• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 8. Судові та правоохоронні органи України.

Правосуддя в Україні. Поняття, завдання, ознаки та принципи здійснення

Правосуддя — особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань і кримінальних справ, і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Завданнями правосуддя є: всебічне зміцнення законності й правопорядку; запобігання злочинам та іншим правопорушенням; охорона від будь-яких посягань закріплених у Конституції України основних засад суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань; виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції та законів України, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян; виправлення й перевиховання осіб, які порушили закон.

Ознак правосуддя:

- здійснення правосуддя виключно спеціальними державними органами — судами (суддями), які у своїй діяльності є незалежними і підкоряються тільки закону;

- розгляд будь-яких справ у судах із дотриманням особливого порядку, регламентованого процесуальним законом, — порядку судочинства;

- загальнообов’язковість будь-яких судових рішень у справах, що проголошуються ім’ям України і мають силу закону.

Принципи здійснення правосуддя — це закріплені в законі основні державно-політичні та правові ідеї щодо завдань і порядку здійснення процесу судочинства, його стадій та інститутів по всіх категоріях справ.

1. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

2. Законність. Правосуддя в Україні здійснюється у точній відповідності з законодавством України. У випадках, передбачених міжнародними угодами, суди України застосовують законодавство відповідно до порядку, встановленого цими угодами.

3. Правова допомога при вирішенні справ у суді. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом.

4. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Рішення судів з усіх категорій справ проголошуються публічно. Перебіг судового процесу фіксується з допомогою магнітозапису та відеозйомки.

5. Колегіальний та одноособовий розгляд справ. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних.

6. Державна мова судочинства.

7. Участь у судочинстві представників громадських організацій і трудових колективів. У судочинстві в цивільних і кримінальних справах у порядку, встановленому законодавством України, допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів.

8. Забезпечення доведеності вини. Особа, яка скоїла правопорушення, може бути притягнута до відповідальності лише за умови доведеності її вини в судовому засіданні.

9. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Сторони в процесі здійснення судочинства мають рівні права.

10. Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Тільки представник спеціального державного органу — прокуратури — має право здійснювати цю функцію в процесі кримінального судочинства.

11. Право на оскарження судового рішення. Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне, тобто оскарження рішення або вироку у справі, що не набрали законної сили, у вищу судову інстанцію, яка має право переглянути справу за сутністю, та касаційне, тобто оскарження рішення або вироку у справі, що не набрали законної сили, у вищу судову інстанцію, яка перевіряє їх законність та обґрунтованість і затверджує рішення або вирок у справі чи скасовує його та повертає справу на повторний розгляд до суду першої інстанції, оскарження судового рішення.

12. Обов’язковість судових рішень. Судові рішення у справі ухвалюються іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

13. Самостійність судів і незалежність суддів. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами.

14. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їх недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою зако­ном; особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановлених законом; належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

15.Недоторканність суддів. Недоторканність суддів гарантується Конституцією України, законом про статус суддів та іншими законами.

16.Незмінюваність суддів. Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Судді, обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними 65 років.

17.Суддівське самоврядування. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів у межах, визначених законодавством, діє суддівське самоврядування.

Загальна характеристика судової системи України.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших нормативно-правових актів Верховної Ради України, актів Прези­дента України, актів Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпіч­менту в межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України;
офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення й висновки Конституційного Суду України із зазначених питань є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність від дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Правосуддя в судах загальної юрисдикції в Україні здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справ.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України та Закону України «Про судоустрій України» складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

В Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворю­ються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

Касаційний суд України уповноважений: розглядати в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; вести та аналізувати судову статистику; вивчати та узагальнювати судову практику; надавати методичну допомогу у застосуванні законодавства судам нижчого рівня; здійснювати інші повноваження, передбачені законом.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому Законом України «Про судоустрій України».

Вищий спеціалізований суд: розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яс­нення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Верховний Суд України: розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з винятковими обставинами; дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства; у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах із судами інших держав; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. Народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя.

Органи юстиції та нотаріат в Україні.

Органи юстиції — це органи виконавчої влади, які забезпечують здійснення правової політики в державі, захист прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій.

