Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

V. Труднощі й злигодні тяжкого шляху

За тридцять днів після від’їзду з Доусона поштова валка на чолі з Бековою запряжкою прибула до Скагуея. Собаки були вкрай виснажені й змучені. Бек важив уже не сто сорок, а сто п’ятнадцять фунтів. Менші пси схудли ще більше, ніж він. Симулянт Пайк, котрий усе життя спритно обдурював погоничів, тепер кульгав по‑справжньому. Закульгав і Соллекс, а Даб потерпав від болю у вивихнутому плечі.

Лапи у всіх були зачовгані, вони втратили всю свою рухливість і пружність і ступали так важко, що собаки стомлювалися удвічі більше. Смертельна втома добивала їх. Від короткого надмірного навантаження втома минає за якихось дві‑три години. Собаки ж зморилися від тривалого навантаження, сильного фізичного виснаження упродовж багатьох місяців тяжкої праці. Собаки геть охляли й були нездатні до швидкого відновлення. Втратив свою енергію кожен м’яз, кожна жилка, кожна клітинка тіла. Хіба ж могли вони почуватися добре, якщо за п’ять місяців пробігли дві з половиною тисячі миль, а упродовж останніх тисячі вісімсот миль відпочивали всього п’ять днів. Коли валка прийшла у Скагуей, видно було, що вони просто падають з ніг. Вони ледве напинали посторонки, а на спусках часто нарти мало не наїжджали на них.

– Ну, ну, ще трішки! Бідолашні ви мої… – намагався підбадьорити їх погонич, коли вони пленталися головною вулицею Скагуея. – Ми майже на місці, скоро відпочинемо, як слід. Скоро, скоро ми довго відпочиватимемо!

Люди були цілком певні, що зупиняться тут надовго. Вони ж бо подолали на лижах тисячу двісті миль, а відпочивати за всю дорогу їм випало лише два дні. Звісно, вони заслуговували на гарний відпочинок. Але у Клондайк понаїжджало стільки людей, котрі залишили на батьківщині стільки жінок, коханих, законних дружин і родичок, що внаслідок невеликої перерви у роботі поштової служби тюки з поштою досягли б висоти Альпійського хребта. А тут ще й купа термінових урядових розпоряджень.

Слабких собак звеліли замінити новими й знову вирушати в путь. Собак, що вибули, потрібно було швидко позбутися, а що долари важать більше, ніж собаки, то псів поспіхом спродали.

За три дні повноцінного відпочинку в Скагуеї Бек і його товариші відчули, як вони стомилися й охляли. А вранці четвертого дня прийшли двоє американців і купили їх разом з упряжжю за безцінь. Ці люди називали один одного Хел і Чарльз. Чарльз був чоловіком середнього віку зі світлою шкірою й безбарвними сльозливими очима. Його хвацько закручені вуса ніби маскували одвислі губи. Хел на вигляд мав років дев’ятнадцять або двадцять. За поясом він носив великого кольта і мисливського ножа. Найвиразнішою частиною його персони був патронташ, котрий свідчив про зелену, недосвідчену юність свого хазяїна. Вигляд обох указував на те, що вони перебувають не на своєму місці. Важко збагнути було, що їх спонукало приїхати на Далеку Північ.

Бек чув, як ці двоє торгувалися з урядовим агентом, бачив, як вони передали йому гроші. Він зрозумів, що шотландець та решта погоничів поштової валки назавжди йдуть із його життя, так само, як пішли Перро й Франсуа, як до них пішли інші. Коли його й інших собак запряжки пригнали в табір нових хазяїв, Бекові одразу ж впали в око бруд і безлад, що панували там. Розхристаний намет, немитий посуд, розкидані речі. Тут була й жінка. Чоловіки називали її Мерседес. Вона була Чарльзовою дружиною й сестрою Хела, – либонь, то була сімейна експедиція.

Бек занепокоєно спостерігав, як вони незграбно знімають намет і навантажують нарти. Намет згорнули якимось кострубатим вузлом, який зрештою зайняв утричі більше місця, ніж треба було. Олов’яний посуд укладали немитим. Мерседес увесь час плуталась під ногами, заважала чоловікам і безугаву теревенила. Тріскочучи, як сорока, вона то читала їм нотації, то давала поради. Коли мішок з одягом уклали на передку нарт, вона сказала, що йому місце не тут, а позаду. Мішок переклали, зверху навалили ще мішків, аж тут Мерседес раптом виявила забуті речі, які, на її думку, слід покласти саме в цей мішок, – і довелося знову розвантажувати нарти.

