• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Теорії особистості

Теорія - це система взаємопов'язаних ідей, побудов і принципів, які пояснюють певні спостереження над реальністю. Теорія не може бути "правильною" чи "неправильною", оскільки це лише перевірені умовиводи чи гіпотези про те, що являють собою люди, як вони живуть і чому вони поводяться так, а не інакше.

Теорії особистості виконують дві функції:

1) пояснюють поведінку людини;

2. передбачають поведінку людини.

Кожна теорія включає в себе певні компоненти:

1.Структура особистості - це основні незмінні характеристики, притаманні людині завжди. Такими структурними одиницями є риси, якості особистості. Риса - це схильність людини поводитись певним чином. Іншим прикладом структури є опис типів особистості. Тип особистості - це сукупність багатьох рис, які утворюють узагальнені поведінкові характеристики. Наприклад, за К. Юнгом, усі люди поділяються на два типи: інтровертів та екстравертів.

2.Мотивація. Цілісна теорія особистості повинна пояснювати, чому люди чинять так, а не інакше. І таких пояснювальних концепцій багато.

3.Розвиток особистості - це зміна її від народження до кінця життя. Є чимало стадійних моделей для розуміння фаз зростання. Так, наприклад, у теорії 3. Фройда це стадії психосекєуального розвитку, у теорії Е. Еріксона - стадії розвитку его і т. д. Теорії особистісного зростання відрізняються тим, яку роль у розвитку особистості відводять вони генетичним факторам чи середовищу.

4.Психопатологія - кожний персонолог шукає відповідь на питання, чому деякі люди виявляють патологічні чи неадекватні стилі поведінки у повсякденному житті. Етнологія - це вивчення і пояснення причин ненормального функціонування психіки людини.

5.Психічне здоров'я - це критерії оцінки здорової особистості та поняття здорового способу життя. На психічне здоров'я людини теж є різні погляди.

6.Зміна особистості за допомогою терапевтичних впливів, тобто пошук шляхів, як змінити особистість, як підвищити свою компетентність. Є багато психотерапевтичних напрямів, які відрізняються як методами впливу, так і поглядами автора на особистість.

Ефективність теорії можна оцінити за такими параметрами:

-наскільки її положення можна перевірити;

-якою мірою теорія стимулює психологів проводити подальші дослідження;

-відсутність внутрішніх суперечностей;

-економність, тобто кількість понять і концепцій у теорії;

-широта охоплення, тобто на яку кількість поведінкових виявів її можна перенести;

-здатність допомогти людям зрозуміти їхню поведінку та розв'язати проблеми.

Автори теорій особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводитися більш чи менш однаково в різних ситуаціях.

Г. Олпорт вирізняв від 2 до 10 основних якостей (працелюбність, лінощі, чесність, ділові якості тощо), що характеризують спосіб життя людини, а решту вважав другорядними.

Р. Кеттел оцінював особистість за 16 шкалами (серйозність - легковажність, відкритість - замкнутість тощо).

Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстраверсія - інтроверсія (відкритість - замкнутість) та стабільність - нестабільність (рівень тривожності).

Розроблені цими вченими методики успішно використовуються у психологічних дослідженнях особистості.

Біхевіористичний підхід (Б. Скіннер та ін.) базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Усі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, героями кіно тощо). Особистість є результатом взаємодії індивіда (зі всіма властивими йому ха­рактеристиками) і довкілля, яке він прагне пізнати, щоб пристосуватися до нього.

Когнітивний підхід (А. Еліс, Дж. Роттер та ін.) є спробою пояснити природу контролю людини над своїм існуванням або надати йому певного сенсу. Людина не пасивна істота, на яку впливає довкілля. Характер її реакцій на ті чи інші ситуації визначається когнітивною інтерпретацією, яку вона сама дає цій ситуації, та особливостями її особистості. Одні схильні брати відповідальність на себе за те, що з ними відбувається, і впевнені, що можуть впливати на оточення (люди з внутрішньою підтримкою); інші - систематично пояснюють усе, що з ними відбувається, зовнішніми обставинами, вірять в існування зовнішнього контролю, щасливого випадку (орієнтовані зовні). Втім, когнітивний підхід не пояснює, чому одні люди схильні бачити причини своєї поведінки в собі, а інші - в зовнішніх обставинах. Відповіді на це запитання шукають інші теорії, зокрема психодинамічні.

