• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Франсуа де Ларошфуко

Пізнання-процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обґрунтовані філософські вчення та дослідження. Крім того філософські проблема пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського самоутвердження.

Після вивчення матеріалу теми Ви будете

Знати:

- існуючі погляди на пізнаваність світу;

- основні смислові наголоси поняття пізнання;

- існуючі у філософії витлумачення істини, її співвідношення із життєвою практикою людини;

- основні види, рівні та форми наукового пізнання.

Вміти:

- застосовувати на практиці моделі теорії пізнання;

- спів ставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, відокремлювати їх переваги та недоліки;

- використовувати поняття істини для оцінки ідеальних знань;

- пояснювати відмінність між істиною і заблудженням.

Розуміти:

- значення методів для якісних характеристик наукового пізнання;

- складність і неоднозначність зв’язку людини і пізнання;

- цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;

- багатоаспектність філософського поняття істини.

Програмна анотація

1 Генеза поглядів на пізнаваність світу.

2 Емпірична модель теорії пізнання.

3 Синтетична модель теорії пізнання.

4 Емпіризм і раціоналізм.

5 Методи і форми наукового пізнання.

Ключові терміни

►Агностицизм-позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істині знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо, їх відношення до істини.

► Епістемологія-розділ філософського знання, філосовсько-методологічна наука про знання, переважно про наукове знання.

►Гносеологія-одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.

►Догматизм-надмірне наголошування на цінності та незмінності виправданих знань.

► Істина-якісна характеристика знання та мета пізнання- така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ, проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.

► Метод-свідомо відфіксований шлях досягнення бажаних результатів у різних сферах людської діяльності; у науковому пізнанні методи постають теоретично обґрунтованими, ретельно проробленими, а тому їх інколи називають “генетичним кодом науки”.

►Факт науковий-подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що викликають довіру науки та описані із допомогою наукових понять або категорій.

Оптимісти –

визнають пізнаваність світу і стверджують, що різниця полягає лише між тим, пізнане, і тим, що не пізнане;

Скептики –

не заперечуючи принципові можливості пізваності світу, висловлюють сумнів у достовірності знань людини;

Агностик –

фактично заперечують принципову можливість пізнання реального світу.

S ß----à O   знання

1.Як об’єкт даеться суб’єкту? оптимізм

2.Чи пізнаваний світ? спектизм

агностицизм

3.Чим перевіряється достовірність знань?

4.Як відбувається одикватне засвоєння знань?

суперечність знання і незнання

відчуття

сприйняття

уявлення

Процес пізнання

Діалектика чуттєвого і раціонального

Істина -вища цінність пізнання, влас- тивість знання, адекватність пізнавальному образу, пізнава- льному об’єкту.

- цінність

- процесуальність,

- об’єктивність помилковість

Критерії істини

змісту, дійсне

буття об’єкта,

- абсолютність і обман

відносність,

- конкретність.

-Формально-логічна несуперечливість системи знань, -“правильність”, зовнішня узгодженість з об’єктом, -практика

Істинне

буття,

“буття в

істині”

Види пізнання

Життєво-досвідне

постає безпосереднім, прямо вписаним у процесси повсякденної людської діяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

Мистецьке

окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, та людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво;

Наукове

культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

Релігійно-містичне

часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігінних настановах; сама історія людства периконливо це доводить;

Екстрасенсивне

інтерес до якого особливо зріє наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що що так зване екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Емпірична модель теорії пізнання

Згідно емпіризму, першою і другою частиною досвіду є результати діяльності чуттєвих органів. При цьому предмет пізнання є активним початком, а суб’єкт пізнання пасивний, займає споглядальну позицію. Його пізнавальні можливості залежать від його пізнавальних здібностей – наскільки точно і в якому обсязі він може сприймати інформацію про зовнішній світ;

розуміння знання як описування результатів впливу зовнішнього світу на органи чуттів і як внутрішнього стану свідомості, а також абсолютизація ролі емпіричного ступеня пізнання часто є причиною скептицизму, теоретико-пізнавальна установка якого – принциповий сумнів у достовірності знання, отримуваного за допомогою органнів чуття.

