• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Зо-витрати на оплату праці і реалізацію продукції,грн.

Вартісні показники дають можливість узагальнювати дані щодо виробництва, розвитку господарських зв’язків і пропорцій, узгоджувати обсяг виробництва з фінансовим планом, визначати доходи та витрати населення, розвиток роздрібного товарообороту, регулювати грошовий обіг у країні. Вартісні показники вимірюють у грошовій формі за допомогою цін та тарифів.

ТЕМА 1. 3. Наукові методи аналізу територіальної організації господарства

Яка відповідність економічних законів і закономірностей РПС?

Запитання й завдання

2. . Які закономірності РПС вам відомі?

3. Чому при розміщенні продуктивних сил дотримуються певних принципів, які принципи є найважливішими?

4. В чому суть поняття “чинники РПС” ?

5. Чому у теорії РПС чинник розміщення є одним із центральних понять?

8. Проаналізуйте відомі вам чинники РПС.

9. Приведіть приклади впливу сировинного та паливно - енергетичного чинників на території України.

10. Як впливає чинник ринкової кон’юнктури на розміщення виробництва

11.Що є об’єктом та предметом РПС і які наукові напрямки розробляються у цій галузі?

12.Які завдання виконує територіальна організація виробництва?

13.Розкрийте суть і взаємозв’язок понять: “територіальна організація виробництва” і “розміщення продуктивних сил”.

14.У чому полягають методологічні основи науки про РПС, які напрями її розвитку вам відомі?

1.3.1. Основні показники аналізу розміщення продуктивних сил

1.3.2 Методи наукових досліджень

1.3.3..Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил.

1.3.4.Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва.

1.3.5.Методи економічного обгрунтування територіально – комплексного розміщення виробництва.

1.3.6..Основи районного планування.

1.3.7.Діагностика регіонального розвитку.

Рекомендована література: 5, 20, 27, 54, 55, 56, 57, 65 ,66, 67, 75.

1.3.1. Для аналізу процесу розміщення продуктивних сил використовують систему показників, які поділяють на такі групи: натуральні, вартісні, кількісні, якісні та техніко-економічні. Натуральні показники обчислюють у фізичних одиницях виміру (площі, об’єму, потужності тощо). Ці показники є вихідними при визначенні програмного завдання, внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв’язків і пропорцій. За допомогою їх узгоджують обсяг виробництва з потребами в продукції, наявними і необхідними потужностями тощо. За натуральними показниками складають матеріальні баланси. Для узагальнення програмних завдань застосовують умовно натуральніпоказники, коли ряд видів продукції або робіт приводять на підставі властивості продукції до умовного вираження. (Х = Т·Q/1000, де Х- умовне паливо, Т-кількість натурального палива, Q- калорійність палива.) Вартісні показники характеризують процес суспільного виробництва (із використанням поточних і незмінних цін. Зокрема, це показники обсягу реалізованої, валової, товарної продукції, чистої продукції, розмір валового національного продукту, національного доходу.

Якісні показники визначають рівень розвитку процесу, якісні особливості явищ, закономірності їхнього розвитку (ступінь використання суспільної праці, виробничих ресурсів, зростання продуктивності праці, рентабельність підприємств тощо).

1.3.2.Розміщення підприємств, груп виробництв і галузей на території країни вимагає наукового обгрунтування. Для цього використовують спеціальні методи, за допомогою яких вибираються варіанти розміщення, оцінюється ефективність виробництва і. Зараз у науковій літературі виділяють чотири рівні методів:

· філософський (загальнонауковий);

· міждисциплінарний (спільний для кількох галузей знань (історичний, аерокосмічний, математичний та ін.);

· конкретно-науковий (спеціальний: статистичний, картографічний та ін.);

· методико- технічний.

Оптимальний варіант територіальної організації виробництва визначається сукупним аналізом групи наукових методів.

На першому рівні наукового дослідження (філософському) використовують системний і діалектичний методи пізнання закономірностей розвитку суспільства і природи. Системний аналіз широко застосовується при підготовці та обґрунтуванні рішень щодо розв’язання складних комплексних проблем розміщення продуктивних сил. Його суть полягає в тому, що всі об’єкти матеріального світу й соціально- економічні утворення розглядаються у вигляді систем. Системний підхід – це шлях поділу складних об’єктів і явищ дійсності на підсистеми (аналіз) і наступне їх об’єднання (синтез). Кожна система функціонує в певному середовищі, що діє на її внутрішній стан за допомогою чинників впливу (вхід системи). Зворотний вплив системи на навколишнє середовище характеризується значеннями вихідних параметрів (вихід системи). Вхід і вихід системи відображають ті зв’язки, що можуть бути жорсткими й гнучкими, а також прямими і зворотними. Так, попит на продукцію змушує виробника змінювати обсяг її випуску. Усяку систему можна поділити на підсистеми (компоненти), встановити їх ієрархію та структуру, а також виділити складові. Системний аналіз успішно застосовують у програмуванні й територіальному плануванні.

