Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Насильство над дітьми і його види

Діти, будучи найнезахищенішою, найуразливішою соціальною групою, часто стають жертвами фізичного, сексуального чи емоційного насильства. За даними ООН, від сваволі батьків щорічно страждає до 2 млн дітей віком до 14 років. Кожна десята із таких дітей помирає, а 2 тис. закінчують життя самогубством.

Фізичне насильство проявляється у нанесенні пошкодження дитині (удари, ляпаси, стусани, ізоляція у замкненому приміщенні, заподіяння каліцтв тощо); ситуаціях, коли її навмисно ставлять у фізично і психічно вразливе становище; у примусовому залученні дитини до вживання наркотиків, алкоголю, отруйних речовин або медичних препаратів, що викликають одурманення (не прописаних лікарем снодійних).

Про те що дитина стала жертвою фізичного насильства, свідчать такі пошкодження: синці; шрами, сліди від зв'язування, притискування пальців; сліди від ударів предметами (ременем, ціпком, мотузкою); сліди від укусів на шкірі; ділянки шкіри на голові без волосся; непояснені причини опіків, переломів, вивихів, ран; пошкодження внутрішніх органів (розрив печінки, забиті місця нирок, сечового міхура); незвичайний стан дитини після вимушеного прийому алкоголю або ліків; смерть дитини з ознаками насильства (убивство). Про повторюване фізичне насильство свідчать сліди на тілі дитини різної давнини.

На факт фізичного насильства вказують й особливості поведінки дитини-жертви: страх при наближенні до неї іншої особи; пасивність, замкнутість, підвищена агресивність; уникання фізичного контакту; застиглий, переляканий погляд; непояснені зміни у поведінці (життєрадісна дитина стала сумною, задуманою, замкнутою); страх перед виходом зі школи (дитячого садка) додому або, навпаки, перед тим, як іти до школи (дитячого садка), якщо насильство застосовується у школі або на вулиці; випадки заподіяння собі шкоди — саморуйнувальна поведінка (уживання алкоголю, наркотиків, паління); втеча з дому; носіння одягу, що не відповідає погодним умовам (наприклад, улітку вовняний светр із високим коміром, щоб сховати синці на тілі); благальні прохання дитини не повідомляти батькам про її невдачі (двійки, прогули, погану поведінку) у школі.

Застосування фізичного насильства щодо дитини в сім'ї можна діагностувати на підставі достовірної інформації, що дітей або конкретну дитину і раніше піддавали фізичному насильству; презирливого, зневажливого ставлення у сім'ї до дитини, використання ними жорстоких прийомів для її дисциплінування; відсутності звертань батьків до лікаря, якщо дитина отримала фізичну травму; постійних погроз на її адресу; розбіжностей в описі батьками подій, що спричинили травму в дитини.

Сексуальне насильство проявляється у використанні дорослим або іншою дитиною дитини для задоволення сексуальних потреб чи одержання вигоди. Сексуальне насильство включає статеві стосунки (в т. ч. інцест), взаємну мастурбацію, інші тілесні контакти зі статевими органами, залучення дитини до проституції, порнобізнесу, оголення перед нею статевих органів і сідниць, підглядання за дитиною, коли вона про це не знає. Такі дії наносять їй особливо тяжкі психологічні травми.

Психологічне насильство є постійною або періодичною словесною образою дитини, погрозами з боку батьків, опікунів, учителів, вихователів, приниженням її людської гідності, звинуваченням у тому, в чому дитина не винна, демонстрацією нелюбові, ворожості до неї, обман, пред'явлення вимог, що не відповідають її віковим можливостям. Усе це гальмує інтелектуальний розвиток дитини (адекватний розвиток пізнавальних процесів), приглушує адаптаційні здатності, знижує її самоповагу, провокує в ній розвиток соціальної безпорадності. Така дитина часто потрапляє у конфліктні ситуації, нехтується ровесниками.

