ІV. Живописне мистецтво соцреалізму. Народні майстри. (20 хв.)

Перший період українського живопису тоталітарної доби пов'язують з постановою ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-мистецьких організацій» 1932 р. та з Першим розширеним пленумом оргбюро Спілки радянських художників Української радянської республіки 1933 р. Важливим організаційним заходом уряду від моменту створення спілки стало державне фінансування, спрямоване на розвиток культури. Виникло держзамовлення, яке автоматично обумовило зміст вимог, які ставилися перед художником.

У цей час у творчу практику увійшло теоретичне визначення «метод соціалістичного реалізму», тому утворилась парадоксальна ситуація: найкращими представниками методу соціалістичного реалізму в Україні стали талановиті учні Імператорської академії художеств в Санкт-Петербурзі– Ф. Кричевський, К. Трохименко, О. Шовкуненко та інші.

Федір Кричевський (1879-1947) – перший ректор Академії образотворчого мистецтва. Етапним твором у розвитку історико-революційного жанру в українському радянському живописі стала його картина «Переможці Врангеля» (1935), де він створив величні узагальнені образи героїв громадянської війни. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був заарештований НКВС і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду, незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.

Карпо Трохименко (1885-1979) – провідною у його творчості упродовж багатьох років стала тема будівництва Дніпровської електростанції. Його картини «Початок Дніпробуду» (1929), «Кадри Дніпробуду» (1937), «Творці першої п'ятирічки» (1927-1967) та інші стали художнім документом трудового подвигу героїв перших п'ятирічок. К. Трохименко намагався передати всенародний характер будівництва, загальне почуття гордості своєю працею.

Олексій Шовкуненко (1884-1974)– один із зачинателів в українському мистецтві так званого індустріального пейзажу. Митець втілював цю «нехудожню» тему виявляючи рідкісне вміння бачити в буденних речах справжнє живописне багатство. Він уперше в українському портретному живописі показав людину в реальній виробничій обстановці. У 1937 р. за акварелі із серії «Дніпробуд» (1930-1932) О. Шовкуненкоздобув золоту медаль на паризькій міжнародній виставці «Мистецтво і техніка в сучасному житті».

У 1936 році після тривалого перебування за кордоном повертається Микола Глущенко (1901-1977) – художник імпресіоніст. У Європі він опинився разом із армією А. Денікіна, до якої був мобілізований. Там мав підтримку української еміграції, зокрема навчався у Берлинській вищій школі образотворчого мистецтва на кошти гетьмана П. Скоропадського, а В. Винниченко допоміг організувати персональну виставку. У 1923 р. за допомогою О. Довженка отримав громадянство СРСР, де йому запропонували співпрацювати із радянськими спецслужбами (стати розвідником із псевдонімом «Ярема»). На пропозицію він погодився і у 1940 р. у складі культурної делегації відвідав Німеччину, де добув інформацію про підготовку Німеччини до війни із Радянським Союзом (раніше за Р. Зорге). Серед найвідоміших робіт: «Перша зелень» (1971), «Володимирська гірка» (1953) та ін.

Україна по-праву пишається не лише професійними, але й народними майстрами: Параскою Власенко, Єлизаветою Мироновою, Тетяною Патою, Федором Панком та іншими. Найбільшої відомості зажили народні майстрині Марія Приймаченко та Катерина Білокур.

Марія При(й)маченко (1909-1997) – мала лише 4 класи освіти, оскільки у дитинстві захворіла на поліомієліт і одна нога залишалась нерухомою. У 1935 р. талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, коли збирала взірці для виставки народного мистецтва, і запросила до Київської Школи народних майстрів, яку М. Приймаченко й закінчила. У 1935-1941 рр. Марія створює низку малюнків, яку назвала «Звірі у Болотні». Тут вона створила власний світ, у якому живуть фантастичні істоти з надзвичайно виразними очима. Тоді ж і прийшов перший успіх: її роботи відібрали на Республіканську виставку народного мистецтва, де вона отримала дипломом 1-го ступеня. А у 1937 році птахи і звірі М. Приймаченко вражали відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі, де М. Приймаченко отримала золоту медаль. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю М. Приймаченко, що сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці. Й сьогодні її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Талант художниці визнаний у світі: «Зелений слон» (1936), «Чорна мавпа» (1936), «Лев» (1947), «Синій бик» (1947) та інші.

