Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні образи

Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:

Л у к а ш

Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?

М а в к а

Я слухаю тебе…
твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця
і пильно дивиться в вічі).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смійся…

Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини.

Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.

Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.

Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.

Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».

Лекція №

Тема 2.7. Микола Вороний. Поезії «Іванові Франкові», «Блакитна панна», «Інфанта»

План

1. Життєвий творчий шлях поета.

2. Мотив необхідності для поета бути “цілим чоловіком” (“Іванові Франкові”)

3. Єдність краси природи і мистецтва (“Блакитна Панна”).

4. Узагальнено-ідеалізований жіночий образ як сюжетний центр вірша (“Інфанта”).

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С. 277-288.

2. Євшан М. З приводу книжки Миколи Вороного // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика.— К., 1998.

3. . Ільєнко І. Боже! За віщо? Судний день Миколи Вороного // Літературна Україна.— 1991.— 14 березня.

4. . Кузьменко В. Палімпсести Миколи Вороного // Дивослово.— 1996.— № 12.

Вороний Микола Кіндратович (літ. псевдоніми - Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Сіріус та ін.) народився 24 листопада 1871 року на Катеринославщині в сім'ї ремісника. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом - у гімназії в Ростові-на-Дону. Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т.Шевченка, театром М.Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору поліції (арешти, обшуки) М.Вороному заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та університетських містах. З драгомановцем С.Єрастовим організував у Ростові-на-Дону "Українську громаду". У Харкові перебував під впливом таємного "Братства тарасівців". Мав намір виїхати до Болгарії і вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М.Драгоманов помер. Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, заприязнився з І.Франком, входив до редколегії журналу "Жите і слово", працював режисером у театрі "Руська бесіда".

З 1897 по 1900 рік - актор трупи М Кропивницького. Видав збірки віршів "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), виступав з театрознавчими статтями. "В революцію 1917 року, - пише М.Вороний в автобіографії, - я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось перше ядро Центральної Ради), влаштовував мітинги...... Восени 1917 року став директором і режисером "Національного театру", який відкрив своєю постановкою "Пригвожденних" В.Винниченка. "Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом, - пише він в автобіографії. - Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок". Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави ("їхав з неохотою, з мусу"), де працював "старшим аташе з правами радника" при УНР-івському уряді (для зв'язку з культурними колами Польщі). У Варшаві видав збірку поезій "За Україну" (1921). Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги "Режисер", "Драматична примадонна"', мистецтвознавчу - "Пензлем і пером".

Повернувся на Радянську Україну 1926 року. В тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали "модернізм" і "буржуазність". Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, працював у ВУФКУ, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібретто.бПеру М.Вороного належить низка перекладів із світової поезії, зокрема "Інтернаціоналу", "Марсельєзи", "Варшав'янки", творів Дайте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка та ін. 28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Акимов (Егідес) виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М.К.Вороного, якому інкримінувалася "контрреволюційна діяльність". Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету звинуваченого, допитали його, а також (як свідків) Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника - всі вони поцінували творчість поета як "буржуазно-естетську і націоналістичну", а його самого назвали "трубадуром націоналістичної контрреволюції", їхні "свідчення" фігурують в обвинувальному висновку. М.Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до контрреволюційного підпілля. З нього того ж дня, 28 березня, взяли підписку про невиїзд. Отже, поет цього разу уникнув тюремної камери ДПУ. 31 березня 1934 року особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила: "Вороного Миколу Кіндратовича ув'язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком". Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав керівництво ДПУ УРСР визначити місце заслання десь ближче - Воронеж, Сталінград, навіть Свердловськ чи Кавказ. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк - із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській та Ленінградській областях. Отже, М.Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці. Влітку 1937 року він з'явився в с.Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнка Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено. Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова ("Дело №66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича й др. (всего 13 чел.). Начато 14 апреля 1938 г."). Того ж дня арештували і М Вороного. Як і всіх його посправників (12 селян Глиняного та інших сіл) - "за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації". Обвинувачення членам групи були вигадані й неконкретні ("дискредитував методи стаханівської роботи", "вів шкідницьку роботу по пониженню урожайності" і т. п.). Про М.Вороного у постанові слідчого сказано: "В 1934р. був засуджений колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим націоналістом Шимановичем (установлюється). Завербував Гулика, компрометував заходи партії та уряду". 29 квітня 1938 року особлива трійка при УНКВС Одеської області розглянула справу 13-ти і всім винесла вирок "розстріляти". Як свідчить виписка із акта, вирок стосовно всіх, у тому й числі й М.Вороного, було виконано 7 червня 1934 року о 24.00. Президія Кіровоградського обласного суду 10 листопада 1957 року постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня, 1938 року стосовно М.Вороного (та інших 12 осіб) скасувала, а справу на них припинила.
Про реабілітацію поета клопоталася президія правління Спілки письменників України.
Вирок особливої наради колегії ДПУ УРСР від 31 березня 1934 року щодо М.Вороного скасовано висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 року (на підставі ст.І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року "Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період ЗО-40-х і початку 50-х років.") Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: "Вибрані поезії" (1959), "Твори", "Театр і драма" (1989).