Із сусіднього намету вийшло троє чоловіків. Вони спостерігали за ними, усміхаючись та підморгуючи один одному.

– Ох і багажу ви наклали! – сказав один з них. – Звичайно, не моя справа, але на вашому місці я не став би тягти із собою намет.

– Це неможливо! – вигукнула Мерседес, сплеснувши руками і кокетливо вдаючи жах. – Що я робитиму без намету?

– Весна надворі, холодів більше не буде, – заперечив сусід.

Мерседес рішуче похитала головою, а Чарльз із Хелом повалили на нарти останні вузли, що височіли над нартами, мов гори.

– Думаєте, повезуть? – запитав один із глядачів.

– Чом би й ні? – уривчасто запитав Чарльз.

– Гаразд, гаразд, це я так… – м’яко сказав той, намагаючись швидко зам’яти розмову. – Просто мені здалося, що ваші нарти трохи перевантажені.

Чарльз обернувся до нього спиною і почав старанно, проте дуже невміло затягувати ремені.

– Та нічого, – підхопив інший сусід. – З такою штукою собаки можуть цілий день бігати.

– Безумовно! – відгукнувся Хел із крижаною ввічливістю. Взявши в одну руку батіг, другою він вхопився за поворотну тичку.

– Ну! Пішли! – крикнув він і махнув батогом. – Уперед!

Собаки рвонулися, напружилися й одразу зупинилися. Зрушити нарти з місця їм було не під силу.

– Худоба ледача! – крикнув Хел. – Ох я вам зараз!.. – він заніс батога і хотів було стьобнути собак.

– Не смій, Хеле! – втрутилася Мерседес. Вона вхопилася за батіг і вирвала його з братових рук. – Бідолашні песики! Дай слово, що ти в дорозі не будеш їх кривдити, інакше я й кроку звідси не ступлю!

– І що ти тямиш в цьому? – огризнувся Хел. – Не знаєш, як треба поводитись із собаками, то не пхай свого носа! Вони ледачі, тільки батога й слухаються. Спитай, кого завгодно, хоча б цих людей!

Мерседес благально подивилася на сусідів. На її вродливому обличчі читалася відраза, – їй було боляче дивитись, як знущаються з тварин.

– Якщо вам цікаво, то ці собаки на ладан дишуть, – сказав один із чоловіків. – Вони охляли й потребують гарного відпочинку.

– До бісової матері відпочинок! – кинув безвусий Хел.

Почувши його чортихання, Мерседес лише скрушно зітхнула. Родинні почуття взяли гору, і вона стала на захист брата.

– Не зважай, – сказала вона йому рішуче. – Це наші собаки, роби, що вважаєш за потрібне.

Знову Хеловий батіг упав на собак. Вони налягли на ремені, уперлися лапами у втоптаний сніг і, майже розпластавшись, напружили всі сили. Але нарти тримали їх, мов якір. Після двох спроб собаки зупинилися, важко дихаючи. Батіг скажено свистів у повітрі, і Мерседес знову заступилася за собак. Вона впала на коліна перед Беком і зі слізьми на очах обійняла його за шию.

– Бідолашні песики! – вигукнула вона жалісливо. – Ну, чому ви не хочете постаратися? Тоді вас не битимуть!

Мерседес не сподобалася Бекові, проте він був занадто змучений, аби дати відсіч. Її поведінку він прийняв, як приймав усі неприємності цього дня.

В одного із глядачів урвався терпець і він, ледь стримуючи себе, процідив крізь зуби:

– Правду кажучи, мені начхати на вас, але собак шкода. Щоб їм допомогти, я скажу: у вас примерзли полози. Відбийте лід. Наляжте всім тілом і розхитуйте нарти, поки не зрушите їх із місця.

Зробили третю спробу. Цього разу Хел, почувши слушну пораду, збив лід і відірвав від землі примерзлі полози. Перевантажені й громіздкі нарти повільно поповзли вперед, а Бек і його товариші під градом ударів з розпачливими зусиллями тягли їх. За сто ярдів од стоянки йшов крутий поворот, а за ним – крутий спуск до головної вулиці. На такому спуску втримати вщерть навантажені нарти міг лише досвідчений погонич, але ніяк не Хел. На повороті нарти перекинулися, і через кепсько напнуті попруги половина вантажу висипалася на дорогу. Собаки й не думали зупинятися. Перекинуті на бік нарти стрибали за ними. Вони ж бігли, розлютившись на жорстоке обходження й через те, що їх змусили везти такий важкий вантаж. Бек немов сказився. Він мчав щодуху, і вся запряжка мчала за ним. Марно Хел репетував: «Стоп! Стоп!» – вони його не слухали. Він послизнувся і впав. Перекинуті нарти перелетіли через нього, і собаки погнали головною вулицею Скагуея, на втіху глядачам розсипаючи рештки багажу.