Структурний аналіз об’єктів та процесів полягає у виділенні окремих аспектів їх структури:

· функціонального, який є сукупністю зв’язків між складовими системи, її елементами;

· галузевого (компонентний), який характеризує склад, сукупність і співвідношення галузей, видів діяльності, інтеграцій, що складають певну систему;

· територіального, який відображає співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження господарської діяльності людини (зон, районів, вузлів тощо).

· організаційно-управлінського, який визначає ієрархічність упорядкування систем органів управління життєдіяльністю людей на відповідній території; а також економічної, екологічної, соціальної діяльності населення в межах певних галузей, міжгалузевих виробничих комплексів тощо.

Велике значення як у теорії, так і в практиці розміщення продуктивних сил має наукова систематизація. Вона дає змогу простежити в досліджуваних явищах певний порядок, підсумовувати знання про їхню подібність і відмінність й водночас полегшити процес вивчення складних територіальних систем, швидше виявити їхні внутрішні закономірності. Основними видами систематизації є класифікація, типологія й групування.

Класифікація – це розподіл сукупності явищ або предметів певної належності на класи (групи) згідно з більшістю істотних прикмет. Кожна група, у свою чергу, може бути поділена на підгрупи. Типологія - засіб наукової класифікації об’єктів за допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об’єктів. Головна особливість типології полягає в тому, що вона дає змогу охопити класифікацією не тільки пізнавальні об’єкти, а й указати на можливість існування об’єктів, на той час іще не відомих науці. Класифікація й типологія переслідують одну мету – упорядкування (систематизацію) об’єктів, які вивчаються, з тією лише різницею, що в першому випадку сукупність об’єктів (явищ) розподіляється на групи (класи), а в другому – із розрізнених об'єктів (явищ) складаються групи (типи).

Групування – один з основних методів обробки й аналізу статистичних даних.

1.3..3.У проектних розробках, що обгрунтовують розміщення продуктивних сил, застосовуються переважно економічні методи.

Балансовий метод часто застосовується у плануванні територіального господарства. Система матеріальних, фінансових та інших балансів широко використовується у прогнозних дослідженнях. Розробляються звітні й прогнозні баланси трудових ресурсів, грошових доходів і видатків населення, які узгоджуються з товарними фондами; територіальні баланси потужностей будівельних організацій та ін.

Техніко-економічні розрахунки застосовуються на проектній стадії обгрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації народного господарства розраховують визначенням розмірів відповідних витрат на виробництво продукції.

1.Матеріаломісткість виробництва:

,

де Зм – витрати матеріалів, грн.,т;

Пр – річний випуск продукції, грн.,шт.,т.

2.Енергоємність виробництва:

,

де Зе – витрати енергії, кВт год.

3.Трудомісткість виробництва:

,

де Зп – затрати праці, людино-год.

4.Водомісткість виробництва:

,

де Зв- витрати води,л.

5.Фондомісткість виробництва:

,

Вф – вартість основних фондів,грн.

6. Капіталомісткість виробництва:

,

де Вкв – вартість капіталовкладень на спорудження об’єкта,грн.

7. Транспортабельність продукції:

де Зпр – витрати на перевезення продукції,грн.

8. Собівартість продукції:

,

де Вс і Вм – вартість сировини, матеріалів, палива, енергії та інших предметів праці й амортизаційних відрахувань,грн.;

При визначенні ефективності функціонування господарства підприємства використовують систему вартісних показників: валову і товарну продукцію, чисельність працівників, продуктивність праці, вартість основних виробничих фондів, матеріальні витрати і капітальні вкладення.

Аналіз територіальної організації господарства передбачає використання економіко- статистичних методів. Застосування статистичного методу означає збирання й одержання первинних статистичних матеріалів, використання статистичних довідників, опрацювання та аналіз усіх цих матеріалів відповідно до мети дослідження. Опрацювання статистичних даних здійснюють за допомогою таких методів, як статистичні групування, баланси. При вивченні факторних і результативних ознак застосовують різні методи аналізу: дисперсійний, регресивний, кореляційний та ін. Традиційними методами аналізу розміщення продуктивних сил є порівняльний спосіб вивчення економічних і економіко- географічних явищ, їх конкретизація і генералізація. Широко використовується в прикладних розробках картографічний метод. Економічне картування є наочним і конкретним інструментом при дослідженні території, аналізі особливостей розміщення і взаємозв’язку предметів і явищ (вимірювання економічних відстаней – за ізолініями тарифів на перевезення пасажирів і вантажів, густоти населення).

В нових умовах господарювання, за яких існує потреба в подоланні витратного механізму зростає роль нормативного методу. Нормативи, які закладаються в проекти, мають бути науково обгрунтованими й зорієнтованими на застосування найновіших досягнень науки і техніки.

Сучасні економічні явища і процеси, властиві територіальному розміщенню виробництва мають масовий характер і зумовлені складним комплексом причин. Аналізують їх за допомогою економіко- математичних методів. Суть їх полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей – систем математичних рівнянь. Найчастіше використовують два види економіко- математичних моделей – балансові та оптимізаційні.