Англійський психолог Аліса Міллер у книзі «Для твого власного блага» (1980) охарактеризувала психологічне насильство, як «отруйну педагогіку» — виховні впливи, які спричинюють розвиток травмованої особистості. Це відбувається тоді, коли батьки діють як хазяї залежної від них дитини, самочинно визначають, що добре, а що погано, в усіх проблемах завжди звинувачують її. Автократичний батько вважає дитяче самоствердження загрозою своєму авторитетові. Батьки, будучи переконаними, що роблять усе для блага дитини, калічать її. Дитячої слухняності вони домагаються, використовуючи психологічні пастки, обман, нещирість, маніпуляції, залякування, позбавлення любові, ізоляцію, недовіру, приниження, протиставлення, навіть катування і знецінення всього, що робить дитина у сім'ї («У тебе руки не з того місця ростуть — краще нічого не займай!»; «Однаково нічого доброго з тебе не вийде!»).

«Отруйна педагогіка» формує у дітей такі деструктивні установки, переживання й міфи: любов до батьків, інших людей — це обов'язок; батьки заслуговують на повагу і визнання тому, що вони — батьки; діти не заслуговують поваги тому, що вони — діти; висока самооцінка є шкідливою, ніжність (сильна любов) — теж; задовольняти дитячі бажання — неправильно, суворість є гарною школою підготовки до життя; краще вдати вдячність, ніж. відкрито виражати невдячність; те, як ти поводишся, — важливіше, ніж те, ким людина є насправді; батьки не переживуть, якщо їх скривдити; батьки завжди мають рацію, вони не можуть помилятися. Такий клімат у сім'ї формує залежну особистість із низькою соціальною толерантністю, з «убитою душею», яка, виростаючи, сама стає «душогубом».

Мотивами такої поведінки, за словами А. Міллер, є несвідома потреба перенести на іншого приниження, якому батьки самі колись піддавалися; потреба дати вихід пригніченим почуттям; прагнення мати живий об'єкт для маніпулювання, розпоряджатися ним; самозахист, у т. ч. потреба ідеалізувати власне дитинство і власних батьків із допомогою догматичного перенесення батьківських педагогічних принципів на свою дитину; страх проявів індивідуальності дитини, які колись у них були придушені, тощо.

Основні принципи ненасильницької комунікації: повага дорослих, терпимість до дитячих почуттів, природність педагогічних впливів, що ґрунтуються на гуманістичних педагогічних принципах.

Окремою формою насильства є емоційне насильство: депривація, нехтування, невизнання. Цей вид насильства присутній у будь-якій його формі, у т. ч. й сексуального. Він є особливо підступним, оскільки заподіює значну шкоду розвитку особистості й формуванню механізмів самовладання.

Емоційне насильство над дитиною — будь-яка дія, що викликає в дитини стан емоційної напруги, зумовлює небезпеку нормального розвитку її емоційного життя. Зазвичай на успіх дитини батьки реагують похвалою, почуттям гордості й радістю, але за емоційного насильства їхня реакція протилежна: байдужість і роздратування. Спочатку це викликає в дитини суперечливі переживання. Неадекватна реакція батьків на її позитивну поведінку швидко призводить до втрати мотивації на досягнення та почуття гордості, що супроводжує успіх. Вона робить висновок, що проявляти радість із приводу досягнень небезпечно й неправильно.

До емоційного насильства належать такі дії щодо дитини: ізоляція, відчуження дитини від нормального соціального спілкування; похмурість батьків, відмова від обговорення проблем дитини; «торгівля заборонами» (наприклад, якщо дитина не виконала уроки, їй на певний час забороняють дивитися телевізор чи гуляти); образа; тероризування (кількаразова образа словами, формування стабільного почуття страху); підтримка постійної напруги, залякування, погрози; лайка, глузування; залякування покаранням («Ще одна двійка або чергова витівка у школі, то я візьмуся за ремінь»); моральне розбещення, залучення, примус до дій, які суперечать суспільним нормам і завдають шкоди дитині (примус до здійснення крадіжок, уживання алкоголю або наркотиків).

