Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Підзаконні нормативно-правові акти

Закони України

Основи фінансового та банківського права України.

Поняття фінансового права та його джерела.

Фінансове право України являє собою галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави — відносини з приводу мобілізації і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, що забезпечують виконання державою своїх завдань і функцій.

До централізованих фондів коштів належать державний бюджет і місцеві бюджети.

До децентралізованих фондів коштів належать фонди галузей народного господарства, підприємств та організацій усіх форм власності, які утворюють фонди за рахунок власного прибутку

Джерела фінансового права — це нормативно-правові акти законодавчої і виконавчої влади та місцевого самоврядування, в яких містяться правові норми, що регулюють фінансові відносини.

Конституція України має найвищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території України. Закони та інші правові акти, що приймаються в Україні, повинні відповідати Основному Закону.

Закони України загального характеру, що визначають зміст права власності, правила поведінки суб'єктів підприємництва, підстави та порядок укладання цивільно-правових угод між ними, підстави та механізм юридичної відповідальності тощо. Серед них Господарський кодекс України, Цивільний кодекс тощо.

Закони України галузевого характеру, що визначають правове регулювання у сфері фінансової діяльності держави. Серед них Бюджетний кодекс України, . «Про Державний бюджет України», «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p., тощо.

—укази, розпорядження Президента України;

—постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

—накази, інструкції, листи, методичні вказівки Міністерства фінансів; Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції; Державної податкової служби, Державного казначейства тощо;

—постанови і розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

—акти органів місцевого самоврядування (рішення, розпорядження) - нормативні акти, що діють тільки на території Автономної Республіки Крим, області, міста, району, селища, села.

Норми міжнародного права та міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана ВР України, що містять норми фінансового права.

Підсистемою фінансового права розуміють об’єктивно обумовлену внутрішню його побудову, об’єднання і розміщення фінансово-правових норм у певному взаємозв’язку і послідовності

Фінансове право, аналогічно з іншими галузями права, поділяється на два великих блоки норм — Загальну та Особливу частини.

До Загальної частини фінансового права як галузі права належать фінансово-правові норми, що закріплюють: загальні принципи, правові форми і методи фінансової діяльності держави; систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність, їх правовий статус; зміст, форми і методи фінансового контролю.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються у фінансово-правових нормах Особливої частини. Остання містить низку великих розділів (підгалузей), які в свою чергу, складаються з фінансово-правових інститутів. До Особливої частини фінансового права належать розділи, що об’єднують норми, які регулюють суспільні відносини в сфері: державного бюджету; фінансів державних підприємств; загальнодержавних і місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів); державного кредиту; державного страхування; державних видатків; банківського кредитування і безготівкових розрахунків; грошового обігу і валютного регулювання.

Фінансові правовідносини, їх особливості та класифікація.

Фінансово-правові відносини називають юридичною формою вияву і закріплення фінансових відносин

До особливостей фінансово-правових відносин належать такі: вони виникають лише у сфері фінансової діяльності держави і пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням коштів централізованих і децентралізованих коштів грошових фондів, тобто завжди мають грошовий характер; однією стороною фінансово-правових відносин виступає держава в особі її уповноважених органів, що зумовлює нерівне положення суб’єктів цих правовідносин; вони виникають, змінюються та припиняються не за волевиявленням сторін, а пов’язані з фінансово-правовими актами.

Серед основних функцій, які виконують фінансові правовідносини в механізмі правового впливу на державні фінанси, розрізняють такі: 1) вони вказують на коло осіб, на яких у конкретний час поширюється дія фінансово-правових норм;2) закріплюють конкретну поведінку суб’єктів у сфері мобілізації, розподілу і використання фондів коштів, якої вони повинні дотримуватися; 3) є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а юридичним — суб’єктивні юридичні права та обов’язки, встановлені фінансово-правовими нормами.

Об’єктфінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються, розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Об’єкт фінансових правовідносин пов’язаний з інтересом держави, яку представляє уповноважений орган.

Суб’єкти фінансово-правових відносин — це юридичні і фізичні особи, які на підставі правових норм можуть бути учасниками фінансово-правових відносин. Суб’єктами фінансово-правових відносин є держава, адміністративно-територіальні утворення (в особі їх органів), юридичні особи (як колективні суб’єкти), фізичні особи (як індивідуальні суб’єкти).

Бюджет і бюджетна система України.

Бюджетна система України — сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіального устроїв і врегульована нормами права.

Бюджет являє собою план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Сукупність показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави, є зведеним бюджетом. Він включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Бюджетна система України ґрунтується на принципах, визначених ст. 7 Бюджетного кодексу України.

