Регіональні системи колективної безпеки

Поряд із загальною системою колективної безпеки Статут ООН передбачає можливість створення і регіональних систем підтримання міжнародного миру за умови, що такі системи та їх діяльність сумісні з цілями та принципами ООН і підходять для регіональних дій. Подібні положення Статуту ООН дозволяють зробити висновок, що регіональні системи колективної безпеки складають частину загальної системи міжнародної безпеки і їй підпорядковані.

Враховуючи суттєві відмінності регіонів, Статут ООН не дає чіткого визначення регіональних органів та угод з питань міжнародної безпеки, а також функцій, що на них покладаються.

В цілому для регіональних систем колективної безпеки характерна наявність таких ознак:

· проголошується зобов’язання учасників вирішувати усі спори між собою виключно мирними способами;

· закріплюється обов’язок учасників надавати індивідуальну чи колективну допомогу державі, що піддалася зовнішньому нападу;

· про заходи колективної оборони невідкладно має повідомлятися Рада Безпеки ООН;

· учасниками є, як правило, держави одного регіону, а сам договір діє в межах району, визначеного угодою сторін;

· прийняття нових членів до системи регіональної безпеки можливе лише за згодою усіх її учасників.

Основною метою регіональних угод та організацій є забезпечення мирного врегулювання спорів між їх учасниками. Відповідно до ч. 2 ст. 52 Статуту ООН члени цих угод та організацій повинні докладати усіх зусиль для мирного вирішення місцевих спорів в рамках своїх організацій до їх передачі на розгляд Ради Безпеки.

Досить складним є питання про можливість здійснення в межах регіональних систем безпеки примусових заходів із застосуванням військової сили. За загальним правилом регіональні організації вправі застосовувати збройну силу лише для протидії уже заподіяному нападу хоча б на одного із їх учасників. Тривалий час беззаперечною вважалася думка, що у випадках, не пов’язаних з безпосереднім нападом на учасників регіональної системи безпеки, вона може здійснювати примусові заходи з використанням збройної сили лише за рішенням Ради Безпеки ООН, однак операції під керівництвом США проти Югославії (1999 р.), Афганістану (2002 р.) та Іраку (2003 р.) довели, що такі заходи можуть застосовуватися і без рішення Ради Безпеки ООН. Щоправда, навряд чи можна говорити, що операції проти Афганістану та Іраку були реалізовані в рамках регіональних систем колективної безпеки, оскільки ці країни не входять до регіону діяльності НАТО.

Нині існує декілька регіональних систем колективної безпеки, причому регіони їх функціонування досить часто пересікаються. Основними серед таких є Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Система колективної безпеки СНД. Певні заходи колективної безпеки розроблені і в рамках Ліги арабських держав (ЛАД), Об’єднання американських держав (ОАД) та Організацією африканської єдності (ОАЄ)[13], але особливою ефективністю вони не відзначаються.

Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) створена відповідно до рішень, закріплених Паризькою (1990 р.), Віденською та Гельсінською (1992 р.) деклараціями Наради з безпеки та співробітництва у Європі. Членами ОБСЄ є 53 держави, в т.ч. і Україна.

Цілями ОБСЄ є: сприяння поліпшенню взаємних відносин, а також створення умов щодо забезпеченню тривалого миру; підтримка розрядки міжнародної напруженості; визнання неподільності європейської безпеки, а також взаємної зацікавленості в розвитку співробітництва між державами-членами; визнання тісного взаємозв’язку миру і безпеки в Європі та у всьому світі тощо. У своїй діяльності ОБСЄ тісно співпрацює з іншими регіональними організаціями, зокрема, ЄС, Радою Європи та НАТО.

ОБСЄ складається з представників парламентів країн, що підписали Гельсінський заключний акт 1975 р., і Паризьку хартію 1990 р. Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, підняті на зустрічах Ради Міністрів і на зустрічах на вищому рівні держав-членів ОБСЄ; розробляє і сприяє здійсненню механізмів попередженню і вирішення конфліктів; подає підтримку зміцненню і консолідації демократичних інститутів в державах-учасниках ОБСЄ. Органами ОБСЄ є Рада, Комітет старших урядовців, секретаріат, центр із запобігання конфліктам та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав-учасників, є центральним форумом для проведення регулярних політичних консультацій у рамках процесу НБСЕ. Рада готує зустрічі глав держав і урядів держав-учасників і виконувати визначені на цих зустрічах завдання. Рада проводить свої засідання регулярно і не рідше за один раз на рік.