Лекція №

Тема 2.8. Олександр Олесь. (О.Кандиба). Загальний огляд творчості поета

План

1. Життєвий та творчий шлях Олександра Олеся.

2. Неоромантичні, символістські тенденції у творчості: музичність, звукова виразність поезій

3. Майстерність у відтворенні настрою і почуття („Чари ночі”).

4. Експресивність патріотичних почуттів (“О слово рідне! Орле скутий!..”, „З журбою радість обнялась...”).

Література

2. Євшан М. З приводу книжки Миколи Вороного // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика.— К., 1998.

3. Ільєнко І. Боже! За віщо? Судний день Миколи Вороного // Літературна Україна.— 1991.— 14 березня.

4. Кузьменко В. Палімпсести Миколи Вороного // Дивослово.— 1996.— № 12.

Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім — Олександр Олесь) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині.

Крім поезії, драматичних творів, у творчій спадщині митця — прозові, публіцистичні твори, переклади з російської, білоруської, польської, сербської, болгарської, німецької, англійської, арабської мов, публіцистичні та літературно-критичні статті.

По батьківський лінії його рід походив з чумаків, по материнській — з кріпаків. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Возлі, коли Сашкові було 11 років. Мати Олександра залишилась сама з трьома дітьми. Виховувала дітей в любові. У чотири роки Сашко уже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря»

У рідному містечку навчався в початковій школі, потім у двокласному училищі. У віці 15 років Сашко вступив до хліборобської школи у містечку Дергачі неподалік від Харкова. Під час навчання у хліборобській школі починає видавати рукописний журнал «Комета», в якому друкує свої вірші, написані російською та українською мовами. Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це, він вивчає болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі. Стає вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні нестатки залишає його в 1903 році і вступає до Харківського ветеринарного інституту. Визначальним фактором у його житті стала поїздка на відкриття пам'ятника І.П. Котляревському в Полтаві. Тут молодий поет знайомиться з Б. Грінченком , В. Самійленком , М. Коцюбинським , Лесею Українкою. Він передає свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі.

Передреволюційні події 1905 року поет сприймає як необхідний процес оновлення, створює закличні бойові пісні. Його настроями пояснюється зроблені поетами переклади з російської «Марсельєзи» («Над залитою кров'ю землею»), «Варшавянки» ( «Хмари зловіще нависли над нами …»). Спад революції викликав у душі поета розчарування.

1906 року, улітку, поет їде в Крим разом зі свєю майбутньою дружиною, студенткою Бестужівських курсів Вірою Сватською та її сестрою Ольгою. Тут він укладає свою першу книгу «З журбою радість обнялась». Книга мала багато схвальних оцінок. Наприклад М. Зеров писав: «Олесю не довелося завоювати своєї поетичної слави». Перша поетична збірка Олеся представляла його як ніжного лірика і як поета високого громадянського звучання.

