• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА1. 4. Економічне районування та територіальна організація господарства

Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте основні підходи у дослідженні продуктивних сил та регіонального розвитку.

2. Які групи показників використовують для аналізу й обгрунтування розміщення продуктивних сил?.

3. В якому випадку застосовують індексний метод?

4. Яка роль територіальних схем у розміщенні продуктивних сил.

5. Що таке виробничо- збутове зонування і як його використовують у процесі обгрунтування розміщення продуктивних сил

1.4.1 Розвиток вчення про економічні райони. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.

1.4.2. Районоутворюючі чинники, закономірності та принципи районування.

1.4.3. Види районування. Економічний район, його сутність.

1.4.4. Сучасне економічне районування.

Рекомендована література: 5, 14, 15, 16, 20, 21, 27, 41, 54, 55, 56, 65, 66, 67, 75.

1.4.1. Кожна країна характеризується суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними та історичними умовами. На цій основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – економічні райони. Їх виділення, вивчення та прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

Районування - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Економічне районування- це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально – економічного життя країни. І в той же час економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території. Районування відбиває територіальну диференціацію господарства на основі системи територіального поділу праці, тобто воно є важливим методом аналізу розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно- територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально – економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука- складова економічної науки.

Оскільки система економічних районів – це прояв територіального поділу праці, районоутворення виступає як важлива умова регіонального управління народним господарством. Завданням економічного районування на сучасному етапі є виявлення на території країни науково обгрунтованих господарських комплексів різного масштабу. Проблема районування господарства особливо актуальна сьогодні, коли Україна стала незалежною державою і приступила до створення основ ринкової економіки. Наукове і практичне значення сучасного економічного районування України полягає в удосконаленні сітки районів, формуванні раціональної територіальної структури народного господарства, в основу якої повинна бути покладена система районних господарських комплексів.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених. Так в розробці теорії практики районування території царської Росії багато зробили К.І. Арсен’єв, Д. Огарєв, Д.І Менделєєв, П.П. Семенов – Тяньшанський, які вперше на основі аналізу природно – географічних умов і статистичного опису різних губерній виділили своєрідні господарські території- райони. Проте районування території дореволюційної Росії було позбавлене справжніх наукових методів і відрізнялось однобічним вивченням всіх процесів і явищ розвитку господарства.

Вперше повне визначення економічного району було дано на початку 20-х років у тезах комісії ВЦВК при опрацюванні проекту нового адміністративного і економічного районування Росії. Район розглядався як своєрідна в міру можливості закінчена територія країни, яка завдяки комбінаціям природних особливостей, культурних нагромаджень минулого часу і населення з його підготовкою для виробничої діяльності, виступала б однією із ланок загального ланцюга народного господарства.

Найбільший практичний внесок у розвиток методології економічного районування був зроблений у 1920 – 1922 р.р. Г.М.Кржижановським та І.Г.Александровим. У плані ГОЕРЛО були викладені методологічні основи формування економічних районів і організації їх господарства. Господарство країни вивчалось як єдине ціле, що складалося з систем господарсько- самостійних одиниць- районів.

Комісія під головуванням М.І. Калініна (1921 –1922 р.р.) продовжуючи дослідження ГОЕРЛО з економічного районування розробила найважливіші принципи економічного районування згідно з якими будувалась система економічних районів СРСР. В основу районування було покладено економічний (виробничий) принцип, який висувався на противагу природно – історичному принципу, що був покладений в основу виділення економічних районів до Жовтневої революції. Районування послужило основою для встановлення нового адміністративного поділу країни.

Методологічним основам економічного районування присвячені дослідження цілого ряду вчених – районологів, зокрема М.М.Колосовського, М.М.Баранського, П.М.Алампієва, Ю.Г.Саушкіна, А.М.Колтьєвського, І.В.Нікольського та інших. М.М.Баранський створив вчення про економіко – географічне положення і географічний поділ праці. М.М. Колосовський розробив ряд важливих питань теорії і практики економічного районування – питання комплексної організації продуктивних сил в районах, типології районів. Вчений виходив з того, що організація продуктивних сил економічного району набуває форми комплексу. На його думку, районний комплекс проявляється в різних конкретних формах залежно від видів енергії, сировини та інших ресурсів. Районний виробничий комплекс- це характерне для кожного регіону поєднання галузей виробництва, об’єднаних спільністю функцій, що виконує район в системі територіального поділу праці. В районному виробничому комплексі можна виявити три основні групи галузей:

