Уявлення про культуру в часи Київської Русі

Київська Русь була однією з найбільших територіальне і розвинутих культурно держав середньовічної Європи. Ще в дохристиянські часи в Київській Русі складаються правові та моральні норми, існують розвинута політеїстична (вона ж язичницька, або поганська) релігія, писемність (спочатку так звані “черти” і “рези”, що вирізьблювалися на дереві, а пізніше і стародавній слов’янський алфавіт – глаголиця). Наших предків здавна також цікавили і хвилювали питання сенсу і мети культурноісторичного процесу, закономірностей його розвитку, причиннонаслідкових відношень, місця людини у світі та народу в історії. Ці та інші проблеми діставали відображення в таких скарбницях культури, як міфологія, усна народна творчість. Культурний світогляд народу суттєво впливав на формування обрядів, ритуалів та традицій.

Починаючи з кінця X ст. в Київській Русі рефлексія над суто культурологічною проблематикою, як правило, проводилась у контексті утвердження християнської світоглядної позиції, християнських цінностей і загалом християнської картини світу.

Духовний світ Русі широко збагачувався здобутками античної культури, своєрідним ретранслятором якої була Візантія. Слід зважати й на те, що Київська Русь мала розвинуті дипломатичні, династичні та торговельні зв’язки з багатьма регіонами, зокрема з народами Центральної та Західної Європи, Переднього Сходу, Південного Кавказу та Закавказзя, що об’єктивно сприяло розширенню культурного кругозору тодішніх східних слов’ян.

Розквіт києворуської культури в XI–XII ст. позначився не тільки розвитком архітектури, малярства, музики та прикладних мистецтв, ремесел тощо, а й поширенням освіти, наукових знань та заснуванням власної філософської традиції. Активно перекладалися писемні пам’ятки грекоримської та візантійської культури, такі, наприклад, як уривки з творів Платона, Арістотеля, праці богословів Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, “Шестиднев” Василія Великого, “Фізіолог” та ін. Популярним видом літератури були так звані апокрифи (неканонічні релігійні твори), в яких йшлося про життя Адама, Христа, святих. Розширювались географічні уявлення. Поряд з широковідомим підручником “Християнська топографія” олександрійського купця Козьми Індикоплова, який у VI ст. відвідав і описав Африку та Аравійський півострів, набували поширення і місцеві географічні твори, – наприклад, “Ходіння Данила Мніха”, в якому чернігівець описував свою подорож до Палестини. Ведуться літописи, в яких дістають історіографічне відображення найвизначніші події. Це насамперед “Повість минулих літ”, започаткована приблизно 1039 р. невідомим ченцем київського Печерського монастиря, продовжена Никоном Великим і остаточно впорядкована в 1112 р. Несторомлітописцем. Створювались літописи і при багатьох інших монастирях. Відомим є також написаний при дворі князя Данила та його наступників ГалицькоВолинський літопис. Правові аспекти культури Київської Русі відображені в “Статуті Володимира Мономаха” та збірці норм давньоруського права “Руська правда”. На території ГалицькоВолинської Русі церковні та світські правові норми регламентувалися так званою Кормчою книгою.

Особливо популярними в Київській Русі були різноманітні “повчання”, “слова”. “Словами” називалися за часів Київської Русі твори релігійноповчального характеру, змістом яких був аналіз якогонебудь моральносвітоглядного питання, осмислення історичної події або суспільної проблеми. Повчальні твори писав київський князь Володимир Мономах (1053–1125), найвідомішим з них є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”. У першій частині цього твору князь говорить про цінності миру і любові, про небезпеку конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обов’язки доброго господаря щодо ближніх і підданих. Надзвичайно важливо, що в той далекий від нас час, ще на початку XII ст., Володимир Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати”; Володимир Мономах, безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Та його заклик і досі актуальний, адже Христова заповідь “Не вбий!” ще не стала повсюдно чинним принципом суспільного життя в сучасній культурі, хоча правова норма на заборону смертної кари поширюється все в більшій кількості держав. Третя частина “Повчання” містить розповіді князя про різні пригоди і небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха, славився своїми філософськими творами і волинський князь Володимир Василькович.

Одним з найпомітніших києворуських мислителів був Іларіон Київський, спочатку священик церкви на Берестові поблизу Києва, а з 1051 р. митрополит Київський. Митрополит Іларіон стоїть біля джерел філософської та власне культурологічної думки українського народу. Іларіону Київському належить такий визначний твір, як “Слово про Закон і Благодать”. За традиціями того часу під “Законом” мався на увазі Старий заповіт, а під “Благодаттю” – Новий заповіт. Історіософська концепція цього мислителя виходить із розуміння культурної історії як універсальної, цілісної та провіденціальної за сутністю. Іларіон прагне усвідомити її сенс, тенденції, чинники розвитку. автор висловлює цікаві філософськосвітоглядні ідеї щодо понять свободи та необхідності, старого (старозаповітного) і нового (євангельського) сенсу людського буття.

Митрополит Іларіон намагається утвердити ідею рівності всіх народів і право власного народу на належне місце у всесвітній історії. У творі вперше в Київській Русі обґрунтовується ідея походження княжої влади від Бога та необхідність її спадкоємності. Зміст твору свідчить про неабияку обізнаність автора із здобутками візантійської, західноєвропейської та слов’янської теоретичної думки, любов до власної землі й народу, вболівання за них.

Надзвичайно прогресивну як для свого часу культурносвітоглядну позицію займав автор ще одного давньоруського “Слова” (або “Моління”) – Данило Заточеник. Його твір, який містить низку політичних та суто життєвих порад новгородському князю Ярославу Володимировичу, пронизаний глибокими філософськими і суспільнополітичними ідеями. Обстоюючи пріоритет розуму над силою, знання над хоробрістю, мудрості над долею, Данило Заточеник звертається до авторитету Святого Письма та думок античних мислителів – Піфагора, Демокріта, Арістотеля, Плутарха, Геродота та ін. Він звеличує духовність і стверджує самоцінність мудрої, мислячої людини.

Філософські, естетичні уявлення, важливі для культурологічного знання описання звичаїв та побуту часто трапляються в агіографічному жанрі – житіях святих. Слід сказати, що в Київській Русі з’являються перші свої мученики та святі – це вбиті рідним братом юні князі Борис і Гліб, засновник КиєвоПечерського монастиря Антоній Печерський та ін. До початку XIII ст. належить складення “КиєвоПечерського патерика” – розповідей про найбільш відомих ченців КиєвоПечерського монастиря.

Від XIV ст. в теоретичній думці наших предків особливе місце починають посідати питання, пов’язані з етнокультурним самоусвідомленням та концепціями етнічного походження. ;.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА В УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ ТРАДИЦІЇ	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.