Система органів юстиції в Україні включає: Міністерство юстиції України; Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції; районні, районні у містах управління юстиції; міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Основними завданнями органів юстиції є: підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки; підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, ведення Єдиного класифікатора галузей законодавства України, розробка проектів нормативно-правових актів і міжнародних договорів України з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-право­вих актів, ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів; планування за пропозиціями міністерств, інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, координація нормотворчої діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та контроль за здійсненням такої діяльності; забезпечення реалізації державної правової політики, державної політики з питань громадянства, міжнаціональних та міграційних відносин; здійснення реєстрації фізичних осіб, ведення Єдиного державного реєстру фізичних осіб; організаційне, матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України), робота з кадрами судів, експертне забезпечення правосуддя; організація в порядку, встановленому законодавством України, своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державних виконавців; спрямування та координація діяльності щодо забезпечення виконання рішень суду та застосування передбачених законом засобів виправлення і перевихо­вання засуджених органами і установами виконання покарань та підприємствами кримінально-виконавчої системи; організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду; координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій щодо правової освіти населення, методичного забезпечення цієї освіти; легалізація громадських організацій і реєстрація політичних партій та інших громадських формувань; сприяння розвитку юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, здійснення у випадках, передбачених законодавством, державної реєстрації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави майна, організація у встановленому порядку в системі органів юстиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового і технічного характеру; здійснення контролю за виконанням актів Мінюсту України стосовно нормативно-методичного забезпечення діяльності бюро технічної інвен­таризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухо-
ме майно; ведення державних реєстрів відповідно до законо­давства України; здійснення методичного керівництва правовою роботою в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, перевірка стану цієї роботи і надання рекомендацій щодо її поліпшення та приведення їх нормативних актів у відповідність із законодавством, вжиття заходів до підвищення кваліфікації працівників юридичних служб.

До спеціалізованих органів юстиції належить державна виконавча служба, органи реєстрації актів громадянського стану та деякі інші.

Державна виконавча служба здійснює виконання судових рішень згідно з кримінально-процесуальним та цивільним процесуальним законодавством України. Органи реєстрації громадянського стану здійснюють державну реєстрацію юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов’язків (народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові).

Нотаріат являє собою систему органів і посадових осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші передбачені законодавством нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності.

Учинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або мають приватну нотаріальну практику (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. У населених пунктах, де немає нотаріусів, визначені законом нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Учинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на дипломатичні представництва України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись в особливих випадках також іншими визначеними законодавством посадовими особами (головними лікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікарями лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами й головними лікарями будинків для престарілих та інвалідів, капітанами морських суден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України
тощо).

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що має приватну нотаріальну практику, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних і громадських підприємств та організацій, вдаватися до підприємницької та посередницької діяльності, виконувати іншу оплачувану роботу, крім складання проектів угод і заяв, виготовлення копій документів і виписок із них, надання роз’яснень з питань учинення нотаріальних дій, консультацій правового характеру, а також викладацької та наукової роботи у вільний час.

Нотаріус зобов’язаний: виконувати свої професійні обов’язки відповідно до закону і принесеної присяги; сприяти громадянам, підприємствам, установам та організаціям у здійсненні їхніх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним під час учинення нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

Правове регулювання нотаріату в Україні, видів і порядку вчинення нотаріальних дій здійснюється Законом України «Про нотаріат» від 02.09.93.

Повноваження та система органів прокуратури.

Прокуратура — єдина централізована система державних органів, які від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення і притягнення винних до відповідальності.

Діяльність органів прокуратури спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань на: закріплені Конституцією України незалежність держави, суспільний і державний лад, політичну та економічну систему, права національних груп і територіальних утворень; гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина; основи демократичного устрою державної влади, правовий статус місцевих рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування.

На органи прокуратури України покладено такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у разі вжиття інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

Втручання інших органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків чи домогтися винесення неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян та виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки.

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України; з посади його звільняє Президент України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що матиме наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України — п’ять років.

У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах — слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжрайонних, міських прокуратурах — старші слідчі та слідчі.

