Зовнішньополітична доктрина СРСР. Радянсько-французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.

Експансіоністські претензії Італії

Агресивна й загарбницька зовнішня політика була однією з характерних рис фашистського режиму Італії. Одразу після приходу до влади Муссоліні підтримав поета-бунтівника Г. Д'аннунціо, котрий ще у вересні 1919 р. разом з групою добровольців захопив югославський порт Фіуме на Адріатичному узбережжі. Це було зроблено без погодження з урядом Італії, в той час, коли доля міста вирішувалася на міжнародній конференції. Незважаючи на те, що загарбання Фіуме було брутальним зневажанням суспільної думки, Велика Британія і Франція як гаранти Версальської системи відступили: у січні 1924 р. Фіуме було передано Італії.

Ще однією агресивною акцією Італії було захоплення італійськими військами грецького порту Корфу 31 серпня 1923 р. Цій акції передувало вбивство на грецькій території групи італійських офіцерів, що входили до складу делегації танти По з'ясуванню проблеми греко-албанського кордону. Муссоліні надіслав грецькому урядові ультиматум у властивому йому пихатому стилі з вимогою виплати великої суми компенсації, а окупація Корфу стала ілюстрацією зовнішньої політики фашистського режиму. Ліга Націй на вимогу Великої Британії провела процедуру міжнародного ароітражу, й італійці залишили острів Корфу наприкінці вересня того ж року. У другій половині 20-х років поглибились італійські претензії до Албанії. З 1926 р. Албанія фактично стала італійським протекторатом.

В 30-ті роки у плани фашистів входило встановлення контролю Італії над усім Середземномор'ям та експансія на Близькому Сході. Вони хотіли перетворити Середземне море на "внутрішнє озеро" Італії.

Наприкінці 1934 р. Муссоліні розпочав підготовку до загарбання Ефіопії, що мала військово-стратегічне значення для панування в Африці. Використовуючи протиріччя між Францією та Німеччиною, Муссоліні досяг зближення з Францією і підписав у січні 1935 р. угоду, що фактично означала згоду Франції на італійську агресію проти Ефіопи. Загарбання Ефіопії посилювало позиції Італії на шляхах сполучення Великої Британії та Франції із Середнім Сходом та районом Індійського океану.

У 20-ті роки основним партнером СРСР на міжнародній арені була Німеччина. Співробітництво особливо посилилося після підписання 1922 р. Раппальського договору. Обидві держави об'єднувала ізоляція на міжнародній арені: для Німеччини як наслідок принизливого Версальського договору, для СРСР — як факт невизнання західними державами встановленого комуністичного режиму. До Німеччини експортувалися радянське зерно, продовольчі товари (при гострій нестачі в країні!), закуповувалися необхідна техніка, обладнання; радянські військові навчалися в німецьких академіях, німецькі спеціалісти допомагали відновлювати народне господарство, працювали на новобудовах першої п’ятирічки. Після встановлення нацистської диктатури в Німеччині співробітництво двох країн припинилося.

У грудні 1933 р. було оприлюднено основні принципи радянської зовнішньої політики. Вони передбачали: дотримання нейтралітету, невтручання до будь-яких воєнних конфліктів, політику вмиротворення стосовно Німеччини та Японії, конкретні заходи у створенні системи колективної безпеки в Європі під егідою Ліги Націй. 1933 р. СРСР був визнаний США, й між двома країнами встановлено дипломатичні відносини, а у вересні 1934 р. СРСР було прийнято до Ліги Націй. Ці важливі події створювали певні умови для інтеграції Радянського Союзу до міжнародної політики. СРСР підтримав наміри Франції щодо підписання багатостороннього пакту про взаємний ненапад усіх країн Східної Європи, включаючи СРСР і Німеччину. Проте підписати Східний пакт не вдалося. Тоді на порядок денний було висунуто ідею підписання окремих договорів про ненапад, що мали на меті те ж саме — зміцнення безпеки у Європі. Радянський Союз уклав такі договори з Францією та Чехословаччиною. Договір з Францією було підписано 2 травня, а з Чехословаччиною 16 травня 1935 р. Ці договори передбачали консультації та подання термінової допомоги кожній з країн, що домовляються, у разі нападу на одну з них третьої європейської держави. З ініціативи чехословацької сторони було зроблено застереження, що зобов'язання про взаємну допомогу діятимуть лише в тому випадку, якщо жертві нападу подасть допомогу Франція. Іншими словами, президент Чехословацької республіки Бенеш ставив виконання договору у залежність від поведінки Парижа. До того ж французький уряд відмовився підписати військову конвенцію, і таким чином радянсько-французький договір втратив конкретний зміст. Фактично кожна із сторін намагалася використати його у своїх інтересах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору	\|	Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.