Якісь співчутливі городяни зупинили собак і почали збирати лахи, що впали з нарт. При цьому вони порадили Хелу й Чарльзу, що як вони хочуть доїхати до Доусона, то багаж слід зменшити вдвоє, а кількість собак навпаки, подвоїти. Хел, його сестра й зять неохоче послухалися. Вони взялися сортувати своє майно. Викинули бляшанки з консервами, чим довели присутніх до сміху, бо на Великій Північній Стежці консерви є мрією всіх мандрівників.

– А ковдр набрали – на готель вистачить! – зауважив один з тих, хто допомагав Хелу й Чарльзу, потихеньку тішачись ними. – Половини вистачить. Вам слід їх збути. Киньте намет, залиште посуд – хто його митиме в дорозі? Господи помилуй, що у вас на умі?

За порадами досвідчених людей безжалісно викидалося все зайве. Мерседес навіть заплакала, коли вміст її речового мішка витрусили на землю й почали викидати всі предмети туалету. Вона плакала над кожною викинутою річчю. Обхопивши руками коліна, вона розпачливо розхитувалася назад і вперед, казала, що й кроку не ступить заради Чарльза. Вона кричала на всіх і кожного, але зрештою витерла сльози і почала викидати навіть необхідні речі. Покінчивши із власним мішком, вона почала розбирати речі супутників і в своєму азарті пройшлася по них як смерч.

Після ретельної чистки багажу на нартах залишилася тільки половина, та й та вражала своїми розмірами. Увечері Чарльз і Хел пішли купувати собак і привели шістьох, не місцевих, а привізних. Тепер у запряжці було вже чотирнадцять собак – шість із першої запряжки Перро, Тік і Куна, куплені ним перед рекордним пробігом, та шість нових. Втім, з новими довелося трохи поморочитися. Серед них було троє гладкошерстих пойнтерів та один ньюфаундленд, а двоє псів були якоюсь дивною сумішшю. Новачки були зовсім недосвідчені, тож Бек та інші старі собаки дивилися на них з відвертим презирством. Бек одразу показав їм, чого не можна робити, але йому ніяк не вдавалося навчити їх основній роботі. Їм не подобалася діяльність їздового собаки. Пойнтери і ньюфаундленд були морально зламані, залякані чужиною й жорстоким поводженням на дикій Півночі. Чого доброго можна було очікувати від безпомічних новачків і старої запряжки, котра подолала дві з половиною тисячі миль без перепочинку? Одначе Хел і Чарльз були сповнені райдужних надій і надзвичайно пишалися собою. Ще б пак, тепер вони найкращі мандрівники – мають у запряжці аж чотирнадцять собак! Вони бачили, як люди вирушають через перевал до Доусона, як повертаються звідтіля – і в жодного з цих мандрівників не було стільки собак!

Тим часом мандрівники Арктикою мали серйозні підстави не впрягати в одні нарти чотирнадцять собак: адже на одних нартах неможливо вмістити провізію для такої кількості псів. Хел і Чарльз цього не знали. Вони все прорахували на папері: така‑то кількість собак, така‑то кількість корму на собаку, така‑то кількість днів дороги, – разом… Олівець гуляв по папері, а Мерседес зазирала через чоловікове плече та з авторитетним виглядом кивала головою – все просто і зрозуміло.

Наступного пізнього ранку Бек повів довгу собачу запряжку по вулиці Скагуея. Жодна із собак не виявляла жвавості й енергії. Вони вирушали в дорогу страшенно втомлені. Бек уже чотири рази долав шлях між Солоною Водою й Доусоном, і його розлютило, що йому, стомленому, заїждженому, знову слід вирушати в таку виснажливу дорогу. Не до вподоби воно було йому, не до вподоби й іншим собакам. Нові собаки всього боялися, а старі досвідчені не довіряли своїм нинішнім хазяям.

Бек розумів, що на цих двох чоловіків і жінку не можна покластися. Вони нічого не вміли, і з кожним днем ставало дедалі очевидніше, що вони нічому не навчаться. Вони все робили абияк, не дотримували порядку й дисципліни. Піввечора вони сяк‑так лаштувалися на ніч, півранку збирались у дорогу, нарти вони так недбало навантажували, що потім цілий день раз у раз доводилося зупинятися й перекладати багаж. Були дні, коли вони не проходили й десяти миль, а бувало й так, що зовсім не могли зрушити з місця. Не було жодного дня, щоб вони подолали бодай половину середньої норми північних мандрівників, коли ті розраховують запаси їжі для собак.