Слідчі прокуратури провадять попереднє слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їхньої підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

Статус прокуратури в Україні визначається ст. 121—123 Конституції України та Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.91.

Органи внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ є одним з елементів системи правоохоронних органів України. Їх діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави, яка знаходить свій вираз у функціях зазначених органів.

Функції органів внутрішніх справ поділяються на три групи: основні, забезпечувальні та загального керівництва.

До основних функцій органів внутрішніх справ належать такі: гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, розкриття й розслідування злочинів та розшук осіб, що їх скоїли; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них належать матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення здорових умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва мають на меті забезпечення ефективності в управлінні органами системи МВС України в процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в державі.

Система органів внутрішніх справ формується відповідно до зазначених напрямків їх діяльності. Вона має такі групи струк­турних підрозділів: галузеві служби (підрозділи), що реалізують основні функції зазначених органів: міліція, слідчі апарати, виправно-трудові установи, внутрішні війська; функціональні служби (підрозділи), що виконують забезпечувальні функції цих органів: кадрові, фінансово-економічні, господарчі, медичні служ­би; загального керівництва: керівники служб (підрозділів), штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні центри, апарат міністра.

Формами діяльності органів системи МВС України (з урахуванням їх функціонального призначення) є: профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) та організаційно-правова діяльність.

Компетенція, завдання і функції органів внутрішніх справ, взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України необхідної цілісності, чіткого підпорядкування та самостійності окремих елементів, що дозволяє ефективно діяти на основі єдиних правових норм.

Система органів внутрішніх справ проявляє себе, як будь-яка інша соціальна система, як об’єкт, що управляє та управляється, тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління.

З урахуванням нинішнього адміністративно-територіального устрою України, соціально-економічних і політичних обставин, криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ, сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем: центральних і місцевих органів внутрішніх справ. До центральних органів належить Міністерство внутрішніх справ України. Місцевими органами є Головні управління, Управління внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районах у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ являють собою систему, що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановленням між ними субординаційних зв’язків. Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищим за ієрархією органам внутрішніх справ. Правові акти, що приймаються останніми, є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Всю систему органів внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України — центральний орган виконавчої влади. Міністерство реалізує державну політику у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань, організує і координує діяльність органів внутрішніх справ з боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і гарантування громадської безпеки. Основними завданнями МВС України є: організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і гарантування громадської безпеки; участь у розробці та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю; забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття й розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень; гарантування відповідно до законодавства України безпеки працівників суду і правоохоронних органів, їхніх близьких родичів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; визначення основних напрямів удоскона­лення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги; забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у соціальній реабілітації засуджених; організація роботи, пов’язаної з гарантуванням безпеки дорожнього руху; забезпечення законності в діяльності працівників і військовослужбовців системи.

МВС України очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України; він входить до складу Кабінету Міністрів України. Міністр має заступників, яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України, розподіляє обов’язки між заступниками Міністра та визначає повноваження структурних підрозділів Міністерства. Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра за посадою, а також інших керівних працівників органів внутрішніх справ. Члени колегії Міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Рішення колегії проводяться в життя найчастіше наказами Міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій і пропозицій щодо основних напрямів діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливіших програм і вирішення інших питань при МВС України можуть створюватися відповідні ради й комісії з включенням до їх складу провідних учених і висококваліфікованих фахівців-практиків.

Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи: управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районах у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ. Усі ланки системи органів внутрішніх справ України функціонують у тісній взаємодії як між собою, так і з іншими державними органами, організаціями та населенням країни, що є гарантією їх ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку та боротьбі зі злочинністю в країні.

Поняття, основні завдання та функції міліції.

Міліція в Україні — державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція — єдина система органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України.

Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані в установленому порядку.

Згідно з чинним законодавством основними завданнями міліції є: гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; убезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків. Отже, міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.

Відповідно до завдань і функцій міліція складається з таких підрозділів: кримінальна міліція; міліція громадської безпеки; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; спеціальна міліція. Для забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення чи постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Ка­бінету Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.

