Розвиток культури в добу Української революції 1917-1923 рр..

Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковоюцентралізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і повязана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку. Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації — Просвіти, які найбільш активно діяли серед сільського населення. Просвіти організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі Просвіт охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. У 1920 р. зроблено нову спробу створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року радянська влада нарешті розгорнула кампанію впровадження в школах УСРР української мови. Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917-1920 рр. відбулися позитивні зрушення.Не менш важливою справою радянська влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, якій надавалося політичного звучання. Неписьменна людина стоїть поза політикою, її спочатку треба навчити азбуки, — говорив В. Ленін. У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР. Складні й суперечливі процеси відбувалися в 1917-1921 рр. у вищій школі.В умовах більшовицької влади розгорнулася революційна ломка системи вищої освіти.. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Для них вступні іспити скасовувались, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.

Університети в Україні взагалі були ліквідовані, а на їхній основі утворювалися галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти. Складності революційного часу відбились і на стані науки в Україні. Революція надала можливість створити національну Академію наук. Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української академії наук УАН.

21. Розстріляне Відродження 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін розстріляне Відродження вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття 1921-1931 українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Початком масового знищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї памяті харківському будинку Слово.Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, на честь 20-ї річниці Великого Жовтня у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку українських буржуазних націоналістів, розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, ВолодимирЧеховський, Валерян Підмогильний,Павло Филипович, Валерян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Головними літературними обєднаннями були Ланка пізніше МАРС, Плуг, неокласики Молодняк,Спілка письменників західної України, ЛОЧАФ обєднання армії та флоту. Найвпливовішим був Гарт, який пізніше був перейменований на ВАПЛІТЕ Вільну Академію Пролетарської Літератури.Це відродження було повязано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони пригадаймо Емський указ створили тексти, гідні світового поціновування М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський, з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 рр.Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, запах слова, як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом.

22. Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму.

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. зявився термін соціалістичний реалізм, який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенствоісторико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найвідомішою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві. Репресії проти митців Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ розстріляного відродження. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка. У 1938-1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій. Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українськихлітераторів на захист Вітчизни зявилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як Ми йдемо на бій П. Тичини, Клятва М. Бажана, вірші Л. Первомайського. Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті. З Москви українською вела передачі радіостанція Радянська Україна. У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка. У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки Битва за нашу Радянську Україну. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті Українське слово і Литаври.

23. Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності.

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці. Вони боролися за культурне та духовне відродження нації. Духовне та культурне відродження представляло собою відновлення національної самобутності, мови, традицій, правильного висвітлення історичного минулого.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художникиАлла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори памяті репресованих митців, ставили замовчувані театральні пєси, складали петиції на захист української культури.Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у формалізмі, безідейності, буржуазному націоналізмі. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й Василь Симоненко.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожумяка. Рух шістдесятників було розгромлено арештами 1965-72 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін., декого на довгий час Л. Костенко, а інших взагалі перестали друкувати Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак, так що їх подальша доля зовсім не відома. Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім увязненням І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін., в якому вони або загинули В. Стус, В. Марченко, або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків Ліна Костенко, Валерій Шевчук збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого. Окрім того, рух Шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації.

28.Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.

Інтеграція країни у світовий культурний простір, відкритість українського суспільства зумовлює підвищену увагу до національних культурних традицій, надання певних пільг і переваг, зокрема у виданні україномовної літератури, кіновиробництва, кінопрокату, розвитку українського театру та художньої творчості. Розвязанню цієї проблеми сприяє виконання Указу Президента України Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян, де накреслені основні напрями розвитку духовності українського суспільства. Проблема вибору духовних цінностей передбачає оновлення системи освіти, впровадження альтернативних форм, вдосконалення системи виховання, виходячи з сучасних умов суспільного розвитку. Розроблено та прийнято низку постанов і програм: Освіта 21 ст., Засади гуманітарної освіти в Україні, концепція Основи національного виховання, Українознавство в системі освіти, залучено громадськість до формування Національної комплексної програми естетичного виховання, Дозвілля і молодь, створена недержавна система приватних навчальних закладів.В умовах міжнародної інтеграції України поступово ліквідовуються барєри й обмеження на шляху розвитку культури. Свобода підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури особливо виразно виявилась у розмаїтті видавничої діяльності, появі нових часописів, розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючимипрограмами. Зявилися нові, нетрадиційні форми культурної діяльності не лише у комерційно-самодіяльній мережі, а й у державних закладах культури. Значної популярності та розвитку набула діяльність Товариства шанувальників української мови та Просвіти і на виконання Закону про мови, і стосовно пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл, перекладів шедеврів світової класичної літератури, для чого створено видавництво Основи. Український читач нарешті зміг ознайомитися з усім розмаїттям світового культурного ареалу без будь-яких табу.

29. Досягнення суспільних і природничих наук у ХХ столітті.

