Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Спадкування за заповітом

Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єди­ним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спад­коємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, не­залежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відно­сини від договірних. При заповіті немає співпадаючого дво­стороннього і одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоємців. Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в дого­вірних відновинах. Це також вказує на односторонній ха­рактер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорстокі вимоги до за­повіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні за­повіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможли­во. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

Для тога щоб заповіт мав юридичне значення, його по­винна складати фізична особа. Активна заповідальна право­здатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запо­відача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана запо­відальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів), віровідступни­ки і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом. Особливе правило було вста­новлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклуваль­ника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­повіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевияв­лення. При складанні усного і письмового заповітів вимага­лася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідка­ми могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав од­ного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли за­писувати висловлену волю, проте для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповітів все більше витискає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона заносилась в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, нав­паки, спрощені форми заповітів. Проте при всій їх різнома­нітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його пред­ставником. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну запо­відальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкрет­ною — persona certa. До невизначених відносилися юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, проте народжені після його смерті. Юстініан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом. Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сес­терцій і більше. Ця норма була спрямована проти марнот­ратства жінок, що відносилися до вищого стану. Не мали пасивної заповідальної правоздатності й діти державних зло­чинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Це передбачало відпущення їх на свободу Вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе всі борги свого володаря. Якщо раб до відкриття спадщини відчужу­вався володарем, то він приймав спадщину за наказом свого нового володаря, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то в такому разі він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї. З цих трьох наведених ситуацій дві слугували рабовласникам. За першої ситуації померлий володар на призначеного спадкоємцем раба покладав відповідальність за всі свої борги; за другою — новий володар через раба одержував спадщину, як ніби він сам призначений спадкоємцем. І лише за третьої ситу­ації призначення раба спадкоємцем відповідало його інте­ресам.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Так, чо­ловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не мали шлю­бу, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження були введені зако­нами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження на одержан­ня спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця під відкладальною умовою. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав призначеному спадкоємцю ніби запасно­го на випадок, коли перший спадкоємець чомусь відмовить­ся прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за відміняльною умовою не до­пускалось, оскільки суперечило загальновизнаному прин­ципові римського спадкового права — semel heres semper heres — раз ти спадкоємець, то завжди спадкоємець, тобто якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назав­жди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи рим­ської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при­значити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Така свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвлад­ними йому особами), хай те так і буде непорушним». У ті часи заповіти були усними, публічними і, як правило, ого­лошувалися на народних зборах. Суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність-вчи­нення заповіту утримували спадкоємців від можливості ско­ристатися своїм правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї запо­відача. Проте із зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім'ї, послаб­ленням суворості моральних норм та інших факторів свобо­да заповіту приводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками зовсім сторонніх осіб, об­ходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскіль­ки порядок спадкування за заповітом перестав відповідати їх інтересам.

Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, ого­лошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'я­заний був перелічити поіменно всіх безпосередньо підвлад­них — heredes sui. При цьому він міг позбавити їх спадщи­ни, проте розрахунок був на те, що публічно позбавити спад­щини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не на­смілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утри­мати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини позбавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було сказати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спад­щини». При недотриманні цих правил заповіт був недійсним.

Практика довела неслушність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору совісті стали перелічува­ти найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в ком­петенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті пев­ну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обій­деним спадкоємцям надавався спеціальний позов про пору шення заповідачем моральних обов'язків. Преторська прак-тика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили і еманципованих дітей (з тієї чи іншої причини звільнених від батьківської влади). У класичний період право на обо­в'язкову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безу­мовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи.

Обов'язкова частка визначалась четвертиною законної част­ки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстініана розмір обов'яз­кової частки визначався гнучкіше. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'яз­кова частка становила половину законної, якщо менше — її третину.

У разі поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) запо­відач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову част­ку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в за­повіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спад­коємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач мав змогу зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легати або запо­відальні відкази).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни­ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе­ному.

 


Читайте також:

  1. Аутосомно_рецесивний тип успадкування.
  2. Є два види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом.
  3. Здійснення права на спадкування. Оформлення права на спадщину.
  4. Зчеплене успадкування.
  5. Зчеплене успадкування.
  6. Крок 1. Успадкування батьківських методів.
  7. Множинне спадкування
  8. Особливості спадкування за законом
  9. Поняття спадкового права. Порядок спадкування.
  10. Поняття спадкового права. Спадкування.
  11. Поняття спадкування
  12. Поняття спадкування, час і місце відкриття спадщини.




Переглядів: 1554

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Поняття спадкування. Види спадкування | Спадкування за законом

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.026 сек.