Становлення економічної думки Стародавнього Сходу

Питання економічного устрою, економічної діяльності почали хвилювати людство з давніх давен. Й хоча економічна наука як самостійна галузь знань є продуктом нового часу, виникає з розвитком капіталізму, елементи економічних знань з’являються в часи перших цивілізацій. Перші свідоцтва про економічну думку співпадають з появою перших держав, які виникають на Стародавньому Сході. Історичні умови визначили особливості економічної думки Сходу. Вона зароджується і формується разом з зародженням і розвитком держав. Тому в великій мірі являє собою сукупність поглядів на устрій держави, виконання нею економічних функцій. Головна мета – дати поради по розумному керівництву державою, яке б забезпечило внутрішній мир та зміцнення держави.

Економічна думка Стародавнього Сходу не була систематичною, а елементи її знаходять в документах держави, законах, юридичних актах. Вона відображає уявлення про всі проблеми, які хвилювали тодішнє суспільство: уявлення про власність; проблеми обліку та раціонального використання майна; товарно-грошові відносини; соціальну структуру суспільства та рабство; функції держави й т.п. Тодішнє суспільство переживало процеси майнового розшарування внаслідок спекуляції землями, розвиток грошового обігу супроводжувався зростанням лихварства та поширенням боргового рабства. Все це викликало соціальні заворушення, повстання. Тому для економічної думки стародавніх часів характерне засудження лихварства, устремління до збагачення, які породжують нестабільність в державі. Для неї притаманне бажання зберегти панування натурального господарства та засудити з моральних, етичних позицій товарне.

Найдавнішою пам’яткою економічної думки є Староєгипетські „Повчання геракопольського царя своєму синові”(ХХІІ ст. до н. е.). в ньому викладено правила мудрого державного керування та господарювання. Інша пам’ятка Стародавнього Єгипту „Речення Іпусера”(ХVIII ст. до н. е.). в ній дається критична оцінка боргового рабства й лихварства. Проте найбільш відомим і видатним пам’ятником економічної думки Стародавнього Сходу є „Кодекс законів царя Хаммурапі”.Він являє собою збірник законів, прийнятих в ХVIII ст. до н. е. царем Вавілону Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н. е.). Прийняття цих законів було обумовлене послабленням позицій держави та армії в умовах швидкого розвитку товарно-грошових відносин. Закони були спрямовані поперед усього на зміцнення держави та попередження невдоволеності народу. Закони передбачали заходи, спрямовані на зменшення тягаря кабали і боргового рабства. В них передбачалась жорстка регламентація господарських процесів. Обмежувалось лихварство. Межа грошової суми не повинна була перевищувати 20%, а натуральної – 35% від первинної позики. Боргове рабство обмежувалось трьома роками, після чого борг скасовувався, а раб звільнявся. Закон надавав можливість не втрачати за борги земельні наділи. Закріплювались права приватної власності, а замах на приватну власність карався рабством або смертю. Для покращення фінансів держави Хаммурапі ввів сплату податків сріблом. В цілому закони Хаммурапі були спрямовані на консолідацію економічного і суспільного життя Вавилону.

Протягом VI – III ст. до н. е. розвивається економічна думка в Китаї. Найвидатнішою постаттю старокитайської економічної думки є Конфуцій (551 – 479 рр. до н. е.). Його вчення спрямоване на зміцнення держави та забезпечення її стабільності. Конфуцій розвиває теорію природного права. Відповідно до неї рабовласницький лад та поділ суспільства на стани створені Богом. Суспільство підпорядковане природним законам, які відкриваються розумом (даром Божим) та охороняються громадськими законами. Задля збереження „соціальної рівноваги” Конфуцій обґрунтовує необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх „вищестоящих”. Державу Конфуцій порівнює з сім’єю, де правитель – „батько”, а підлеглі – „діти”. Обов’язок правителя піклуватися про благополуччя свого народу, забезпечувати рівномірний розподіл багатства, збалансовувати доходи і видатки завдяки власній поміркованості в витратах. Багатство володаря ґрунтується на багатстві народу. Джерелом багатства Конфуцій вважає працю. Конфуцій розрізняє „велику спільність” (колективну власність) та приватне володіння. Хоча він пов’язує протиріччя імперії з приватною власністю, все ж віддає їй перевагу. Головним же фактором порядку та достатку в суспільстві вважає „мистецтво правильно керувати народом”.

З критикою конфуціанства виступили моїсти- послідовникиМо Цзи. Моїсти заперечували „природність” станового поділу суспільства. Вони виступали за природну рівність людей, рівну участь усіх в фізичній праці та рівний розподіл багатства.

Важливим пам’ятником старокитайської економічної думки є колективний трактат „Гуань-Цзи”. Автори трактату вважають єдиним джерелом багатства і могутності держави працю. Прогресивно те, що багатством вони вважають поперед усього не золото, а матеріальні блага. Проте, одночасно з цим, вони вважають, що золото є мірилом багатства держави. Золото в трактаті розглядається також як гроші які виконують функцію засобу обігу. В трактаті висувається ідея про необхідність еквівалентного товарообміну. Держава повинна дбати про рівномірний розподіл багатства й не допускати збагачення одних за рахунок інших. Автори вважають, що багатство знаті та прибутки торговців створюються народом. Проте, наряду з цим, визнається, що всі не можуть бути багатими, адже тоді нікому буде працювати. Цим визнається природність станового поділу суспільства. Зміни в суспільному житті автори трактату пов’язують з чергуванням врожайних та неврожайних років. Держава повинна забезпечити стабільний розвиток. Тому повинна регулювати ціни на зерно, створюючи державні запаси; підтримувати виробництво, надаючи дешеві кредити; обмежити устремління купецтва до наживи, замінивши прямі податки на залізо та сіль непрямими. Завдяки цим заходам, на думку авторів, держава може забезпечити спокій та класовий мир в суспільстві.

Однією з найдавніших пам’яток Індії є „Закони Ману” (ХІ ст. до н. е.). Аналогічно до законів Хаммурапі, вони також регламентували питання господарського життя. Пізніше економічні питання піднімаються також в трактатах брахманів. В цілому економічну думку Стародавньої Індії відносять до IV – III ст. до н. е. Найбільшого узагальнення вона набула в трактаті „Артхашастра”.Авторство його приписують Куатільї, раднику царя Чандрагупти І (кінець IV ст. до н. е.). Назва трактату відображає основні проблеми, яким він присвячений. „Артха” означає користь, вигода, прибуток, а „шастра”– наука, вчення. Трактат дає поради по правильному управлінні державою. Володар повинен сприяти суспільному благу, збільшувати доходи держави й зменшувати витрати. На думку Куатільї, багатство держави складається з результатів праці його населення, тому й повинно витрачатись на суспільні нужди: будівництво доріг, іригаційних споруд й т. п. З метою боротьби з спекуляцією пропонується обмежити прибутки торговців. Для місцевих товарів торговий прибуток повинен становити 5%, а для іноземних – 10%. В „Артхашастрі” поставлено проблему „вартості речей”. Величина вартості визначається кількістю „днів роботи”. Ринкова ціна може перевищувати дійсну вартість. Це є несправедливим, оскільки винагорода повинна бути відповідною результатам праці. Рабство визнається природним порядком, який повинен сприяти накопиченню багатства та суспільній користі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Провідні центри первинних цивілізацій, риси їх економічного розвитку.	\|	Господарство первісних племен на території України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.