Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Біографія

Грінченко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав на захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта». Борис Грінченко — народний учитель. 1883 р. Народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область). Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти на власний хліб. Якийсь час працюючи в казенній палаті, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886—1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині. В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним, О. Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884—1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії. Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, (наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 — співробітник газети «Громадська Думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906-09 очолював київську «Просвіту». Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892-93). Помер у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі у Києві. Творчість Літературну діяльність розпочав у 80-ті роки. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово». Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збіраються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення відношення української псевдоінтелігенції до України.

 

 

В оповіданні «Каторжна» розкривається доля Докії — дівчини-напівсироти. Каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п’яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. Мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. Для всіх Докія була чужою, тому росла, немов вовченя. Але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки.

Будучи від природи доброю, Докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого Івасика та, цілуючи його, примовляла: «Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли…» Та мачуха звеліла дитині вдарити Докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. Кинувши дитину, Докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. Саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. Навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. Не було кому й пожаліти Докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, роздаючи кривдникам стусани.

Тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. Там вона плакала, бо «в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!» Та калина була найдорожчим, що мала Докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. Тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.

Коли Докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутися. Зрозуміло, що своєму першому коханню, шахтарю Семену, вона віддалася всією душею. Але недовго тривало щастя: парубок зрадив її з іншою. Найприкріше, що дізнається про це дівчина не від нього. Але найбільше роз’ятрює рани оце прокляте слово, що, мов реп’ях, причепилося до неї, — «каторжна!» Докія і Семенові каторжною стала. В голові зневіреної, доведеної до відчаю дівчини тільки й крутилося, мов вихор: «Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!»

Крайньої межі досягає в той момент образа Докії на світ, на людей, які скрізь женуть її, з яких ніхто не любить її. Б. Грінченко влучно зображує психічний стан героїні. У розпачі, немов збожеволівши, у стані афекту, вона вирішує підпалити хату, в якій зібралася молодь на вечорниці, де милується її коханий з іншою. Прожогом кидається Докія додому за сірниками, розпалює вогонь і вже уявляє страшну пожежу, в якій загинуть усі її кривдники.

Але раптом дівчина згадує про Саньку — мале дівча господині хати. Докія останнім часом прикипіла серцем до Саньки, а Санька любила До-кію. І дівчина уявила, як мале дитя кричить, простягає руки, благає її про допомогу. Саме любов до Саньки рятує людей у хаті, але перш за все Докію. Рятує не фізично (адже, намагаючись погасити пожежу, каторжна гине), а духовно, бо любов не дає дівчині вчинити гріх — убити.

На жаль, фінал цього оповідання передбачуваний: викинута із життя нелюдським ставленням, «каторжна» не може не загинути, бо щасливого майбутнього в неї немає. Найголовнішим є те, що добре начало, яке Докія мала в собі від народження, перемогло, та «каторжна», яка була всім байдужа, ненависна, виявилась у своєму останньому вчинку набагато людянішою за кривдників. Як вирок людському суспільству, його жорстокості (адже ніхто навіть не пожалів каторжну, крім Саньки) звучить останнє питання Докії: «За що?», яке так і залишається без відповіді.

 

 

Лекція №


Читайте також:

  1. Автобіографія
  2. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
  3. Біографія
  4. Біографія
  5. Біографія
  6. Біографія
  7. Біографія
  8. БІОГРАФІЯ Й ТВОРЧІСТЬ
  9. Біографія перехожого
  10. Заява, автобіографія, резюме, характеристика, наказ




Переглядів: 985

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Образ Мойсея в однойменнiй поемi I. Франка | Михайло Коцюбинський життєвий і творчий шлях

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.