Філософські погляди, суспільні потреби та ціннісні орієнтири, відкриття у фізіології, психології та інших науках щодо можливостей та специфіки розумового розвитку людини, технічні досягнення людства та впровадження нових інформаційних технологій насамперед впливають на реформування освітньої системи держави. У цих умовах однією з найгостріших проблем дидактики є розробка теорії змісту освіти ЗО. Структура та функції ЗО зумовлені суспільно-культурним рівнем розвитку країни. Соціальне замовлення у вигляді освітньої законодавчої бази та досягнення науки в пізнанні процесів розвитку та навчання людини є рушійними силами розвитку ЗО.

ЗО постійно розвивається, змінюється його структура, технологія добору та оновлення. У педагогіці зявилось поняття живе знання В. І. Козлачков, К. І. Шилін. Учені вважали основною вадою сучасної структури ЗО розірваність науки на окремі предмети. На їхню думку, розчленована, змертвіла дійсність у вигляді предметного знання перетворює загальну картину живого світу у свідомості людини на споживацько-омертвілий світ. Вони висловили занепокоєння традиційною тенденцією до протистояння художньо-гуманітарних та природничо-наукових знань у теорії змісту освіти і пропонували створити новий за філософією ЗО, засадами якого є: • гармонія людини та природи біоспілкування на рівних• індивідуально-особистісне творення Людиною нових рівнів організації біосфери та її підсистем. Учені визначали основні функції живого знання: • збереження — продовження життя біосфери та людини в ній або гармонізація нею свого спілкування з окремими істотами всередині біосфери• гармонізація міжособистісно-соціального спілкування• гармонічна співтворчість усякого життя, починаючи з власного, заради загального життя.

30. Культура, освіта й наука як складові стратегії сучасного державотворення.

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу. Українська культура 90-х рр. 20 ст. — початку 21 ст. постала як узагальнене вираження творчих зусиль народу, його осягів у світорозумінні, моралі, релігії, художньомумисленні, науці й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні сучасної української національної ідентичності та національному самоствердженні українського народу. Протягом століть український етнос був субдомінантним в імперських державах. За несприятливих історичних умов перебування України в складі СРСР відбулося руйнування структур національної культури.Культурно-освітнє відродження, яке розгорнулося на етапі перебудови і продовжилося вже в умовах досягнення Україною державності, показало, що творчі і духовні сили українського народу та його інтелектуального проводу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками процесів трансформації духовних цінностей та культурної політики незалежної держави. Розвиток культури на сучасному етапові функціонування України як вільної держави довів, що лише повноцінна і самобутня національна культура остаточно гарантує історичне буття етносу.Наука в сучасній Україні є важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості, потенціал якої в Україні залишається порівняно високим. Активізації наукового пошуку сприяло створення та заснування наукових установ та інституцій, які стали локомотивом в організації академічної та прикладної науки в Україні. Водночас, в науковій сфері простежується і низка негативних тенденцій, зокрема: постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті, недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації, зниження ефективності функціонування наукових установ, внутрішній і зовнішній відплив умів.Логіка суспільного розвитку сьогодні вимагає продовження структурного системного реформування освіти. Масштабність галузі, значна диференціація ступенів готовності різних ланок освіти до цих перетворень, запізнення із розробленням і впровадженням значного обсягу законодавчих та нормативних документів, брак належної взаємодії центру та регіонів обєктивно уповільнюють і ускладнюють цей процес. Це змушує зробити висновок, що досягнення стабілізації функціонування галузі, її адаптації й розвитку не може бути швидким і здійсненим лише можливостями галузі. Послідовне, еволюційне реформування системи освіти країни повинно відбуватися водночас із радикальними змінами в ставленні до освіти. Утвердження пріоритетності освіти вимагає принципових змін не лише в нормуванні фінансових витрат, а й у свідомості людей та суспільства загалом.

31. Світове українство різних історичних періодів.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою звязок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурнезбагачення. І як наслідок — різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї.За географічним вектором українська культура — це, безперечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян 6 ст. крізь княжу добу, крізь козаччину і аж до 20 ст. завжди, коли народ мав нагоду виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису: схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами держави, схильність наділяти вищою владою віче раду і ревно пильнувати дії своїх вождів. Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи, виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному ґрунті, проте зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів, арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до католицької церкви. Отже, у 19 — на початку 20 ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля. Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ — це і О.Довженко, і М.Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття. Українська культура — це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів. Культура — завждизалишається важливим моментом у встановленні міжнародних інтеграційних звязків.

33. Культура українського народу в контексті світової культури.

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами. У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в 14 — 16 ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в 19 — 20 ст. у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в 16 ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця 18I ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культуриКиївської Русі, став можливим підйом української культури і в 16 — 17 ст., і культурне відродження в 19 ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, звязували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес усфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнословянському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії боязні чужого і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку 17 — 19 ст. була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультуря мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. Споріднена праця і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства. Майбутнє незалежної України тісно повязане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розвиток освіти та наукових знань в Україні II пол. 17-поч.18 ст.	\|	Розгортання національно-визвольної боротьби на українських землях після повалення царизму в Російській імперії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.