Особливе місце у практиці планування розвитку народного господарства належить міжгалузевим і міжрайонним балансам, які дають змогу моделювати й розробляти структуру внутрішніх і зовнішніх зв’язків територіальних соціально- економічних систем різного ієрархічного рангу.

Міжгалузевий баланс дає змогу обгрунтувати напрями розвитку будь-якої ланки регіональної економіки. Інформація міжгалузевого балансу дозволяє визначити найважливіші загальноекономічні пропорції у господарстві регіону, а саме:

Ø співвідношення виготовленої, поділеної та використаної чистої продукції;

Ø пропорції поділу чистої продукції кожної галузі на засоби виробництва й предмети споживання тощо.

Принципова схема міжгалузевого балансу економічного регіону являє собою економічну таблицю, де відбивається виробництво й поділ виробленої продукції, а також враховується продукція, що завозиться та вивозиться. Фундаментом міжгалузевого (міжрайонного) балансу є матриця (упорядкована таблиця чисел, що має n стовпців і m рядків). У m рядках цієї матриці фіксуються галузі - виробники (або райони - постачальники) продукції, ресурсів тощо; у стовпчиках n - галузі-споживачі (райони-споживачі). Якщо номер будь-якої галузі (району), що виробляє продукцію, позначити через x_i, а галузі (райони)- споживачі – через x_j, то на перетині стовпців і рядків значення x_ij характеризуватиме обсяг продукції, виробленої в i – му районі й спожитої в j-му.

Міжгалузевий (міжрайонний) баланс виробництва і споживання дає змогу не лише відтворювати та аналізувати зв’язки між галузями й районами, а й вишукувати “вузькі місця” та вдосконалювати баланс. Крім того, за допомогою коефіцієнтів прямих витрат, що обчислюються за формулою:

,

де С – коефіцієнт прямих витрат;

x – міжгалузеві (міжрайонні) потоки продукції;

X - валові обсяги виробництва.

Можна побудувати баланс, який відповідав би вимогам виробників і споживачів.

Приклад міжгалузевого балансу:

Таблиця 1.1

Принципова схема міжгалузевого балансу економічного району

I розділ характеризує через систему показників Xij міжгалузеві потоки продукції (предметів праці), що виробляється у даному регіоні. Це квадратна матриця, порядок якої визначається кількістю галузей або продуктів, відображених у районному балансі.

II розділ відбиває вивезення продукції за межі району для задоволення виробничих і невиробничих потреб. Це прямокутна матриця, кожний елемент якої Wiz характеризує обсяг продукції I-го виду, виробленої в r-му районі та використаної для задоволення z-ої поза районної потреби.

III розділ подає задоволення кінцевих потреб. Це прямокутна матриця з елементами Yik, кожний з яких відбиває задоволення k-им кінцевих потреб району за рахунок i-ої продукції, виробленої у r-му району, тобто у розділі подана галузева структура районного кінцевого продукту.

IV розділ – це матриця з розмірами m x n, кожний елемент якої Dej характеризує потоки предметів праці е-го виду, що використовуються в j-му виробництві та завозяться з району q, тобто показано виробниче споживання продукції, що завозиться.

V розділ – матриця з елементами Yek, кожний з яких характеризує обсяг кінцевої продукції е-го виду, виробленої у q-му району й використовуваної для задоволення k-ої потреби r-го району.

VI розділ характеризує галузеву структуру й первісний поділ виробленого у даному районі національного доходу.

VII розділ подає кінцевий перерозподіл національного доходу для фінансування фондів кінцевого використання продукції даного району.

Математична модель міжгалузевого балансу регіону може мати

такий вигляд:

,

де Xi – обсяг сукупної продукції виробництва;

Xj - обсяг виробництва j-ої продукції;

Аij - норма витрат i-ої продукції на виробництво j –ої продукції; Yi- накопичення, особисте споживання й кінцеве споживання;

Wi – сальдо міжрегіонального обміну з урахуванням коефіцієнтів витрат продукції, що завозиться.

Оптимізаційні моделі є вищою формою техніко- економічних розрахунків. Їх основне призначення – вибір оптимального варіанта розміщення не тільки підприємств і галузей, а й територіально – виробничих комплексів. В оптимізаційних моделях умови задач і розв’язок їх можуть бути подані в табличній (матричній) або графічній (мережній) формі. Із-за великої кількості номенклатури готової продукції в країні, що виробляється і споживається в тисячах пунктів з властивими їм технологіями й видами транспорту, кількість зв’язків, які реально виникають у господарстві, може досягти астрономічної цифри. Тому розробити докладну модель розвитку і розміщення продуктивних сил у масштабі країни практично неможливо. І як правило використовують систему моделей.