Революційне піднесення в 1905 році сприймається поетом як активний спротив силам зла, поневолення, а відтак журби у всезагальному значенні цього слова. В цей час він створює поетичні гімни: «Ми не кинемо зброї своєї», «З військом за волю боролися ми», «Жалібна пісня». Глибоко символічного значення набуває вірш «Айстри» (1905 р.). Якщо розглядати його в контексті суспільно-політичних подій, квіти, як люди , чекали змін , «рожевого ранку», мріяли про «сонячні дні» їм уявлявся прекрасний світ, «де вічна весна». Переживаючи поразку революції, Олесь готує нову збірку, призначення якої фокусується уже в самій назві: «Будь мечем моїм». Він каже, що його слово рідне для ворога вона має стати гострим, як меч, а для рідного краю — сонцем. Водночас він знаходить у собі сили готувати до друку шосту збірку поезій «На хвилях», що мала побачити світ на початку 1919 року.

Перебуваючи в еміграції, у Відні друкує збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом В. Валентін. У 1919–1922 роках разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим в Україні. Моторошні події голодомору 1921–1923 років поет зобразив у циклі «Голод». У драмі «Земля обітована» (1935 р) Олесь одним із перших в українській літературі розкриває суть сталінської політики .

Помер Олександр Олесь 22 липня 1944 року в Парижі, де його і поховали на Ольшанському цвинтарі.

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) належить до покоління письменників, які з'явилися в українській літературі на початку XX століття, коли ще жили і творили Франко, Коцюбинський і Леся Українка. Інтелігенція того часу вітала в особі поета надійну творчу силу, визнала в ньому щирого і ніжного лірика. Життєвий шлях поета складався нелегко, багато років йому довелося провести у вигнанні, сумуючи за рідним краєм, за Україною.

У 1907 році в Петербурзі Олесь видає свою першу збірку віршів "З журбою радість обнялись", в якій виявив себе глибоким ліриком.

Високо оцінив цю збірку І. Франко, який писав: "Весною дише від сих віршів. Поступає молода сила, в якій уже тепер можна привітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію".

Тематичні обрії поезій О. Олеся досить широкі: в них звучить відгомін першої російської революції 1905 року, на яку він покладав великі надії, гордість за повсталий на боротьбу народ:
"Вони — обідрані, розбуті,
Сліпі, голодні і ниці,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і в ярмі —
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!

Революція символізує прихід нового, світлого дня, який поет радісно вітає: Сонце на обрії рано встає, Браття, вставайте, Сонце стрівайте: Ранок встає. Але революція захлинулася в крові і муках репресій, чорносотенних погромів, у масових стратах і засланнях.

В еміграції Олесь видав кілька збірок поезій: "Чужиною", "Кому повім печаль свою", "Княжі часи". В них переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною.
Хто в час пожежі край свій кине,
Як Баюн, в чужину втече,
Того весь вік вогонь пече
І проклін рідної країни.

Поетичний літопис, створений Олександром Олесем на чужині, — це історія мук і сліз, жалю за рідною стороною. Сумне життя на чужині, нестерпний біль і втрати знову повертають думку до того, про що мріялось і що не збулося. А не збулося саме життя. У поета вихоплюється трагічний зойк: "Як жити хочеться! Несказанно, безмірно!" Не нажився, не надивився на красу світу, не напився нектару з келиха краси поет. Його доля — це страждання:
Я все життя горів на вогнищі людському,
Я все життя неначе був розп'ятий
За злочин чийсь на вічному хресті.