Катерина Білокур (1900-1961) – представниця «наївного» мистецтва, уродженка полтавської області, що почала малювати з ранніх років, хоча батьки забороняли цим займатися. У 1922-1923 рр. Катерина дізнається про Миргородський технікум художньої кераміки, але її туди не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки (щоб зекономити на одязі та взутті її родина вирішила не віддавати дівчинку до школи – читати вона навчилась самотужки). З цієї ж причини у 1928 р. її не беруть й до Київського театрального технікуму. У 1940 р. по радіо вона чує пісню Оксани Петрусенко і пише співачці листа, до якого додає малюнок калини на шматку полотна. Цей малюнок так вразив співачку, що порадившись із друзями В. Касіяном і П. Тичиною, вона звертається у Центр народної творчості, із розпорядженням знайти Катерину Білокур. У 1940 р. в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, що мала величезний успіх. Вже у 1949 р. К. Білокур стає членом Спілки художників України. Стихія живопису К. Білокур – квіти, що утворюють композиції надзвичайної краси. У 1954 р. три картини К. Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Тут їх побачив П. Пікассо і весь світ облітають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

Упродовж років Великої Вітчизняної війни особливу сторінку в історію вписав радянський політичний плакат, що виконував завдання наочної пропаганди і агітації. Будучи винайденим в 1919 р. плакат досяг піка художнього рівня у період війни, коли з'явились плакати реалістичні, що малювали живий образ людини з яскравою психологічної характеристикою. Художники плакатисти часів Великої Вітчизняної Війни у своїх творах переважно використовували три кольори: червоний, білий, чорний. Найвідомішими були плакати А. Страхова «Смерть фашизму!» - один з перших друкованих плакатів часів війни; В. Касіяна «Гнів Шевченка – зброя перемоги», «На бій, слов'яни!»; І. Кружкова «Помстіться!», «Убий – не здамся!», «Вперед, хоробрі нащадки Богдана!» та інші.

У 1945 р. із приєднанням до України Закарпаття лави українських художників поповнили такі блискучі майстри як А. Ерделі, Г. Глюк, Й. Бокшай, Ф. Манайло. Творчість закарпатських митців надзвичайно збагатила українське мистецтво.

Адальберт Ерделі (1891-1955) – один із фундаторів Закарпатської школи живопису, якому були відкриті найкращі мистецькі кола Європи. Майстер пейзажного та портретного живопису, натюрморту, який створив неповторні твори, більшість із яких зайняли почесне місце в експозиціях музеїв України та зарубіжжя: «Річка в Карпатах» (1940-ві), «Мукачівський замок» (1930-ті) та ін.

Йосип Бокшай (1891-1975) –учень А. Ерделі, разом з яким він організував першу в Закарпатті художню школу. Й. Бокшай — майстер пейзажу, але серед його творів є і жанрові картини, портрети, натюрморти: «Бокораші» (1930-1933), «Куточок саду» (1935), «Озеро Синевір» (1951) та ін.

Федір Манайло (1910-1978) –ще в довоєнні роки став одним із кращих європейських художників. В епіцентрі художніх пошуків митця – природа Карпат та стихія народного життя. Усі його твори написані з неймовірним темпераментом та експресією: «Колочава» (1956), «Вересень» (1956), «Село в горах» (1958), «Ольшанское озеро» (1974).

Наприкінці 50-х рр. стала можливою свобода у виборі тем, засобів втілення художнього задуму, виявлення національної самобутності. Поетизація стала однією з провідних тенденцій наступних десятиліть, і цю поезію творили Т. Яблонська, А. Петрицький, В. Литвиненко та інші.

Тетяна Яблонська (1917-2005) - свою творчу діяльність починала як послідовниця соціалістичного реалізму, переважно у сюжетних композиціях, зокрема велику популярність й офіційні визнання здобула її тематична картина «Хліб» (1949). У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Художниця захоплювалась живописом А. Ерделі, Й. Бокшай та народних художниць-примітивісток К. Білокур та М. Приймаченко.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІІ. Становлення звукового кіно. Українське «поетичне» кіно. (20 хв.)	\|	V. Містобудування та «сталінський ампір» в архітектурі. Монументальна скульптура. (20 хв.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.