Під керівництвом М.М. Албєгова розроблено систему моделей розміщення галузей господарства, основу якої становить модель розміщення промислового виробництва, котра має такі дві характерні особливості:

Ø умови розвитку й розміщення кожного виробництва в окремому районі подано у вигляді функції, котра характеризує зміну витрат по галузі в цілому залежно від обсягу виробництва її продукції в даному районі;

Ø економічні показники виробництва і перевезення продукції в окремих районах подано у вигляді коефіцієнтів цільової функції, в розрахунках якої широко використовуються прямі витрати. Метою досліджень за допомогою цієї моделі є визначення основних територіальних пропорцій розміщення галузей промисловості. Модель дає змогу зробити варіантні розрахунки для визначення впливу найважливіших чинників розміщення виробництва. Так, змінюючи обчислені на гранично допустимі розміри використання трудових, водних та інших ресурсів в окремих районах, можна досліджувати вплив на формування територіальних пропорцій розміщення виробництва таких важливих чинників, як, наприклад, співвідношення чисельності зайнятих у промисловості в різних районах країни.

Цільовою функцією оптимізаційної моделі розміщення виробництва є мінімум витрат, а обмеженнями – розміри потреб у продукції, обсяги її випуску, ресурси сировини, палива і матеріалів, капітальні вкладення.

Для вибору оптимального варіанта розміщення підприємств галузі можна використати найпростішу економіко - математичну модель транспортної задачі:

,

де Сі+ЕнКі – приведені витрати на виготовлення одиниці продукції в і-му пункті або районі розміщення;

tij - витрати на транспортування одиниці продукції з i – го пункту виробництва в j- й пункт споживання;

Xij - шуканий обсяг постачання продукції з і-го пункту виробництва в j –й пункт споживання.

При розв’язанні цієї задачі слід дотримуватись таких обмежень:

Xij > 0 – обсяг постачання з і-го пункту розміщення виробництва в і -й пункт споживання не може бути від’ємною величиною;

Σ Xij <Σ ai – сума поставок з усіх пунктів розміщення виробництва і в усі пункти споживання не повинна перевищувати обсягів виробництва або має дорівнювати їм;

Σ Xij = Σ Bij – сума поставок з усіх пунктів розміщення виробництва в пункти споживання повинна дорівнювати сумі споживання продукції;

Σ Mij Σ Xij < Mi - витрати сировини на всю продукцію не повинні перевищувати ліміту або мають дорівнювати йому;

Σ Kij Σ Xij < Кі – капітальні вкладення в усю продукцію, що постачається з усіх пунктів виробництва в усі пункти споживання, не повинні перевищувати ліміту або мають дорівнювати йому.

За розв’язком цієї задачі виробництво продукції розміщують в усіх можливих пунктах, коли загальні витрати на випуск і доставку продукції в пункти споживання будуть мінімальними. Ця модель як правило не враховує різноманітності чинників розміщення, тому пункти розміщення підприємств мають бути виділені з урахуванням впливу інших чинників, не врахованих у цій моделі.

Завершальним етапом дослідження і прогнозування територіальної організації господарства є визначення можливого економічного ефекту від нового розміщення продуктивних сил. Найпоширенішим є підсумовування ефекту, обчислюваного по окремих галузях та їх елементах.

Критерієм ефективності розміщення і територіальної організації продуктивних сил завжди вважалися витрати. Ефективність витрат поділяється на загальну та порівняльну. Загальна ефективність народного господарства визначається методом співставлення одержаного приросту новоствореної вартості (національного доходу) із затраченими капіталовкладеннями. Порівняльна ефективність розраховується при виборі найвигіднішого варіанту розміщення об’єкта серед усіх інших наявних об’єктів. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, трудоємність, фондоємність, матеріалоємність, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

В кінці ХIX століття виникла потреба у прийнятті обгрунтованих рішень щодо інвестування капіталу з метою одержання бажаного ефекту. Тоді й була започаткована теорія просторової економіки. Це теорія “концептуальних кілець” У. Тюнена, “теорія штандорту” А. Вебера, теорія “центральних кілець” В. Кристаллера.

1.3.4. Процес економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва складається з таких найважливіших етапів:

· аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі;

· визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу.

· вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розміщення галузі.

На першому етапі виявляють диспропорції в розвитку і розміщенні виробництва, виробничі резерви та визначають шляхи їх усунення.

На другому етапі вивчають основні умови й чинники можливостей розвитку й розміщення виробництва. Вирішальним чинником є потреба господарства в певному виді продукції. При розміщенні виробництва враховують також транспортний та споживчий чинники. Одним з методів такого урахування є виробничо- збутове зонування – визначення економічних меж рівнозначних виробничо- транспортних витрат на однойменну або взаємозамінну продукцію з наступним коригуванням балансів виробництва і споживання.

Зонування перевезень дає змогу визначити найвигідніші зони поширення продукції. Пункти рівнозначної вартості продукції різних джерел утворюють вантажорозподіл, а лінії, що з’єднують ці пункти, - межі оптимальних зон поширення продукції. При цьому в конкретних розрахунках, крім виробництва, враховують різну вартість перевезення продукції на окремих видах транспорту, ділянках доріг і напрямках. Для розмежування зон споживання однойменної продукції двох підприємств галузі, тобто районування раціональних перевезень, використовують формулу:

де Х – межа раціонального радіуса перевезень;

П₁, П₂ - собівартість виробництва продукції відповідно в спеціалізованому районі та районі споживання;

Т – собівартість перевезень одиниці продукції на 1 км;

L –відстань між пунктами виробництва і споживання цього виду продукції.