Ряд сатиричних творів Олеся не був надрукований в українських емігрантських часописах. Але їх помітили на Радянській Україні. У 1923 році на Україні було видано збірку поезій "Емігрантська переписка". В останній рік життя поет публікує "Алфавіт віршами, написаними для сина", — милу, жартівливу, веселу абетку, болісні вірші — жаль про життя, що минає, наче сон, про величний Дніпро, про радість єднання душі людської з природою:
Коли самі ви лишитесь,
Один, покинутий, забутий,
І стане круком світ увесь,
А небо келихом отрути, —
Не все ще втрачено для вас,
Ще ліки є на ваші рани...

Ідуть туди, де в ранній час
Встають, як привиди, тумани.

Талановита поезія Олександра Олеся, його переклади, драматичні твори сьогодні повертаються до читача, виходять все повнішими обсягами і більшими тиражами. Багато його віршів, у яких звучить гімн життю, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини, давно стали народними піснями. До творчості Олеся звертаються і вчені, і дослідники, і прості читачі, яких хвилює чарівне слово поета.

Олександр Олесь повертається до нас з чужини піснею, яку Україна щиро вітає любов'ю, квітами, визнанням. Поезії митця навчають і навчатимуть українців берегти, любити і цінувати свою землю. Лірика О. Олеся вірно служить ідеалам добра, людяності, миру.
Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду,
Тільки той віддав всю душу,
Все, що зміг, народу.

Олександр Олесь двома потужними струменями своєї творчості — інтимним і громадським — швидко завоював прихильність серед народу. Його лірика хвилювала людей, підносила, кликала до любові, сонця і свободи. Чемно і зворушливо для всіх поколінь звучить музика "Чарівночі" ця пісня давно вже стала народною:
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють у груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодить не буде".

Сьогодні ми причетні до третього повернення О. Олеся на Україну і сподіваємося, що назавжди. Адже над усе в світі любив поет свою Батьківщину і навіть умираючи благав:
О принесіть як не надію
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію...
Мотиви лірики Олександра Олеся

Пророчою виявилась муза Олександра Олеся: "З журбою радість обнялась...". Назвою першої збірки поезій вона провістила драматичну долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Журба прослалась чорним рушником на довгі роки чужини. І тільки зрідка впліталися в неї червоні нитки радощів і надій. Та драматизм його життя був посилений трагічними подіями 1917 року. А муза залишалася безжальною; вимагаючи повного вжиття в те, що радувало і що печалило серце.

Журба і радість —- ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв — переплелися не лише в першій збірці поета, а стали основою всієї лірики Олександра Олеся. Сяйво його журби і радості розлилось тоді, коли зеніту сягало слово І. Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У літературний процес він увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили кохання, природи і долі рідного краю, поет надії і віри. В ранніх віршах ("Моє благання") поет осмислює "чесний шлях" у житті й літературі:

О Боже мій милий!
Пошли мені розум!
Пошли мені серце, пошли мені душу,
Щоб добре любила і коїть не вміла
Ніякого зла!

Стилізовані ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною спрямованістю. — Глибоке переосмислення долі української мови та літератури відбулося в 1903 році, коли Олесь, студент Харківського ветеринарного інституту, приїхав до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському. Поезії з диптиха "З пісень молодості", відшліфовані після поїздки до Полтави, несли в собі журбу і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі:
Парубоцькі літа — то бурхливий потік,
Не страшні їм ні кручі, ні гори.
Для них, повних замірів, мрій і думок,
По коліна глибоке є море.

Ставлення до молодого Олеся не було однозначним: одні його називали чистим ліриком, інші — поетом громадського звучання.

Талант Олександра Олеся розвивався по висхідній. Одна за одною виходять його збірки. І хоч багато його віршів переповнені загадковими ритмами, на них відбились пошуки неокласиків і символістів. Весною дихало від його віршів, спорідненістю живої природи і пошуків людської душі. Поетові властиве Шевченкове здивування "божим світом".

Лекція №

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблематика	\|	Навчання та початок політичної діяльності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.