• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Господарських зобов’язань

Загальна характеристика

Тези лекції № 10

План

1. Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов’язань.

2. Поняття, ознаки та функції господарського договору.

3. Класифікація господарських договорів.

4. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

5. Забезпечення належного виконання господарського договору.

6. Договір поставки.

7. Договір підряду на капітальне будівництво.

8. Договір оренди.

9. Лізинг у сфері господарювання.

10. Договір перевезення вантажів.

1. Поняття, види та підстави виникнення

господарських зобов'язань

Господарське зобов’язання (ч. 1 ст. 173 ГК України) – зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, у силу якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Види господарських зобов’язань:

1. Майново-господарські (ст. 175 ГК) – цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Цей вид зобов’язань регулюється Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

2. Організаційно-господарські (ст. 176 ГК) – це зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

3. Внутрішньогосподарські (ст. 3 ГК) – це зобов’язання, що виникають між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

4. Соціально-комунальні (ст. 177 ГК) – зобов’язання суб’єктів господарювання за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організо­вувати їх професійну підготовку. Суб’єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезна­ходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем.

5. Публічні (ст. 178 ГК) – зобов’язання суб’єкта господарювання відповідно до законів та своїх установчих документів здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товарів за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншим.

Підстави виникнення господарських зобов’язань (це юридичні факти дії та події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання) (ст. 174 ГК України):

- закон або інший нормативно-правовий акт, що реґулює господарську діяльність;

- акт управління господарською діяльністю;

- господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать;

- заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

- створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Цей перелік підстав не є вичерпним. Іноді на практиці виникнення зобов’язань пов’язують з необхідністю існування юридичного складу, тобто сукупністю двох або декількох юридичних фактів, наявність яких потрібна для того, щоб настали юридичні наслідки.

2. Поняття, ознаки

та функції господарського договору

Господарський договір (ГД) – засноване на угоді сторін і зафіксоване в установленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та суб’єктами – юридичними особами, що не господарюють, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарювання.

Ознаки договору:

1. Особливий суб’єктний склад – однією зі сторін господарського договору є суб’єкт господарювання.

2. Спрямованість на забезпечення господарської діяльності – матеріально-технічне забезпечення, реалізацію продукції (робіт, послуг), спільну діяльність, інвестування.

3. Тісний зв’язок із плановим процесом – відображає систематичну господарську діяльність, пов’язану з плануванням.

4. Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата) та організаційних елементів.

5. Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів і загальногосподарських інтересів.

6. Можливість відступу від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, угоди, які укладаються в межах рамочних контрактів).

Функції господарського договору:

- реґулятивна функція – за допомогою господарського договору здійснюється реґулювання відносин між сторонами;

- координаційна функція – сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом досягнення компромісу між учасниками господарських відносин;

- контрольно-інформаційна функція – за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання;

- охоронна функція – захист прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов’язань;

- планування – як господарських зв’язків, так і поточної діяльності суб’єктів господарювання;

- "опосередкування" відносин між суб’єктами господарювання. Саме господарські договори є підставою виникнення зобов’язань між учасниками господарських відносин, які забезпечують можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання взаємовигідних для сторін результатів. Узгодити економічні інтереси сторін у договірних відносинах із загальногосподарськими інтересами – це обов’язок сторін договору вжити всіх заходів, необхідних для виконання договірних зобов’язань, з урахуванням інтересів кожної сторони.

3. Класифікація господарських договорів

I. За ознакою виникнення договірних зобов’язань:

1) плановані договори – укладаються на підставі прийнятого державного замовлення;

2) реґульовані договори – укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

II. За ознакою взаємного положення сторін у договірних відносинах:

1) вертикальні – укладаються між нерівноправними суб’­єктами;

2) горизонтальні – укладаються між рівноправними суб’єктами.

III. За терміном дії:

1) довгострокові договори – укладаються на термін понад 5 років (договір оренди цілісного майнового комплексу);

2) середньострокові договори – терміном дії від 1 до 5 років (договори підряду на капітальне будівництво);

3) короткострокові договори – терміном дії до одного року;

4) разові договори – укладаються на одну господарську операцію.

IV. За економічним змістом:

1) договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

2) договори на передачу майна в користування (оренда, лізинг);

3) підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-пошукових, дослідно-конст­рук­торських робіт);

4) транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, експлуатації залізничної під’їзної колії та ін.);

5) договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, кредитування, факторинг та ін.);

6) договори на надання інших послуг (щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.);

7) договори про спільну діяльність – договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність;

8) засновницькі договори.

