Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цей термін охоплює різні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського Заключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини

належать:

— Загальна декларація прав людини 1948 року;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968р.; ратифікований Україною 19.10.1973р.;набув чинності для України 03.01.1976 р.);

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p., 19.10.1973 p., 23.03.1976 р.);

— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (набув чинності 23.03.1976 p.; Україна приєдналася 25.12.1990 p.);

— Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 р.; набула чинності для України 15.02.1955 р.);

— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 07.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; набула чинності для України 07.04.1969 p.);

— Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 09.12.1995 p.; ратифікована Україною 17.07.1996 р.);

— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975р.; набула чинності для України 18.07.1976 р.);

— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 p.; набула чинності для України 03.09.1981 p.);

— Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; набула чинності для України 27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, розрядки міжнародної напруженості, — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав — учасниць НБСЄ, Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року, Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля у сфері захисту прав і свобод людини беруть початок зі Статуту ООН, де як одну з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили « знову затвердити віру в основні права людини, у

гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що містить Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

11.4. Класифікація міжнародних актів про права людини

Міжнародні акти про права людини можна класифікувати за різними ознаками. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторовій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як з теоретичної, так і з практичної позицій.

/. Міжнародні документи універсального характеру:

— Міжнародний білль про права людини;

— документи, що закріплюють права людини в рішеннях міжнародних конференцій;

— міжнародні акти, що закріплюють право на самовизначення і права народів;

— акти, спрямовані на попередження дискримінації;

— акти, що закріплюють принципи правосуддя;

— акти, що регулюють права осіб, які зазнали затримання або тюремного ув'язнення;

— акти, що регулюють права жінок;

— акти, що регулюють права дітей;

— акти, що закріплюють економічні та соціальні права;

— акти, що закріплюють права на користування досягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

— акти, що регламентують захист прав людини в збройних конфліктах;

— акти, що встановлюють міжнародні військові злочини і злочини проти людства;

— акти, що регулюють заборони рабства, підневільного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру:

— документи Ради Європи;

— документи Організації з безпеки і співробітництва в Європі;

— Документи Співдружності Незалежних Держав;

— Американська конвенція про права людини;

— Африканська Хартія прав людини і народів.

11.5. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі — комітети з прав людини) створюються згідно з положеннями відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. До їх складу входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які мають високі моральні якості і визнану компетентність у галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами — учасницями договору (зазвичай на чотири роки) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

До компетенції міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що вживаються ними для впровадження в життя зобов'язань, передбачених у договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь із їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і які вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення

якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет вправі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, яка протягом певного терміну має подати письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які вжиті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, мають перед Комітетом

рівні умови.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють, порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими

нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.

Відносно частини універсальних механізмів контролю за дотриманням прав людини див. розділ 10.6. «Спеціалізовані органи ООН з прав людини».

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року і відповідно до статті 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують,

що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, які роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, яких можна буде вжити.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації

Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, які мають високі моральні якості і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями, про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований відповідно до статті 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини та виступають в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які перебувають під його юрисдикцією і які стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями стосовно вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Узгоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини

Комітет з прав дитини заснований відповідно до статті 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини. Комітет регулярно розглядає надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. В основу цієї резолюції покладено рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».

Фактично ж Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

У наш час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи (РЄ) і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за

дотриманням державами--------- часницями положень Конвенції. Суд

працює на постійній основі і складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав — учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави — члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією приймати від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяви про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержуватися певних процедурних вимог. Держави-учасниці зобов'язані жодним чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини Співдружності Незалежних Держав

Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ

У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит має бути відправлена не пізніш як через 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає омбудсменом, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, до його функцій входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть становити загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їх якнайшвидшому врегулюванню.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Покоління прав людини	\|	Міжнародні акти про права людини і законодавство України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.