Аквальне ландшафтознавство

Крім наземних або територіальних ландшафтних комплексів існують і водні або аквальні ландшафтні комплекси.

Під аквальними ландшафтними комплексами розуміють однорідні за походженням і історією розвитку водні об'єкти, що характеризуються однаковим гідрологічним і гідротермічним режимом і мають єдиний геологічний фундамент, однотипний донний рельєф, однаковий склад донних відкладів та фітоценозів.

Початком досліджень водних ландшафтів вважають початок 60-х років XX століття, коли з'явились роботи Д.В.Богданова і В.Г.Богорова про широтну зональність Світового океану, В.Н.Купецького про морські ландшафти Арктики, К.М.Петрова про підводні ландшафти Чорноморського узбережжя, В.В.Шаркова і З.І. Гурієвої про підводні ландшафти Чорного і Каспійського морів. На підставі цих досліджень Ф.М_.Мільковим була зроблена перша класифікація водних ландшафтів, у якій відділ водних ландшафтів поділений на 6 класів: 1) річкових ландшафтів; 2) озерних ландшафтів; 3) земноводних (літоральних) ландшафтів; 4) мілководних ландшафтів; 5) водноповерхневих ландшафтів; 6) підводних (донних) ландшафтів.

Клас річкових ландшафтів охоплює русла річок і відрізняється прісним характером води, наявністю течії, тісним взаємозв'язком з оточуючими наземними ландшафтами. В річищі кожної річки формуються водні урочища за аналогією з урочищами наземних урочищ. Вони відрізняються одне від одного: 1) глибиною і швидкістю течії; 2) складом дон них відкладів; 3) характером рослинності і тваринного світу.

Клас озерних ландшафтів поєднує замкнені водойми і відрізняється від класу річкових ландшафтів: 1) відсутністю течії; 2) широким діапазоном ступеня солоності води (від прісної до гірко-солоної); 3) складом донних відкладів; 4) характером рослинності і тваринного світу.

Клас земноводних (літоральних) ландшафтів включає смугу берегової зони морів, яка щодоби заливається морськими водами під час припливів. Класичним прикладом земноводних ландшафтів є мангрові ліси, що вкривають низовинні узбережжя тропічних морів.

Клас мілководних ландшафтів розміщується на береговій відмілині морів з відмітками глибин до 200 м. Нижня межа поширення мілководних ландшафтів співпадає з нижньою межею фотосинтезу. Мілководні

Клас водноповерхневих ландшафтів формується в межах верхнього шару води потужністю до 200 м (нижньої межі фотосинтезу), але на глибинах понад 200 м, тобто за межами поширення мілководних ландшафтів. Він є зоною прямого зіткнення і активної взаємодії лише двох оболонок Землі - гідросфери і атмосфери і відрізняється від всіх інших водних і наземних ландшафтів відсутністю літосфери. Цьому класу водних ландшафтів властива широтна зональність, що є в певній мірі аналогічною широтній зональності ландшафтів суходолу.

Клас підводних (донних) ландшафтів, на необхідність дослідження яких вказував ще Б.Б.Полинов, уособлюється в океанах і морях на глибинах понад 200 м і нижче водноповерхневих ландшафтів. Тут, у нижньому (донному) ярусі океанічної ландшафтної сфери, на відміну від всіх інших водних і наземних ландшафтів, відбувається зіткнення і активна взаємодія океанічної літосфери і гідросфери при відсутності атмосфери.

Сьогодні розробляються більш детальні класифікації аквальних ландшафтних комплексів (АЛК) з поділом їх на аквальні фації і аквальні урочища за принципами вчення про морфологію наземних ландшафтів. Аквальними фаціями називають найменші, елементарні АЛК, що займають одну форму мікрорельєфу дна водойми або водотока, складе ну одною літологічною відмінністю донних відкладів і зайняті одним фітоценозом. Аквальними урочищами називають ділянки акваторії, що сформувалися на одній формі мезорельєфу дна водойми або водотоки і характеризуються однотипними гідрологічними умовами, однаковим складом донних відкладів і фітоценозів.

