• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розвиток педагогічної думки

Микола Іванович Пирогов (1810-1881) —вчений, хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, просвітитель-демократ, визначний теоретик у галузі педагогіки, організатор народної освіти. Народився у Москві, здобув вищу медичну освіту у Московському університеті, у 1832 р. захистив докторську дисертацію.

Пирогов зробив великий внесок у розвиток освітньої справи в Україні. У період 1856-1858 рр. він був попечителем Одеського учбового округу, а в 1858-1861 рр. – попечителем Київського учбового округу. Останні роки свого життя провів у садибі “Вишня“ на Поділлі.

Свої педагогічні позиції Пирогов виразив у ряді своїх статей і офіційних документів: “Питання життя“ (1856), “Про публічні лекції з педагогіки“ (1857), “Про методи викладання“ (1858) та ін.

Ім’я Пирогова стало широко відомим після появи у журналі “Морской сборник“ його статті “Питання життя“. Тут автор виступив з різкою критикою існуючої в Росії системи освіти, вимагаючи безстанової, доступної для всіх школи.

Не менш серйозною вадою російської освіти Пирогов вважав її утилітаризм – вузьку спеціалізацію за рахунок звуження загальноосвітньої підготовки. Натомість він висунув ідею загальнолюдського виховання. Професійна освіта повинна будуватись на основі загальноосвітньої, а основним завданням виховання у школі повинна стати підготовка високогуманних людей з широким кругозором.

За словами Ушинського, стаття Пирогова “розбудила приспану у нас доти педагогічну думку“. Висунувши питання докорінної перебудови школи та визначивши ідею людяності як основу виховання, Пирогов поклав початок широкому громадсько-педагогічному руху 50-х – поч. 60-х рр.

Пирогов виступав проти бюрократичного характеру керівництва навчально-виховною роботою. Перебуваючи на посаді попечителя учбових округів, він підняв роль педагогічних рад, розширивши коло питань, якими вони займались. На педрадах заслуховувались доповіді і обмін думками з дидактичних питань, у їх компетенцію вводились питання виховання і поведінки учнів.

Пирогов ставив високі вимоги до вчителів, відзначаючи, що висока моральність педагога є основою моральності дитини. Він закликав до підвищення якості підготовки вчителів. “Не підготувавши вчителів, ми ніколи не досягнемо бажаної мети у справі освіти“. У 1859 р. при Київському університеті він організував педагогічну семінарію.

Для підвищення педагогічної майстерності учителів Пирогов запровадив взаємні відвідування уроків і обмін досвідом.

Значну увагу Пирогов приділяв методам навчання. Виступав за активні методи, пропонував учителям використовувати розповідь, бесіду, твори учнів та ін. Основним методичним засобом розглядав уміле поєднання у процесі навчання наочності і слова.

Пирогов заперечував перевідні екзамени і екзаменаційні оцінки у формі балів. Не екзамен, а річна робота, яку знає учитель, визначає питання про переведення учня до наступного класу.

Чільне місце у вихованні Пирогов відводив проблемам свідомої дисципліни. Він розробив “Кодекс правил про вчинки та покарання учнів“. Щодо тілесних покарань займав двоїсту позицію. Заперечуючи їх теоретично, він, будучи керівником Київського учбового округу, не зумів відстояти свою позицію при обговоренні цього питання і підписав циркуляр, де дозволялись різки як засіб покарання школярів.

Звертаючи увагу на жіночу освіту в Росії, Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка може досягти того ж, що й чоловік. Але виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок в освіті, він не був прихильником їх рівноправності в цілому.

Пирогов був одним із піонерів організації недільних шкіл для освіти дорослих, підписавши на пропозицію передового студентства у 1859 р. дозвіл на їх відкриття.

Свої зусилля Пирогов спрямовував і на покращення вищої освіти. На його думку, університети, повинні бути осередками наукової думки. Він критикував примусову систему навчання у вузі, обов’язкове відвідування занять, екзамени. Все це, як він вказував, вбиває живий зміст наукової роботи.

Пирогов поставив питання і розробив план перетворення Рішельєвського ліцею в Одесі в університет, який був відкритий у 1865 р.