Принцип єдності бюджетної системи України — єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності.

Принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.

Принцип самостійності — Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава не несе відповідальності коштами державного бюджету за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одна від одної розглядати та затверджувати відповідні бюджети.

Принцип повноти — до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил.

Принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.

Принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між державним бюджетом і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.

Принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.

Принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами.

Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Бюджетна класифікація — це єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Згідно з ч. 3 ст. 8 Бюджетного кодексу України бюджетна класифікація має такі складові: 1) класифікація доходів бюджету; 2) класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету; 3) класифікація фінансування бюджету; 4) класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: 1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з капіталом; 4) трансферти (ст. 9 Бюджетного кодексу України).

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються: 1) доходи від власності та підприємницької діяльності; 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; 3) надходження від штрафів і фінансових санкцій; 4) інші неподаткові надходження.

Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки бюджету класифікуються за: 1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна класифікація видатків); 2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків); 3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків); 4) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків (ст. 10 Бюджетного кодексу України)).

Класифікація видатків з функціонального погляду має такі рівні деталізації: 1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування; 2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні, капітальні та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками: 1) фінансування за типом кредитора — за категоріями кредиторів або власників боргових зобов’язань; 2) фінансування за типом боргового зобов’язання — за коштами, що залучаються для фінансування дефіциту або профіциту.

Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора і типом боргового зобов’язання.

Відповідно до ст. 13 Бюджетного кодексу України бюджет може складатися із загального і спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає: 1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду; 2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету; 3) фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету містить: 1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; 2) гранти або дарунки (у вартісному численні), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; 3) різницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається Законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України. Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно Закон про Державний бюджет України.

дефіцит бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Профіцит бюджету— це перевищення доходів бюджету над його видатками. Згідно з ч. 2 ст. 14 Бюджетного кодексу України профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу.

Джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим, внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування з дотриманням умов, визначених Бюджетним кодексом України.

Запозичення — це операції, пов’язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких виникають зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування перед кредиторами.

Структура доходів і видатків державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Бюджет — це план формування і витрачання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду (ст. 2 Бюджетного кодексу).

Бюджет складається з доходів і видатків. Доходи бюджету — всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).

Видатки бюджету — кошти, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів для погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

Доходи Державного бюджету України включають: доходи (за винятком тих, що за Бюджетним кодексом України закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України та інших, визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств; гранти і дарунки у вартісному обчисленні; міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Видатки Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені Законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією державних програм, перелік яких визначено Бюджетним кодексом України.

Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу України містить надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету.

До доходів, що закріплюються, наприклад, за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать такі податки і збори (обов’язкові платежі): 1) прибутковий податок з громадян (25%); 2) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; 3) плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад; 4) плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад; 5) плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торговельних патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад; 6) надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями; 7) єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією програм, перелік яких визначено Бюджетним кодексом України.

До видатків, які здійснюються, наприклад, з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: 1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення; 2) освіту: дошкільну; загальну середню (школи, дитячі садки); 3) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти); 4) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки.

Міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Міжбюджетні трансферти поділяються на: 1) дотацію вирівнювання; 2) субвенцію; 3) кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; 4) інші дотації.

Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенції — міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про видачу субвенції.

Для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету, формується резервний фонд. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування. Резервний фонд бюджету не може перевищувати 1% обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.

У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов’язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада.

Законодавством України встановлена відповідальність за бюджетні правопорушення.

Поняття та система податків в Україні

Ст. 2 Закону України «Про систему оподаткування» в редакції від 18.02.97 встановила, що під податком і збором (обов’язковим платежем) до бюджетів і державних цільових фондів слід розуміти обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Отже, законодавець не робить різниці між податками та іншими обов’язковими платежами.

Сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування.

Податку як виду обов’язкового платежу в бюджет, притаманні такі ознаки: адресність до бюджету; обов’язковість платежу; перехід права власності при сплаті податку; індивідуальна безоплатність; регулярність стягнення.

Виявлення суті податків нерозривно пов’язано з характеристикою понять, що прийнято називати елементами податку. До них належать: суб’єкти — платники податків; об’єкт оподаткування; джерело сплати податку, одиниця оподаткування, податковий період; ставка податку; строки сплати податку; податкові пільги.

Суб’єкт — платник податку — юридичні і фізичні особи, на яких згідно із законом України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі).

Об’єкт оподаткування — доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами України про оподаткування.

