• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Охоронні зони

Відповідно до чинного законодавства, з метою забезпечення встановлених режимів охорони природних комплексів та об’єктів природного заповідника та запобігання негативному впливу на них різних видів господарської діяльності, що здійснюється на прилеглих до нього територіях, установлюються охоронні зони. В разі необхідності охоронні зони можуть установлюватись і на територіях, прилеглих до територій і об’єктів ПЗФ інших категорій.

Територія (акваторія) охоронної зони не має статусу заповідної території і не відноситься до ПЗФ. Її призначенням є захист заповідної території від негативних впливів ззовні, що забезпечується введенням на території охоронної зони спеціального режиму з обмеженням або забороною певних видів господарської діяльності. Ця зона може виділятись фрагментарно навколо окремих найбільш цінних ділянок заповідного об’єкту або оточувати його з усіх боків суцільною смугою.

Охоронні зони установлюються без вилучення земельних ділянок у їх власників та користувачів.

Розміри та режим охоронної зони визначаються в кожному конкретному випадку. Розмір охоронної зони має бути таким, щоб забезпечити збереженість заповідного об’єкту, а це, в свою чергу, залежить як від характеру самого об’єкту охорони (порушеності його природних комплексів, стійкості екосистем, площі, конфігурації тощо), так і від інтенсивності та характеру господарської діяльності на прилеглих територіях. Отже, розміри охоронної зони можна визначити лише шляхом спеціального обстеження ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.

Режим охоронної зони визначається на основі оцінки впливу господарської діяльності на навколишнє природне середовище. Сама ж оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи.

У межах охоронних зон не дозволяється будівництво промислових та інших об’єктів, розвиток такої господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на територію чи об’єкт ПЗФ. Тут можуть бути заборонені чи обмежені геолого-розвідувальні роботи, видобуток корисних копалин, промислове та любительське рибальство, рубки лісу, полювання, влаштування місць масового відпочинку, туризм, застосування засобів хімізації сільського господарства, суцільна оранка масивів сільськогосподарських угідь тощо. Підприємства, установи й організації, на землях яких створюються охоронні зони здійснюють свою господарську діяльність з дотриманням установленого режиму охоронної зони.

На сьогодні охоронні зони створені навколо природних заповідників: Луганського (навколо філій “Станично-Луганське” – 520,0 га, “Стрілецький степ” – 1160,0 га, “Провальський степ” – 437,0 га) Українського степового (навколо філій “Хомутовський степ” –1652,0 га, “Кам’яні могили” - 1383,4 га, “Михайлівська цілина” - 786,2 га), Канівського (1354,0 га), Поліського (9878,0 га), Горгани (3852,8 га) Дніпровсько-Орільського (3153,0 га), Кримського (навколо філії “Лебедині острови” –16780,0 га), Карадазького (961,0 га), деяких ділянок Чорноморського біосферного заповідника (загальною площею 9278,0 га).

Контрольні запитання та завдання:

1. Яка класифікація територій та об’єктів ПЗФ прийнята в Україні?
2. За яким принципом території та об’єкти ПЗФ відносяться до певних категорій?
3. Назвіть основні характерні риси та відмінності окремих категорій ПЗФ.
4. У чому полягає функціональне зонування території національних природних парків та біосферних заповідників?

3.5. Категорії природно-заповідних територій Міжнародного союзу охорони природи та природно-заповідного фонду України

Збір інформації, її аналіз та підготовку пропозицій щодо світової практики заповідання здійснює авторитетна міжнародна громадська організація - Міжнародний союз охорони природи (далі – МСОП)*. В її рамках діє Всесвітня комісія з питань природоохоронних територій, яка тісно співпрацює з Міжнародним центром моніторингу довкілля у м. Кембриджі (Великобританія). У цьому центрі знаходиться банк даних щодо усіх природоохоронних територій світу.

МСОП під природоохоронною (природно-заповідною) територією (англ. - a protected area) розуміє „ділянку суші та/або моря, що спеціально визначена для збереження біорізноманіття, природних та пов’язаних з ними культурних ресурсів, природоохоронний режим в межах якої забезпечується законодавчими та іншими ефективними засобами” і з 1992 р. визначає 6 категорій природоохоронних територій. Ці категорії визначаються залежно від спрямованості цілей управління і наведені в табл.2.2.

Таблиця 3.2. Категорії природно-заповідних територій МСОП (за Davey, 1998; див. також: Андрієнко, Онищенко, Клєстов та інші, 2001).

