Першої світової війни кількість їх зросла.

З цього огляду вимальовується картина великого піднесення національно-культурного життя. Наголосити на цьому слід, оскільки впродовж багатьох десятиліть нав'язувалося спрощене уявлення, нібито розквіт української культури почався тільки після встановлення радянської влади в Україні.

Наведемо деякі факти, що засвідчують небувале доти піднесення українського культурного життя в 1917 — 1919 pp., навіть за умов жорстокої громадянської війни та інтервенцій.

Уже в березні 1917 р. в Києві відкрито Українську гімназію ім. Т. Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію.

У березні — квітні з'явилися щоденні газети „Нова Рада" (за ред. А. Ніковського), „Робітнича газета" (за ред. В. Винниченка), „Народна воля".

Створено Українську педагогічну академію, відкрито Український народний університет у Києві (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет), Історико-філологічний факультету Полтаві; влітку 1918 р. був заснований, а 22 жовтня офіційно відкритий Український університет у Кам'янці-Подільському. Генеральний секретаріат освіти, яким керував І. Стешенко, вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання; в різних містах України було створено понад 80 українських гімназій

За гетьманату 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію науку Києві, яку очолив В. Вернадський; серед її фундаторів були М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський, В. Науменко — видатні діячі української науки. Ще раніше, 2 серпня, була створена Національна бібліотека української держави, а 5 листопада — Українська державна академія мистецтв; Державна археологічна комісія, Державний архів. Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, багато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтв і Національної Культури.

Особливо разючими були успіхи української преси та книгодрукування. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв; у 1918 — їх налічувалося вже 104; приватні, кооперативні, при „Просвітах" та громадських організаціях. Серед них: „Час", „Вік". „Дзвін", „Криниця", „Вернигора", „Сяйво", „Друкар", „Союз" (Харків), „Сіяч" (Черкаси), „Промінь" (Сміла), „Рух" (м. Вовча), „Народний стяг" (Одеса), „Селянська самоосвіта" (Одеса). Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні (1918 р. їх було в Києві 40, Катеринославі — 6, Одесі — 5 і т. д.); діяло навіть українське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі. 1918 р. створено „Український видавничий кооперативний союз" (Книгоспілка), „Дніпросоюз", „Українську школу". Одним із найпродуктивніших було видавництво „Дністер" у Кам'янці-Подільському; (це місто на Поділлі стало значним видавничим центром, оскільки в 1919—1920 pp. там було розташовано урядові установи УНР). 1919 р. створюється Державне Видавництво України у Харкові.

Прикметною особливістю цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Новим для України явищем був вихід (переважно на Поділлі) офіційних урядових видань: „Вісті з Української Центральної Ради", потім „Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки", вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів.

Всього в Україні 1917 р. діяло 106 друкованих видань 1918р.— 212

Головним рушієм національно-культурної творчості, головною силою у створенні інфраструктури національної культури виступала сама українська громадськість, яка шукала й за всіх обставин використовувала можливості для втілення своїх, зумовлених об'єктивною національною потребою задумів. Інша річ, що ступінь порозуміння і співробітництва різних груп цієї громадськості з різними режимами в Україні був неоднаковий. Для більшості з них влада УНР була своєю, а більшовицька радянська влада — чужою. Тим паче, що більшовики в перше (лютий — березень 1918 р.) і друге (лютий — серпень 1919 р.) свої завоювання Києва і, отже, в часи відносного утвердження себе в Україні виявили нерозуміння національних почуттів і потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них.

Хибна національна політика більшовиків — одна з причин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 pp. Про це йшлося на VIII, X і XII з'їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП (б).

Все це трагічним чином позначилося на становищі української літератури та особистих долях письменників, зокрема й тих, хто пов'язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернув ся трагічними несподіванками навіть для її учасників.

Конфлікт радянської Росії з Українською Народною Республікою і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного руху і як крах українського національного відродження. Трагічний настрій поглиблювався кривавим характером громадянської війни. Революція, що уявлялася інтелігентам-гуманістам святом справедливості, краси й братолюбства, весною відродження, обернулася оргією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах, перед якими не здригалися тільки найфанатичніші з її речників.

Не прийнявши більшовицької влади, значна частина старої демократичної української інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Це О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Самійленко, В. Щербаківський, Ф. Щербина, С Русова, П. Ковжун, С. Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов'язаний з Центральною Радою, як-от: М. Грушевський, В Винниченко, М. Славінський, Д. Чижевський, П. Чижевський, В. Зіньківськии, Є. Чикаленко, Микита й Микола Шаповали, О. Шульгин, Д. Антонович, П. Холодний-батько і П. Холодний-син та ін. Вагомість цих втрат визнавали тоді й офіційні чинники. Так, у доповіді „Сьогочасна українська література" в Комуністичному університеті ім. Артема в Москві В. Коряк не без суму констатував: „Виїхав провідник української лірики — Олесь, батько українського модернізму— Микола Вороний, виїхав соціал-демократичний поет та драмороб Черкасенко, виїхали Шаповал, Богацький і нарешті — виїхав найкращий письменник-марксист — Володимир Винниченко".