Комітет старших урядовців готує засідання Ради, виконує її рішення, проводить огляд поточних проблем і розглядає питання майбутньої роботи ОБСЄ, зокрема його відносин з іншими міжнародними форумами. Засідання Комітету проводяться в місці розташування Секретаріату в м. Празі.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслуговування засідань Ради і Комітету старших урядовців. Він веде архів документації ОБСЄ і розповсюджує документи на прохання держав-учасників. Секретаріат складається з директора, трьох співробітників і адміністративно-технічного персоналу.

Центр по запобіганню конфліктам сприяє Раді в справі зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Він являється механізмом консультацій і співробітництва щодо військової діяльності. Система мирного врегулювання ОБСЄ складається з таких елементів:

· механізм ОБСЄ по врегулюванню спорів (прийнятий у Валлетті у 1991 р.);

· Конвенція з примирення і арбітражу (прийнята в Стокгольмі у 1992 р.);

· Комісія ОБСЄ з примиренню (положення про Комісію прийняте в Стокгольмі у 1992 р.);

· Положення про директивне примирення (прийняте у Стокгольмі у 1992 р.).

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) діє на основі Північноатлантичного договору 1949 р. Структура НАТО є відкритою для вступу нових європейських держав. Нині до складу НАТО входять 19 держав, але ступінь їхньої інтеграції в Північноатлантичний альянс різна. Наприклад, Ісландія, що не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військову структуру. Однак вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування. Іспанія не бере участь в інтегрованій командній структурі НАТО, однак вона є повноправним членом Північноатлантичної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборонного планування і Військового комітету. Франція в 1966 р. вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

Згідно положеннями Північноатлантичного договору (ст. 5 і 7), озброєний напад проти одного або декількох держав-учасників розглядатиметься як напад проти всіх них, якщо такий напад відбудеться, кожен учасник допомагатиме стороні, що піддалася нападу, всіма засобами, включаючи застосування озброєної сили. Напад включає озброєний напад як на території держав-членів, так і на їх судна і літаки в певному районі. Про всякий такий напад і всі вжиті заходи негайно повідомляється Рада Безпеки ООН. Заходи припиняються, коли Рада Безпеки вживає заходи для відновлення і підтримки міжнародного світу і безпеки.

Відповідно до Договору була створена Рада НАТО (найвищий політичний і військовий орган), в якому представлені всі члени НАТО на рівні глав держав, урядів і міністрів закордонних справ. Як постійний орган Рада збирається раз на тиждень на рівні постійних представників в ранзі послів. Рада засновувала допоміжні органи, зокрема, Військовий комітет, що засідає не рідше за два рази на рік. У 1991 р. створена Рада Північноатлантичного співробітництва, в якій держави представлені міністрами закордонних справ.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада. Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар. Військова структура НАТО складається з Військових комітетів, Постійного військового комітету і Міжнародного військового штабу. Місцеперебування НАТО – м. Брюссель (Бельгія).

Відповідно до ст. 4 Північноатлантичного договору НАТО виступає трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що торкають життєво важливі інтереси його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпеку. Учасники Північноатлантичного договору зобов’язуються розв’язувати всі міжнародні суперечки мирними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від загрози чи примусового застосування сили яким би то не було способом, несумісним з цілями ООН.

НАТО постійно розширює співробітництво з іншими державами, зокрема, через програму „Партнерство заради миру”, учасником якої є і Україна. Ця програма здійснюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО і його партнерами заради миру. На основі прихильності цілям програми „Партнерство заради миру” члени НАТО будуть розвивати разом з іншими державами процес планування і досліджень з метою закладки основи для виявлення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути надані ними для міжнародної бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави-члени Організації мають намір сприяти військової і політичної координації в штаб-квартирі НАТО з метою забезпечення керівництва і керування відповідною діяльністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО буде проводити консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма погроза його територіальної цілісності, незалежності чи безпеці.

Організація американських держав (ОАД) була створена на підставі Міжамериканського договору про взаємну допомогу 1947 р., Статуту ОАД 1948 р. і Міжамериканського договору про мирне вирішення міжнародних спорів 1948 р.

Членом ОАД може бути будь-яка американська держава, що ратифікувала його Статут. Нині учасниками ОАД є всі американські держави, за винятком Канади і Куби. Місцеперебування ОАД – м. Вашингтон.