Стисло розглянемо категорії природоохоронних територій МСОП, оскільки при вирішенні питань міжнародного співробітництва в галузі заповідної справи важливе оперування деякими спільними для різних країн категоріями ПЗФ. Зокрема, важливим є співставлення категорій ПЗФ України, які були розглянуті в § 2.2, з категоріями МСОП.

Природний резерват суворої охорони(підкатегорія Іа) визначається як ділянка суші та/або моря, яка містить визначні або репрезентативні екосистеми, геологічні або фізіологічні особливості та/або види, які представляють інтерес для наукових досліджень та/або моніторингу довкілля.

Цілі управління природним резерватом суворої охорони зводяться до збереження природних середовищ, екосистем, видів, ландшафтів та екологічних процесів у них непорушеними настільки, наскільки це можливо. Зокрема, через обмеження доступу людей до резервату й мінімізації зовнішніх впливів шляхом ретельного планування і виконання дослідницьких та інших дозволених робіт.

Територія природного резервату суворої охорони має бути достатнього розміру, щоб гарантувати цілісність її екосистем та досягнення цілей управління, заради яких ця територія була заповідана. Ця територія має бути поза прямим антропогенним впливом як на час створення, так і надалі. Збереження біорізноманіття тут можливе без активного менеджменту або реконструкції природних середовищ (що й відрізняє резерват від категорії IV).

Територія для збереження дикої природи(підкатегорія Іб) – це велика незмінена або слабко змінена ділянка суші та/або моря, де зберігся природний характер території без великих населених пунктів і постійного її відвідування населенням, охорона та управління якою спрямовані на збереження даної території в природному стані.

Загальна мета управління цією природно-заповідною категорією – забезпечити прийдешнім поколінням людей можливість відчувати насолоду від спілкування з природою, яка не була істотно порушена, підтримувати протягом тривалого часу її головні особливості й давати можливість місцевому населенню підтримувати притаманний їм спосіб життя.

Територія для збереження дикої природи повинна мати високу природну якість, не зазнавати суттєвого антропогенного впливу, включати визначні екологічні, геологічні, фізико-географічні або інші об’єкти, що становлять наукову, освітню, естетичну, історичну та іншу цінність. Важливим є також те, що ця територія надавала можливості для усамітнення людей, що зрідка можуть насолоджуватись дикою природою, з використанням простих, тихих, не забруднюючих довкілля транспортних засобів (маються на увазі немоторизовані засоби пересування). Для того, щоб забезпечити зазначені цілі заповідання, територія для збереження дикої природи має бути досить значних розмірів.

Національний парк(категорія ІІ) – це природна територія, призначена для охорони екологічної цілісності однієї або більше екосистем, недопущення їх руйнування й експлуатації, що має стати основою для забезпечення духовних, наукових, освітніх, рекреаційних і туристичних потреб населення, сумісних з цілями збереження природного довкілля.

Загальна мета управління національними парками полягає в охороні природних і мальовничих території національного та міжнародного значення для реалізації духовних, наукових, освітніх, рекреаційних або туристичних потреб, увіковічення в природному стані репрезентативних зразків фізико-географічних регіонів, угруповань, генетичних ресурсів і видів, забезпечення їх стійкості та різноманіття. Відвідування природного парку має бути на рівні, за якого його територія підтримується в природному або близькому до нього стані, але при цьому приймаються до уваги потреби місцевого населення у використанні природних ресурсів парку такою мірою, яка не суперечить іншим цілям його управління.

Територія національного парку має включати репрезентативні для біогеографічного регіону типи ландшафтів, де види рослин і тварин, екотопи та геоморфологічні об’єкти мають особливе духовне, наукове, освітнє, рекреаційне і туристичне значення. Ця територія також має бути достатньо великою і включати одну або більше цілісних екосистем, суттєво незмінених людською діяльністю.

Пам’ятка природи(категорія IІІ) – це територія, яка містить одну або більше специфічних природних або природно-культурних цінностей, які є визначними або унікальними через їх рідкісність, типовість, естетичні якості або культурне значення.

Мета управління ними полягає в довічному збереженні цих цінностей і, за можливості , їх дослідження та використання в освітніх цілях і для одержання естетичної насолоди. Діяльність, що визнається за шкідливу для цілей заповідання, виключається й попереджується. Територія пам’ятки природи має включати одну або більше значних цінностей (до яких, наприклад, належать ефектні водоспади, печери, кратери, відслонення з викопними рештками, піщані дюни разом з унікальною або репрезентативною фауною і флорою тощо). Її розміри мають бути достатніми, щоб зберегти її цінності.