Микола Олександрович Корф (1834-1883 рр.) – відомий педагог і методист, організатор народної освіти, засновник земських шкіл в Україні, послідовник Ушинського. Народився у Харкові, дитинство пройшло у садибі його батьків Нєскучноє Олександрівського повіту Катеринославської губернії (Олександрівськ – Запоріжжя). Навчався в Олександрівському ліцеї в Петербурзі. Діяльність Корфа довший час проходила в Україні. Обирався від земства членом училищної (шкільної) ради Олександрівського повіту і невдовзі став її головою. Був почесним членом Петербурзького педагогічного товариства та Московського комітету грамотності.

Проживаючи певний час у Женеві, створив там російську школу, займався дослідженням освітньої справи у Швейцарії. Після повернення до Росії займався громадсько-педагогічною діяльністю, створенням недільних шкіл у Маріупольському повіті. Організовував учительські з’їзди на Херсонщині, в Бердянську.

Корф створив новий тип народної початкової школи – земську трирічну школу, де заняття велися одним учителем одночасно у трьох класах. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрівському і Бердянському повітах. За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії.

Відстоював аналітико-синтетичний (тобто звуковий) метод вивчення грамоти і одним із перших у Росії запропонував його широке застосування. Для ознайомлення учителів з цією методикою він написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу" (1867) – один із перших у Росії підручників такого типу.

У створених ним школах Корф запроваджує навчання за підручниками Ушинського. Сам створив для цих цілей підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" Ушинського. Пізніше написав до неї методичні рекомендації для вчителів.

Корф написав першу в Росії книгу з школознавства "Русская начальная школа", що призначалась для діячів земських шкіл і була педагогічною енциклопедією початкової освіти. Доповненням до неї став пізніше написаний ним збірник "Наше школьное дело".

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920) – вчителька, видатний діяч народної освіти, організатор недільних шкіл, визнана письменниця, послідовниця Ушинського. Народилася у містечку Борзна на Чернігівщині. Працювала вчителькою у Харкові, тут організувала 1862 року недільну жіночу школу. Ця школа протягом восьми років діяла нелегально у зв’язку з забороною урядом подібних шкіл і тільки після зняття заборони 1870 року була відкрита офіційно. Школа Алчевської проіснувала півстоліття і стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків у всій Росії. Тут щороку навчалися сотні учениць. Робота школи експонувалась на всесвітніх виставках. Алчевська удостоєна ряду міжнародних нагород, була віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

На свої кошти Алчевська відкрила школу для сільських дітей у с. Олексіївка на Луганщині. Для дорослого сільського населення вона проводила недільні читання, розробила методико-бібліографічний порадник у трьох томах "Що читати народові?". Цей порадник одержав багато схвальних відгуків з боку прогресивної громадськості.

Алчевська відстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою. Вона є основоположником методики навчання дорослих грамоти, розробила цінні зразки уроків письма, читання, бесід про прочитане. З цією метою разом з групою вчительок створила трьохтомний навчальний посібник "Книга дорослих".

Цінним внеском Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею методика проведення бесід з учнями на літературному матеріалі. Бесіди проводилися за наперед розробленою програмою, а їх ефективність перевірялась за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Алчевська висвітлила у працях "Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайловської волості", "Півроку з життя недільної школи", "Передумане і пережите" і ін.

Юрій Адальбертович Федькович (1834-1888) – український письменник і педагогічний діяч, послідовник ідей Т.Шевченка. Народився на Буковині. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту, домашнім учителем, створював підручники для початкової школи, писав науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівноправну освіту для чоловіків і жінок.

Працюючи інспектором Вижницького повіту, Федькович намагався перевести всі шкільні підручники з "церковного язичія" на народну мову. У його творчій спадщині чільне місце займала ідея народності. У статті "Про школу і шкільні підручники" він писав, що головним критерієм народності є народна мова, народні звичаї, народна поезія.

Цікаві думки висловив Федькович з приводу дидактичних проблем. Він обстоював такі методи навчання, які б розвивали і збагачували дітей. У зв’язку з цим рекомендував звуковий метод навчання грамоти. Він вимагав таких умов, щоб діти могли самостійно "бачити, думати, говорити", тобто у процесі навчання виховуватись. Для цього у своєму "Букварі для селянських дітей на Буковині" вміщував тексти, які сприяють пробудженню в дітях допитливості та формуванню в них високих моральних якостей.