- галузі, що виробляють основну частину продукції для міжрайонного обміну і визначають місце району в географічному поділі праці. Вони виступають основою виробничо - територіального комплексу і активно впливають на розвиток всіх інших виробництв. Це галузі спеціалізації;

- галузі, що забезпечують розвиток галузей першої групи сировиною, напівфабрикатами, паливом, енергією, створенням основних фондів, транспортними послугами. Їх називають допоміжними галузями.

- галузі, що забезпечують безпосередні потреби населення в товарах широкого споживання – група обслуговуючих галузей.

Аналізуючи районні комплекси, вчений застосував нові методи, зокрема метод енерговиробничих циклів, за допомогою якого йому вдалося глибоко вивчити структуру виробництва районів та міжгалузеві зв’язки.

Плідно в цій області працювали українські вчені: О.Г.Діброва, К.Т.Воблий, М.М.Паламарчук, Ф.Д.Заставний, М.Д.Пістун, Д.І.Шаблій, А.Т.Ващенко, І.О.Горленко, Л.М. Корецький, С.С.Мохначук, В.А.Поповкін.

1.4.2. На виділення економічних районів впливають наступні основні чинники:

- характер виробничих відносин, способів виробництва;

- геополітичне положення;

- територіальний поділ праці і спеціалізація господарської діяльності;

- природні умови і ресурси;

- населення з його трудовими навичками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

- система розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.;

- характер виробничо – технологічної взаємопов’язаності, інтегрованості виробництва;

- державна економічна і національна політика.

Утворення економічних районів – це об’єктивний процес. Закономірностями розвитку економічних районів є:

- забезпечення найбільш раціонального використання природних і трудових ресурсів, матеріально - технічної бази з метою максимального підвищення продуктивності праці;

- ефективна спеціалізація господарських комплексів економічних районів на основі географічного поділу праці;

- комплексний і пропорціональний розвиток господарства в економічних районах в поєднанні з раціональною спеціалізацією;

- зближення рівнів економічного розвитку районів на основі подальшого вдосконалення географічного поділу праці;

- найбільш раціональна територіальна організація внутрірайонних і міжрайонних економічних зв’язків;

- нерозривний зв’язок між розвитком господарства економічних районів і розміщенням продуктивних сил.

На основі пізнання закономірностей районування розробляються певні принципи – вихідні положення, або правила поділу народного господарства країни на територіальні частини:

• Економічний принцип. Згідно з ним спеціалізацію районів визначають ті галузі в яких будуть найменші затрати праці і засобів на виробництво продукції та її доставку споживачам у порівнянні з іншими районами. Це означає, що виробництво продукції в галузях спеціалізації повинно бути ефективним в масштабі всієї країни на основі встановлення найбільш раціонального географічного поділу праці між районами.

• Національний принцип передбачає певну відповідність виділених районів утвореним національним об’єднанням в інтересах зміцнення їх єдності як цілісних господарських комплексів.

• Адміністративний принцип вимагає єдності економічного районування і територіального політико – адміністративного поділу країни.

• Принцип перспективності враховує ті зміни, що можуть відбутися в розвитку господарства районів (освоєння нових мінерально- сировинних баз, розвиток промислових центрів і т. д.).

• Принцип соціально- економічної і екологічної ефективності, що передбачає вирішення соціально- економічних завдань.

1.4.3.Виділяють два основні види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве. Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно - географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціоекономічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками. Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

- макрорівень (в Україні це виділення трьох економічних районів);

- мезорівень (від 5 –ти до 10-ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, входячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Тобто, галузевий район це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. (промислове, водогосподарське районування та ін.). Галузеве районування є аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

Економічний район - об’єктивна категорія яка формується в ході розвитку продуктивних сил суспільства. Існує багато визначень економічного району, які підкреслюють його об’єктивну сутність, цільність, спільність спеціалізації. Так, За П.Алампієвим економічний район - це “географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці”. Е.Алаєв визначає економічний район як територіально суцільну частину народного господарства країни, що має такі ознаки: спеціалізацію, комплексність, керованість. С. І.Іщук вважає, що основний економічний район України – це ланка народного господарства, яка охоплює групу суміжних адміністративних одиниць, характеризується певною спеціалізацією в масштабі країни, комплексністю та пропорційністю розвитку всіх галузей господарства на основі географічного поділу праці. Концентроване визначення економічного району дає В. Поповкін: економічний район – це територіальна частина народного господарства, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність.

