Необхідна оборона.

Студентам слід звернути увагу на те, що необхідна оборона – найбільш поширена обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є правомірним захистом правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч. 3 ст. 27 Конституції України). Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Вона може реалізувати його в межах вимог закону, походячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації.

У той же час для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно з Законом «Про міліцію» та прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., Закон «Про міліцію»).

Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Умови правомірності необхідної оборони:

1. Посягання повинно бутисуспільно небезпечним – тобто загрожував тяжкими наслідками – у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного керування тощо. Це означає, що за своїм характером і можливими наслідками воно підпадає під ознаки кримінально-правових норм. У юридичному плані такі діяння можуть і не визнаватися злочинними (наприклад, виконуватися особою, що не є суб'єктом злочину – неосудною або такою, що не досягла віку. з якого настає кримінальна відповідальність). Від зазначених діянь також можлива необхідна оборона.

При цьому напад не обов’язково повинен бути злочином, досить і того, що він був реально небезпечним – загрожував тяжкими наслідками. Посягання може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

Необхідна оборона неможлива:

- проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ж.), які не є суспільне небезпечними;

- при нападі неосудного, про що знає той, хто захищається, інакше – особа, на яку здійснюється напад, має право захищатися за правилами крайньої необхідності;

- при нападі тварин (якщо вони нападають самі) або якщо їх люди;

- при провокації необхідної оборони. Провокацією необхідної оборони називають такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість помститися, посилаючись на те; що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.

2. Посягання повинно бути наявним, тобто розпочатим, чи який неминуче повинен початись.

Суспільне небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення Пленум Верховного Суду України у п. 3 своєї постанови від 26.04.2002 р. №1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» зазначив, що стан необхідної оборони виникає не
лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у
разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні
наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника,
зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій,
що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як
реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших
предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди
свідчить про закінчення посягання.

Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону «Про міліцію» спроба особи, яка затримується працівником міліції з вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю.

3. Своєчасність оборони. Дії особи, яка захитається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання.

Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю і остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо).

У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або припинене. Пленум Верховного Суду України рекомендує при вирішенні цього питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таким чином, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації тому, хто посягає, шкоди повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.

4. При необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає. Шкода, що наноситься тому, хто посягає, може характеризуватися позбавленням його життя, нанесенням тілесного ушкодження, знищенням або пошкодженням його майна.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 26.04.2002 р. пояснив: «Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіяння шкоди через необережність» (п.3).

5. Необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати не тільки власні інтереси, але й інтереси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службові особи зобов'язані це робити в межах своїх повноважень.

6. У процесі необхідної оборони не повинно бути перевищення її меж (ексцесу оборони) .

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 КК.

У постанові Пленуму Верховного Суду України зазначається, щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини. Якщо суд
визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому саме воно полягає.

За законом ексцес оборони можливий там, де заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідала або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Особа, яка захищається, повинна усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шкоди, що заподіюється нею тому, хто посягає. Вирішальним тут виступає суб’єктивне ставлення особи, яка захищається, до заподіяної шкоди, перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу.

Отже,перевищення меж необхідної оборони – це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту.

Верховний Суд України роз’яснює, що при розгляді справи треба з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільне небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння.	\|	Уявна оборона

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.