V. За тривалістю використовування у сфері господарювання:

1) традиційні договори – застосовуються впродовж багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);

2) новітні договори – з’явилися недавно (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори).

VI. За ступенем складнощів розрізняють:

1) прості договори – містять ознаки договору одного виду (купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму);

2) комплексні (складні) договори – передбачають наявність ознак декількох вищезазначених договорів (договір факторингу, договір лізингу).

VII. Залежно від ролі у встановленні господарських зв’яз­ків розрізняють:

1) генеральні договори – визначають основних учасників договірних відносин і параметри їх наступних договірних зв’яз­ків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії);

2) субдоговори – укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду).

VIII. За ознакою можливості або неможливості коректування договірних умов:

1) некоректовані договори – одна або дві сторони договірних відносин позбавлені можливості коректувати заздалегідь визначені умови договору;

2) коректовані договори – умови договору шляхом вільного волевиявлення, мають рекомендаційний характер.

ІХ. У разі використовування при встановленні господарського зв’язку попередніх переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:

1) попередні договори, у яких фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому основний договір певних параметрів, зобов’язання сторін щодо проведення підготовчих дій (страхування ризиків, підготування документації, отримання ліцензій), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;

2) основний договір укладається на умовах і в строк, визначений попереднім договором.

X. Залежно від домінування в господарському договорі майнових або організаційних елементів:

1) майнові договори: до них належать договори, у яких домінують майнові елементи (міни/бартеру, підряду, банківського обслуговування, значна частина транспортних договорів);

2) організаційні договори (ст. 186 ЦК), спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності учасників господарських відносин (засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільні інвестиції).

Види господарських договорів, укладення яких віднесено до повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування:

1. Державні контракти, державними замовниками у яких можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені Законом України "Про Державний бюджет України", а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України.

2. Договори приватизації державного та комунального майна, продавцем якого є державні органи приватизації.

3. Договори оренди державного та комунального майна, орендодавцями якого є Фонд державного майна України, його реґіональні відділення й представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.

4. Концесійні договори, концесієдавцями у яких є орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповноважений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору.

4. Порядок укладання, зміни та розірвання

господарських договорів

При укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі нижчевикладеного (п. 4 ст. 179 ГК України):

- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на власний розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

- примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладанні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст господарських договорів:

Види умов договору:

1. За критерієм обов’язковості:

1) обов’язкові – повинні включатися в договір згідно з вимогами закону;

2) необов’язкові – включаються за узгодженням сторін.

2. За ознакою впливу на юридичну силу договору:

1) істотні умови – обов’язково повинні бути в договорі (предмет, ціни й строк):

предмет договору: назва (номенклатура, асортимент) і кількість продукції, якість (державний сертифікат, норми та правила, технічні умови);

ціни: а) вільні (ст. 189 ГК України) – установлюються за згодою сторін; б) державні ціни (фіксовані – встановлені у твердій сумі; і реґульовані – встановлюють граничний рівень цін); в) комунальні ціни – фіксовані та реґульовані.

строк – це час, протягом якого діють господарські зобов’­язання. Крім строку дії договори розрізняють проміжні строки: виконання етапів робіт, поставки продукції;

2) звичні умови – характерні для певного його виду, але відсутність яких не впливає на його юридичну силу (умови договору з асортименту, номенклатуру).

3) випадкові – відображають специфіку відносин між сторонами й не впливають на юридичну силу договору (умови про харчування і мешкання працівників).

Модель господарського договору:

1. Предмет договору, його кількісні і якісні характеристики.

2. Строки дії договору й строки виконання.

3. Суми договорів і ціна одиниці виміру.

4. Порядок виконання і порядок прийому-передачі виконання.

5. Порядок і форми платежу.

6. Відповідальність за недотримання строків договірних зобов’язань.

7. Обставини, які виключають відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань (форс-мажор).

8. Способи забезпечення належного виконання договірних зобов’язань (застава, ґарантія).

9. Порядок розгляду спорів.

Господарські договори складаються переважно в письмовій формі, що зумовлене необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, а також захистом інтересів сторін договору.

Модифікація письмової форми:

1) повна письмова форма – єдиний документ, до якого додаються документи: підписаний сторонами текст договору зі всіма доповненнями, протокол розбіжностей (якщо він складався), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувались і між сторонами було досягнуто компроміс щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);

2) скорочена письмова форма – комплект листів, телеграм, факсограм, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв’язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін установити договірний зв’язок і визначено всі істотні умови договору; використання такої форми забороняється в разі укладання організаційно-господарських договорів.