Сьогодні, в умовах розвитку ринкової економіки визначення економічного району буде набувати нових рис. В західній літературі економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

Місце району в територіальному поділі праці визначають галузі спеціалізації. Їх визначають за системою певних коефіцієнтів: коефіцієнта локалізації галузі в районі, коефіцієнта виробництва продукції галузі на душу населення і коефіцієнта міжрайонної товарності продукції певної галузі.

Необхідною умовою підвищення ефективності функціонування господарства економічного району є забезпечення комплексності. Комплексність як внутрішнє явище господарства району забезпечується такими чинниками:

Ø поліпшення й удосконалення форм організації виробництва;

Ø взаємообумовлене і збалансоване зростання матеріального виробництва та галузей інфраструктури;

Ø послідовне здійснення принципів групового розселення, що забезпечує раціональну сферу використання праці та підвищення рівня життя населення; зв’ язків;

Ø постійне вдосконалення системи охорони природи й ефективне використання ресурсів.

На інтегральному рівні регіонального розвитку суспільного господарства комплексність досягається формуванням оптимальних пропорцій між промисловим і сільськогосподарським виробництвом, наявністю і потребою в трудових ресурсах, між сферами матеріального і нематеріального виробництва, а також вирішенням міжгалузевих проблем раціонального природокористування.

Фактичний рівень комплексності визначають за формулою:

,

де Рч – частина сукупного суспільного продукту, що споживається в межах регіону;

Р – сукупний суспільний продукт регіону.

Комплексність району є складною категорією, тому для оцінки її рівня використовують кілька груп показників.

1. Показники, що характеризують ступінь використання ресурсних можливостей регіону. Так, трудові ресурси характеризує частка працездатного населення, зайнятого в суспільному виробництві. Щодо мінерально- сировинних ресурсів важливим показниками є співвідношення між запасами корисних копалин та розмірами їх видобутку.

2. Показники, що характеризують використання виробничих потужностей за конкретними видами продукції, вихід продукції на певну вартість основних виробничих фондів окремих галузей, а в сільському господарстві – також на 100 га ріллі порівняно із середнім по країні або економічному регіону.

3. Показники завершеності виробничих циклів, що визначаються як відношення вартості кінцевої продукції, отриманої місцевої сировини, до вартості всієї кількості такої сировини в перерахунку на кінцеву продукцію.

4. Показники частки внутрішньодержавних (внутрішньорайонних) перевезень: чим вища частка таких перевезень, тим вищий ступінь комплексності господарства. Ці показники обчислюють для всіх видів транспорту.

5. Показники, що визначають забезпеченість продукцією, що виробляється в цьому регіоні. Їх розраховують за найважливішими видами промислової та сільськогосподарської продукції.

Ефективність комплексного розвитку району визначають за такою формулою:

,

де Кеф – ефективність регіонального комплексу (відсотки);

Е – вартість продукції, що вивозиться з регіону;

І - вартість продукції, що ввозиться в регіон;

Др, Дк – споживання (особисте і суспільне) продукції на душу населення відповідно в регіоні та країні в цілому.

Оцінка комплексності господарства регіону та її ефективності має доповнюватися показниками рівня розвитку сфери обслуговування й умов життя населення.

Таким чином, аналіз розміщення продуктивних сил в окремих економічних районах передбачає виявлення основних напрямків розвитку районних ТВК, рівня їх спеціалізації і комплексності.

1.4.4. Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічного потенціалу.

При розробці моделі нового економічного районування необхідно враховувати наявні зміни, які відбулися за останні роки : проведення приватизації, спад виробництва в галузях народного господарства, інформаційні процеси, старіння основних виробничих фондів, зниження рівня життя населення, зниження виробництва сільськогосподарської продукції, відтік за межі держави висококваліфікованих спеціалістів та трудових ресурсів тощо.

