• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято нази­вати міжнародними стандартами. Цей термін охоплює різні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського Заключно­го акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини

належать:

— Загальна декларація прав людини 1948 року;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968р.; ратифі­кований Україною 19.10.1973р.;набув чинності для України 03.01.1976 р.);

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p., 19.10.1973 p., 23.03.1976 р.);

— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права 1966 року (набув чинності 23.03.1976 p.; Україна приєдналася 25.12.1990 p.);

— Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифі­кована Україною 22.07.1954 р.; набула чинності для України 15.02.1955 р.);

— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дис­кримінації 1966 року (підписана Україною 07.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; набула чинності для України 07.04.1969 p.);

— Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 09.12.1995 p.; рати­фікована Україною 17.07.1996 р.);

— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифі­кована Україною 15.10.1975р.; набула чинності для України 18.07.1976 р.);

— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відно­шенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 p.; набула чинності для України 03.09.1981 p.);

— Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; набула чинності для України 27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках за­гальноєвропейського процесу, розрядки міжнародної напруженості, — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року пред­ставників держав — учасниць НБСЄ, Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року, Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля у сфері захисту прав і свобод людини беруть початок зі Статуту ООН, де як одну з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили « знову затвердити віру в основні права людини, у

гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що містить Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, від­криті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих між­народних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

11.4. Класифікація міжнародних актів про права людини

Міжнародні акти про права людини можна класифікувати за різними ознаками. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторовій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як з теоретичної, так і з практичної позицій.

/. Міжнародні документи універсального характеру:

— Міжнародний білль про права людини;

— документи, що закріплюють права людини в рішеннях між­народних конференцій;

— міжнародні акти, що закріплюють право на самовизначення і права народів;

— акти, спрямовані на попередження дискримінації;

— акти, що закріплюють принципи правосуддя;

— акти, що регулюють права осіб, які зазнали затримання або тюремного ув'язнення;

— акти, що регулюють права жінок;

— акти, що регулюють права дітей;

— акти, що закріплюють економічні та соціальні права;

— акти, що закріплюють права на користування досягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

— акти, що регламентують захист прав людини в збройних кон­фліктах;

— акти, що встановлюють міжнародні військові злочини і зло­чини проти людства;

— акти, що регулюють заборони рабства, підневільного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру:

— документи Ради Європи;

— документи Організації з безпеки і співробітництва в Європі;

— Документи Співдружності Незалежних Держав;

— Американська конвенція про права людини;

— Африканська Хартія прав людини і народів.

11.5. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має пра­во після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі — комітети з прав людини) створюються згідно з положеннями відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з екс­пертів, які діють в особистій якості. До їх складу входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які мають високі моральні якості і визнану компетентність у галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами — учасницями договору (зазвичай на чотири роки) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

До компетенції міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адмі­ністративні та інші заходи, що вживаються ними для впро­вадження в життя зобов'язань, передбачених у договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним до­говором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь із їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і які вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення

якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не роз­глядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет вправі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, яка протягом певного терміну має подати письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які вжиті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, мають перед Комітетом

рівні умови.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, віднов­люють, порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими

нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.

Відносно частини універсальних механізмів контролю за до­триманням прав людини див. розділ 10.6. «Спеціалізовані органи ООН з прав людини».

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Ге­неральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року і відповідно до статті 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісім­надцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комі­тету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комі­тету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують,

що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, які роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, яких можна буде вжити.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо гро­мадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (націо­нальні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації

Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнарод­ної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміні­стративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок ство­рений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дис­кримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, які мають високі моральні якості і діють в особис­тій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями, про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наді­лений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації за­гального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований відповідно до статті 17 Кон­венції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини та виступають в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати пові­домлення осіб, які перебувають під його юрисдикцією і які ствер­джують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями стосовно вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створю­вати Узгоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини

Комітет з прав дитини заснований відповідно до статті 43 Конвен­ції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини. Комітет регулярно розглядає надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для за­безпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. В основу цієї резолюції покладено рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав лю­дини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступни­ком. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяль­ність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».

Фактично ж Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму із дотри­мання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

У наш час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Кон­венції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи (РЄ) і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за

дотриманням державами--------- часницями положень Конвенції. Суд

працює на постійній основі і складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав — учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави — члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією приймати від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяви про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і прото­колах до неї. При цьому заявники повинні додержуватися певних процедурних вимог. Держави-учасниці зобов'язані жодним чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консуль­тативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини Співдружності Незалежних Держав

Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдруж­ності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Спів­дружності про порушення прав людини. Вона також управі розгля­дати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Не­залежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ

У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотриман­ня прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав лю­дини. Причому відповідь на такий запит має бути відправлена не пізніш як через 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верхов­ного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає омбудсменом, що відстоює права національ­них меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, до його функцій входить ви­явлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть становити загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їх якнайшвидшому врегулюванню.

Читайте також:

1. D (правая) S (левая)
2. I. ОСНОВНІ ЕТАПИ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ
3. I. ТЕОРИЯ И ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
4. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
5. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
6. II. Основні засоби
7. II. ОСНОВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ТРУДОВИХ КОЛЕКТИВІВ
8. II. Права та обов'язки адміністрації організації, що проводить туристську подорож
9. II. ТЕОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
10. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
11. III. Основні обов'язки робітників та службовців
12. IV. НС у природному середовищі та інших сферах життєдіяльності людини

Переглядів: 7278