Язичницька культура Київської Русі

Культура Київської Русі

Язичництво – це величезний комплекс первісних вірувань, поглядів і обрядів, витворених протягом багатьох століть. Його специфікою, як зазначає академік Борис Рибаков, є своєрідний характер еволюції: нове не витісняє старого, а нашаровується на нього, додається до старого. Як показують дослідження, у системі релігійних вірувань пізнішого часу обов’язково присутні в тому чи іншому вигляді уявлення попередніх епох. Етнічний характер слов’янського язичництва проявляється, зокрема, в тому, що глибинними коренями воно входить у релігійні вірування далеких індоєвропейських етнічних предків слов’ян. Незважаючи на те, що у давніх українців була дуже сильно розвинута віра в багатьох богів та духів, вони заразом мали свій шлях до пізнання найголовнішого Бога – батька всіх цих богів.

Головною потребою давніх українців були їхні вірування. Усе твориться від верховного Бога, у кожнім явищі – його життєвий рух. Пригадаймо такі свята, як Коляда, Великдень, Зелені свята, Купала та інші впродовж року – то суцільна система, єдиний поетичний організм цілого народу, у якому людина тісно пов’язана з природою. Найдавніший ритуальних календар (ІІ–V ст.) знайдений у селі Мізин, що на Чернігівщині. Річне обрядове коло предки називали Сварожим, що становить основу прадавньої аграрної магії.

Вогонь, за народними уявленнями, – найважливіший дар Сонця-Неба, принесений людям сином могутнього бога Сварога – Сварожичем. Культ священного вогню відомий з V ст. до н.е. Вогонь-Сварожич шанувався як бог жертовного вогню, що возносить жертву до богів. Живим, чистим, святим, новим, цар-вогнем – так називали вогонь предки-сонцелюби.

Сварог – бог вогню, батько усіх богів, владика світу. За міфологічними уявленнями протоукраїнців, з початку творення Всесвіту богинею Ладою

Сварог викував за 12 космічних ночей ясне-красне коло – Сонце, Місяць, вечірню Зорю та ще зірки. Свято Сварога – це Різдво світу (25 грудня). Бог Сварог постає в образі зоряного неба. 12 сузір’їв Зодіаку – це 12 титанів Сварога. Сини Сварога звуться Сварожичами. В Іпатіївському літописі (ХV ст.) читаємо: «Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбога».

Творцем Всесвіту, першобогом, Богом над богами, зачинателем живого, творцем та володарем вирію, за стародавніми міфами, вважається бог Род. Культ Рода виник не пізніше ІІ ст. до н.е., продовжував існувати і в Київській Русі. Голова роду людського, за уявленнями предків, мав чотири обличчя, звернені в усі сторони світу, щоб усюди був лад. Земля-Мати – то дружина Рода, якій Бог надає життєдайної сили. Свята (Світла) вечеря, на думку науковців, святкується ще з часів трипільської культури. Свято могутнього Рода приходить до людей із віку в вік уже не одне тисячоліття у дні народин бога Сонця, у перший день Різдва. У Святій вечері весь український люд зустрічає свого Бога найвеличнішою жертвою – хлібом-короваєм.

Свято Рода і Рожаниць відзначаємо у тріаді свят Спаса – покровителя урожаю.

Колядки та щедрівки належать до найдавніших народних жанрів і пов’язані з язичницькою культурою. Колядки – величальні пісні на честь створення світу та його вирішальних сил – Сонця, Місяця, зірок, води. Символ світового Дерева життя, яке породило матір Всесвіту богиню Ладу, а водночас небо, землю і весь світ, є найархаїчнішим. За народними віруваннями, первовічне дерево складене з Золотого Трисуття життя, що є нині символом України.

Щедрівки – величальні пісні на святі Щедрого вечора, святі народження Місяця і зоряної ночі. У колядках найстародавнішої доби розповідається про створення світу. В них молодий Божич-Сонце порівнюється з золотом як найвищим земним виміром краси. Господар у колядках порівнюється з місяцем, а жінка – з красним Сонцем. У колядках відчувається відгомін матріархату, це ж можна сказати і про веснянки, які за традицією були здобутком дівчат, хлопці не сміли навіть приспівувати.