Синтетична модель теорії пізнання

Знання про суб’єктивний світ, про діяльність нашого мислення (нашої думки) досягається з допомогою рефлексії, розуму, розсудку. Інколи це називають внутрішнім чуттям. Тут знанню доступні явища які виникають і бездіяльності органів чуття (пригадування, аналіз, синтез, аналогія, різні типи логічних висновків, мисленний експеримент, виявлення протиріч між думками тощо);

просторовий ідея причинно-наслідкових відношень не виникає як результат безпосереднього спостереження за допомогою чуттєвих органів. Ми можемо прямо спостерігати лише вплив предметів, часову

послідовність їх, але не саме поняття причини. Ще наглядні ще не чуттєва природа ідеї причинності стає при розгляданні явищ більш складних, ніж механічна взаємодія, наприклад таких як хвороба Можемо прямо спостерігати прояви хвороби (підвищення температури тіла, пониження життєвого тонусу тощо), але ж не вони є причиною її виникнення;

виявляється, що з позиції суб’єктивного походження знання питання про існування зовнішнього світу не має позитивного вирішення. Це суперечить принциповим засобам емпіричної теорії пізнання, згідно якого зовнішній світ активно впливає на чуттєві органи пізнавального суб’єкта;

парадокс виникає внаслідок помилковості самої емпіричної моделі теорії пізнання – у підміні реального предмета пізнання результатами діяльності чуттєвих органів відчуттями, сприйняттями і уявленнями. Причина цієї помилки заснована на протиставленні суб’єкта і об’єкта пізнання, на розведенні їх у результаті чого суб’єкт займає в процесі пізнання пасивну, споглядальну позицію очікування впливу зовнішнього світу на його чуттєві органи;

постає досить очевидне завдання: поєднання їх, тобто поєднання поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси – подальший, синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду;

сутність всіх гносеологічних питань є проблема розуміння як осягнення сенсу. Тому в теорію пізнання варто включити питання про відношення особливого типу буття – пізнавального розуму – до інших видів буття: морального, релігійного, естетичного, суспільного; необхідно відновити первинну традицію і втрачений авторитет філософії і гуманітарних наук.

Емпіризм і раціоналізм

Найскладнішою для емпіризму і раціоналізму виявилася проблема природи і походження не чуттєвих елементів свідомості – загальних ідей і з’ясування факту беззаперечної їх наявності в складі знання;

раціоналісти звертаються до вчення про вроджені властивості нашої свідомості; багато не чуттєвих елементів свідомості, на їх думку, виникають з властивостей самої свідомості. Вона існує як самостійний світ і може без звернення до зовнішнього світу і досвіду конструювати ідеї причинності, часу, субстанції, простору тощо;

емпірики приходять до прямо протилежного висновку в теорії пізнання: умови виникнення знання знаходиться поза суб’єктом пізнання, основним джерелом пізнання є відчуття, саме ж знання є результат обробки матеріалів, одержаних чуттєвими органами; розум, звичайно бере участь у обробці чуттєвих даних, але він не додає до знання нічого нового;

ні одна, ні друга із розглянутих моделей теорії пізнання не володіє вирішальними перевагами, але у них позначені найслабкіші точки гносеологічної проблематики і підготовлений грунт для виникнення синтетичних концепції.

Читайте також:

1. Головні філософи постмодернізму: Жак Деріда, Жак Франсуа Ліотар, Мішель Фуко, Ролан Барт, Жак Бодріяр, Юлія Кристелан.
2. ФРАНСУА КЕНЕ 1694-1774 рр.
3. Франсуа-Марі-Шарль Фур'є

Переглядів: 1184