До фіскальної політики відносяться тільки такі маніпуляції державним бюджетом, які не змінюють кількості грошей в обігу.
Існують два види фіскальної політики: дискреційна та автоматична (політика вмонтованої стабільності).
Дискреційна фіскальна політика
Дискреційна політика ґрунтується на регулюванні державою своїх витрат та зміні рівня податкових ставок.
Дискреційна фіскальна політика- це політика, при якій уряд свідомо маніпулює податками та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання.
Збільшення (зменшення) державних витрат збільшує (зменшує) сукупний попит. Зайнятість зростає (спадає) – випуск продукту зростає (спадає), підвищення (зниження) податків зменшує (збільшує) доход, що знижує (підвищує) сукупний попит, зайнятість і випуск продукту спадають (зростають).
Розширююча дискреційна політика збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків. Обмежувальнаполітика стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків. Обмежувальна політика застосовується для боротьби з інфляцією, розширююча – для циклічності розвитку економіки і забезпечення економічного зростання.
Фіскальна (податково-бюджетна) політика щільно взаємодіє з грошово-кредитною політикою з метою стабілізації економіки.
Основні засоби (інструменти) дискреційної фіскальної політики:
̶ зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами держави;
̶ зміна програм «трансфертного типу» (перерозподільчих);
̶ циклічні зміни рівня податкових ставок.
Дискреційна фіскальна політика в часі пролонгована, бо зміни структури державних витрат або ставок оподаткування передбачають тривале обговорення цих заходів у вищому законодавчому органі.
Дискреційна фіскальна політика з метою стимулювання сукупного попиту (AD) в період кризи передбачає цілеспрямоване свідоме складання державного бюджету з дефіцитом або зниження ставок оподаткування.