3) типова форма – сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого КМУ, але мають право конкретизувати його умови;

4) стандартний договір – бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими нормативними актами;

5) нотаріальна форма – застосовується в передбачених законом випадках (у разі продажу в процесі приватизації) або за домовленістю сторін.

Типовий договір– форма державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, що застосовується для спрощення процесу укладання конкретних господарських договорів і визначення бажаної, з точки зору держави, моделі договірного зобов’язання.

Типовий договір затверджується:

1.Кабінетом Міністрів України (Типовий концесійний договір, затверджений постановою КМУ від 12.04.2000 р., Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затверджений постановою КМУ від 05.07.1999 р. та інші).

2. Державними органамиу межах своєї компетенції (Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затверджений наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 р., Типовий депозитарний договір, Типовий договір про відкриття рахунка в цінних паперах, Типовий договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України від 14.07.1998 р., та інші).

Господарські договори складаються у формі єдиного документа, підписуються сторонами та скріпляються печаткою (ст. 181 ГК України).

Проект договору може бути запропонований будь-якою стороною і надається іншій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з умовами договору повертає один примірник іншій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму у 20-денний термін після отримання договору.

За наявності розбіжностей з окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей і у 20-денний термін надсилає іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом 20 днів розглянути його, у цей же термін запровадити заходи для врегулювання розбіжностей і включити в договір всі пропозиції, а ті розбіжності, які залишилися невреґульованими, передати до суду.

У випадку, якщо сторони не досягли угоди щодо всіх істотних умов договору, такий договір вважається неукладеним.

Зміни та розірвання договору в односторонньому порядку не допускаються.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або ро­зірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це іншій стороні.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну або розірвання договору, у 20-денний термін після отримання пропозицій повідомляє іншу сторону про результати її розгляду.

Якщо сторони не досягли згоди про зміни договору або якщо відповідь не отримано в строк, заінтересована сторона має право передати спір до суду.

Господарське зобов’язання припиняється:

1. Виконанням, проведеним належним чином (ч. 1 і 2 ст. 203 ГК України).

2. Зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання (чч. 3 - ­5 ст. 203 ГК України).

3. У разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі (договори приєднання).

4. За згодою сторін (ч. 1 ст. 204 ГК України).

5. Через неможливість виконання (ст. 205 ГК України).

6. У разі його розірвання (ст. 206 ГК України).

7. У разі визнання його недійсним за рішенням суду (ст. 207 ГК України).

8. В інших випадках, передбачених ГК України або іншими законами.

До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуван­ням особливостей, передбачених ГК України.

Правові наслідки зміни та розірвання договору (ст. 653 ЦК України):

1. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання і т. ін.

2. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.

3. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюються або припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набуття рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

4. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

5. Якщо договір змінено або розірвано через істотні порушення договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, заподіяних зміною або розірванням договору.

5. Забезпечення належного виконання

господарського договору

Виконання господарського зобов’язання боржником полягає в здійсненні ним тих дій, які повинні бути здійснені відповідно до змісту зобов’язання. Виконання умов господарського договору здійснюється відповідно до принципів.

Принципи виконання господарського зобов’язання – це встановлені законом основні положення, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов’язання:

1. Принцип належного виконання встановлює, що зобов’язання повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов зобов’язання (договору), вимог закону, акта планування, а за відсутності цих умов і вимог – відповідно до вимог, що в певних умовах зазвичай ставляться.

Дія цього принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов’язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої його було встановлено.

2. Принцип реального виконання означає неприпустимість заміни того, що зобов’язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов’язання виконувалися в натурі – передавалося майно, виконувалися роботи, надавалися послуги тощо, стосовно яких суб’єкти ввійшли в правовідносини. Зобов’язання вважається виконаним належним чином, коли виконано нижчезазначені вимоги до:

- суб’єктів зобов’язання;

- предмета виконання;

- строків виконання;

- місця виконання;

- способу виконання.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 193 ГК України).

Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, ураховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.

Застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або уповноважена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором або не випливає зі змісту зобов’язання.

Зобов’язана сторона має право:

• виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом чи договором або не випливає зі змісту зобов’язання;

• відмовитися від виконання зобов’язання в разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка від виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини.

Платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються (ст. 198 ГК України):

1. У безготівковій формічерез установи банків, що реґулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р.

2. Готівкою через установи банків, що реґулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим Постановою Правління НБУ від 19.02.2001 р.

Грошові зобов’язання учасників господарських відносин мають бути вираженими й підлягати оплаті у гривнях.

Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р., Декрету КМУ України "Про систему валютного реґулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р., Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженої постановою Правління НБУ від 12.12.2002 р., Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджених постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р.