Психодинамічні підходи представлені багатьма теоріями, зокрема психоаналітичною теорією 3. Фройда, аналітичною психологією К. Юнга, індивідуальною психологією А. Адлера.

* 3. Фройд сформулював психоаналітичну теорію особистості, де відправним пунктом є концепція підсвідомого, яке дає змогу зрозуміти складність та неоднозначність людського життя. Він вважав, що стійкі особистісні характеристики формуються, як правило, досить рано, а потім у різних варіантах відтворюються дорослій поведінці. Таким чином, життя людини можна розглядати через її минуле, вирізняючи дитячі стереотипи, встановлюючи їх зв'язок одного з одним та з досвідом дитини, а також відповідним чином інтерпретуючи їх.

3. Фройд запропонував теорію розвитку особистості, виділив і позначив періоди, які реалізують завдання розвитку особистості, й описав кризи розвитку. Він підходить до особистості з точки зору фізичного тіла. Основні стимули виникають із соматичних джерел, лібідозна енергія виникав з фізичної, реакції на напруження визначають як психічну, такі фізичну поведінку. Таким чином, 3. Фройд нагадав своєму поколінню про первинність тіла як центру функціонування особистості. Він стверджував, що все в нашій поведінці взаємопов'язане, випадковостей немає: вибір людей, місць, їжі, розваг тощо визначається досвідом, якого ми не пам’ятаємо чи не можемо пригадати. Наші спогади забарвлені вибірковими репресіями та викривленнями, переробками та проекціями. Наша пам'ять чи версія нашого минулого дає не просто запис минулих подій, а є ключем до нашої поведінки та буття, й уважне спостереження, рефлексування, аналіз сновидінь, аналіз паттернів мислення та поведінки, застосовані з метою самоаналізу, і мають на меті психічне зростання особистості.

* За К. Юнгом, кожен мас тенденцію до індивідуації, тобто до саморозвитку. Індивідуація - центральне поняття його аналітичної психології: К. Юнг позначає цим терміном процес розвитку людини, який включає встановлення зв'язків між Его-центром свідомості та Самістю- центром душі загалом, поєднує свідоме й несвідоме.

Упродовж життя людина знову й знову повертається до старих проблем і питань. Процес індивідуації може бути представлений спіраллю, в якій людина продовжує стикатися з тими самими фундаментальними питаннями, але кожного разу більш деталізованими. Зрештою вона мас стати сама собою, має знайти власну індивідуальність, той центр, який однаково віддалений від свідомого й несвідомого; ми повинні прагнути до цього ідеального центру, до якого природа, здається, спрямовує нас. Лише тоді можуть бути задоволені наші потреби.

* Проблему особистісного зростання розглядає й А. Адлер, також представник глибинної психології. Сутність його так званої індивідуальної психології полягає в розумінні кожної людини як інтегрованої цілісності в межах соціальної системи. Психічне зростання індивіда вчений розглядає передусім як рух від центрованості й мети власної вищості до завдань конструктивного оволодіння середовищем й соціально корисного розвитку. Основними рисами здорового індивіда А. Адлер вважає конструктивне прагнення вдосконалення, сильне суспільне почуття і кооперацію. Він виділяє три основних життєвих завдання, з якими пов'язаний кожен індивід: робота, дружба і кохання. Ці три основні зв'язки визначені тим, що ми живемо в певному місці світу і мусимо розвиватися в тих межах і

можливостях, які дає нам оточення; ми живемо серед інших істот нашого роду, до яких ми повинні пристосуватися; ми живемо двостатево, і майбутнє нашої раси залежить від стосунків між цими двома статями.

Узагальнення зазначених позицій показує, що для них характерні підхід до розгляду біологічного та соціального в особистості в тісному взаємозв'язку та наголос на первинності тілесного як центру функціонування особистості. Спільним є також вирізнення шарів усвідомлюваного і неусвідомлюваного в особистості, підкреслення впливу неусвідомлюваного на поведінку людини. Разом з тим зауважується, що цей вплив не є фатальним, оскільки індивідові властива тенденція до саморозвитку, до змін, до зростання. Майже всі автори підкреслюють велику роль у цьому процесі самопізнання як уведення в нашу свідомість нової інформації про себе, про інших та про навколишній світ. Наголошується на значенні самої особистості в процесі психічного зростання, її власної активності. Поєднання усвідомлюваного й неусвідомлюваного, яке відбувається внаслідок самопізнання, робить індивіда цілісною особистістю, самим собою, індивідуальністю, якій властиве прагнення до подальшого самовдосконалення.