Так, малі озерні водойми в північній частині Білорусі розглядають як АЛК в ранзі складного урочища, що входять до складу горбисто-моренно-озерних і камово-моренно-озерних ТЛК. Ці складні аквальні урочища включають ряд простих урочищ (літоральних, субліторальних, профундальних, пелагіальних), що характеризуються набором взаємообумовлених внутрішніх зв'язків, проте мають певні просторові, структурні і речовинні відмінності і в свою чергу поділяються на аквальні фації. Літораль - це берегова область озерної улоговини, в якій виділяють три зони: 1) берег; 2) узбережжя; 3) берегову відмілину. Берег - це верхня частина схилу озерної улоговини, яка лежить навколо озера і не зазнає впливу хвиль. Узбережжя - це нижня частина схилу озерної улоговини, яка зазнає впливу хвиль, але вкривається водою лише при високих рівнях. Берегова відмілина завжди вкрита водою, має вигляд тераси з нахилом у бік озерної западини і виникає внаслідок розмиву і відкладання порід берегового уступу. Профундаль - це глибинна область озерної улоговини, в якій переважають процеси відкладання продуктів руйнування берегового уступу. Сублітораль - перехідна між літораллю і профундаллю область озерної улоговини. Пелагіаллю або областю відкритої води називають водну масу озера, яка лежить над профундаллю.

Літоральні урочища займають прикордонне положення між водним, повітряним і наземним середовищем і знаходяться під найбільш активним впливом водозбору. Водна маса літоральних комплексів характеризується високою гідродинамічною та біологічною активністю і окислювальними умовами середовища. Вища водна рослинність, яка отримує тут найбільший розвиток, утилізує поживні речовини, що надходять з водозбору, і утворює захисну зону для озера в цілому. За характером донних відкладів в межах літоральних урочищ виділяють фації: 1) піщані; 2) мулові; 3) галечникові; 4) кам'янисті; 5) торф'янисті.

Субліторальні урочища займають схил підводної акумулятивної тераси з кутом нахилу від 2-3 до 25° і більше. Відносно вузька смуга літоралі займає 5-15 % площі озера і на батиметричних картах відображується як сгущення ізобат. Набір субліторальних фацій менш різноманітний, ніж у літоральних урочищ, і включає: 1) піщано-глинисті; 2) карбонатні; 3) мулові фації.

Профундальні урочища займають основну частину ложа озерної улоговини. Це темна, холодна зона за виключенням мілководних озер, що прогріті і освітлені до дна. Значні глибини сприяють застійним процесам, які викликають дефіцит кисню і надлишок вуглекислоти, і супроводжуються розвитком відновлювальних умов середовища. В межах профундальних урочищ виділяють мулові, глинисті і піщано-глинисті фації, які займають різне гіпсометричне положення.

Пелагіальні урочища складають особливий різновид аквальних ландшафтів, що повністю розміщуються в межах водної маси і помітно різняться в мілких, середньоглибоких і глибоких озерах. У відповідності з термічним розшаруванням водної товщі в їх межах виділяють фації: 1) епілімніона; 2) металімніона; 3) гиполімніона. Фація епілімніона характеризується високим прогріванням, динамічним перемішуванням, кисневим перенасиченням і лужною реакцією водного середовища. Фація металімніона відрізняється високими показниками температурного градієнта, стрибкоподібним збільшенням щільності води, помітною зміною гідрохімічних показників. Фації гиполімніона характерні для середньо-глибоких і особливо глибоких озер, їх відмітними рисами є застійні явища водної маси, відсутність освітлення, низькі температури, збільшення мінералізації і СО₂, зміна рН у бік кислого середовища.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 9.	\|	Палеоландшафтознавство

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.