Саме веснянками юнки поспішали повідомити богів про готовність до подружнього життя, щоби богиня Лада помітила їх, допомога знайти судженого, а бог Сварог викував шлюбну обручку. Магія свята Коляди була спрямована на заклинання врожаю. Це свято було пов’язане з культом Сонця. Йому приносили жертви, пережитками яких є обряд водіння кози. Сонце в це свято зародилося з золотого яйця, а на Великдень воскресало. Ось чому писанки на Великдень найбільше фарбують у червоний колір та розписують при «живому вогні». Сонцю наші пращури поклонялися з давніх давен, не даремно арабський письменник Х ст. Аль-Масуді називав їх сонцепоклонниками. В апокрифі ХІІ ст. «Ходіння Богородиці по муках» серед богів згадується бог Сонце. Дружина князя Ігоря Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» зверталася до Сонця як до божества.

Спираючись на фольклорні джерела, дослідники вбачають у Коляді язичницьке божество. Коляда – бог, який розпочинає Сварожий рік, велике Коло Всеєдиного Ладу. У «Велесовій книзі» неодноразово повторюється «Славимо Дажбога, і буде він нам по крові тіла заступник од Коляди до Коляди». Це свято згадує Стоглав (1551), а також Густинський літопис (ХVІІ ст.). Є свідчення, що кумир-образ Коляди стояв у Києві, де його шанували як бога миру.

Сучасний колядний приспів «Ой дай, Боже!» мав первісне язичницьке звучання – «Ой Даждьбоже!» Дажбог – бог світла і Сонця, син могутнього Сварога. Дажбог – дослівно «бог, який дає багатство». У пізніші часи культ Дажбога знайшов свою інтерпретацію в культі Ісуса Христа, а в піснях-колядках Богиню – Матір Сонце заступила Діва Марія.

Своє літочислення протоукраїнці розпочинали від березня. Усі народні обрядодійства пов’язувалися із зустріччю весняного Нового року, що має відображення в образній системі різдвяного святкування з колядниками та щедрувальниками. У природі існує зимове святкування сонцестояння та літнє, весняне рівнодення та осіннє. Це й породило богів рівнодення і сонцестояння. Зимове сонцестояння знаменує свято Коляди, літнє – Купала. Сонцем весняного рівностояння був бог Ярило, осіннього – Світовид. У першу неділю весняного рівнодення святкували Великдень. Великдень вважався найбільшим днем у році, бо саме тоді воскресає бог життя – Сонце, а весь світ після затяжної зими возносить хвалу воскресінню, народженню любові, добра, надії, радості життя.

Якщо зимове сонцестояння символізує народження сили Сонця, бо в цю пору в сузір’ї Кози відкривається «брама богів», то літнє сонцестояння предки прозвали «воротами людей». Саме тоді бог Купало відзначає шлюб бога вогню з богинею води. Це свято, як і Коляда, від стародавніх часів відоме по всій Європі, тільки під різними назвами. У Густинському літописі (1670) Купало вважається богом земної родючості: «Купало… був богом достатку, як у греків Цербера, йому божевільні, задля добробуту подяку приносили перед жнивами. Цьому Купалу, Бісові, ще й досі подекуди божевільні складають шану, починаючи з червня 23 дня, увечері напередодні різдва Іоанна Предтечі. Навіть до жнив і далі, таким чином і звечора збирається простолюд обох статей, плетуть собі вінка з духмяних трав або з коріння і, підперезавшись перевеслом, розпалюють вогонь, інколи ж ставлять зелену гілку і, взявшись за руки, бігають навколо вогню, співають пісень, промовляючи Купалом, потім через той вогонь скачуть, тому бісові віддячуючи себе». У письмових пам’ятках ХVІІ ст. також згадується Купало у значенні купання, тому що з цього часу починався сезон купання в річках.