Способи забезпечення виконання договірних зобов’язань такі:

1. Цивільно-правові:

1)неустойка (штраф, пеня) (ст. 549 ЦК України). Це грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредитору в разі порушення боржником зобов’язання;

2)порука (ст. 553 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку, а також відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником;

3) ґарантія (ст. 560 ЦК України). За ґарантією банк або інша фінансова установа, страхова організація ґарантує кредитору виконання боржником свого обов’язку;

4) застава (ст. 572 ЦК України). У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника;

5) притримання (ст. 594 ЦК України). Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання;

6) завдаток (ст. 570 ЦК України). Це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

2. Господарсько-правові:

1) правова (у тому числі договірна і претензійно-позовна) робота, від організації якої залежить якість укладеного господарського договору;

2) позитивне стимулювання, тобто надання стороні, яка належним способом виконала зобов’язання, певних пільг або додаткових матеріальних благ (наприклад, залишення у виконавця устаткування, що було передано йому замовником для виконання обумовлених договором робіт);

3) неґативне стимулювання, тобто заходи відповідальності, які застосовуються до порушника договірних зобов’язань (відшкодування збитків, сплата неустойки).

6. Договір поставки

Договір поставки (ДП) –це такий договір, за яким постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 265 ГК).

Договори поставки мають особливу нормативну реґламентацію. Це Господарський і Цивільний кодекси України, Закони України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22.12.1995 р., "Про державний матеріальний резерв" від 24.01.1997 р., "Про державне оборонне замовлення" від 03.03.1999 р., "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22.02.2000 р., Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання, які затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 р. № 888 та інші.

Договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу. У Господарському кодексі й Цивільному кодексі існують однакові поняття цього виду договору, між тим є відмінності за такими ознаками:

Ознаки договору поставки:

1) суб’єкти: постачальником і покупцем є суб’єкти господарської діяльності (СГД);

2) цільова спрямованість договору є господарською, не пов’язаною з особистим, сімейним, домашнім використовуванням; мета – забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин;

3) об’єкт – продукція виробничого призначення, товари для продажу на ринку;

4) моменти укладення та виконання договору не збігаються в часі.

Вимоги до договору поставки:

1) предмет договору – кількість, асортимент, сорти, групи, підгрупи, марки, типи, розміри продукції;

2) строк і порядок поставки. Строк ДП (звичайний – 1 рік; більше року – довгостроковий) визначається сторонами. Якщо в договорі строк його дії не обумовлено, він вважається укладеним на 1 рік. Строк поставки для продукції виробничо-техніч­ного призначення визначається на квартал, для товарів народного споживання – на місяць. Графік поставки – місяць, декада, доба та інше;

3) якість товарів повинна відповідати стандартам, технічним умовам. При цьому номери й індекси стандартів, технічних умов указують у договорі (копія вказаних стандартів за бажанням покупця);

4) вимоги щодо комплектності товарів визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов. Проте в договорі може бути передбачено поставку додаткових до комплекту виробів;

5) порядок виконання. Під час виконання договірних зобов’язань постачальник повинен дотримуватися таких правил:

а) у кожне тарне місце покласти документацію згідно з договором, стандартами, технічними умовами;

б) чітко оформити розрахункові документи;

в) дотримуватися чинних транспортних правил передачі вантажу транспортній організації;

г) контролювати осіб, котрі здійснюють облік продукції та документально її оформляють;

6) порядок прийняття поставленої продукції. Покупець зобов’язаний здійснити прийняття продукції від транспортного органу, перевірити збереження вантажу: наявність пломб на транспортних засобах; їх непошкодженість, відбитки на пломбах, стан вагонів або контейнерів, цілісність тари; назву вантажу й відповідність маркування транспортним документам. У разі порушення яких-небудь обставин повинен бути складений комерційний акт. Прийняття продукції здійснює уповноважена керівником особа, яка несе відповідальність за дотримання правил прийняття продукції. Якщо при прийнятті товару виявлено недостачу, одержувач повинен зупинити прийняття, застосувати заходи щодо збереження продукції та скласти акт, який підписується особами, які здійснюють прий­няття вантажу. Після цього викликати представника постачальника для складання двостороннього акта, який підписує керівник підприємства-одержувача. Претензії у зв’язку з недостачею повинні бути надіслані постачальнику не пізніше 10 днів після складання акта;

7) відповідальність за неналежне виконання договору поставки.