Особовий склад міліції формується з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції. На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими й моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію завдання. З прийняттям на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року. Працівники міліції приносять присягу, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину.

Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, що його затверджує Кабінет Міністрів України.

Діяльність міліції базується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Міліція повинна поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань.

У межах чинного законодавства міліція має право обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов’язки, і зобов’язана дати їм пояснення з цього приводу. Вона забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніше ніж через 24 години повідомляє про їхнє місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання і в разі необхідності вживає заходів до негайного надання їм медичної та іншої допомоги.

Міліція функціонує гласно, інформуючи органи влади та управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення.

У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету. Під час виконання службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних чи громадських об’єднань. Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, в точній відповідності до закону. Жодні виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій чи бездіяльності міліції.

Державні органи, громадські об’єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов’язані сприяти міліції в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю.

На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, непередбачених законодавством України.

Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Законні вимоги працівників міліції є обов’язковими для виконання громадянами і посадовими особами. Працівник міліції під час виконання покладених на нього обов’язків керується тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто інший, окрім уповноважених службових осіб, у передбачених законом випадках не має права втручатися в законну діяльність працівника міліції. Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання обов’язків, не передбачених чинним законодавством. Утру­чання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом.

Працівник міліції перебуває під захистом закону, норми якого гарантують захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна працівника міліції та членів його сім’ї від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Міліція має право застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію». Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю чи здоров’ю громадян або працівників міліції.

Забороняється застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалід­ності та малолітніх, окрім випадків учинення ними групового
нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, працівників міліції або збройного нападу чи збройного опору.

За неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків, і має зводитися до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників та інших громадян.
У разі завдання шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим у найкоротший строк.

Перевищення повноважень працівником міліції, в т. ч. в застосуванні сили, спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах їх компетенції — ради народних депутатів. Останні, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-роз­шукову, кримінально-процесуальну та адміністративну діяльність. Нагляд за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

Служба безпеки її завдання та повноваження.

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Завданнями Служби безпеки України є: захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економіч­ного, науково-технічного та оборонного потенціалу України,законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Служба безпеки України підпорядкована Президентові України та підконтрольна Верховній Раді України.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності і відповідальності перед народом України.

Діяльність Служби безпеки України відбувається на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені в порядку і межах, визначених Конституцією та законами України. Неправо­мірне обмеження законних прав і свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Орган Служби безпеки України в разі порушення його співробітниками під час виконання службових обов’язків прав чи свобод людини повинен ужити заходів до поновлення цих прав і свобод, покриття заподіяної моральної та матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.

Служба безпеки України на вимогу громадян України у місяч­ний строк зобов’язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.

Діяльність партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичні цілі, у Службі безпеки України забороняється.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України. Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у т. ч. валютні.

Організація та порядок діяльності Служби безпеки України регулюються Законом України «Про Службу безпеки України» від 25.03.92.

Функції адвокатури та види адвокатської діяльності.

У ст. 59 Конституції України вказується, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Адвокатура є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод і репрезентувати законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста чи помічника адвоката не менш як два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, Службі безпеки, органах державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Адвокат має право на індивідуальну адвокатську діяльність, може відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори тощо, які діють відповідно до закону і статутів адвокатських об’єднань.

Адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об’єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об’єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право адвокатської діяльності. Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об’єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов’язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об’єднання.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об’єднання відкривають розрахунковий та інші рахунки в банках на території України, а в установленому чинним законодавством порядку — і в іноземних банках, мають печатку і штамп з їх найменуванням.

Адвокати здійснюють такі види діяльності: дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки щодо роз’яснення законодавства та його застосування; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, що їх ці адвокати ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають правову допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Адвокат може здійснювати й інші види правової допомоги, передбачені законодавством.

Здійснюючи свої професійні обов’язки, адвокат зобов’язаний неухильно додержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Адвокат не має права прийняти доручення про надання правової допомоги у випадках, коли він у цій справі подає або раніше надавав правову допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, чи брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Питання організації та діяльності адвокатури регулюються Законом України «Про адвокатуру» від 19.12.92

Лекція 9

Поняття процесуального права

Правові норми, які складають правову систему держави, регулюють суспільні відносини відповідно до завдань держави на сучасному етапі його розвитку. Систему права держави складають певні галузі, норми яких регулюють окремі види су­спільних відносин. Залежно від сфери суспільних відносин, що ре­гулюються, виокремлюють норми матеріального і норми процесуального права.