Федькович вважав, що учитель повинен постійно самоудосконалюватися. На його думку, школа є "духовною фотографією" вчителя.

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – письменник і педагог. Народився на Чернігівщині в небагатій дворянській сім’ї, закінчив екстерном Харківський університет. Більше 10 років працював учителем у сільських школах на Чернігівщині. З 1902 р. проживав у Києві, певний час очолював Київське товариство "Просвіта".

Під його редакцією вийшов чотирьохтомний "Словник української мови". Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання.

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913) – український письменник, педагог. Народився у Вінниці у сім’ї дрібного чиновника. Закінчив духовне училище у Шаргороді. Протягом 11 років учителював на Вінничині. Переїхавши до Чернігова, служив у губернській земській управі статистом. Кілька разів виїздив на лікування за кордон на о. Капрі, де зблизився з М. Горьким.

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну і соціально-економічну літературу. Здійснював систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування навчального матеріалу. На заняттях часто використовував наочні посібники, проводив екскурсії до лісу, річки.

Разом з дружиною – педагогом Вірою Устимівною турботливо ставився до виховання дітей у своїй сім’ї. Він організовував літературні вечори, читання художніх книг. У своїх творах Коцюбинський яскраво змальовував життя і психологічні особливості дітей. У ряді статей висвітлив тяжке становище народної освіти, дав гостру критику догматичним методам навчання і паличній дисципліні, змалював безправність народних учителів. Остання проблема піднімається у циклі статей "Шкільна справа".

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) (1879-1932) – український письменник, журналіст, педагог. Народився у м. Ічня на Чернігівщині у сім’ї бідняка. Навчався у Коростишівській учительській семінарії та Глухівському учительському інституті. Працював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за радянської влади був учителем у ряді середніх шкіл Києва.

Працюючи у сільських школах, Васильченко турбувався про всебічний розвиток дітей, формування у них самостійного мислення. У навчанні практикував усні оповідання, написання творів, ділових паперів, позакласне читання книг. Відстоюючи ідею навчання дітей рідною мовою, практикував це у своїй діяльності. Проводив просвітницьку роботу серед селян. У школі організував вечірні класи для дорослих, драматичні гуртки, проводив бесіди про ведення селянського господарства.

До його педагогічних праць належать "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки з життя сільських вчителів" і ін.

Велику увагу Васильченко приділяв проблемі вчителя. У своїх художніх творах "Над Россю", "З самого початку", "Божественна Галя", у нарисі "Мій шлях" він всебічно і правдиво зобразив життя і діяльність народного вчителя, змалював його тяжке матеріально-правове становище, висвітлив різні сторони діяльності вчителів в умовах тогочасної реакційної системи.

Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний письменник і педагог-науковець. Народився в с. Нагуєвичі поблизу Дрогобича. Навчався у Львівському університеті на філософському факультеті, екстерном закінчив Чернівецький університет, захистив у Відні докторську дисертацію, отримав ступінь доктора філософських наук. За участь у пропаганді соціалістичних ідей йому не дозволили дістати посаду доцента Львівського університету.

Франко залишив величезну спадщину, у т. ч. більше ста наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. Писав українською, російською, польською і німецькою мовами.

У статтях "Наші народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та ін. піддав гострій критиці недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду у галузі освіти. Вказував, що уряд боїться поширення знань серед народу і видає розпорядження, які всіляко обмежують доступ до гімназій дітей бідного населення.

Вказував на роль навчання рідною мовою у розвитку мислення дітей. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. У брошурі "Чого хоче галицька робітнича громада" розробив програму (соціалістичну) народної освіти і школи. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної. Характеризуючи мету і завдання виховання, Франко розвінчував курс уряду на підготовку вірнопідданих з вузьким кругозором громадян. Він висунув свій ідеал виховання – людини-"каменяра", будівника нового суспільства. Такій людині притаманні "внутрішній спокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна боротьба проти темноти, фальші і дармоїдства".