Територія для збереження природних середовищ і видів(категорія IV) є ділянкою суші та/або моря, в межах якої здійснюються заходи, що гарантують збереження окремих типів природних середовищ та/або видів флори і фауни. Отож, головною метою управління цими територіями є збереження та підтримка тих особливостей природних середовищ, що необхідні для збереження важливих видів флори і фауни, їх угруповань, шляхом вживання певних дій та особливого менеджменту. За провідні види діяльності визнаються наукові дослідження та моніторинг довкілля, оскільки саме вони є основою сталого менеджменту природних ресурсів. Важливим видом діяльності є також використання окремих природних комплексів для освіти людей, усвідомлення ними цінностей природних середовищ і необхідності управління збереженням дикої природи.

Територія для збереження природних середовищ і видів повинна відігравати важливу роль в охороні природи і виживанні видів, тому такою територією часто визначаються природні комплекси, що є місцями розмноження тварин, водно-болотні угіддя, коралові рифи, естуарії, луки, ліси або місця відкладання ікри, включаючи поля „випасу” в морях. Ця територія має бути важливою для існування національно чи місцево (регіонально) важливої флори. Охорона цих природних середовищ часто залежить від активних втручань і здійснення спеціальних заходів, що відрізняє цю категорію від підкатегорії Iа). Її розміри залежать від потреб видів, які охороняються, і можуть знаходитись в діапазоні від відносно малої до дуже значної за площею.

Територія охорони ландшафту / морська акваторія(категорія V) - ділянка суші та/або моря, де в результаті тривалої взаємодії людини і природи виникла особлива територія (акваторія) із значною естетичною, екологічною та/або культурною цінністю. Часто вона відзначається високим біологічним і ландшафтним різноманіттям. Збереження цілісності традиційної взаємодії людини і природи є необхідним для охорони, підтримання та еволюції такого ландшафту. Отже, підтримка цієї гармонійної взаємодії природних і культурних складових ландшафту шляхом його охорони та продовження традиційного використання земель, будівельної практики, культурних традицій, стилю життя місцевих общин, збереження їх соціального та культурного устрою визнається за головну мету управління охоронюваним ландшафтом. Поряд із цим необхідно підтримувати різноманіття ландшафтів та природних середовищ, а також пов’язаних з ними видів і екосистем, припиняти та попереджати використання земель і дії, які є несумісними з цілями збереження ландшафту. Важливим є забезпечення можливостей для рекреації та туризму, які за специфікою і масштабом співзвучні особливостям даного ландшафту, підтримувати наукову та освітню діяльність, які сприяють довготерміновому росту добробуту місцевого населення.

Територія охоронюваного ландшафту має охоплювати ландшафти високої пейзажної цінності з різноманіттям екотопів, флори і фауни, а також із зразками традиційного або унікального використання землі, місцевих звичаїв і вірувань. Ця територія має надавати можливості для рекреації та туризму в рамках повсякденного стилю життя та економічної діяльності місцевого населення.

Територія охорони ресурсів(категорія VI) складається переважно з незмінених природних комплексів, управління якими спрямоване на забезпечення довготривалої охорони та збереження біорізноманіття, й, водночас, спрямоване на стале забезпечення населення дарами (продуктами) природи. Територія має відповідати загальному визначенню природно-заповідної території (його дефініцію МСОП див. вище).

Управління такими територіями включає охорону та підтримку біорізноманіття та інших природних цінностей території поряд із підтримкою екологічно обґрунтованих технологій, що забезпечують стале виробництво продукції.

Не менше двох третин території охорони ресурсівмають знаходитись в природному стані як на сучасному етапі, так і в майбутньому. При цьому вона може включати ряд модифікованих екосистем і, навіть, великі комерційні плантації. Вона має бути достатньо великою, щоб витримувати використання ресурсів без значної шкоди для довготривалого збереження її природних цінностей.

Як видно із наведених цілей управління природно-заповідними територіями різних категорій МСОП, ці цілі для багатьох категорій збігаються. Проте, вони мають для них різний ступінь важливості (пріоритетності). Таблиця 2.3 дає уявлення про ці співвідношення.