Дія норм матеріального права безпосередньо спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури й компетенції державних органів. Тобто матеріальне право складають правові норми галузей, що встановлюють правила поведін­ки, права та обов’язки суб’єктів. Це — конституційне право, адміністративне право, господарське право, трудове право та ін.

Норми процесуального права визначають юридичні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це — адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та деякі ін.

Галузі матеріального права входять до складу як публічної, так і приватної частин права. Галузі процесуального права входять до публічної частини права, і процесуальні відносини існують за наявності суб’єктів влади.

Норми галузей матеріального права спрямовані на регулювання суспільних відносин в їх дійсному існуванні. Процесуальна процедура — це порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування і відновлення порушених прав необхідна певна процедура.

Отже, процесуальне право виникло як необхідність реалізації (шляхом захисту) норм матеріального права. Особливість процесуальних (процедурних) норм визначається необхідністю організації реалізації норм матеріального права, оскільки процесуальні норми регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації всіх галузей права.

Юридичний процес — це владна діяльність суб’єктів влади, хоча учасниками процесуальних відносин є суб’єкти, які не мають владних повноважень, але діяльність суб’єктів влади стосується їх інтересів.

Норми процесуального права регулюють відносини, пов’язані з діяльністю органів судової влади (в окремих випадках з діяльністю спеціально уповноважених державних органів), тому процесуальне право ще називають судовим правом.

Згідно з чинним законодавством України на цей час визнано п’ять видів процесів: конституційний, адміністративний, цивільний, господарський, кримінальний. Зазначені процеси віддзеркалюють форми і методи реалізації матеріальних норм, які належать до непроцесуальних галузей.

Конституційний процес є формою діяльності Конституційного Суду України — єдиного органу конституційної юрисдикції з вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, який дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Конституційний процес реалізується в особливій царині відносин і в даній главі не розглядається.

Адміністративні процесуальні норми регулюють діяльність суду, спеціально уповноважених державних органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного права та інших галузей права. Адміністративний процес реалізує норми права, які регулюють відносини у царині державного управління.

Процесуальні норми, які регулюють порядок розгляду і вирішення судами цивільних і господарських справ та виконання судових рішень складають цивільне процесуальне право та господарське процесуальне право. Вони мають своїм призначенням встановлення порядку і процедури вирішення судами цивільних і господарських прав. Ці процесуальні галузі найбільш схожі між собою, але вони розрізняються насамперед суб’єктами відносин. Цивільне процесуальне право регулює захист прав у відносинах за участю громадян. У межах цивільного процесу реалізуються норми більшості галузей: цивільного права, трудового права, житлового права, сімейного права та ін. Господарське процесуальне право регулює захист прав у відносинах суб’єктів господарювання (підприємництва), тобто господарський процес служить реалізації норм господарського (підприємницького) права і норм інших галузей, що регулюють діяльність, пов’язану з господарсь­кими відносинами.

Кримінально-процесуальне право призначено для регулювання діяльності з розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ. Кримінально-процесуальні норми регулюють діяльність щодо порушення кримінальних справ, попереднього розслідування злочинів і розгляду кримінальних справ у суді.

Розглянемо ці види юридичних процесів детальніше.

Взагалі процесуальне право складне за змістом і структурою процедурне право, що зумовлюється його предметом — відносини, які виникають у зв’язку з порушенням права або спору про право. Процедури повинні забезпечити діяльність юрисдикційних органів щодо застосування норм матеріального права відносно конкретних життєвих обставин. Процесуальне право — організаційне право, яке об’єднує правові галузі, що регламентують правові процедури при вирішенні спорів або визначенні відповідальності за правопорушення.

Будь-який (адміністративний, цивільний, господарський та кримінальний) процес — це встановлена нормами процесуального права форма діяльності судів (інших уповноважених органів), яка спрямована на захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів.