Емоційним насильством щодо дитини є також постійне пред'явлення завищених вимог, що формує низьку самооцінку і призводить до фрустрації; використання надмірно суворих покарань; надзвичайна критичність, постійне залякування.

Свідченням того, що дитина стала об'єктом емоційного насильства, є: її емоційні несприйнятливість, байдужість; депресивність; ссання пальців, монотонне розгойдування; замкненість, задуманість або агресивність; «прихиляння» до будь-кого з дорослих у пошуках уваги і тепла; нічні приступи страху, поганий сон; небажання гратися. Фізіологічними реакціями дитини-жертви емоційного насильства можуть бути нічний і денний енурез (нетримання сечі); психосоматичні скарги (біль голови, у ділянці серця, погане самопочуття тощо); уповільнений фізичний і загальний розвиток.

Дитина-жертва, як правило, страждає одночасно від кількох форм насильства. Наприклад, у жертв інцесту часто руйнуються сімейні стосунки, знижується довіра до сім'ї. Діти-жертви зґвалтування часто переживають фізичне (побиття) та емоційне (погрози вбити або покалічити) насильство.

Насильство зумовлене структурою сім'ї і моделлю спілкування у ній (сім'я батька-одинака, багатодітні сім'ї; вітчим у сім'ї або прийомні діти; конфліктні або насильницькі стосунки у сім'ї; проблемні стосунки між батьками і сексуальна незадоволеність, дефіцит емоційної підтримки, ревнощі тощо). Батьки, які були об'єктами насильства або бачили його в дитинстві, схильні до нього у ставленні до своїх дітей. Із раннього віку батьки-жертви засвоїли комплекс агресивної поведінки щодо інших людей і членів сім'ї.

Насильство над дітьми зумовлене домінуванням таких особистісних якостей батьків:

1)ригідність, тривожність, дратівливість, низька самооцінка, депресивність, імпульсивність, залежність, низький рівень емпатії, відкритості, толерантності до стресу, емоційна лабільність, агресивність, замкнутість, підозрілість, проблеми самоідентифікації;

2)негативне ставлення батьків до інших людей, неадекватні соціальні очікування щодо дитини;

3)низький рівень соціальних навичок, невміння вести діалог, розв'язувати конфлікти і проблеми, долати стрес, приймати допомогу інших;

4)психічне нездоров'я, що виражається у психопатологічних відхиленнях, невротичності, депресивності, схильності до суїциду;

5)алкоголізм і наркоманія, наслідком яких можуть стати агресивність, гіперсексуальність, дратівливість, порушення координації та самокритичності, ослаблений контроль за своєю поведінкою;

6)проблеми із фізичним здоров'ям, зокрема патологічна вагітність, важкі пологи, що впливає на нервову систему і робить жінку менш стійкою до стресора;

7)емоційна нерозвиненість і розумова відсталість, які виявляються у тому, що батьки не завжди розуміють стан дитини, особливо хворої, можуть залишити її без необхідної допомоги;

8)нерозвиненість батьківських навичок і почуттів.

Високий ризик стати жертвами насильства мають небажані діти, а також народжені після втрати батьками попередньої дитини; недоношені діти, народжені з низькою вагою; діти, які живуть у багатодітній сім'ї, народжені через невеликий період (рік); діти із вродженими або набутими каліцтвами, низьким інтелектом, порушеннями здоров'я (спадковий синдром, хронічні захворювання, у т. ч. психічні); діти із розладами, нетиповою поведінкою (дратівливість, гнівливість, імпульсивність, гіперактивність, непередбачуваність поведінки, порушення сну, енурез), а також із певними властивостями особистості (вимогливість, замкнутість, апатичність, байдужість, залежність), зі звичками, що негативно діють на нерви батькам; з недорозвиненими соціальними навичками, із неприйнятними для батьків особливостями (наприклад, «не тієї» статі, «заячою губою»); діти, яких матері виношували і народжували важко, які часто хворіли, були розлучені з матір'ю протягом першого року життя.