Таблиця 3.3. Цілі управління природно-заповідних територій категорій IUCN (за Davey, 1998)

Умовні позначення: 1 - основна мета, 2- другорядна мета, 3- потенційна мета, – - ціль не ставиться

Вищезазначені категорії МСОП є узагальненням світового досвіду заповідання цінних природних чи напівприродних територій та рекомендацією країнам для використання цього досвіду. Вона розглядається також, а останнім часом і використовується, як основа для уніфікації системи природоохоронних (природно-заповідних) територій, прийнятих у різних державах.

Українська система категорій природно-заповідного фонду (див. § 3.4) загалом дуже близька до категорій МСОП, хоча й має свою специфіку. В ПЗФ України присутні аналоги всім першим п’яти категоріям МСОП, про що йтиметься нижче. Що ж стосується категорії VI „Територія охорони ресурсів”, то в ПЗФ України аналогів їй немає, хоча певні паралелі можна наводити з іншими територіями, що підлягають охороні. До останніх належать насамперед природоохоронні ліси групи І, частина експлуатаційних лісів групи ІІ, експлуатація яких здійснюється помірними темпами (див. Лісовий кодекс України), а також території водозахисних зон (відповідно до Водного кодексу України).

Природні заповідники України відповідають категорії І „Територія суворої охорони„ (одночасно обом підкатегоріям Іа „Природний резерват суворої охорони” та Іб „Територія для збереження дикої природи”).

Категорія „біосферний заповідник”, яка виділяється в Україні, відсутня у сучасній класифікації природно-заповідних територій за МСОП.. Пояснюється це тим, що за Севільською стратегією (1995 р.) біосферні заповідники (резервати) ЮНЕСКО не розглядаються як природно-заповідні території. Разом із цим, в складі кожного біосферного заповідника є територія (функціональна зона) природного ядра, яка має статус природоохоронної території. Природоохоронні території певної категорії можуть входити і до складу буферної зони біосферного заповідника. Отже, біосферний заповідник є поєднанням функцій збереження біорізноманіття і сталого суспільно-економічного розвитку, однак МСОП як природоохоронна територія не розглядається.

Національні природні парки України виконують ті ж функції та переслідують ті ж цілі управління, що й „Національні парки” за категорією ІІ МСОП. Разом із тим, значні за площею господарські зони НПП України свідчать про наявність у них елементів категорії V „Охоронюваний ландшафт/морська акваторія”, а та обставина, що кожен з українських НПП включає заповідну зону, дозволяє говорити про присутність тут елементу першої категорії МСОП. Варто також зазначити, що функціональне зонування та функції наших національних природних парків роблять їх дуже схожими на біосферні заповідники ЮНЕСКО.

Критерії до відбору та функції пам’яток природи ПЗФ України співзвучні пам’яткам природи (категорія ІІІ) за класифікацією МСОП

Заказники як загальнодержавного, так і місцевого значення, а також заповідні урочища України повністю підпадають під категорію МСОП IV „Територія для збереження природних середовищ і видів”.

Категорія „регіональний ландшафтний парк” відповідає категорії МСОП під номером V „Територія охорони ландшафту/морська акваторія”.

Розглянуті вище категорії ПЗФ України відносяться до природних територій. Такі ж вітчизняні категорії ПЗФ, які є штучно створеними об’єктами, а саме - ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, є підстави розглядати як відповідні категорії V МСОП „Охоронюваний ландшафт/морська акваторія”. Ці підстави ґрунтуються на тому, що штучно створені об’єкти, які входять до ПЗФ України, розглядаються як території, де склалися гармонійні відносини між людиною та природним середовищем, ці території становлять високу естетичну, культурну та/або екологічну цінність і через це підлягають охороні. Таке тлумачення штучно створених об’єктів ПЗФ загалом збігається з визначенням категорії V МСОП (див. вище).

3.6. Міжнародні природоохоронні конвенції та угоди, „червоні” переліки видів

Проблеми збереження біорізноманіття та ландшафтів належать до числа тих, успішне вирішення яких можливе лише на основі поєднання зусиль на місцевому, національному та міжнародному рівнях.

На даний час прийнято ряд природоохоронних конвенцій та угод світового, європейського, регіонального і міждержавного рівнів, які є чинними й для України. Всі вони мають свої особливості та спільні риси й складаються на основі певного формату (див. бокс. 3.6).