Такий процес здійснюється в певній логічний послідовності, за стадіями процесу, які за деякими винятками у кожному виді процесу, є такими: порушення провадження у справі, розгляд справи і прийняття рішення, перевірка (якщо в цьому є потреба) законності та обґрунтованості рішення, виконання рішення. Процесуальне провадження охоплює всі питання, пов’язані як з порушенням, розглядом і вирішенням справ, так і з виконанням рішень суду. Реальний захист порушених прав може бути забезпе­чений лише тоді, коли рішення суду буде виконане у встановленому законодавством порядку.

Особливого значення за сучасних умов розвитку міжнародної інтеграції набуває виконання рішень іноземних судів. Саме умови і порядок виконання таких рішень встановлює Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29.11.01. Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю до певного випадку з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Рішенням іноземних судів, що підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України, можуть бути рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили.

Визнання рішення іноземного суду — це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України, а виконання рішення іноземного суду — це застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні. Визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України.

Питання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, та про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається апеляцій­ним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським судами.

За наслідками розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду відповідним судом України постановляється ухвала, так само, як і за наслідками розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрало законної сили, відповідний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законодавством.

До законодавства, яке регулює процесуальні процедури, зокрема пов’язані із визнанням та виконанням в Україні рішень іноземних судів, поряд з нормативно-правовими актами України відносяться і міжнародні договори України, а саме: міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, а також інші міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю України.

Основи цивільного процесу

Цивільне процесуальне право — це система правових норм, які регулюють діяльність і пов’язані з нею процесуальні відносини суду та інших учасників судової справи, що виникають при здійсненні правосуддя за цивільними справами.

Предметом цивільного процесуального права є процесуальні дії і пов’язані з ними процесуальні відносини суду та інших учасників судової справи, що виникають при здійсненні правосуддя за цивільними справами.

Цивільний процес — це система взаємопов’язаних дій і правовідносин його учасників.

Основними джерелами цивільного процесуального права є Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, Закон України «Про судоустрій» від 07.02.02, Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29.11.01, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об’єднаних за матеріальними ознаками в види:

· справи позовного провадження. Це провадження по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин. Вони характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх правовідносин, які передаються на розгляд суду. Справа в суді порушується шляхом подачі позову;

· справи окремого провадження. В цих справах відсутній спір про право, відсутні сторони з протилежними інтересами. Вони спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного стану особи, необхідних для реалізації суб’єктивних прав. Заінтересована особа звертається у суд із заявою.

Цивільне судочинство складається з окремих частин (стадій).

Стадіями цивільного процесу є:

1. Порушення цивільної справи в суді. Для захисту порушених прав та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави вони наділені правом звертатися до суду. Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя виступає позов, заява чи скарга. Справа розпочинається за волевиявленням особи, права та інтереси якої порушені.

2. Підготовка цивільної справи до судового розгляду. Метою стадії підготовки справи до судового розгляду є забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, сприяння найповнішому і реальному захисту прав та інтересів заінтересованих осіб. Для досягнення мети підготовки справи до судового розгляду суддя повинен виконати такі завдання: визначити характер спірних правовідносин сторін; уточнити обставини, що підлягають встановленню; з’ясувати коло доказів, необхідних для вирішення справи; визначити склад осіб, які повинні брати участь у справі. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, виконуються, як правило, на вимогу судді. Але вони можуть виконувати процесуальні дії, спрямовані на підготовку справи до розгляду, за власною ініціативою (подавати докази, заявляти клопотання та ін.).

3. Судовий розгляд справи: 1) підготовча частина; 2) розгляд справи по суті; 3) судові дебати; 4) винесення рішення, ухвали. Значення цієї стадії визначається змістом діяльності суду першої інстанції і виконуваних ним функцій. Шляхом розгляду цивільних справ здійснюються функції правосуддя і виконуються завдання цивільного судочинства — захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб та держави. Розглядаючи цивільні справи, суд покликаний спрямовувати свою діяльність на всебічне, повне та об’єктивне вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством.