Розвиток особистості розглядається не просто як досягнення цілісності "для самої себе", а як процес, що має на меті ефективну взаємодію з середовищем та максимальне вираження себе в ньому.

Гуманістичний підхід найвиразніше представлений у гештальттерапії Ф. Перлса, теоріях самоактуалізації К. Роджерса й А. Маслоу та теорії інтенціональності Ш. Бюлер.

* Так, у межах гештальттерапії Ф. Перлса психологічне зростання особистості та її зрілість розглядаються як здатність перейти від опертя на середовище і регуляцію середовища до опертя на себе та саморегуляцію через рівновагу в собі та між собою й середовищем. Умовою досягнення цієї рівноваги є, на його думку, усвідомлення потреб. Усвідомленню Ф. Перле, як і представники глибинної психології, відводить особливе місце, практуючи процес зростання як процес розширення зон самоусвідомлення, а здорову особистість - як самостійну, здатну до саморегуляції істоту. Шлях відкриття саморегулювальної здатності людського організму він вбачає в самоусвідомленні.

Стан оптимального психічного здоров'я в гештальттерапії називається зрілістю, для досягнення якої індивід має подолати прагнення дістати підтримку з навколишнього світу й знайти нові можливості підтримки в самому собі. Якщо людина не досягає зрілості, то вона більш схильна маніпулювати своїм оточенням для задоволення бажань, аніж брати на себе відповідальність за свої розчарування й намагатися задовольнити свої справжні потреби. Зрілість настає тоді, копи індивід мобілізує свої ресурси для подолання фрустрації та страху, які виникають за ситуації, коли він не відчуває підтримки від інших і не може опертися на себе. Зрілість полягає в здатності йти на ризик, аби вибратися зі скрутної ситуації. Якщо індивід не ризикує, то в нього актуалізуються рольові поведінкові стереотипи, за допомогою яких він маніпулює іншими.

* Особистісне зростання можливе і є центральним для структури організму - така основна ідея "терапії, центрованої на клієнті К. Роджерса. Він вважав, що існує фундаментальний аспект людської природи, який змушує людину рухатися до більшої конгруентності (відповідність між тим, що висловлюється, що перебуває в полі досвіду, і тим, що помічається) та до більш реалістичного функціонування.

На думку К. Роджерса, кожен з нас прагне компетентності й розвитку здібностей настільки, наскільки це можливо біологічно. Індивід має здатність до переживання й усвідомлення свого неправильного пристосування, тобто переживання інконгруентності між уявленням про себе та актуальним досвідом. Ця здатність поєднується з внутрішньою тенденцією до модифікації уявлення про себе, в результаті чого виникає прагнення до реальності, рух від конфлікту до його розв'язання.

Вроджене прагнення до актуалізації, тобто властиве людині прагнення

реалізувати свої здібності з метою зробитися сильнішою і урізноманітнити своє життя, К, Роджерс вважав основним мотивом поведінки кожного індивіда, Навіть голод, спрага, мотив досягнення розглядаються ним як різновид прагнення до актуалізації. Воно є суттю життя і властиве не лише людині, а й усьому живому - і рослинам, і тваринам. К. Роджерс вирізняє такі основні характеристики актуалізації: рухливість, відкритість, незалежність від зовнішнього впливу та здатність розраховувати на себе.

У процесі актуалізації бере участь організмічний процес оцінювання. Досвід, який зберігає чи підсилює "Я" людини, оцінюється організмом позитивно. І навпаки, досвід, який загрожує або заважає збереженню чи підсиленню "Я", оцінюється організмом як негативний. Прикладом є немовля, яке чітко знає, що йому подобається, а що - ні. У дорослих ця здібність втрачається, що призводить до появи тривожності та захисних механізмів.

Актуалізація своїх можливостей та здібностей веде до розвитку, за висловом К. Роджерса, "повноцінно функціонуючої людини". До цього ідеалу можна лише наближатися через пізнання себе, свого внутрішнього досвіду.

Повноцінно функціонуюча людина відкрита своєму досвідові, тобто може сприймати його без захисних механізмів, без страху, що усвідомлення своїх почуттів, відчуттів та думок вплине на її самоповагу. "Я" є результатом зовнішнього та внутрішнього досвіду людини, який не викривляється, аби збігатися зі сталим уявленням про себе; це уявлення відповідає її досвідові, який правдиво виявляється вербальними чи невер- бальними засобами комунікації. Така людина не лицемірить, висловлюючи те, що відчуває.