Базовою у сфері збереження біорізноманіття є Конвенція про біологічне різноманіття, яка була започаткована під час Всесвітньої конференції глав держав та міністрів довкілля у 1992 р. в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) й ратифікована Верховною Радою України 29 листопада 1994 р. Цілями Конвенції є збереження біологічного різноманіття, стале (збалансоване та невиснажливе) використання його компонентів і спільне одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов'язаних з використанням генетичних ресурсів, у тому числі шляхом надання необхідного доступу до генетичних ресурсів та через належну передачу відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології, а також шляхом належного фінансування (стаття 1). Під "біологічним різноманіттям" розуміється різноманіття живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною яких вони є. Це поняття включає в себе різноманіття у рамках одного виду, між видів і різноманіття екосистем (стаття 2).

12 вересня 2002 р. Україна приєдналася до Картахенського протоколу про біобезпекупри Конвенції про біологічне різноманіття (2000 р.). Цей протокол має не меті захист від „продуктів” біотехнології – генетично видозмінених організмів, які можуть мати несприятливий вплив на збереження і стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням також ризиків для здоров'я людини та з приділенням особливої уваги транскордонному переміщенню видозмінених особин.

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція, м.Рамсар, Іран, 1971 р.)була започаткована 2 лютого (зараз цей день відмічається як Міжнародний день водно-болотних угідь) 1971 р. в іранському місті Рамсар і через це отримала назву Рамсарської конвенції.Ухваливши 29 жовтня 1996 р. Закон про участь України у названій конвенції, Україна поновила своє членство в Конвенції у складі СРСР від 26 грудня 1975 р. Але ще 23 листопада 1995 р. постановою № 935 „Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення” Україна визначила 22 потенційні водно-болотні угіддя міжнародного значення (раніше в Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення значилось лише 3 українські водно-болотні угіддя), на які згодом отримала міжнародні сертифікати від Бюро Рамсарської конвенції. Більшість водно-болотних угідь міжнародного значення в Україні вже заповідані або є перспективними для заповідання (перелік і характеристика цих угідь наведені в Додатку, табл.3) Робочим органом Рамсарської конвенції є Конференція її Договірних сторін, яка один раз на три роки проводить свої наради, на яких схвалює спеціальні резолюції та рекомендації. В 1996 р. на 6-й нараді Конференції Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя у м.Брісбен (Австралія) було затверджено перший в історії Конвенції Стратегічний план дій на 1997-2002 р., а з 2003 р. діє Стратегічний план дій на 2003-2008 рр., який підтриманий Договірними сторонами на їх 8-й нараді в м.Валенсія (Іспанія) у 2002 р. Одним з головних завдань другого Стратегічного плану дій є збільшення кількості водно-болотних угідь міжнародного значення до 2000 (на момент укладання цього навчального посібника їх уже було більше 1200). Україна з її ще досить збереженими і цінними водно-болотними угіддями має всі можливості принаймні подвоїти кількість українських угідь в Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення.

Між нарадами Конференції Договірних сторін керівництво Рамсарською конвенцією здійснюється Бюро Рамсарської конвенції, функції якого на себе взяв МСОП. Конвенція тісно співпрацює з іншими неурядовими організаціями, особливо з Wetlands International.

Для того, щоб водно-болотне угіддя набуло статусу такого, що має міжнародне значення, необхідно, щоб воно відповідало хоча б одному з 8 критеріїв, які розподілені між чотирма групами. Зміст цих критеріїв та їх груп наведений в табл. 3.4.

Таблиця 3.4. Критерії міжнародного значення водно-болотного угіддя

В Україні визначення, погодження меж та подання матеріалів до Бюро Конвенції про водно-болотні угіддя здійснюється відповідно до Порядку надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. №1287.

На кожне водно-болотне угіддя міжнародного значення готується за спеціальною формою його Інформаційний опис, де крім інформації щодо відповідності вищезазначеним критеріям, надається широкий спектр екологічних та соціально-економічних даних щодо угіддя, природокористування в його межах та управління по збереженню його природних цінностей. Управління збереженням водно-болотного угіддя здійснюється шляхом розробки та реалізації відповідного плану дій (менеджмент-плану).

У разі, коли у межах водно-болотного угіддя міжнародного значення сталися суттєві негативні зміни, дане угіддя з подання громадської організації, самої Договірної сторони або міжнародних експертів має заноситись до Протоколу Монтере (за назвою міста, де була затверджена дана процедура) і Договірна сторона має вживати відповідних заходів для покращання екологічної ситуації. В цьому „чорному” переліку побували (у 2003 р. були виключені з переліку) також наші водно-болотні угіддя „Каркінітська затока” та „Ягорлицька та Тендрівська затоки” (зараз відповідно „Джарилгацька та Каркінітська затоки”, „Ягорлицька затока”, „Тендрівська затока”).