Відповідальність за невиконання договору поставки може мати форми:

1) відшкодування збитків – у повному розмірі. Проте розмір збитків може бути визначений сторонами наперед у твердій сумі або за відсотковою ставкою залежно від обсягу виконання зобов’язань або строків виконання;

2) штрафні санкції: за державними контрактами щодо порушення умов якості товарів – 20% вартості неякісних товарів; сплата пені за порушення строків виконання зобов’язань – 0,1% вартості товарів, за якими допущено прострочення виконання, а за прострочення більше 30 днів – штраф у розмірі 7% вказаної вартості;

3) оперативно-господарські санкції: відмова покупця від прийняття й оплати поставлених товарів у разі поставки неякісних товарів; достроковий розрив договору поставки.

7. Договір підряду

на капітальне будівництво

Капітальне будівництво – це діяльність держави, юридичних і фізичних осіб, спрямована на створення нових та модернізацію наявних основних фондів виробничого й невиробничого призначення.

Поняття "капітальне будівництво" охоплює не лише нове будівництво – будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках, а й розширення – здійснення за новим проектом будівництва наступних черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплексів, реконструк­цію – перебудову існуючих цехів та інших об’єктів підприєм­ства, технічне переозброєння – здійснення комплексу заходів щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробництва, а також реставрацію та капітальний ремонт будівель і споруд (ст. 23 Закону України від 20.04.2000 р. "Про планування і забудову територій").

До основних нормативних актів, які реґулюють відносини у сфері капітального будівництва, належать: Господарський та Цивільний кодекси України, Закони України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р., "Про архітектурну діяльність" від 20.05.1999 р., "Про основи містобудування" від 16.11.1992 р., "Про благоустрій населених пунктів" від 06.09.2005 р. та інші.

Для здійснення робіт, пов’язаних із капітальним будівництвом, можуть укладатися такі договори підряду: на капітальне будівництво (у тому числі субпідряду); на виконання про­ектних і досліджувальних робіт та ін. (ст. 317 ГК України).

Підрядний договір на капітальне будівництво (ДПКБ) – господарський договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов’язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк, визначений договором об’єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов’язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об’єкти й оплатити їх (ст. 318 ГК).

Договір підряду на капітальне будівництво має низку особливостей, а саме: роботи за цим договором ведуться безпосередньо за місцезнаходженням об’єкта; специфічний предмет договору та його суб’єктний склад (сторони договору – учасники інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва); широке застосування системи генерального підряду; наявність проектно-кошторисної документації; режим контролю якості робіт і порядок прийняття об’єкта до експлуатації.

Предметом договору підряду на капітальне будівництво, згідно з найпоширенішою в літературі точкою зору, є кінцевий результат діяльності підрядника – це нове будівництво, реновація основних фондів, консервація об’єкта, виконання проектно-кошторисної документації.

Сторони ДПКБ: замовник, підрядник, ґаранти або поручителі, проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові організації.

Замовник має право: здійснювати контроль і технічний нагляд за об’єктом, витратами та якістю виконаних робіт згідно з проектом і кошторисом, при цьому не втручаючись у господарську діяльність підрядника; вимагати розірвання договору і відшкодування збитків, якщо підрядчик затягує будівництво.

Підрядник має право: не братися до роботи, а почату роботу зупинити в разі порушення замовником своїх зобов’язань за договором, у результаті якого початок або продов­ження робіт підрядчиком неможливе або значно ускладнюється з низки суб’єктивних або об’єктивних причин.

Обов’язки замовника:

1) передати підряднику будівельні матеріали й затвердити проектно-кошторисну документацію (інвестиційний проект);

2) забезпечити безперервність будівництва;

3) прийняти закінчений об’єкт до експлуатації;

4) провести розрахунок за виконану роботу.

Обов’язки підрядника:

1) виконати будівельні та пов’язані з ними роботи згідно з нормами й правилами;

2) забезпечити своєчасне виконання робіт і передачу їх замовнику;

3) усунути за власний рахунок недоліки у виконанні робіт, у наданні неякісних матеріалів, допущені з вини підрядника або субпідрядника.

Зміст договору підряду на капітальне будівництво:

• найменування сторін;

• місце й дата укладення договору;

• предмет договору (найменування об’єкта, обсяги та види робіт, передбачених проектом);

• строки початку й завершення будівництва, виконання робіт;

• права та обов’язки сторін;

• вартість і порядок фінансування будівництва об’єкта (робіт);

• порядок матеріально-технічного, проектного й іншого забезпечення будівництва;

• режим контролю якості робіт і матеріалів замовником;

• порядок прийняття об’єкта (робіт);

• порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти й ґарантійні строки;

• страхування ризиків, фінансові ґарантії;

• відповідальність сторін (відшкодування збитків);

• уреґулювання спорів, підстави й умови зміни та розірвання договору.