Максимально актуалізуючись, така людина насичено живе в кожен момент свого життя, їй властиві рухливість, високий рівень пристосування до нових умов, терпимість до інших. Це емоційна і водночас рефлексивна людина, Вона довіряє своєму цілісному організмові, а як джерело інформації' використовує швидше свої відчуття, почуття та думки, аніж поради інших людей. Такі люди, зазначає К. Роджерс, вільні у виборі свого життєвого шляху. Попри всі обмеження, вони завжди мають вибір, вони вільні вибирати й несуть відповідальність за наслідки свого вибору. Самоактуалізуючись, вони стають більш творчими, не адаптованими до своєї культури, не конформними.

Метою особистісного зростання, повноцінного функціонування є, за висловом К, Роджерса, "хороше життя", яке означає не життя, заповнене задоволеннями, не багатство чи владу, не цілковитий контроль над собою чи спокій, а рух тим шляхом, який обрав сам організм. Людина, яка вільно рухається шляхом свого особистісного зростання, є найповніше функціо­нуючою.

* 3 проблематикою особистісного зростання пов'язані також усі психологічні дослідження А. Маслоу, який, власне, й саму психологію розглядає як один із засобів, що сприяє соціальному і психічному благополуччю. Вчений запровадив поняття самоактуалізації особистості - це повне використання людиною своїх талантів, здібностей, можливостей тощо,

Особистісне зростання, за Маслоу, є задоволення чимраз вищих потреб, якими в його ієрархії є потреби в самоактуалізації. Рух до самоактуалізації не може початися, поки індивід не звільниться від домінування нижчих потреб, як-от потреби у безпеці та визнанні. Прагнення до високої мети саме по собі є показником психічного здоров'я. Процес особистісного зрос­тання здійснюється шляхом самоактуалізації, що передбачає тривалість, безперервність процесу зростання і максимальний розвиток здібностей.

Позитивні результати самоактуалізації матиме особистість із наступними характеристиками:

-ефективне сприймання реальності та комфортні відносини з нею;

-прийняття (себе, інших, природи);

-спонтанність, простота, природність;

-сконцентрованість на завданні (на відміну від сконцентрованості на обі);

-деяка відстороненість і потреба бути насамоті;

-автономія, незалежність від культури та середовища;

-постійна свіжість оцінки;

-містичність та досвід переживання вищих станів;

-почуття єдності з іншими;

-глибокі міжособистісні стосунки;

-демократична структура характеру;

-розрізнення засобів і мети, добра і зла;

-почуття гумору;

-самоактуалізована творчість;

-протистояння акультурації, насадженню будь-якої часткової культури.

Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не є досконалими,

вільними від помилок, їм можуть бути властиві й проблеми пересічних людей: почуття провини, тривожність, сум, внутрішні конфлікти тощо. Але разом з тим вони обирають складні творчі завдання, які потребують великих зусиль.

Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені настільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них зникають. Вони присвячують своє життя тому, що А. Маслоу називає найвищими цінностями (істина, краса, добро, досконалість, цілісність тощо), або метапотребами.

Він описує вісім шляхів самоактуалізації:

-повна віддача переживанням, коли людина цілком розкриває свого сутність;

-відмова від загальноприйнятої поведінки, вміння прислухатися до внутрішнього голосу, голосу "самості";

-щомиттєві прогресивні вибори, які сприяють особистісному зростанню;

-чесність, взяття відповідальності на себе;

-готовність не подобатись іншим;

-прагнення робити свого справу настільки добре, наскільки це можливо;

-граничні, вищі переживання, моменти екстазу;

-виявлення індивідом того, що йому подобається, а що ні, що для нього добре, а що погано, куди він рухається й у чому полягає його місія.

Самоактуалізація вимагає відмови від захисного механізму десакралізації (зневіри в існуванні справжніх цінностей та чеснот) та навчання ресакралізації як бачення кожної людини, за висловом Б.Спінози, «"в аспекті вічності» тобто бачення святого* вічного . Вона досягається шляхом маленьких, послідовно накопичуваних досягнень.

А. Маслоу певною мірою ідентифікує поняття само актуалізації з поняттям креативності (творчих здібностей).