У школі насильство полягає у застосуванні сили дітей до дітей, вчителями до учнів або учнями до вчителів. Шкільне насильство буває емоційним і фізичним.

Проявами емоційного насильства є глузування, присвоєння прізвиськ, нескінченні зауваження, необ'єктивні оцінки, висміювання, приниження у присутності інших людей, ігнорування, ізоляція, відмова від спілкування (гратися, займатися, сидіти за однією партою тощо). Воно викликає у людини травмуюче переживання, емоційну напругу, принижує її, деформує самооцінку.

Фізичне насильство здійснюється через застосування фізичної сили учнів до однокласника, нанесення фізичної травми (побиття, удари, ляпаси, псування й відбирання речей, грошей, мобільного телефоне тощо).

Зазвичай, фізичне та емоційне насильство супроводжують одне одне. Жертвою може стати будь-яка дитина, та найчастіше для цього обирають слабшу, що не здатна захищати себе або тих, хто відрізняється фізичними вадами (носять окуляри, недочувають, мають рухові порушення); особливостями поведінки (замкнутість, імпульсивність) та зовнішності (руде волосся, ластовиння, «заяча губа», відстовбурчені вуха, криві ноги, особлива форма голови, носа, надмірно велика або мала вага тіла); нерозвиненими соціальними навичками; демонструють страх; не мають досвіду життя в колективі; мають виражені хвороби, низький інтелект, труднощі у навчанні та ін.

Діти, виховані в умовах материнської депривації (не отримали в грудному віці достатньої любові, турботи, із несформованою прихильністю батьків, діти із притулку, соціальні сироти), частіше зазнають насильства, ніж діти, які виховуються у нормальних сім'ях.

Шкільному насильству сприяють анонімність поведінки учнів, особливо у великих школах, і відсутність широкого вибору освітніх установ; нездоровий мікроклімат у вчительському колективі; байдуже ставлення вчителів до учнів і проявів насильства.

Шкільне насильство деструктивно впливає на дітей. Наприклад, тривалі глузування негативно позначаються на формуванні Я-концепції дитини, знижують її самооцінку, через що вона почуває себе зацькованою, намагається уникати стосунків із людьми. Інші діти уникають дружби із жертвами насильства, оскільки бояться, що самі можуть стати ними. Аутсайдерство у школі нерідко поширюється і на інші сфери соціальних стосунків: дитина і надалі може жити за «програмою невдахи». Роль жертви є причиною низького статусу у групі, проблем у навчанні і поведінці. У такої дитини вищий ризик розвитку нервово-психічних і поведінкових розладів, депресій, порушень сну, апетиту, формування післятравматичного синдрому.

У підлітків шкільне насильство порушує розвиток ідентичності, тривалий стрес формує почуття безнадійності і безвихідності, підштовхує до думок про суїцид.

Порушення, що виникають внаслідок насильства, призводять до стійких особистісних змін, які перешкоджають реалізації особистості у майбутньому. Наслідки пережитого в дитинстві часто впливають на формування специфічних сімейних стосунків, особливих життєвих сценаріїв: наприклад, люди, які вдаються до насильства над дітьми, як правило, пережили його у своєму дитинстві.

Безпосередніми наслідками жорстокого ставлення, неуважності до дітей є фізичні травми, ушкодження, блювота, головні болі, втрата свідомості, крововиливи в очні яблука, гострі психічні порушення, прагнення кудись бігти, сховатися, глибока загальмованість, зовнішня байдужість. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії із почуттям власної неповноцінності.

Віддаленими наслідками бувають порушення фізичного і психічного розвитку дитини, соматичні захворювання, особистісні та емоційні порушення, соціальні деструкції.

Виховання дитини в умовах емоційного і фізичного насильств деформує її особистість, Я-концепцію, спонукальну сферу, зумовлює низьку самооцінку. Маленька дитина, яка є об'єктом нехтування, покарань, погроз, фізичного насильства, почуває себе небажаною, нелюбимою, ставиться до себе вороже, відчуває провину, сором за своє існування. Багато таких дітей не чинять спротиву насильству над собою, виростають із переконаннями, що вони погані, неспроможні в усьому. Пізніше відтворюють засвоєні правила поведінки у власному житті, у спілкуванні зі своїми дітьми.

