Пантеїзм як специфічна риса натурфілософії Відродження

У епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Інтерес до натурфілософії особливо посилюється до кінця XV-XVI віку по мірі того, як переглядається середньовічне відношення до природи як початку несамостійного. На перший погляд відбувається повернення до космоцентризму античного мислення. Однак в розумінні природи, так само як і в трактуванні людини, філософія Відродження має свою специфіку. Ця специфіка, передусім, позначається в тому, що природа трактується пантеїстично. У перекладі з грецького “пантеїзм” означає “всебожіє”. Християнський бог тут втрачає свій трансцендентний, позаприродний характер; він як би зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набирає рис, які їй в такій мірі не були властиві античності. Натурфілософи Відродження, наприклад знаменитий німецький лікар, алхімік і астролог Парацельс (1493-1541), бачать в природі деяке живе ціле, пронизане магічними силами, які знаходять свій вияв не тільки в будові і функціях живих істот – рослин, тваринних, людини, ангелів і демонів, але і в неживих стихіях. Парацельс встановлює особливу систему аналогій між різними органами людини і тварин, з одного боку, і частинами рослин, будовою мінералів і рухами небесних світил, з іншого. Вся природа, по Парацельсу, повинна бути зрозуміла, виходячи з трьох алхімічний елементів – ртуті, сірки і солей; ртуть відповідає духу, сірка – душі, а сіль – тілу. Подібно тому як в людині всіма відправленнями тіла “завідує” душа, точно так само в кожній частині природи знаходиться деякий одушевлений початок – архей, а тому для оволодіння силами природи необхідно знайти цей архей увійти з ним в свого роду магічний контакт і навчитися ним управляти.

Таке магіко-алхімічне розуміння природи характерне саме для XV-XVI віків, хоч воно і має точки зіткнення з античним уявленням про природу як цілісний і навіть одушевлений космос, але істотно відрізняється від античного своїм активістським духом, прагненням управляти природою за допомогою таємних, окультних сил. Не випадково натурфілософи Відродження критикували античну науку, і передусім фізику Арістотеля, яка представлялася ним дуже раціоналістичною і приземленною, оскільки була майже повністю позбавлена магічного елементу і проводила суворі відмінність між одушевленими істотами і неживими стихіями – вогнем, повітрям, водою і землею. Набагато ближче до способу мислення епохи Відродження був неоплатонізм, тим більше що він ще з XIII-XIV віків сприймався як антитеза арістотелізму пізньої схоластики. У неоплатоніків натурфілософія запозичала поняття світової душі, яке було знехтуване в середні віки як язичницьке, а тепер, навпаки, все частіше ставилося на місце трансцендентного християнського бога. За допомогою цього поняття натурфілософи прагнули усунути ідею витвору: світова душа з’являлася як імманентна самій природі життєва сила, завдяки якій природа знаходить самостійність і не має потреб більше в потойбічному початку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Гуманізм епохи Відродження і проблема унікальної індивідуальності. Людина як творець самої себе	\|	М. Кузанський. М. Коперник. Д. Бруно. Г. Галілей

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.001 сек.