Воду, як і вогонь, наші предки обожнювали. Земна вода поєднана з небесною – це символ морального і духовного очищення. Дана, Діванна, Дівонія, Девонія, Діва – так називали дарівницю небесної вологи, богинею земної води. Разом з вогнем і світлом Сонця Дажбога прийшла вона до людей на Водохрещу в часи народження Всесвіту (12-й день Різдва). Не випадково цей культ перейшов до християнської релігії – посвячену на Водохрещу джерелицю й дотепер використовують у багатьох обрядових дійствах. Культ богині Дани відомий з ІV ст. до н.е. й до ХХ ст. вшановувався в ритуальних обрядах, пов’язаних з водою, щоб дощ падав з неба і не було посухи, у жертву водам приносили найвеличніший дар Матері-Землі – хліб.

Піклуючись про укріплення Київської Русі, князь Володимир на початку свого правління вирішує створити пантеон богам, які, на його думку, повинні були б об’єднати племена. У 980 р. князь споруджує святилище богам поза своїм теремом. До пантеону ввійшли: Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Мокоша. До нашого часу точаться суперечки щодо призначення цих богів.

Перун – бог наймогутніших сил неба і землі, блискавки та грому. У предків культ священних гаїв був культом Перуна, ототожнюваного з дубом. Перун заступив місце Сварога на небі, коли той, створивши землю, пішов відпочивати. Перуна уявляли у вигляді літнього чоловіка з срібною головою та золотими вусами. Бог народився із каменю, одухотворений та благословенний у світ Білобогом, а вигодувала громовержця коза. Колись попереду війська несли постать Перуна, голову якого вінчали козині роги.

Так званий «громовий знак» (шість променів у колі) широко використовувався в давньоруському різьбленні та гончарстві. У календарі ІV ст., знайденому на Київщині, величезним колесом із шістьма спицями позначене 20 липня (Перунів день). Такі знаки часто розміщувались на будівлях для захисту від блискавиць. Їх вирізували на скринях для приданого, ткацьких верстатах, дитячих колисках, ритуальних ковшах. Ці знаки на мисливських порохівницях прямо пов’язані з «громом» і «блискавкою», які роблять гуркіт у момент пострілу.

Деревом Перуна вважався дуб, бо в нього найчастіше влучає грім. На честь громовержця горіли вічні вогні, які постійно підтримували деревиною дуба.

У часи хрещення Русі саме культ Перуна зазнав найбільших переслідувань: його статуя була скинута у Дніпро. Згадку про Перуна знаходимо у «Слові, реченому христолюбцем» (ХІ ст.), «Повісті врем’яних літ» (ХІІ ст.) та в Іпатіївському літописі (ХІІІ ст.). З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. За Густинським літописом (ХVІІ ст.), кумир тримав у руках коштовний камінь.

Багато місць на Україні і по всіх слов’янських землях пов’язано з іменем Перуна: Перунове урочище на лівому береці Дніпра; острови Перуна; є Перунова річка біля Києва. Українці Карпат називають ліс на південному схилі гір Перуновою хащею. Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є чоловіче ім’я Перун, жіноче – Перуніка.

Дажбог – бог світла і Сонця, син могутнього бога вогню Сварога; подавач усякого добра, опікун людської долі та достатку; бог, який дає світлий день, щастя та любов. Зі сходом Сонця у предків з давніх здавен асоціювалося його відродження, а тому Сварог є божество-батько, який дає життя Сонцю Дажбогу.

З легенди про Сварога довідуємося, що життя людей було колись ніби розділене на дві частини: до Сварога і після нього. За Літописом Руським, до Сварога люди жили дико, «палицями і камінням билися», не знали ні сім’ї, ні законів.

Хорс – божество життєдайного сонячного світла, віддзеркаленого в Місяці. Хорс – син Дажбога. З початку творення світу він призначений богами бути охоронцем сонячного світла вночі, і Місяць від тих часів став служивцем у Хорса. Місяць – покровитель шлюбних обрядів. На Місяці в ясну ніч можна побачити знак Творця, котрий поклав його тоді, коли брат вперше убив брата. Вночі Бог приводить до людей сон, а коли Місяць після ночі йде на спочинок, срібноликий Хорс починає споряджати золотогривих коней свого золотоликого батька Дажбога, а душа людини пробуджується, бо настає світанок.

Про Хорса неодноразово згадується у писемних джерелах ХІ–ХІІ ст. – «Слові, реченому христолюбцем», «Ходінні Богородиці по муках», «Слові Святого Григорія», «Велесовій книзі». До нашого часу збереглися географічні назви: Хорс, Хуст, Корсунь, Херсон.