В сучасному районуванні необхіднор враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-культурними об’ктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально- економічному розвитку регіонів країни.

У зв’язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плануванні розвитку території. Варто враховувати окремі особливості проблем в розвитку регіонів. Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

- слаборозвинуті ( відсталі ) регіони;

- депресивні регіони;

- прикордонні регіони (області)

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузева структура, науково- технічний потенціал, соціальна сфера, політичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50% від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури , стмулювання потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення.

Депресивні регіони – це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними треба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.. ці райони могли втатити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршеня геологічних умов тощо.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально- економічної політики, яку держава впроваджує на національнеому і регіональному рівнях

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукціюю

Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемністиь ( перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі- бар’єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію.завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевиї органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу ввирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.. майбутнє прикордонних регіонів залежить від ефективності регіонального управління та впровадження нових форм прикордонного міжрегіонального співробітництва.

З часів Радянського Союзу існує три великі економічні райони:

- Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська,Сумська, Харківська,Чернігівська області ( 9областей.

- Південно-Західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, хмельницька, Черкаська, Чернівецька області ( 11 областей).

- Південний : Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Після проголошеня Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українськиї вчених. Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як

М.М. Паламарчук, М.Д.Пістун, Ф.Д.Заставний, О.І.Шаблій і В.А.Поповкін.

Так, Ф.Д.Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний. Автор вважає, що в межах України доцільно залишити мережу макрорайонів, але слід уточнити границі мезорайонів. В основу мережі районів Ф.Д.Заставний поклав економічний принцип, господарську однорідність територій, відмінності у господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем розвитку і профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції в розрахунку на одного жителя. Запропоновано економічні райони (за термінологією автора – підрайони) сформувати у складі Донецького (Луганська і Донецька області), Придніпровського (Дніпропетровська і Запорізька області), Північно- Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області), Центрально – Поліського (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська та Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області), Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області), Центрально –Українського (Кіровоградська і Черкаська області) і Західно- Поліського (Волинська і Рівненська).

В.Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

- Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

- Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

- Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

- Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

- Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька та Хмельницька області).

О.І. Шаблій в основу класифікації економічних районів поклав не лише економічні, а й соціально - економічні показники, виділивши шість специфічних соціально - економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально - Східний, Центральний, Північно - Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Е. Качан пропонує розглянути 9 мезорайонів: Донецький (Донецька, Луганська області), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області), Центрально- Український (Черкаська, Кіровоградська області), Подільський (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області), Північно - Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області), Столичний (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області), Волинська (Волинська та Рівненська області), Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим).

Група вчених НАН України (М.І.Долішній, М.М.Паламарчук, Л.Т. Шевчук) виділили 6 макрорайонів у межах держави:

1. Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська).

2. Донецький (Донецька, Луганська).

3. Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька).

4. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська).

5. Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим).

6. Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська).

Кабінет Міністрів України на основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування запропонував таку мережу економічних районів:

- Донецький ( Донецька і Луганська області);

- Придніпровський (Дніпропетровська,запорізька,Кіровоградська області);

- Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

- Центальний (Київська,Черкаська області і м. Київ);

- Поліський (Рівненська,Волинська,Житомирська і Чернігіська області);

- Подільський (Вінницька,ТернопільськаХмельницька області);

- Причорноморський ( Автономна Республіка Крим Миколаївська,Одеська,Херсонська області і м. Севастопол);

- Карпатський ( Львівська,Закарпатська,Івано-Франківська і Чернівецька області)

Удосконалення сітки економічного районування - безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливаває і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук.

Економічне районуваня дає можливість практично втілювати в життя такі проблеми:

- поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України на основі раціонального розміщення продуктивних сил;

- посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

- зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення товарів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами України;

- загальне піднесення рівня життя і добробуту населення.

Читайте також:

1. II. Організація і проведення спортивних походів
2. II. Організація перевезень
3. II. Організація перевезень
4. А. Організація Острозького колегіуму – Академії
5. Адміністративно-територіальна організація
6. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
7. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
8. Багатомірність системи світового господарства
9. Банкрутство підприємств як економічне явище
10. Безробіття як економічне явище. Суть ,рівень та види безробіття
11. Безробіття як соціально-економічне явище
12. Безробіття як соціально-економічне явище.

Переглядів: 2068