Проте в реальному житті на межі зонування можуть вплинути політичні, соціальні та інші чинники.

Галузі промисловості класифікують за рівнем впливу на них чинників розміщення. Так, за матеріаломісткістю виробництва розрізняють галузі високо -, середньо- і нематеріаломісткі.

Сукупність умов розміщення у кожному регіоні має свою специфіку, за якою можна визначити, сприятливі чи несприятливі райони для розміщення в них конкретних типів підприємств. Так, територія України в цілому несприятлива для розміщення ресурсомістких підприємств.

В той же час, будучи відносно добре забезпеченою трудовими ресурсами і маючи високий науковий потенціал її територія є сприятливою для розвитку і розміщення підприємств легкої, харчової, машинобудівної промисловості.

На третьому етапі розробляють кілька можливих варіантів розвитку галузі. Для всіх варіантів визначають обсяги й технології виробництва, разові (капітальні вкладення) й поточні (на експлуатацію) витрати, які обчислюють за діючими нормативами та стандартами виробництва.

Поширеним є обгрунтування варіантів розміщення методом мінімізації приведених витрат, які обчислюють за формулою:

де С – собівартість продукції з урахуванням транспортування до споживача;

Е – нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень;

К – капітальні вкладення.

Варіант, у якому приведені витрати є найменшими й буде оптимальним варіантом розташування виробництва.

Оптимальний варіант доповнюється галузевими показниками рівня інтенсифікації виробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності тощо.

Можна використовувати ще так званий “мішаний” метод оцінки. Він полягає у порівнянні доходу (обсягу чистої продукції у вартісному вираженні, або прибутку) і приведених витрат на його виробництво:

,

де Е – економічна ефективність;

Д – річний дохід підприємства або галузі;

С+ ЕК – приведені витрати.

Важливе значення має екологічна оцінка. Згідно з чинним законодавством екологічну експертизу мають проходити всі прогнозні розробки, техніко-економічне обгрунтування нових і реконструкція старих підприємств, усі нові технології і т. д.

1.3.5 .Основним в економічному обгрунтуванні територіально- комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил країни, її економічних районів є метод територіальних схем (програм). Методика розміщення виробництва на території країни та економічних районів передбачає два аспекти: галузевий і територіальний. Вони реалізуються в схемах розміщення продуктивних сил, що поділяються на загальні, галузеві і регіональні. Загальні схеми розробляються з метою виявлення стратегічних напрямів розміщення продуктивних сил країни і її регіонів; галузеві – з метою аналізу ефективності розміщення окремих галузей народного господарства; регіональні для прогнозування розвитку продуктивних сил в межах макрорайонів, промислових і сільськогосподарських зон, територіально-виробничих комплексів, а також адміністративних областей, районів і міських поселень. Останні представлені особливим напрямком, що дістав назву районне планування.

Загальні (територіальні) схеми – передпланові (прогнозовані) наукові дослідження економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які виробляються на 15 і більше років. Вони є методом економічного обгрунтування територіально- комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил країни та її економічних районів. У них визначаються завдання й основні показники економічного і соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв’язання соціальних, економічних та екологічних проблем. Як на Заході, так і в Україні вони мають в основному рекомендаційний характер і є базою для вироблення різноманітних методів регулювання економічного розвитку країни: податкової системи, економічних й правових нормативів тощо.

Територіальні схеми складаються з таких розділів:

1.Аналіз сучасного стану економічного й соціального розвитку і розміщення продуктивних сил регіону.

Встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, їх розміщення економічним і природним умовам та ресурсам, раціональному поділі праці, виявляють диспропорції, негативні процеси та явища, проблемні питання розвитку. Аналізують основні техніко- економічні і екологічні показники; оцінюють територіальну структуру господарства (економічне районування, формування на території ТВК, промислових вузлів та ін.) оцінюють природні, економічні і соціальні передумови подальшого розвитку продуктивних сил та їх розміщення.

Виявляють резерви й можливості вдосконалення перспективного розвитку регіону.

2. Оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та їх розміщення.

Вивчають природні умови розвитку господарства – стан земельних, водних, лісових, мінеральних і енергетичних ресурсів. Трудові ресурси оцінюють у розрізі адміністративно - територіальних одиниць району, визначають потребу в них. Визначають також витрати на підготовку й перепідготовку кадрів, можливу кількість безробітних і напрями забезпечення їх роботою.

Обсяг усіх ресурсів визначають балансовим методом (для всіх видів ресурсів складають спеціальні територіальні баланси, в яких враховують наявні ресурси, потребу в них та напрями використання)

3.Обгрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації й комплексного розвитку господарства.

Розробляють основні напрями подальшого розвитку району, передбачаючи загальні, основні тенденції розвитку району і розміщення господарства, вирішення соціальних та економічних проблем.