Ш. Бюлер розробила теорію розвитку людини, виходячи з ідеї про те, що в основі людської природи лежить намір (інтенція). Інтенціональність виявляється протягом життя у здійснюваних виборах для досягнення мети, яку сама людина може і не усвідомлювати. На думку Бюлер, лише один раз у житті, наприкінці його, людина здатна усвідомити глибину, сутність своїх очікувань та оцінити, наскільки їх досягнуто.

У зв'язку з формуванням і досягненням мети Ш. Бюлер вирізняє п'ять фаз життєвого циклу.

Фаза І триває до 15-річного віку. Для неї характерна відсутність конкретної мети. Дитина живе сучасним і має про майбутнє розмиті уявлення. В цей період відбувається переважно розвиток фізичних і розумових здібностей.

Фаза II триває від 15 до 20 років і відповідає підлітковому та юнацькому вікові. В цей період людина усвідомлює свої потреби, здібності та інтереси. Вона виношує плани щодо вибору партнера, професії, розмірковує над сенсом життя, оцінює свої можливості та здібності.

Фаза ІІІ від 25 до 40-45 років, період зрілості й розквіту. Це найбагатший період життя, бо людина досягає поставленої мети, стабільності як у професійному, так і в особистому плані.

Фаза IV триває від 45 до 65 років. У цей період людина підбиває підсумки своєї минулої діяльності, щось переглядає та переосмислює відповідно до статусу, віку, фізичних сил.

Фаза V починається в похилому віці - у 65-70 років. У цей період людина не має перед собою мети, яку ставила в молодості, більше уваги приділяє відпочинку, здоров'ю. Оглядаючи своє життя як дещо цілісне, вона аналізує результати, досягнення.

Системно-діяльнісний, історико-еволюційний підхід склався у вітчизняній психології (Б. Г. Ананьєв, Л. С. Виготський, Е. В. Ільєнков, С. Л. Рубінштейн, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьев, А. В. Петровський та ін.). Властивості людини як індивіда розглядаються прихильниками цього підходу як безособові передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку.

Соціокультурне середовище становить лише джерело розвитку особистості, а не чинник, що безпосередньо визначає поведінку. Як умова реалізації діяльності людини воно є носієм тих суспільних норм, цінностей, ролей, знарядь, системи знаків, з якими індивід має справу. Справжня основа і рушійна сила особистості - спільна діяльність і спілкування. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, яка засвоїла суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, яка перетворює світ, можуть бути передані формулою: "Індивідом народ­жуються. Особистістю стають. Індивідуальність обстоюють".

Акцент на суспільно-історичній природі особистості роблять усі вітчизняні психологи. Проте погляди їх відрізняються тим, де вони проводять межу між особистісним та неособистісним.

Саме трактування поняття "особистість" представлене вченими в широкому та вузькому його розуміннях.

Автори, які дотримуються ширшого розуміння особистості, включають у умїї структуру також індивідуальні, біофізичні характеристики організму, наприклад, інертність-рухливість нервових процесів (Б. Г. Ананьєв) або такі "природно зумовлені" властивості, як властивості зору (С. Л. Рубінштейн).

Очевидно, що при такому вживанні терміна "особистість" його значення практично збігається з поняттям конкретної людини. Таке розуміння близьке до того, що панує в буденній свідомості з характерним для неї акцентом на неповторності, унікальності кожної людини.

У вузькому розумінні особистість - особливе утворення, "особлива цілісність", яка виникає на порівняно пізніх етапах онтогенетичного розвитку (О. М. Леонтьєв). Це утворення породжується специфічно людськими стосунками. Як основну для аналізу особистості О. М. Леонтьев запроваджує категорію діяльності. Структура та компоненти особистості розкриваються через мотиваційно-потребову сферу. Потреби є вихідним пунктом будь-якої діяльності та опредметнюються в мотивах. Перші "вузлики" особистості зав'язуються тоді, коли починає формуватись ієрархія мотивів.

Наприкінці 70-х років склався системний підхід до вивчення проблем особистості. В межах цього підходу особистість розглядається як відносно стійка, структурована сукупність психічних властивостей, як результат входження індивіда у простір міжіндивідуальних зв'язків.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
6. Аксіоматичний метод у математиці та суть аксіоматичної побудови теорії.
7. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
8. Активність особистості та самоуправління
9. АКЦЕНТУЙОВАНІ РИСИ ОСОБИСТОСТІ
10. Альтернативні теорії вартості
11. Альтернативні теорії капіталу
12. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Переглядів: 2142