Цілями ОАД є забезпечення миру і безпеки на американському континенті, зміцнення солідарності і співробітництва, захист територіальної цілісності, організація спільних дій у випадку агресії, а також мирне вирішення суперечок.

Відповідно до ст. 25 Статуту ОАД будь-яка агресія проти однієї з американських держав розглядається як агресія проти всіх інших. При цьому Статут дає розширювальний перелік випадків, коли держави мають право застосовувати заходи колективної самооборони: якщо недоторканність або цілісність території, або суверенітет, або політична незалежність будь-якої американської держави будуть порушені за допомогою озброєного нападу або акту агресії, що не є озброєним нападом, або внутрішньоконтинентального конфлікту між американськими державами, або внаслідок ситуації, яка можуть поставити під загрозу мир в Америці.

На відміну від інших регіональних систем колективної безпеки Статут ОАД не передбачає обов’язку ОАД сповіщати Раду Безпеки ООН про вжиті заходи військового характеру, однак такий обов’язок безпосередньо випливає з норм Статуту ООН.

Найвищим органом ОАД є Генеральна асамблея, в якій представлені всі держави-члени ОАД. Для розгляду невідкладних проблем утворено Консультативну нараду міністрів закордонних справ, при якому засновано Консультативний комітет оборони для координації діяльності учасників з питань військового співробітництва.

До функцій Ради ОАД, що складається з представників держав-членів, віднесено ознайомлення держав із всіма міжамериканськими договорами, розробка проектів конвенцій у рамках ОАД, забезпечення роботи т.зв. Панамериканського Союзу і т.д.

Крім головних органів, в ОАД існують допоміжні структури – спеціалізовані конференції і спеціалізовані організації (Міжамериканська комісія з прав людини, Міжамериканський юридичний комітет і т д.).

Система колективної безпеки СНД знаходиться лише на стадії формування, що не в останню чергу протиріччями в середині самої Співдружності. У 1992 р. 9 держав (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан та Узбекистан) уклали Договір про колективну безпеку, що передбачав спільне надання військової допомоги державам-учасницям у випадку зовнішньої агресії. На основі цього Договору утворено Об’єднані збройні сили та Рада колективної безпеки з фактично консультаційними повноваженнями. У 1999 р. 3 держави (Азербайджан, Грузія та Узбекистан) відмовилися від подальшої участі у цій системі колективної безпеки.

У 1995 р. главами Білорусі, Вірменії, Грузії, Росії, Таджикистану, Туркменістану та України підписано Угоду про створення об’єднаної системи протиповітряної оборони, однак вона передбачає не створення системи колективної безпеки, а спільну експлуатацію цілісного комплексу протиповітряної оборони, створеної Радянським Союзом. Жодних положень про порядок вирішення внутрішніх конфліктів чи реагування на зовнішню агресію цією Угодою не передбачено.

Більш ефективно на теренах СНД діє система миротворчих операцій. Ташкентською угодою 1992 р. та протоколами до неї передбачено створення Груп військових спостерігачів та Колективних сил з підтримання миру. Рішення про створення таких груп та сил приймається Радою глав держав СНД, про що негайно повідомляється Рада Безпеки ООН та Рада Міністрів ОБСЄ. Загальне керівництво миротворчою операцією здійснює Об’єднаний штаб, що також утворюється Радою глав держав СНД.

Нині в рамках СНД проводяться миротворчі операції у Південній Осетії, Придністров’ї, Таджикистані та Абхазії. При цьому миротворчі сили у Таджикистані складаються з російських та казахських контингентів, у решті регіонів – лише з російських, що викликає сумніви у можливості їх оцінки саме як багатонаціональних миротворчих контингентів.

Також малоефективними виявилися заходи колективної безпеки, що застосовувалися Лігою арабських держав та Організацією африканської єдності. Так, у 1971 р. ЛАД утворила міжарабські сили для роз’єднанняу Лівані (т.зв. „зелені шоломи”), щоб припинити зіткнення між різноманітними регіональними угрупуваннями. У 1981 р. ОАЄ створила міжафриканські сили з підтримання миру, призначені для спостереження за виконанням перемир’я між угрупуваннями в Чаді. Ні та, ні інша операція успіху не мали.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальна система колективної безпеки	\|	Міжнародно-правове регулювання роззброєння та скорочення озброєнь

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.