В економічній літературі правомірно підкреслюються існування двох, якщо й не повністю протилежних, то у значній мірі відмінних, крайніх підходів щодо формування сутності соціального партнерства [7, с. 702−703]:
1) система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі;
2) спосіб погодження протилежних інтересів, методом регулювання конфліктів між двома класами − найманих працівників і власників засобів виробництва.
Соціальне партнерство з функціональної точки зору слід розглядати як систему правових і організаційних норм, принципів, структур, процедур (заходів), які спрямовані на забезпечення взаємодії між найманими працівниками, роботодавцями, державними органами влади в регулюванні соціально-трудових відносин на національному, видів економічної діяльності, регіональному рівнях та рівні підприємств [14, c. 377]. Його метою є досягнення соціального миру в суспільстві, забезпечення балансу соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, сприяння взаєморозумінню між ними, запобігання конфліктам і вирішення суперечностей для створення необхідних умов поступального економічного розвитку, підвищення життєвого рівня працівників.
На рівні підприємства соціальне партнерство між суб’єктами соціально-трудових відносин має здійснюватися у таких формах:
? спільних консультацій;
? колективних переговорів і укладення колективних договорів;
? спільного опрацювання політики доходів, зайнятості, інших складових предмету соціально-трудових відносин та соціально-економічної політики підприємства в цілому;
? спільного розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організації примирних та арбітражних процедур;
? участі найманих працівників в управлінні виробництвом;
? участі представників сторін у роботі органів соціального партнерства;
? участі найманих працівників у розподілі прибутку, доходів на умовах, що визначені колективним договором;