Діти — жертви жорстокої поведінки часто відстають у фізичному рості, вазі від однолітків, пізніше починають ходити, говорити, рідше сміються, гірше встигають у школі, ссуть пальці, кусають нігті, займаються онанізмом. У них припухлі, заспані очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайний одяг. Вони гігієнічно занедбані (педикульоз, висипки, поганий запах від одягу й тіла). Внаслідок насильства часто виникають захворювання. Діти, які пережили насильство, можуть на тривалий час забувати про свій травматичний досвід і згадати про нього в дорослому віці.

Діти-жертви, як правило, виявляють такі емоційні реакції:

1)переживання відповідальності за насильство («Якби я був гарним, мої батьки не робили б один одному і мені боляче...»);

2)почуття провини за постійне насильство, жорстокість;

3)постійне порушення поведінки (навіть у спокійній обстановці від дитини можна чекати спалаху агресивності);

4)переживання втрати (діти, відділені від батька, який застосовує насильство, постійно переживають втрату. Вони можуть шкодувати за звичним життєвим укладом, з приводу втрати позитивного образу батьків, які вдавалися до насильства);

5)суперечливість (діти не усвідомлюють, що можна не знати про почуття іншої людини або мати одночасно два протилежні почуття);

6)страх бути покинутим (діти, відділені від одного з батьків через скоєне ним насильство, можуть боятися, що другий із батьків також може їх покинути або померти, тому часто відмовляються розставатися із ним);

7)потреба у надмірній увазі дорослих (для цього діти іноді відтворюють насильство, свідками якого були);

8)страх тілесних ушкоджень (багато дітей, які були свідками насильства або відчули його на собі, переживають, що батьки можуть відмовитися від них або заподіяти їм шкоду чи зганятимуть зло на них у майбутньому);

9)сором, переживання за майбутнє.

Найпоширенішими реакціями на насильство є низька самооцінка, переживання почуття провини і сорому, переконаність у власній неповноцінності, проблеми у спілкуванні з однолітками. Ознаками низької самооцінки є:

а)захисна поведінка (вереск; ниття; прагнення перемогти, самоствердитися за будь-яку ціну; обман у грі; намагання бути досконалим; хвастощі і самохвальство; роздача своїх грошей, іграшок або цукерок (підкуп); звинувачення у всьому інших; бажання мати багато речей; використання різних прийомів привернення до себе уваги);

б)антисоціальна поведінка (злодійство, брехня, бійки, псування речей; надмірна самокритика; замкнутість; сором'язливість; вибачення із кожного приводу; лякливість стосовно нових стимулів; нездатність приймати рішення; надмірні спроби завжди й усім подобатися).

Жертви фізичного і сексуального насильства часто страждають депресією, оскільки переживають тугу, смуток, нездатність відчувати радість, насолоду; аутоагресивною поведінкою, наносячи собі травми, здійснюючи суїцид, висловлюючи суїцидальні думки. Чим важча травма, тим вищий ризик суїциду і більш глибоко виражена депресія. Таким людям притаманні поганий самоконтроль, порушення поведінки, які є спробою захистити себе від хвилювання (тривоги), почуття безпорадності. У них мало друзів, тому що ровесників лякає їхня вибухова, імпульсивна поведінка.

Діти, які пережили насильство, мають труднощі в соціалізації: у них порушені зв'язки із дорослими; несфор-мовані навички спілкування з однолітками; їм бракує знань та ерудиції для здобуття авторитету у школі. Вирішення своїх проблем діти — жертви насильства часто знаходять у кримінальному, асоціальному оточенні, нерідко переймаючи норми його життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Насильство та інші ситуації, пов'язані із загрозою життю дитини	\|	Суїциди серед дітей і підлітків

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.