На противагу Протоколу Монтере, на останній нараді Конференції Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя в іспанській Валенсії прийнято рішення щодо формування переліку зразкових водно-болотних угідь в рамках Протоколу Сан-Хосе (ідея проголошена в м.Сан-Хосе на 7-й нараді Конференції Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя).

Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979 р.),яка стала чинною для України від 19 березня 1999 року, зобов'язує Договірні сторони зберегти і, якщо можливо і доцільно, відновити ті середовища існування, що важливі для запобігання зникненню мігруючих видів (стаття III). Ця Конвенція передбачає також укладення спеціальних міжнародних угод для окремих видів мігруючих тварин чи їхніх груп (статі IV і V). Конвенція містить Додаток І „Мігруючі види, що знаходяться під загрозою зникнення”, та Додаток ІІ „Мігруючі види, які можуть стати предметом Угод”, тобто є переліком видів, статус яких є несприятливим і для збереження та регулювання використання яких необхідні міжнародні угоди. Якщо в Додатку І знаходяться лише пелікани рожевий і кучерявий, савка, орлан-білохвіст, дрохва та кроншнеп тонкодзьобий, то в Додатку ІІ – майже всі інші мігранти: кажани, дельфіни, лелекові, качині, яструбові, соколові, сивкові, вальдшнепові, пастушкові, чаплеві, журавлі та більшість видів-мігрантів з інших груп.

Україна також має намір приєднатися до Угоди цієї ж Конвенції про збереження малих китоподібних Чорного та Середземного морів і прилеглих вод Атлантичного океану (1996 р.).

У рамках Боннської конвенції уже укладено Меморандум про збереження тонкодзьобого кроншнепа Numenius tenuirostris (в Україні зустрічається лише на прольоті) та розробляється аналогічний меморандум щодо збереження прудкої очеретянки Acrocephalus paludicola, яка є під загрозою зникнення у світовому масштабі та ареал якої зосереджений переважно в межах Українського та Білоруського Полісся. Вид Acrocephalus paludicola уже охороняється в Шацькому національному природному парку, Рівненському природному заповіднику, регіональних природних парках „Прип’ять-Стохід” (Волинська область) та „Замглай”, декількох заказниках України і планується взяти під охорону ще й нововиявлені місця його гніздування.

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES, Вашингтон, 1979 р.) також є правовим актом світового масштабу (чинна для України з 14 травня 1999 р.). Головною підставою для заключення Конвенції стало визнання необхідності мiжнародного спiвробiтництва для захисту ряду видiв дикої фауни та флори вiд надмiрної їх експлуатацiї в мiжнароднiй торгiвлi. Конвенція містить три додатки видів тварин і рослин. До Додатку I занесенi види, що знаходяться пiд загрозою зникнення, торгiвля якими спричинює чи може спричинити для їх iснування негативний вплив. Додаток ІІ включає види, якi на даний час не обов'язково перебувають пiд загрозою зникнення, але можуть опинитися пiд такою загрозою, якщо торгiвля зразками таких видiв не буде суворо регулюватися. Додаток III включає всi види, якi за визначенням будь-якої Сторони пiдлягають регулюванню в межах її юрисдикції. В Додатку І із зареєстрованих в Україні знаходяться лише наступні види: видра річкова, кінь Пржевальського, пелікан кучерявий, орел-могильник, орел-білохвіст, сокіл-сапсан, кроншнеп тонкодзьобий, осетер атлантичний, в Додатку ІІ – всі котячі, китоподібні, соколоподібні, дрохвові, совові, журавлі, лелека чорний, ведмідь бурий, косар, казарка червоновола, черепаха болотяна та деякі інші види тварин, орхідні з рослин. Вилучення з природи та передача (торгівля) видами, що занесені до всіх трьох додатків Конвенції, потребує оформлення в центральному органі виконавчої влади в галузі навколишнього природного середовища України спеціальних дозволів міжнародного зразка.