Визначають структуру й спеціалізацію господарства регіону. Структуру господарства визначають, використовуючи показники частки окремих галузей у загальному виробництві (з чистої продукції, кількості зайнятих, основних виробничих фондів).

Галузі спеціалізації визначають за такими показниками (індексами).

1. Коефіцієнт міжрайонної спеціалізації:

,

Рв – кількість продукції галузі, що вивозиться (у вартісному вираженні).

Р – кількість всієї виробленої в галузі продукції у міжрайонному обміні країни.

2. Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва на території району (регіону) обчислюється за формулою:

,

де Пп.р. – питома вага галузі району в промисловому або сільськогосподарському виробництві району; Пп.к. – питома вага відповідної галузі району (регіону) в країні.

3. Коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя:

,

де Пгал. р. – питома вага галузі району у виробництві продукції відповідною галуззю в масштабі всієї країни;

П нас.р. – питома вага населення району в загальному населенні країни.

4. Коефіцієнт міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше визначити його місце в товарообміні:

,

де Ввив.р. – вартість продукції даної галузі району (регіону), що вивозиться за його межі;

Ввир.р. – загальна вартість продукції, що виробляється у районі.

Галузі, в яких Кл та Кд >1, і продукція яких вивозиться переважно за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції.

Загальний індекс районної спеціалізації визначають за формулою:

,

де Сл – індекс або коефіцієнт локалізації;

Се – індекс ефективності (відношення обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника в країні; він показує, у скільки разів одержаний районний ефект на одиницю витрат більший або менший від загального по країні ефекту); при С > 1 це галузь спеціалізації господарства району, при С < 1 вона має обслуговуюче значення. Індекси Сл і Се ще називають показниками рівня розвитку міжрайонних зв’язків.

Спеціалізація району на виробництві певної продукції може бути економічно виправдана лише за умови, що С₁ + ΣТ ≤ C₂,

де С_1,С₂ – собівартість виробництва продукції відповідно в регіоні спеціалізації та регіоні споживання;

Σ Т – сумарні затрати на транспортування продукції регіону спеціалізації до регіону споживання.

На практиці для визначення показників економічної ефективності спеціалізації регіонів використовуються два індекси – повні поточні витрати (І) для вже існуючих у районі виробництв і приведені витрати для заново створених або розширених виробництв.

Індекс ефективності поточних витрат розраховують за такою формулою:

,

де С, Ср – середньогалузева собівартість одиниці продукції відповідно в спеціалізованому регіоні та по країні (або по районах споживання);

ΣТ – транспортні витрати на постачання одиниці продукції в райони споживання.

У разі, якщо І < 1, спеціалізація є ефективною.

Рівень комплексного розвитку господарства регіону визначають із співвідношення пропорцій між галузями спеціалізації і економічно виправданою кількістю обслуговуючих галузей виробництва, об’єктів виробничої і соціальної інфраструктур.

Кількісну оцінку рівня районної комплексності визначають так:

де У1рУ2р – частка району в країні за основними економічними ресурсами (трудовими, паливними);

Уіп:У2п – частка відповідних галузей (трудомістких, енергомістких).

1.Обгрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону.

Розглядають питання взаємопов’язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на території району з перспективою формування й розвитку територіальних комплексів. Застосовують економіко-математичні методи та ЕОМ. Критерієм ефективності є мінімум приведених витрат.

Обгрунтовують детальне економічне районування: визначають ТВК, промислові зони й вузли, інші територіальні угрупування. Розробляють схеми ТВК.

Обгрунтовують черговість формування галузей, виробництв, певних територіальних угрупувань. Реєструють населені пункти, в яких заборонено нове будівництво і розширення діючих підприємств. Визначають основні напрями та черговість розвитку середніх і малих міст.

Формують перелік найважливіших територіальних проблем регіону.

2.Головні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку й розміщення продуктивних сил.

Дають головні висновки щодо розвитку господарства регіону. Оцінюють економічний ефект від удосконалення територіальної організації продуктивних сил. Він дорівнює економії сумарних витрат, одержаної в результаті змін галузевої і територіальної структур господарства регіону, і визначається загальним показником зростання національного доходу відносно витрат на передбачені обсяги виробництва.

Відносний показник загальної ефективності господарства району (індекс змінного складу) визначають за формулою:

,

де Ір – сумарний обсяг виробництва на одиницю витрат у районі;

Ік – аналогічний показник по країні в цілому.

Цей показник характеризує “рентабельність” господарства району.

Окремо вивчають проблеми охорони навколишнього середовища.

1.3.6 Районна планіровка – це державний документ, що визначає довгострокову стратегію розвитку та розміщення продуктивних сил на території певного регіону, узгоджену з містобудуванням, природними та соціально-економічними умовами району тощо. Особливість районної планіровки полягає в тому, щоб комплексно (а не ізольовано) розглядати питання розміщення конкретних підприємств на відносно невеликій території (в області чи окремому районі) з урахуванням перспектив розвитку конкретних міст та селищ міського типу. Тому районну планіровку можна назвати методом раціонального розміщення продуктивних сил.