Від початку було зрозуміло, що Хелу й Чарльзові не вистачить харчів для собак. До того ж вони перегодовували їх і тим самим наближали катастрофу. Собаки‑новачки, не привчені до хронічного голодування, були страшенно ненажерні. Місцеві пси вкрай охляли від утоми, йшли повільно, а тому Хел вирішив, що звичайна норма харчування недостатня, і подвоїв її. До того ж Мерседес зі слізьми в гарних очах тремтливим голосом благала його дати собакам більше, а коли Хел не слухався, вона цупила з мішків рибу й крадькома підгодовувала їх. Та Бек і його товариші потерпали не від браку їжі, а від страшенної втоми. І хоча вони бігли не швидко, вага вантажу, котрий вони тягли, підточувала їхні сили.

А потім настав голод. Якось Хел зробив відкриття, що половину харчів для собак уже з’їдено, тоді як вони подолали тільки чверть шляху, а дістати в цих місцях їжу неможливо ні за які гроші. Тоді він урізав денну пайку нижче норми й вирішив, що треба їхати швидше. Сестра й зять погодилися з ним. Але нічого путнього з цього не вийшло: надто вже перевантажені були нарти й занадто недосвідчені люди. Найпростіше було давати собакам менше їжі, а от змусити їх бігти швидше вони не могли. Через невправність хазяїв вони гаяли багато часу, адже пізно вирушали в дорогу. Ці люди не вміли підтягти собак, не вміли підтягтися й самі.

Першим звалився Даб. Безталанний злодюжка, котрий завжди попадався на гарячому й отримував прочухана, був сумлінним працівником. Йому так і не вправили вивихнуте плече, не давали йому перепочинку, тож йому дедалі гіршало. Зрештою Хел пристрілив його зі свого великого кольта. На Півночі всі знають, що привозні собаки часто гинуть од голоду, адже їм, нетренованим, катастрофічно бракує пайки місцевих лайок. А Хел і цю пайку врізав наполовину, тож усі шість чужих собак у Бековій запряжці неминуче повинні були загинути. Першим здох ньюфаундленд, за ним – усі три пойнтери. Найзатятіше за життя чіплялися дві дворняги, але й вони зрештою загинули.

До цього часу мандрівники втратили всю м’якість і ввічливість жителів півдня. Розвіявся романтичний чар арктичної подорожі, дійсність виявилася надто суворою. Мерседес перестала плакати від жалю до собак, – тепер вона плакала тільки від жалю до себе. Її поглинули сварки з чоловіком і братом. Сваритися вони ніколи не втомлювалися. Дратівливість, породжена негараздами, зростала разом із цими негараздами, а згодом значно випередила їх. Ці двоє чоловіків і жінка не відкрили в собі того надзвичайного терпіння, якому Велика Північна Стежка вчить людей і яке допомагає їм у роботі й страшенних злигоднях залишатися добрими та привітними. У нових Бекових хазяїв не було й крихти такого терпіння. Вони мерзли, в них усе боліло: боліли м’язи, кістки, серце. І тому вони стали сварливими, і від ранку до ночі образи та кпини не сходили з їхніх язиків.

Щойно Мерседес давала спокій Чарльзові й Хелу, вони починали сварки між собою. Кожен був глибоко переконаний, що він виконує більшу частину роботи, і при кожній зручній нагоді заявляв про це. А Мерседес ставала на бік то чоловіка, то брата, – і починалися нескінченні сімейні чвари. Заведуть, наприклад, суперечку, кому із двох, Чарльзові або Хелу, нарубати дров для багаття, – і давай вони згадувати всю рідню, батьків, матерів, дядьків, двоюрідних братів і сестер, людей, які перебувають за тисячі миль, і навіть тих, хто давно в могилі. Було зовсім незрозуміло, який стосунок до рубання дров мають, наприклад, Хелові погляди на мистецтво або п’єси, які писав його дядько по материній лінії. Втім, до суперечки все це припліталося так само часто, як і Чарльзові політичні переконання. А який зв’язок між довгим язиком Чарльзової сестри й розпалюванням багаття на Юконі, було відомо самій лише Мерседес, котра вибухала потоком коментарів стосовно цієї теми. Тим часом багаття так і не розводилося, до ночівлі ніхто не готувався, собаки лягали спати голодними.