Розрахунки за договором підряду на капітальне будівництво.Вартість робіт за договором підряду може визначатися складанням приблизного або твердого кошторису.

Підрядник зобов’язаний попередити замовника про дорожчання послуг або матеріалів. Якщо підрядник не попередив замовника про перевищення кошторису, він зобов’язаний виконати роботу, не вимагаючи відшкодування понесених додаткових витрат.

Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник – зменшення. У разі істотного зростання вартості матеріалів і устаткування, послуг підрядник має право вимагати збільшення встановленої вартості робіт, а в разі відмови замовника – розірвання договору.

Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо це передбачено договором.

За необхідності консервації будівництва через незалежні від сторін обставини замовник зобов’язаний сплатити підрядникові пов’язані з консервацією витрати.

Відповідальність за порушення договору підряду на капітальне будівництво.Відповідальність за порушення підрядних відносин у капітальному будівництві визначають такі нормативні акти, як Закон України "Про архітектурну діяльність" (у ст. 32 якого мовиться, що порушення законодавства про архітектурну діяльність тягне дисциплінарну, адмініс­тративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законами України); ЦК і ГК України; Правила про договори підряду на капітальне будівництво та ін.

Стосовно суб’єктів господарських відносин у галузі капітального будівництва в разі вчинення ними певних правопорушень ст. 322 ГК України передбачає відповідальність у виг­ляді відшкодування збитків і штрафних санкцій.

Велике значення має позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво (ч. 3 ст. 322 ГК України), яка визначається з дня прийняття роботи замовником і становить:

один рік – щодо недоліків некапітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, – два роки;

три роки – щодо недоліків капітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, – десять років;

тридцять років – щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій.

8. Договір оренди

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за плату на певний строк у користування для здійснення господарської діяльності (ст. 283 ГК України).

Взаємостосунки суб’єктів за договором оренди реґулюють Господарський та Цивільний кодекси України, Законом України "Про оренду майна державних підприємств і організацій" (зараз – Закон України "Про оренду державного і комунального майна" від 14.03.1995 р.).

Об’єктами оренди за цим законом є:

- цілісні майнові комплекси державних чи комунальних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);

- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.

Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тих державних і казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, яку за законодавством можуть здійснювати тільки державні підприємства.

Орендодавцями в цьому договорі виступають:

• Фонд державного майна України, його реґіональні відділення та представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;

• органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;

• підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного та нерухомого майна площею до 200 м², а з дозволу орендодавців, зазначених вище, – також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перевищує площу 200 м².

Орендарями згідно із законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Істотними умовами цього договору є об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням його індексації), строк, на який укладено договір, орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст. 284 ГК України). За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Доцільність надання орендареві права укладати договір оренди з наступним викупом полягає в тому, що за такої умови він буде заінтересований у як найкращому виконанні свого обов’язку за договором – добросовісно використовувати та зберігати орендоване майно, запобігати його пошкодженню, псуванню тощо з огляду на те, що в перспективі це майно стане його власністю.

У наступних положеннях закону про оренду йдеться про передачу об’єкта оренди орендодавцем орендареві, яка здійснюється в строки й на умовах, визначених у договорі. При цьому орендоване майно включається до балансу підприємства-орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим.

У цьому законі реґламентується максимальний розмір орендної плати й порядок її внесення орендарем. Орендна плата – це фіксований платіж, який орендар платить орендодавцеві незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Орендна плата не повинна перевищувати п’яти відсотків від вартості орендованого майна. Орендна плата зараховується на спеціальні рахунки й використовується для фінансування капітальних вкладень (ст. 19).

Орендна плата встановлюється в грошовій формі. За згодою сторін вона може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі. Строк внесення орендної плати визначається в договорі.

Орендар має право передати окремі об’єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів забороняється.

Строк договору оренди визначається за узгодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміни умов договору оренди впродовж одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах, які було передбачено договором.

Основні права та обов’язки орендаря.Орендар має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди. Він може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим приз­наченням.

Орендар зобов’язаний берегти орендоване майно, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, і своєчасно та в повному обсязі вносити орендну плату.

Прикінцеві умови будь-якого договору – це умови про його припинення. У Господарському кодексі (ст. 291) визначено, що договір оренди припиняється в разі закінчення його строку, викупу (приватизації) об’єкта оренди орендарем, ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря та загибелі (знищення) об’єкта оренди. З цих положень випливає, що в усіх випадках, крім викупу (приватизації) та загибелі майна, орендар після припинення договору повинен повернути його орендодавцеві.