Районна планіровка дозволяє пов’язати два складні процеси – розміщення продуктивних сил і містобудування. При цьому враховується спільне використання транспорту, будівельної бази, місць відпочинку, джерел енергії тощо.

Метою районної планіровки є раціональна територіальна організація продуктивних сил на території певного району, яка б забезпечувала комплексне використання всіх його ресурсів, оптимальні умови для проживання населення, функціонування господарства, збереження природи та забезпечення суспільно ефективного розвитку.

Схеми районних планувань передбачають оцінку території за рядом ознак, що враховуються при визначенні ефективності будівництва і функціонування об’єктів в межах адміністративних одиниць та міських поселень. Районне планування за своїм призначенням є засобом вироблення і деталізації народногосподарських планів розвитку й розміщення продуктивних сил країни. Воно є складовою частиною територіального планування, уточнює й деталізує пропозиції відповідних органів щодо розміщення виробництва. Основою для районного планування є прогноз розвитку національної економіки і Генеральна схема дослідження продуктивних сил України.

За умов ринкової економіки аналіз території дає важливий індикативний матеріал для прийняття рішень на різних рівнях: від підприємця – до керівника виконавчих органів країни.

Аналіз території повинен починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними й соціальними параметрами. Особлива увага приділяється визначенню зон господарського тяжіння щонайбільших, великих та середніх міст. На території великих і середніх міст зонування виконуються за функціональними ознаками (виділяється адміністративно – діловий центр, промислово - транспортна зона, сельбищна та рекреаційна зони). Функціональне зонування території дозволяє виявити майданчики і цілі ділянки для промислового і житлового будівництва, для сільського господарства та організації масового відпочинку трудящих. Після проведення функціонального зонування території аналізуються блоки: природні умови і ресурси, населення і трудові ресурси. Потім визначаються напрямки спеціалізації виробництва, передбачення можливостей для розвитку кооперації, концентрації, комбінування, розширення виробничої і соціальної інфраструктури.

За результатами природно- ресурсного й економічного аналізів виконується інтегральна оцінка території. Вона передбачає обгрунтування оптимального варіанта використання території для розвитку і розміщення виробництва та сфери послуг в даний час і на перспективний період (напрямки використання природних і трудових ресурсів, доцільність розміщення виробництв, визнання обсягів виробництва, прогноз соціально - економічного розвитку регіону). Інтегральна оцінка території служить науковою основою для розробки конкретних рішень щодо її використання. В умовах ринкових відносин такі розробки не носять директивного характеру, але вони використовуються регіональними органами влади з метою вдосконалення управління територією. Реалізація районного планування дає змогу здійснити найбільш ефективне господарське використання території – як для регіону в цілому, так і в масштабі окремого об’єкта народного господарства.

Кожен район характеризується внутрішніми територіальними відміностями. Тому для визначення конкретної схеми розміщення нових об’єктів виробництва, інфраструктури, розвитку існуючих виробництв та поселень необхідно деталізувати дослідження, проводити їх відносно окремих транспортних вузлів, поселень тощо. Таке дослідження планіровочно- територіального каркасу території передбачає визначення основних центрів та осей чи координат росту I, II та III порядку і проводиться на другому, третьому та четвертому етапах комплексної оцінки.

Планіровочно – територіальний каркас відображає систему поселень, форми територіальної зосередженості виробництва, лінійно- вузлову структуру транспорту, енергомереж та різні типи природоохоронних територій, тобто все, що є на нашій землі.

Усі елементи, що вивчаються та оцінюються поділяються на три класи:

– елементи, що належать до природного середовища (гори, ліси, озера, родовища корисних копалин, тощо);

– природно- техногенні елементи, які створені людиною на основі природних ландшафтів (водосховища, лісосмуги тощо);

– антропогенні елементи, які історично створені в результаті господарської діяльності і є самостійними матеріально- технічними та економічними об’єктами нашого середовища (міста, підприємства, транспорт, комунікації тощо).

Антропогенні та природно-техногенні елементи територіально включені в природне середовище, функціонально взаємодіють з ним, але за своїми властивостями принципово відрізняються від природних елементів. Саме вони є основними складовими промислових вузлів та центрів росту.

Оцінка лінійних та вузлових елементів територіального каркасу (морського узбережжя, залізничних та шосейних доріг, поселень тощо) дуже важлива для визначення перспектив розміщення продуктивних сил. Це потрібно для виявлення осей та центрів росту і встановлення їх статусу. Осі та центри росту ранжуються за їх значенням для району та впливом на соціально- економічний розвиток оточуючих територій. Потім виділяються осі і центри першого (вищого), другого й третього порядку.

Осі і центри першого порядку (республіканського статусу) мають найбільшу зону впливу на оточуючу територію. Вони представлені багатьма “каналами”: транспорту, ліній електропередач, соціальної інфраструктури, лінійно розміщених родовищ чи інших джерел певних ресурсів (Чорноморське узбережжя, вісь по р. Дніпро тощо). Усі вони є не просто стрижнями росту для відповідних економічних районів, але й мають державний та міжнародний статус. Центрами того ж порядку є столиця держави, її регіональні центри, основні річкові та морські порти, міські агломерації, промислові вузли тощо.