Якщо не врахувати, що в роки громадянської війни трагічно загинули від рук різних бандитів І. Стешенко (1918), О. Єфименко (1918), О. Мурашко (1919), Л. Симиренко(1920),М. Леонтович (1921), Г. Чупринка (1921); напередодні великого історичного зламу в долі народу не стало Лесі Українки (1913), М. Коцюбинського (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918)), то можна уявити масштаби втрат української культури.

А проте, попри всі втрати, українська культура й література вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій. На це склалися різні потужні чинники, і насамперед та велика творча енергія народу, яку пробудила доба національно-визвольного руху і революції, породжуючи нові й нові таланти й починання та певною мірою навіть компенсуючи частину завданих ран. Серед цих чинників був і поворот у національній політиці більшовиків, здійснюваний у 1919—1920 pp. (проголошення політики „українізації"). Цей злам вплинув на настрій та орієнтацію частини української демократичної інтелігенції. З'явилися ознаки еволюції в бік коли не посутнього, то формального прийняття ідеї соціалістичної революції, з якою пов'язувалася і перспектива національного відродження та розвитку України.

Завдання 3. Прочитайте статтю. Який літературний напрям переважав у 10-х роках в українській літературі? Запишіть його визначення та основні риси.

Наступально і невідпорно зміцнювали свої позиції модерністські стилі, які вже утвердилися на літературних теренах Європи і світу. Модернізм — чи не найголовніша риса мистецтва XX ст. У його стилях і течіях розвивалися найвидатніші майстри світової літератури від Оскара Уайльда й Станіслава Пшибишевського до Фредеріко-Гарсіа Лорки й Василя Стуса. Він також позначився на розвитку реалізму і надав йому нових прикмет. Модернізм був менш одноманітним за реалізм, його обличчя відрізняла мінливість і багатобарвність, воно мало безліч виразів: символізм, космізм, неокласика, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм та інші стильові течії. Вони часто реалізовувалися у творчості митців поряд з оновленим реалізмом, що зазнав глибокої переоцінки. Прикметно, що авангардизм (його різновиди — абстракціонізм, кубизм, елементи футуризму, концептуальне мистецтво пізніших часів), спочатку теж одна з течій модернізму, невдовзі протистояв йому як стильова течія, котра несла в собі деструкцію, руйнування художнього образу.

Наприкінці століття модернізм вивершується, можливо, заключною стильовою течією — постмодернізмом. Його представники є сьогодні чи не найцікавішими мистецькими силами в сучасному літературному процесі.

Модернізм— це узагальнене найменування нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів, характерне для мистецтва всього світу. Визначальна його прикмета — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію, основу мистецтва, літератури зокрема, піднесення творчої інтуїції, ірраціональних елементів. У зв'язку з цим поезія з її феноменальною здатністю одухотворювати всесвіт проголошувалась вищим знанням.

В українській літературі варто розрізняти три сплески модернізму: на початку століття (Вороний — „Молода муза" — Чупринка — Олесь), в середині століття (представники розстріляного Відродження — „празька" — „варшавська" школи — МУР), у другій половині XX століття (об'єднання письменників „Слово" — шістдесятники — „Нью-Йоркська група" поетів тощо). Озвавшись ще в надрах творчості Михайла Коцюбинського й інших класиків, модернізм набуває достатньо виразного звучання у творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, поезії початку XX ст.

Український модернізм має кілька відмінних моментів:
а) він виник не лише як віяння Заходу, але й як відновлення національної традиції, зокрема „філософії серця". („Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце — одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота". Григорій Сковорода);
б) саме в його межах вперше в історії української літератури естетичні вимоги посіли належне їм центральне місце в мистецтві;
в) він тісно переплітався з новим піднесенням національно-визвольного руху, тому національний чин ник мав у ньому велику вагу, більш того, визначив здебільшого оптимістичний характер багатьох творів, на відміну від європейського модернізму;
г) у зв'язку з трагічними обставинами української історії модернізм набув упродовж мало не всього століття зовсім не належного йому поцінування, яке ви ведене з позамистецьких, ідеологічних засад.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 1.7. Філософська поема „Мойсей” І.Франка	\|	Біографія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.