Стрибог – цар-батько, небесний владика грози, бурі, ураганів. У Стрибога з дружиною шість синів і шість дочок та безліч підвладних вітрів – то все їхні внуки. Вітри допомагають богу-громовику в його битвах з демонами і користуються його вогненними стрілами. Свято бога вітрів відзначали 14 липня.

Ім’я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож на Житомирщині, Стрижака і Стрижійка на Київщині.

Симаргл – бог Сонця, літнього сонцестояння. Він – охоронець коріння Дерева життя, посередник між верховними богами і духами землі. Має здібність перевтілюватися у крилатого собаку. Також Симаргл – охоронець земних плодів, посівів, урожаю.

Малюнки Симарглів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають стародавні книги. Симарглів зображено на капітелях Борисоглібського собору у Чернігові.

Мокоша – велика богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, родючості та животворної жіночої сили. Вона – посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках вона завжди зображувалася з піднятими руками до неба. Мокоша – покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов’язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами богині є прядка і веретено.

Протягом середньовіччя Мокоша поступилася місцем християнській Параскеві-П’ятниці. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями). Свята народження і смерті Пречистої Богородиці у християн відповідають язичницьким святам на честь Мокоші.

Крім богів князівського пантеону у народі шанувалися: Світовид – бог доброчинства, гостинності та недоторканності земель; Велес – бог покровитель матеріальної і духовної діяльності; Ярило – покровитель весни й народження нового хліборобського року; Спас – покровитель збіжжя і врожаю; Траян – володар території, часу, дороги; Тур – покровитель тваринництва; Купало – бог завершення весняного буяння й плодючості; Морена – богиня весняної вологи; Ладо – бог кохання, шлюбу і міцного подружнього життя; Лада – є супутницею божества чоловічої статі, опікунка шлюбу, подружнього життя; Лель – бог любові та побрання; Леля – богиня ніжності та краси та багато інших.

Всі вищевказані боги належали до верховних. Переважна їх більшість належала до рангу доброчинних. Натомість у міфічних віруваннях присутні окремі боги або духи, котрим підпорядковувалися злі або небажані сили. І хоч до так званих злих або чорних богів та духів вищої ієрархії у народі ставилися неоднозначно, переважно негативно, проте їм також приносили жертви, щоб у таких спосіб задобрити, відвернути зловісну силу і гнів.

До нижчих богів та духів належать: Посвистач – уособлення грізної сили вітру; Див – чорний бог, який віщував небезпеку чи зло; Дива – символ смутку, оповіщала родину про трагедію; Желя – опікувалася загиблими в бою; Карна – карала за провину; Радуниця – опікувала померлих; Зюзя – зимовий бог, опікун лютих морозів; Вили – опікунки русалок; Цур – охоронець родинної території; Жмур – володар темряви; Журило – покровитель ярих сходів; Додолони – покровительки весняної вологи; Руф, Підземний, Ящур, Градівник, Лісовик, Водяник, Польовик, Болотяник, Очеретяник, Мара, Мана і безліч інших.

У великій кількості шанувалися хатні опікуни. У їхні обов’язки входило ретельно стежити за якоюсь окремою ділянкою побутового життя. Вони допомагали родині по господарству і пильнували за дотриманням усталених звичаїв та обрядів. До них належали Дід, Домовик, Пічник, Покутній, Лазник (Чистюля), Пасічник, Хлівник, Кльоцик, Возило, Табунник, Дворовик, Доля та інші.

Ще людину оточувала і нечиста сила: Чорт, Люципер, Пекун, Пекельник, Дідько, Диявол, Сатана, Бузувір, Відьма, Баба-Яга, Кощій, Чорнобог, Київські лисогорці.

Крім нечистої сили існували народні уявлення про злих духів. Це були Упирі, Вовкулаки, Моровиця, Блуд, Переплут, Щезун, Злидні, Біда, Водило, Важкоокі, Вій та інші.