Мерседес мала особливий привід для невдоволення – суто жіночі претензії. Вона була гарна й розпещена увагою чоловіків, котрі по‑рицарському дбали про неї. А зараз годі було й говорити про рицарське ставлення до неї з боку чоловіка й брата. Мерседес звикла завжди посилатися на свою жіночу безпорадність. Чарльза й Хела це обурювало. Але вона протестувала проти будь‑яких зазіхань на те, що вважала основним привілеєм своєї статі, а тому повсякчас отруювала їм життя. Вона стомилася, почувалась хворою, тож весь час їхала на нартах, більше не шкодуючи собак. Однак це слабке й чарівне створіння важило сто двадцять фунтів – досить солідний додаток до важкого багажу, котрий доводилося тягти охлялим собакам. Мерседес цілими днями не злазила з нарт – аж поки собаки не падали без сил і нарти не зупинялися. Чарльз і Хел умовляли її злізти і йти на лижах, просили, благали, а вона тільки плакала і скаржилась на жорстоке ставлення до неї.

Раз чоловіки силоміць зсадили її з нарт, але скоро вони пошкодували про це й вирішили більше такого не робити. Мерседес, як примхлива дитина, почала навмисно кульгати й сіла на дорозі. Чоловіки рушили далі, а вона – ані руш. Пройшовши три милі, вони змушені були повернутися за нею, зняти частину вантажу й знову силоміць посадовити її на нарти.

Власні страждання робили цих трьох людей байдужими до страждань собак. Хел уважав, що загартування – річ необхідна, але цю свою теорію застосовував до інших. Спершу він пробував проповідувати сестрі й зятеві, але, зазнавши невдачі, почав кийком тлумачити її собакам. На той час як вони дійшли до П’яти Пальців, запаси собачого провіанту скінчилися, і якась беззуба баба‑індіянка погодилася дати їм кілька фунтів мороженої кінської шкури в обмін на кольт, що разом з довгим мисливським ножем прикрашав пояс Хела. Шкура, здерта півроку тому із коня, котрий здох із голоду, була досить жалюгідним сурогатом їжі. Від морозу вона стала як листове залізо, собаки насилу ковтали шматок, котрий не мав ніякої харчової поживності і лише каменем лягав у шлунку.

Бек зносив усі ці муки ніби у страшному сні. Він плентався на чолі запряжки, тяг нарти, наскільки вистачало сил, а коли сили полишали його, то падав і лежав, поки на ноги його не піднімав кийок чи батіг. Його чудова довга шерсть утратила всю густоту й блиск. Вона стала ковтунуватою й брудною. Там, де по шкурі пройшовся Хелів кийок, запеклася кров. М’язи його перетворилися в якісь вузлуваті волокна, і він так схуд, що під шкірою, яка висіла складками, різко виступали всі ребра й кістки. Це могло надірвати будь‑яке серце, але серце в Бека було залізне, це давно довела людина в червоному светрі.

Решта собак були не в кращому стані. Вони перетворилися на ходячі кістяки. Разом із Беком їх залишилося семеро. Вони були такі змучені, що вже стали нечутливі до ударів батога і кийка. Вони відчували тупий біль від побоїв, усе бачили й чули немов здалеку. Це були вже напівмертві істоти, мішки із кістками, в яких ледь жевріло життя. На зупинках вони падали без сил раніше, ніж їх розпряжуть просто на дорозі; і здавалося, що остання іскорка життя в них згасла. Коли ж на них обрушувалися удари кийка чи батога, ця іскра починала жевріти, й вони, насилу звівшись на ноги, брели далі.

Настав день, коли й добряк Біллі впав і більше не зміг підвестися. Револьвера в Хела більше не було, і він порішив Біллі ударом сокири по голові, потім зняв із трупа упряж і відтягнув його вбік від дороги. Бек та решта собак усе це бачили. Вони розуміли, що незабаром так само вчинять і з ними. Наступного дня здохла Куна. Їх залишилося п’ятеро: змучений до краю Джо, котрий навіть не міг огризатися; кульгавий каліка Пайк, що втратив всю свою шахраюватість; усе ще відданий справі одноокий Соллекс, котрого також вкрай змучила робота і він не мав сил тягти нарти; Тік, який ще ніколи не ходив так далеко і якого били частіше й дужче, тому що він був найбільш недосвідчений з‑поміж усіх; Бек, який ще посідав місце ватажка, але вже не здатен був підтримувати дисципліну, ба навіть не намагався це робити. Знесилений, він брів, як сліпий, і бачив усе довкола, немов крізь туман. Він не збивався із стежки лише тому, що ноги намацували дорогу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
IV. Хто переміг у боротьбі за першість	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.