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.), якою опікується ЮНЕСКО,є чинною в Україні з 4 жовтня 1988 р. Відповідальною за реалізацію положень Конвенції в Україні є Національна комісія України у справах ЮНЕСКО при МЗС України, а Представництвом України в ЮНЕСКО – Посольство України у Франції. В рамках цієї Конвенції розроблені критерії, форми заявок, їх погодження, створені Переліки світової природної, природно-культурної та культурної спадщини, методичні рекомендації тощо. До Переліку світової культурної спадщини уже занесено Софію Київську та Києво-Печерську Лавру, Старий Львів. В двох інших переліках українських об’єктів ще немає. Вимоги Конвенції надзвичайно високі і йде дуже серйозний відбір об’єктів світової спадщини. Щоб об’єкт природної спадщини отримав світове визнання, треба щоб він був якнайрепрезентативнішим зразком великих періодів історії Землі, або екологічних та біологічних процесів, або репрезентувати природні явища чи мальовничі природні ландшафти виняткового естетичного значення, або містити найрепрезентативніші й найважливіші для збереження біорізноманіття природні середовища. Більше того, цей об’єкт має бути цілісним в історичному (репрезентувати різні фази і прояви історичного періоду) та в просторовому (бути досить значною за розмірами) аспектах, являти собою добре збережену природну територію, якій не загрожують серйозні антропогенні впливи.

Головними завданнями та зобов’язаннями Бернської конвенції є (Буре, 2000):

· збереження дикої флори і фауни, особливо в транскордонних регіонах,

· підтримка популяцій дикої флори і фауни на рівні, який відповідає екологічним, науковим і культурним особливостям регіону,

· розвиток національної політики щодо збереження флори та фауни, включення в екологічні програми питань щодо цього збереження,

· спеціальні заходи щодо видів, що занесені у переліки Конвенції,

· заборона навмисного добування тварин шляхом введення ліцензій, обмежень тощо.

Бернська конвенція включає переліки видів рослин і тварин, що підлягають особливій охороні (відповідно Додатки І та ІІ), та видів тварин, що підлягають просто охороні (Додаток ІІІ), та щодо заборонених засобів і способів добування, відлову та інших форм полювання (Додаток IV).

Бернська конвенція також передбачає створення системи „територій спеціального збереження” (англ. - Areas of Special Conservation Interest), що складатимуть Смарагдову мережу Європи (англ. - Emerald Network). Критеріями визначення територій спеціального інтересу є знаходження в їх межах рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин, що відібрані з Додатків І та ІІ як такі, що потребують спеціальних заходів збереження, і занесені в спеціальний перелік, та/або рідкісні і зникаючі типи природних середовищ існування. Серед біля 80 типів рідкісних і зникаючих природних середовищ – річкові гравієві екотопи, печери, дюни, букові та дубово-грабові ліси, ялицеві, гірські смерекові та мішані ліси в ущелинах і на схилах, кислі торфові оліготрофні та перехідні болота, рідколісся в степах.

До пакету документів щодо Смарагдової мережі увійшли: Смарагдова типова форма даних та пояснення до неї, Перелік природних та антропогенних видів впливів і діяльності, Європейська класифікація типів природних середовищ, комп‘ютерна програма „Смарагдова мережа” тощо. Смарагдова мережа Європи є аналогом програми Європейського союзу „НАТУРА 2000”, що розроблена з метою реалізації Директиви ЄС №79/409/ЕЕС про охорону диких птахів і Директиви ЄС №92/43/ЕЕС про охорону середовищ існування дикої фауни і флори. Слід зазначити, що програма „НАТУРА 2000” є обов‘язковою для країн-членів ЄС і включає спеціальний фінансовий механізм на забезпечення відповідних природоохоронних заходів. Цей документ, хоча і не є обов’язковим для України, проте її прагнення ввійти до Європейського союзу зумовлює необхідність уже зараз дуже уважно відслідковувати виконання положень Бернської конвенції.

Першочерговим для України завданням є внесення до Смарагдової мережі природних заповідників і національних природних парків, всі з яких відповідають зазначеним критеріям. Це дозволить підвищити відповідальність за збереження окремих рідкісних і зникаючих видів біорізноманіття та природних середовищ і активніше набувати накопичений в Європі досвід щодо природоохоронного менеджменту. Зараз Конвенція діє під егідою Ради Європи, її керівним органом є Постійний комітет у складі представників усіх Договірних сторін, який збирається щорічно й приймає резолюції щодо інтерпретації положень Конвенції, рекомендацій щодо збереження окремих видів (груп видів), методичних вказівок тощо. Кожні 4 роки Постійним комітетом видаються доповіді стосовно загальної політики збереження біорізноманіття У моніторингу реалізації завдань Конвенції суттєву роль відіграють національні та міжнародні неурядові (громадські) організації. Щорічно Постійний комітет Конвенції розглядає скарги щодо збереження того чи іншого виду або типу природного середовища в країнах Європи (число таких справ перевалило за 400). Відповіддю на скарги уже стали більше 20 рекомендацій та ряд оцінок на місцях, хоча основна робота по ліквідації підстав для скарг проводиться у відповідних країнах.

Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття підготовлена Радою Європи у співпраці з Європейським центром збереження природи (Тілбург, Нідерланди) та схвалена Міністрами охорони довкілля 55 країн Європи на конференції Міністрів “Довкілля для Європи” (Софія, 23-25 жовтня 1995 р.). Головною підставою розробки стратегії стала необхідність більш узгодженого і, через це ефективнішого використання існуючих політичних засобів, ініціатив, механізмів, фондів, наукових досліджень та інформації для збереження біологічного та ландшафтного різноманіття Європи. Цілями Всеєвропейської стратегії є: суттєве зменшення загроз для біологічного та ландшафтного різноманіття Європи, підвищення можливостей його відтворення, зміцнення екологічної цілісності всієї Європи та забезпечення всебічного залучення громадськості до цих справ. До її завдань віднесені:

· збереження та відновлення природного стану ключових екосистем, середовищ існування (екотопів), видів флори і фауни та ландшафтів шляхом створення Всеєвропейської екологічної мережі та ефективного управління нею;

· стале управління та використання позитивного потенціалу біологічного та ландшафтного різноманіття Європи шляхом забезпечення оптимального використання соціальних і економічних можливостей на національному та регіональному рівнях;

· урахування цілей у сфері збереження та сталого (збалансованого і невиснажливого) використання біологічного та ландшафтного різноманіття в усіх галузях, що використовують це різноманіття або впливають на нього;

· покращання інформованості та обізнаності населення в питаннях біологічного та ландшафтного різноманіття, а також активізація його участі в діяльності щодо збереження і збільшення цього різноманіття;

· забезпечення глибшого розуміння стану біологічного та ландшафтного різноманіття Європи і процесів, які сприяють його стабільності; та

· забезпечення адекватних фінансових надходжень для впровадження Всеєвропейської стратегії.

Під біологічним різноманіттям в Конвенції про біологічне різноманіття розуміється варіабельність живих організмів з усіх джерел, включаючи також наземні, морські, інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною яких вони є. Це поняття включає в себе різноманіття в межах виду, між видами та різноманіття екосистем (стаття 2). Ландшафтне різноманіття визначене як формальне вираження численних зв’язків, що мають місце в даний час між індивідуумом або суспільством та топографічно окресленою територією, і зовнішній прояв яких є результатом впливу природних та людських чинників та їх комбінацій протягом певного часу.

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, яка була започаткована у 1998 р. в м. Оргус (Данія) на Всеєвропейській міжміністерській конференції “Довкілля для Європи” та ратифікована Верховною Радою України 6 червня 1999 р., є особливо актуальною для сфери природно-заповідного фонду. Метою Конвенції є сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту, а кожна із Сторін має гарантувати права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

Обов‘язковим для України також стало міждержавне співробітництво в природоохоронній сфері із укладанням 5 червня 2000 р. у м.Бухарест (Румунія) Угоди між Міністерством довкілля та планування територій Республіки Молдова, Міністерством вод, лісів та охорони довкілля Румунії і Міністерством екології та природних ресурсів України про співробітництво в зоні природоохоронних територій в дельті Дунаю та пониззі р.Прут, де з українського боку суб‘єктом співробітництва виступає Дунайський біосферний заповідник, і Декларації про співробітництво у створенні Нижньодунайського зеленого коридору(Болгарія, Румунія, Молдова та Україна), до складу якого від України запропоновано біля 50 тис. га існуючих природоохоронних територій, передбачається створення нових об‘єктів природно-заповідного фонду та відновлення ряду порушених екосистем.

Читайте також:

1. За своєю спрямованістю ДЦП поділяються на економічні, наукові, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні та ін.
2. Лекція 8. Судові та правоохоронні органи України.
3. Основні охоронні документи
4. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
5. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
6. Правоохоронні органи в Україні
7. Правоохоронні органи в Україні, їх завдання
8. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи
9. Природоохоронні заходи на підприємствах зв’язку
10. Природоохоронні заходи та принципи їх економічного обґрунтування.
11. Природоохоронні концепції

Переглядів: 2490