4. Апеляційне провадження. Для надання додаткових гарантій захисту прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, а також забезпечення законності та обґрунтованості судових рішень і ухвал в цивільне судочинство було введено інститут апеляційного провадження. Суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і перевирішенні справ по рішеннях та ухвалах, які не набрали законної сили, судом апеляційної інстанції.

5. Виконавче провадження. Рішення й ухвали суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх осіб, на яких вони поширюються, і підлягають виконанню на всій території України. Рішення й ухвали, які не виконуються добровільно у встановлений строк, виконуються примусово органами Державної виконавчої служби. Для примусового виконання рішення, ухвали суду видається виконавчий лист. Виконавчий лист — це письмовий документ встановленої форми і змісту, який видається судом загальної юрисдикції, і зобов’язує боржника, інших осіб точно і своєчасно виконати рішення суду і сприяти державному виконавцю у примусовому їх виконанні.

6. Касаційне провадження. Іноді помилкові рішення не оскаржуються. Не виключено, що апеляційний суд може ускладнити помилку, внаслідок чого набирають законної сили несправедливі рішення. Проте дія принципу законності зумовлює необхідність скасування таких рішень. Зазначені обставини вимагають створення додаткових гарантій забезпечення законності судових рішень і ухвал. Такою цивільною процесуальною гарантією є інститут касаційного оскарження і перевірки судових рішень і ухвал — касаційного провадження. Суть касаційного провадження полягає в тому, що суд касаційної інстанції за скаргою осіб, що беруть участь у справі перевіряє законність рішень і ухвал суду першої та апеляційної інстанції, що набрали чинності.

7. Перегляд рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами. Такий перегляд забезпечує законність і обґрунтованість рішень і ухвал, гарантує можливість судового розгляду нововиявлених обставин, які не були предметом його розгляду з незалежних від суду та осіб, які брали участь у розгляді справи, причин, для встановлення можливого впливу на результати розгляду справи.

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення правосуддя, тобто між суб’єктами. Суб’єкти вказаних правовідносин класифікуються за їх роллю, завданнями і метою участі в процесі: особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах і діяльність яких пов’язана з ним (суд, державна виконавча служба); особи, які беруть участь у справі (особи, які захищають свої права — позивач, відповідач; особи, які захищають інтереси інших осіб — прокурор, органи держави); особи, які не беруть участі у справі (вони не мають юридичного інтересу до процесу, в результаті чого не наділені правом впливати на його хід — експерти, перекладачі, свідки). Суб’єкти повинні мати правоздатність, а для того, щоб здійснювати свої процесуальні права особисто, ще й дієздатність.

Сторони — це основні суб’єкти позовного провадження, особисто заінтересовані в позитивному для них судовому рішенні, від імені та в інтересах яких ведеться справа, на яких поширюється матеріально-правова сила рішення і покладаються судові витрати. Сторони — це особи, чий спір про право повинен вирішити суд. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивач — це юридична чи фізична особа, яка звертається до суду за захистом своїх суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, а також особа, в інтересах якої подано позов. Відповідач — це юридична чи фізична особа, яка притягується за заявою позивача до відповідальності за порушення чи оспорення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача.

Захист порушеного або оспорюваного права чи інтересу здійснюється у певній процесуальній формі. Звернення в суд юридично заінтересованої особи для захисту порушеного суб’єктивного цивільного, сімейного, трудового тощо права називається позовом. Він є засобом початку позовного провадження і передбачає стан спору, тобто невиконання однією особою вимог іншої або оспорювання однією особою прав іншої. Тому вимога до суду про вирішення правового спору завжди поєднана з певними матеріально-правовими вимогами.

Позовна заява подається в письмовій формі до суду, який буде розглядати дану справу. Стр

Читайте також:

1. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
2. А/. Верховна Рада України.
3. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
4. Актуальні проблеми економічної безпеки України.
5. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
6. Б/. Президент України.
7. Банківська система України. Правовий статус Національного Банку України
8. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
9. Боротьба українських козаків проти турецько-татарської агресії. П.Сагайдачний - видатний військовий та політичний діяч України.
10. Бюджетна система України.
11. Бюджетне повноваження Державного казначейства України.
12. Бюджетне право і бюджетна система України.

Переглядів: 2274