Осі та центри другого порядку (регіонального статусу) – це міжобласні комунікації та річкова мережа, компактно та лінійно розміщені міські поселення та джерела ресурсів регіонального значення, прикордонні території, де інтенсивно розвивається прикордонне співробітництво з сусідніми країнами (кордони Луганщини з Росією тощо).

Осі та центри росту третього порядку мають переважно обласне значення. Сюди належать обласні комунікації, невеликі промислові, агропромислові та транспортні центри, локально розміщені ресурси обласного значення. Їх ріст сприяє вирівнюванню промислового рельєфу, покращанню умов життя, соціально- економічного розвитку сільської місцевості.

Взяті в сукупності осі та центри росту складають просторовий каркас розвитку продуктивних сил. Він є основою функціонального зонування території. Важливою його складовою є екологічний каркас.

1.3.7. Метод діагностики передбачає виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально – економічному розвитку. Його результати потрібні для вироблення національної регіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів із значним економічним потенціалом та як маркетингова інформація.

Діагностика грунтується на порівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівняти цей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи. В економіці діагноз – це визначення стану економічного об’єкта, підприємства, регіону, країни. Об’єктом регіонального економічного аналізу може бути регіон різного таксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто, район у місті, село, а також будь-який територіальний міжгалузевий комплекс.

Результатом діагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале і незворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об’єкта описують за допомогою системи індикаторів. Поняття і кількісні характеристики “орми” відносні й залежать, як максимум, від трьох чинників. По-перше, значення “норми” визначається базою порівняння, тобто групою, класом, типом об’єктів, серед яких це порівняння проводиться. По - друге, сам критерій норми і підхід до її розрахунку може варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнім арифметичним для певної сукупності об’єктів, або значення, що знаходяться посередині значень цього індикатора на всіх об’єктах сукупності. По- третє, відмежування норми від паталогії істотно залежить також від критерію відхилення від норми.

Для визначення “норми” й “еталона” потрібно встановити допустимі граничні обмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважається нормальним.

Залежно від динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану і діагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити стан регіону на цей період, модель економіки та можливі соціально- економічні зміни.

При діагностиці процесу досліджують траекторію розвитку, генетику об’єкта, розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.

За формою організації економічну діагностику поділяють на аналітичну, експертну діагностику і діагностику на моделі.

Аналітична діагностика передбачає проведення діагностики безконтактними методами з допомогою статичної інформації та використання методів регіонального аналізу, типологій.

Експертна діагностика –це отримання інформації для цілей діагностики контактними методами безпосередньо проведенням спеціальних експертних і соціологічних опитувань.

Діагностикою на моделі називають отримання інформації про об’єкт діагнозу за допомогою модельних імітацій.

Необхідною вимогою до системи діагностичних індикаторів є їхня орієнтованість на виявлення паталогій у розвитку об’єкта або на встановлення належності об’єкта до певної групи, класу, типу. При побудові системи діагностичних індикаторів відбирають ті показники та характеристики, які можуть відбивати самостійно або в поєднанні з іншими індикаторами наявність чи відсутність гострих проблем регіонального розвитку, паталогій або характеризувати належність регіону до певного типу.

Системи діагностичних індикаторів можна будувати двома способами.

Перший спосіб грунтується на гіпотезі, що дає уявлення про типи паталогій у регіональному розвитку. Наприклад, регіони можна поділити на такі групи залежно від стану й умов функціонування: сталого розвитку, стагнуючі, кризові, з надзвичайною ситуацією. Для кожного типу паталогії можна визначити індикатори (показники), виміри яких необхідні та достатні для діагностування.

Другий спосіб пов’язаний з виявленням такого виду паталогії, яка до цього часу була невідома або неописана.

Точна діагностика поточного стану економіки регіонів та обгрунтування стратегії її реформування потрібні передусім для таких цілей:

- вироблення інвестиційної політики регіонів;

- аналізу інвестиційної активності та інвестиційного клімату;

- урахування позитивних і негативних чинників, що впливають на надходження внутрішніх та іноземних капіталів;

- порівняльного оцінювання ефективності та організації фінансування інвестиційних проектів;

- удосконалення законодавчого регулювання українських та іноземних інвестицій, а також системи правових гарантій щодо приватних інвестицій.

Читайте також:

1. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
2. Автоматизація помпових станцій підкачування і перекачування. Охорона праці під час експлуатації систем автоматизації.
3. Адаптація працівників.
4. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
5. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
6. Акти з охорони праці в організації.
7. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
8. Алкоголізм і безпека праці.
9. Аналіз ефективності діяльності працівників банку
10. Аналіз і оцінка стану охорони праці
11. Аналіз оплати праці
12. Аналіз продуктивності праці

Переглядів: 759