Пакти та види їх

Спочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист внаслідок того, що вони були неформальними .Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім вимагати повернення виконаного через те, що виконання основано на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати «голими» . Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання ; такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти. Так народився крилатий афоризм: «Угоди треба дотримуватися, не порушувати».

Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті і доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пакти одержали позовний захист і поча ли називатися «одягнені пакти» . Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи:

а) приєднані пакти;

б) преторські пакти;

в) імператорські пакти.

Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами.

Приєднані пакти— додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний час після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юридичне визнання лише за умови, що положення боржника не буде погіршено. Так, угоди, за якими на боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що відповідають закону.

Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук. преторів і, отже, юридичне визнання, їх було всього два: підтвердження боргу і який об'єднував три види пактів:

а) угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами;

б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і жильців;

в) угода з банкіром щодо уплати обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі.

Підтвердження боргу . У деяких випадках-виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто приймав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким вже сплив строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплати вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — одна з різновидностей поруки.

Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть передавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді—арбітру. Для того щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт.

На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести по ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує приймати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже прийняв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця ). За ухилення від виконання прийнятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад хвороба, виниклі після укладення пакту недружелюбні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору тощо.

Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про цілісність переданим їм речей пасажирів і жильців . Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівку в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про факти прийняття таких речей на збереження укладався зазначений пакт, за яким господар ніс відповідальність не тільки за виновне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі жильця приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ними підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобич ділили між собою. Хоча б певною мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі . Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла приймав на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна «форма поруки, за якою боржник третьої особи при відсутності грошей звертався до свого банкіра і просивза його рахунок грошей, що знаходилися на зберіганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржника, які знаходилися у нього на зберіганні. Хоча ця обставина і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг прийняти на себе такий обов'язок і у випадку, коли грошей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.

Імператорські— пакти, які одержали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захищалися кондикційними позовами, що випливали з закону, яким було визнано цю угоду. До них належали:

а) компромісум — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді;

б) угода про надання приданого;

в) угода про дарування.

Компромісум — угода про передачу спору на розгляд третейському судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте спірники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідносин, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спірників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узаконена в період імперії визнанням зазначеного пакту.

Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тому із спірників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання приданого — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої приймав на себе зобов'язання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного при даного. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права.

Угода про дарування— —неформальна угода, за якою одна сторона—дарувальник—здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.

Майнове надання може складатися в передачі тому, кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмови від певного права вимоги та ін. Дарування здійснюється саме з метою проявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відповідало інтересам панівного стану. Тому в класичний період з метою недопущення подріблення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру, дарування, що не торкалося дарування між близькими родичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили своє значення, проте було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося в формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстініана здійснення інсинуації вимагалося лише при дарувані на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дарування одержав позовний захист.

Однією з форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.

Незважаючи на безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умислом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому. кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. В класичний період патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. Зазначений окремий випадок відміни дарування Юстініан поширив на всі випадки дарування. Були також вироблені правові підстави для відміни дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння майна дарувальника істотної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, опісля народжувалася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад майнове надання.

Читайте також:

Зовнішньополітична доктрина СРСР. Радянсько-французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Безіменні контракти	\|	Зобов'язання ніби з договорів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.