Договір оренди може бути розірвано:

а) за згодою сторін;

б) на вимогу однієї зі сторін;

в) у разі використання майна всупереч договору або призначенню майна;

г) якщо без дозволу орендодавця майно передається іншій особі;

д) якщо орендар створює загрозу пошкодження майна.

Орендар має право достроково розірвати договір, якщо орендодавець:

а) передав у користування майно, якість якого не відповідає умовам договору або призначенню;

б) не виконує своїх зобов’язань щодо проведення капітального ремонту майна.

9. Лізинг у сфері господарювання

Багато спільного з орендою має лізинг. Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів (ст. 292 ГК України).

Лізинг, давно відомий і широко використовуваний за кордоном, в Україні набув визнання порівняно недавно. Закон України "Про лізинг" було прийнято 16 грудня 1997 року, але лізингова діяльність у вітчизняній економіці почала розвиватися ще до його прийняття. Це пояснюється закладеними в ній можливостями стати значним імпульсом до технічного переоснащення виробництва. Нині чинним є Закон України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 р. Нову назву та нову редакцію внесено Законом від 11.12.2003 р. "Про внесення змін до Закону України “Про лізинг”".

Крім фінансового лізингу, виділяють лізинг оперативний, які визначаються таким чином:

фінансовий лізинг – лізингова угода, у результаті складання якої лізингоотримувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, протягом якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу. Після закінчення строку угоди об’єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або він купує його за залишковою вартістю;

оперативний лізинг – це лізингова угода, якою передбачається, що лізингоодержувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, протягом якого амортизується 90% вартості об’єкта лізингу. Після завершення строку угоди об’єкт лізингу повертається лізингодавцеві.

За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Предметом цього договору може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг").

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, установленому цим законом.

Таким чином, договір лізингу має спільні риси з договором оренди, особливо тоді, коли його укладають як двосторонню угоду між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Різниця полягає в тому, що лізингодавець передає в оренду майно, яке він для цієї мети й закуповує.

Суб’єктами лізингу (ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг") можуть бути:

- лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержу­вачеві;

- лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка от­римує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

- продавець (постачальник) – фізична або юридична осо­ба, у якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде пе­редана як предмет лізингу лізингоодержувачеві;

- інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами бага­тостороннього договору лізингу.

Формула визначення лізингових платежів (ЛП): ЛП = А+ПКр+ЛМ+СТ+ІВ, де А – сума амортизації, яка нараховується на об’єкт лізингу протягом строку дії лізингової угоди; ПКр – плата за відсоток за кредитом для придбання об’єкта лізингу; ЛМ – лізингова маржа; СТ – страхове відшкодування лізингодавцеві застрахованого ним майна; ІВ – інші витрати лізингодавця за договором (витрати на обслуговування об’єктів лізингу, на консультації, навчання працівників, відрядження).

Права лізингодавця:

1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

3) відмовитися від договору лізингу у випадках, передбаче­них договором лізингу або законом;

4) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в передбачених законом та договором випадках;

5) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгова­ність у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

6) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

7) вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов’язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов’язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Обов’язки лізингодавця:

1) у передбачені договором строки надати лізингоодер­жувачеві предмет лізингу в стані, що відповідає його призна­ченню та умовам договору;

2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особ­ливі властивості та вади предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

3) відповідно до умов договору своєчасно й у повному об­сязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу;

4) відшкодовувати лізингоодержувачеві витрати на поліп­шення предмета лізингу, на його утримання або усунення вад у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування пред­метом лізингу.

Права лізингоодержувача:

1. Лізингоодержувач має право:

1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити спе­цифікацію предмета лізингу й доручити вибір лізингодавцеві;

2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не від­повідає його призначенню та/або умовам договору, специфі­каціям;

3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього в передбачених законом і договором лізингу випадках;

4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завда­них невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Обов’язки лізингоодержувача:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відпо­відно до його призначення та умов договору;

2) відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;

4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу й забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його ви­користання та утримання;

5) письмово повідомляти лізингодавця, а в ґарантійний строк – і продавця предмета про всі випадки виявлення не­справностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у ро­боті;

6) письмово повідомляти про порушення строків прове­дення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть неґативно позначитися на стані предмета лізингу, – негайно, але в будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі достро­кового розірвання договору лізингу та в інших випадках достро­кового повернення предмета лізингу повернути предмет лізин­гу в стані, у якому його було прийнято у володіння, з урахуван­ням нормального зносу, або в стані, обумовленому договором.

Можливість відмови від договору лізингу в односторонньому порядку:

1. Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови що договором лізингу не передбачено іншого строку.

2. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізинго­одержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізин­говий платіж частково або в повному обсязі та простро­чення сплати становить більше 30 днів.

Ґарантії майнових прав сторін договору щодо предмета лізингу:

1. У разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов’язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового влас­ника предмета лізингу.

2. Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачено інше.

3. Предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв’язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

10. Договір перевезення вантажів

Перевезення вантажів здійснюють транспортом, поняття "транспорт" знайшло закріплення в Законі України від 10.11.1994 р. "Про транспорт". Згідно зі ст. 1 цього закону тран­спорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва.

Відповідно до ст. 306 Господарського кодексу України перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов’я­зана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.

Особливості правового статусу вантажного перевізника залежать від виду транспорту. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний, автомобільний, морський транспорт, авіаційний внутрішній флот, трубопровідний, космічний та інші види транспорту. Допоміжним видом діяльності, що пов’язаний з перевезенням вантажів, є транспортна експедиція.

Правовий статус перевізника автомобільним вантажним транспортом визначено Законом України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 р. Згідно зі ст. 59 цього закону вантажним перевізникомє суб’єкт господарської діяльності (юридична чи фізична особа), який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги за договором про перевезення вантажів автомобільним транспортом загального користування, що використовується ним на законних підставах. Вантажні перевізники на внутрішніх перевезеннях здійснюють також комплекс допоміжних операцій.

Правила внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.

Автомобільні транспортні засоби, що використовуються для надання послуг з перевезення вантажів, повинні мати ліцензійну картку.

Правовий статус перевізника залізничним вантажним транспортом визначено Законом України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р., Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 р., Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом, затвердженими наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства транспорту України від 08.06.2001 р.

Вантажним перевізником залізничним транспортом є залізниця. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про залізничний транспорт" залізниця є статутним територіально-галузевим об’єднанням, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, за централізованого управління, здійснює перевезення пасажирів і вантажів у певному реґіоні транспортної мережі. На сьогодні встановлено шість реґіонів транспортної мережі, у яких здійснюють свою діяльність Південна, Південно-Західна, Львівська, Донецька, Одеська, Придніпровська залізниці.

Особливості правового статусу перевізника морським вантажним транспортом визначено Кодексом торговельного мореплавства України. Морським і водним перевізником є судновласник. Судновласником відповідно до ст. 20 Кодексу торговельного мореплавства є юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, чи є вона власником судна, чи використовує його на інших законних підставах.

Правовий статус перевізника авіаційним вантажним транспортом – повітряного перевізника визначається Повітряним кодексом України. Згідно зі ст. 59 Повітряного кодексу України повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.

Особливості правового статусу перевізника трубопровідним транспортом визначаються Законом України "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.1996 р. та іншими нормативними актами України.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 307 ГК України).

Договір перевезення вантажу складається в письмовій формі.

Суб’єктами відносин перевезення вантажівє перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.

Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення.

Вантажовідправник, зобов’язаний підготувати вантаж до перевезення, має право його застрахувати.

Про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправлення належним чином оформлений документ.

Вантажовідправник має право розпорядитися вантажем у разі неприйняття його одержувачем або неможливості видачі вантажу одержувачеві.

Порядок отримання вантажу в пункті призначення.Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Одержувач зобов’язаний прийняти вантаж. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що в результаті зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первинним призначенням.

Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його видачі одержувачеві в пункті призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж у встановлений термін або відмовився прийняти його, перевізник має право залишити вантаж у себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідомивши його про це.

Вантаж, не одержаний упродовж місяця після повідомлен­ня перевізником одержувача, вважається незатребуваним і реалізується.

Договір транспортного експедирування.За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу (ст. 316 ГК України).

Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов’язань, пов’язаних із перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг: перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження і вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо.

Відповідальність перевізника.Перевізник несе відпові­дальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.

У транспортних кодексах чи статутах можуть бути перед­бачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника.

За шкоду, запо

Читайте також:

1. Види господарських зобов'язань
2. Види господарських товариств
3. Види зобов’язань
4. Види зобов’язань з відшкодування шкоди, що виникають незалежно від вини заподіювача шкоди
5. Види способів забезпечення зобов’язань. Види способів забезпечення зобов’язань, що не передбачені Цивільним кодексом України
6. Визнання господарських договорів недійсними і неукладеними
7. Визнання, оцінка та класифікація зобов’язань
8. Визначення сум податкових (грошових) зобов’язань та оскарження рішень податкових органів
9. Виконання господарських договорів
10. Виконання господарських договорів
11. Виконання господарських договорів
12. Виконання господарських договорів. Способи забезпечення

Переглядів: 1822