Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості.

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику Катерини II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством.

Головним гаслом дворянського періоду було «стати лицем до козаччини». В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення крізь призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Мартос та ін. З'явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (1822) Д. Бантиша-Каменського. Федір Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав «Літопис» Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

В першій чверті XIX ст. вийшов друком історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846 p.). Видавець цього твору Й. Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г. Кониському. Деякі дослідники дотримувалися думки, що автором твору був Олександр Безбородько, інші – батько і син Полетики.

«Історія Русів» – найвизначніший твір української національно-політичної думки кін. XVIII – поч. XX ст. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям Миколи Цертелєва, котрий у 1819 р. видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень Михайла Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834) та «Збірник українських пісень» (1849).

До цього періоду відноситься також поява «Грамматики малорусского наречия» (1818) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала першою друкованою граматикою живої української мови.

Важливим чинником, що започаткував процес національного відродження України, було заснування університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773–1842).

Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 p., a в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790–1865). Університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада.

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зросло зацікавлення німецькою класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був Петро Лодій із Закарпаття. У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787–1802 pp.). Був автором підручника з логіки – «Логічні настанови» (1815).

Філософськими проблемами захоплювався також Михайло Полетика, який був автором праці «Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення».

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю Івана Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Григорій Квітка-Основ'яненко. Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака, народного співця-кобзаря, наповнюють літературу патріотичним духом.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало Миколі Костомарову – автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка»). З-поміж харківських поетів-романтиків найобдарованішим був Амвросій Метлинський – автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Євгена Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843) – один із найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань і публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань.

В історії українського відродження важлива роль належала «Украинскому вестнику», що впродовж 1816–1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 стор. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833–1838 pp.), «Украинский сборник» (1838–1841). На їх шпальтах друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Видання мали великий вплив на Тараса Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише у 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках вперше були надруковані твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, цінні зразки усної народної творчості.

Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу належала світськомутеатрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкін. XVIII – поч. XIX ст. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Дмитра Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув славу «Нових Атен».

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновлено роботу Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як Михайло Щепкін, Тетяна Пряженківська.

Полтавський театр очолив І. Котляревський, з ініціативи якого М. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М. Щепкін зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалеві-чарівнику».

Архітектурне мистецтво України цієї доби також утверджувало самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класицизм. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям – ампір. Однак він поступився українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.

З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся А. Меленський, котрий упродовж 30 р. був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо. За проектом професора Київського університету італійця О. Оберетті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету (1837–1842).

Українська скульптура також розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І. Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. Він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, зокрема пам'ятник A. Piшельє в Одесі. У Києві в 1853 р. на березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського й архітектора К.Тона був споруджений пам'ятник князю Володимирові Великому.

Тарас Григорович Шевченко був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Шевченко – автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна». Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національноїмузики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – «Українські мелодії» (1831) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х т. (1833) В. Залеського, «Голоси українських пісень» М. Максимовича (1834).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.