Древні слов’яни-язичники споруджували святилища залежно від місцевості – на пагорбах, біля лісу, джерела, на болоті. Площадки святилищ огороджували валом і ровом, в яких горіли ритуальні вогні, а в центрі святилища стояв ідол.

Святилища обслуговували великі регіони, можливо, навіть окремі племена. Існували культові споруди для одного або кількох поселень. Такими є ритуальний жертовник VІ–VІІ ст. на поселенні біля с. Городок Хмельницької області та святилище ІХ ст. в Шумську біля Житомира. Своєю формою воно нагадує антропоморфну жіночі фігуру і, можливо, було присвячене жіночому божеству – Мокоші.

На кожному святилищі центральне місце займав ідол. Його найчастіше вирізали з дерева, рідше – з каменю. Найвідоміший на сьогодні язичницький ідол – Збручанський. Він був знайдений у 1848 р. в річці Збруч біля с. Городниця. Археологам вдалося відшукати і дослідити святилище, з яким пов'язаний ідол. Воно розташоване на відстані п’яти кілометрів від села на високій горі Батіг. На святилищі відкрито п’єдестал. Збручанський ідол – це чотиригранний стовп заввишки 2,7 метра із серією зображень, розміщених у трьох ярусах на кожній грані. Триярусна композиція відображає язичницькі уявлення про будову всесвіту. На горі (це світ богів) на кожному боці зображені фігури чотирьох божеств, під однією шапкою, що символізує небо. В середньому ярусі зображені фігури чоловіків і жінок, які взялися за руки. Це земля, обжита людьми. Нижній ярус – це зображення підземних богів, які тримають на собі землю. Нині статуя зберігається у Краківському археологічному музеї, а її копії – в Києві та Москві.

Цікавий опис слов’янського храму зробив у 1159 р. Герборд, який розповів про життя Оттона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святилищами та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної віри, порубав статуї богів, наказав зрубати священного дуба. Проте народ почав просити його, запевнивши, що не буде ніхто молитися біля дуба, а лише відпочивати в тіні його крони. І священний дуб був врятований.

Саксон Граматик в «Історії данів» подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня стрімкими кручами, вимитими морем, а зі сходу – оборонним валом. Біля храму било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посеред міста, мав чотирикутну форму під однією банею, пофарбований в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені майстерною різьбою, що передавало образи богів. Символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида, що стояла всередині святині, була огороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов’янського племені, особливо у зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу для щорічних ворожінь про врожай. Поруч із статуєю зберігалися символи божества – меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити – кінь використовувався для священнодійств – ворожінь. Храм мав своїх охоронців – 300 воїнів з кіньми та зброєю.

На думку дослідників, храм з остова Ругії був типовим для слов’ян.

Опис подібного храму зробив хроніст Тітмар (975–1018), який брав участь у руйнуванні святинь слов’янського племені лютичів. Опис храму прибалтійських племен подав Аль-Масуді: «Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол. У святині стояв образ Бога. Руки, ноги, голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому в жертву квіти».

Цінним пам’ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите в Ямпільському районі на Вінниччині у 1884 р. Його цінність у тому, що тут відкриті і розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах. Це імена богів Перуна, Хорса та князів Олега та Ігоря, а також ім’я жерця. Вважають, що написи зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуальним почерком. Бушівський храм був збудований з каменю, вкритий дубовим гонтом. Він мав два яруси – наземна і підземна частини сполучені печерами. Тут знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам’яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на ньому сидить півень, під деревом стоїть жрець, піднявши вгору ритуальну чашу; справа – постать священного оленя. Вірогідно, в жертву богам приносили оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: «Аз есмь Миробог, жрец Ольгов». Цей портрет волхва – рідкісне зображення служителя традиційного українського культу.

До вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу, належали жерці, волхви, співці. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті. Кожне плем’я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець, який був близький до князя. Жерці, котрі здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах тощо.

До духовної верстви належали також хранильники, які виготовляли талісмани-амулети. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космогонічні композиції з люнарних, солярних, тотемних знаків.

Виконавців священних міфів, гімнів, переказів називали кощюнниками. Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу, ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маски, костюми, зірки, палиці та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості праслов’янської писемності	\|	Запровадження християнства, його вплив на розвиток культури Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.