Велику увагу Франко приділяв проблемі вчителя. У своїх статтях і художніх творах показав тяжке становище галицьких учителів, зобразив як позитивні, так і негативні образи вчителів. Негативні образи вчителів показав у оповіданнях "Грицева шкільна наука", "Малий Мирон" та ін. Негативним образам протиставив позитивні в оповіданні "Борис Граб", п’єсі "Учитель" (Омелян Ткач) та ін. Крім художніх Франко написав ряд статей, присвячених проблемі вчителя: "Спогади з моїх гімназійних років", "Історія моєї батьківщини" та ін.

У педагогічній спадщині Франка є багато матеріалів з історії педагогіки. Він зробив аналіз освітньої ролі братств в ХVI-ХVII ст. на Україні, зупинявся на діяльності Острозької академії, писав про історію Львівського університету, вивчав педагогічні ідеї І.Вишенського, Г.Сковороди, Т.Шевченка, О.Духновича та ін. Досліджував історію зарубіжної освіти і виховання, зокрема філантропічний напрямок у німецькій педагогіці.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913) – видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей. Народилася в сім’ї українських інтелігентів у м. Новограді-Волинському на Житомирщині. Через тяжку хворобу (туберкульоз) отримала домашню, але прекрасну освіту. Знала 10 іноземних мов. На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов.

У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала "бастілією", де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

У нарисі "Школа" Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння. У листі до Драгоманова писала, що якби їй прийшлося вчитися в гімназії, то "гімназія хоч і не зломила б, але все таки пригнітила б її".

У свої 19 років вона написала для своїх молодших сестер підручник "Стародавня історія східних народів", опублікований вже після її смерті, також уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів", "Народні мелодії".

Леся Українка сама була в ролі вчительки. Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей Єгипту, де була на лікуванні. Брала участь у постановці опер Лисенка "Коза-Дереза", "Пан Коцький". Була режисером, костюмером, декоратором.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) – відомий український педагог, методист, громадський діяч, послідовник Ушинського. Народився у небагатій міщанській сім’ї на Чернігівщині, закінчив Чернігівську учительську семінарію. Довго працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років працював директором народних училищ Київської губернії. Він був головою правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, засновником єдиного у Росії Товариства народних дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у ряді міст України.

У науково-педагогічній діяльності Лубенця значне місце посідали питання дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Написав і видав близько 30-ти підручників, методичних посібників і книг з різних питань навчання і виховання.

Основною педагогічною працею Лубенця є "Педагогічні бесіди", він написав також книги "Про наочне викладання", "Зернинка" (остання для читання в молодших класах в 4-х частинах). Серед заборонених царським урядом книг Лубенця були "Граматика" (український буквар), "Читанка", зразком для написання яких стали навчальні книги Ушинського. Сюди ж відноситься і "Загальнокорисний задачник", який написано Лубенцем на матеріалі реального життя.

Будучи прихильником рідної мови у школах, він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність початкового навчання дітей рідною мовою.

Підтримував недільні школи та організацію таємних шкіл з навчанням рідною мовою дорослих, організовував вечірні класи для працюючої молоді, писав підручники для навчання дорослих. Піклувався про створення дошкільних виховних закладів. На всеросійському з’їзді вчителів 1913 року виступав проти існуючої системи покарань учнів у школах Росії.

З 1914 по 1918 рр. працював викладачем педагогіки і методики, а також був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

За прогресивні погляди, особливо за українофільство, Лубенця за царизму не раз звільняли з роботи. У роки радянської влади продовжував чесно служити справі освіти і виховання. Керував школою у Пущі-Водиці, читав лекції для вчителів Києва, Чернігова, Житомира. Написав за цей час "Буквар", чотири "Читанки" та ряд посібників для школи. Київські профспілки прийняли рішення вважати Лубенця героєм праці.

Тема 13. Розвиток освіти й шкільництва в Україні у XX ст.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
3. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
4. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
5. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
6. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
7. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
8. Бурхливий розвиток емпіричної соціології
9. Вiковi особливостi волi. Розвиток i формування волi
10. Важливою методико-методологічною проблемою є періодизація історії економічної думки, визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.
11. Валютна система та її розвиток
12. Велика депресія 1929–1933 рр. і економічний розвиток країн у 30-х рр. ХХ ст. Виникнення кейнсіанства

Переглядів: 729