Джерело сплати податку — дохід платника, з якого він сплачує податок.

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру об’єкта оподаткування.

Податковий період — строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази та остаточно визначається розмір податкового зобов’язання.

Ставка податку — розмір податку, встановлений на одиницю оподаткування.

Строки сплати податку — дата, не пізніше якої податок повинен надійти у бюджет відповідного рівня.

Податкові пільги — повне або часткове звільнення від сплати податків і зниження загальної норми оподаткування. Всі податкові пільги можна згрупувати у такі чотири підгрупи: звільнення (повне або часткове) від сплати податку окремих осіб або категорій платників; повне або часткове звільнення об’єкта або податкової бази від оподаткування і використання неоподатковуваного мінімуму; зменшення належної до сплати за розрахунковий період суми податку і використання податкового кредиту; зменшення ставки податку.

Система оподаткування в Україні згідно із Законом України «Про систему оподаткування» включає загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов’язкові платежі): податок на додану вартість; акцизний збір; податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; мито; державне мито; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата (податок) за землю; рентні платежі; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на промисел; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього природного середовища; збір на обов’язкове державне пенсійне страхування; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України; збір на використання радіочастотного ресурсу України; збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний).

До місцевих податків належать: податок з реклами; комунальний податок.

До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать: 1) готельний збір; 2) збір за припаркування автотранспорту; 3) ринковий збір; 4) збір за видачу ордера на квартиру; 5) курортний збір; 6) збір за участь у бігах на іподромі; 7) збір за виграш у бігах на іподромі; 8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; 9) збір за право використання місцевої символіки; 10) збір за право проведення кіно- і телезйомок; 11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; 12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; 13) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; 14) збір з власників собак.

При цьому комунальний податок, а також місцеві збори (обов’язкові платежі), зазначені у пп. 2—4, 13 та 14, є обов’язковими для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об’єктів оподаткування або умов, з якими пов’язане запровадження цих податків і зборів.

Сплата податків і зборів (обов’язкових платежів) провадиться у порядку, встановленому законами України. За порушення податкового законодавства на платника податків накладаються штрафні санкції у розмірах, визначених ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.00.
№ 2181.

Штрафна санкція (штраф) — це плата у фіксованій сумі або у вигляді процентів від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами.

Пеня — це плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання.

Податковий борг (недоїмка) визначено ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.00 як податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), узгоджене платником податків або встановлене судом (господарським судом), але не сплачене в установлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання. Згідно зі ст. 16 цього Закону пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності) із розрахунку 120 % річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу чи на день його погашення (або погашення його частини), залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Банківське право України: поняття та предмет правового регулювання.

Банківське право, як і кожна інша галузь права, має притаманний лише їй предмет і метод. Предметом банківського права є банківська діяльність. Що розуміється під банківською діяльністю? Теоретично можна вважати, що все, що роблять банки, є банківською діяльністю, а отже, предметом банківського права. Звичайно, це не так. Банки наймають на роботу спеціалістів — це трудові правовідносини, банки купують обладнання та офісні меблі — це цивільні правовідносини, банки сплачують податки — це фінансові (податкові) правовідносини. Отже, для визначення предмета банківського права треба використовувати об’єктивний критерій, який надає діяльності банків притаманну їй специфіку, визначає її сутність.

Аналіз законодавства і спеціальної літератури дає підстави вважати, що банківська діяльність має місце в тих випадках, коли банки здійснюють операції з фінансовими активами, за які виступають кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Банківську діяльність можна уявити як сукупність систематично здійснюваних з фінансовими активами операцій різних видів, об’єднаних єдиною метою — отримання прибутку.

У вузькому розумінні банківська діяльність — це залучення на вклади грошових коштів і розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб, тобто операції, які у сукупності дозволяється здійснювати тільки банкам.

Так чи інакше можна стверджувати, що банківська діяльність є виключною, оскільки вона не допускає можливості об’єднання її з іншими видами підприємницької діяльності. Винятковість банківської діяльності необхідна для досягнення двох цілей: а) відокремлення спеціальної групи суб’єктів, які обслуговують грошовий обіг; б) забезпечення державного контролю за цією групою суб’єктів.

Щодо методу банківського права України, потрібно насамперед зазначити, що це — сукупність способів і прийомів регулюючого впливу норм певної галузі права на суспільні відносини. Відносно методу банківського права можна сказати, що він включає як публічно-правовий, так і приватно-правовий методи, або імперативний (владних приписів) і диспозитивний (автономії волі).

Перший метод має місце у правовідносинах, з одного боку, між Національним банком України, який наділений державою владними повноваженнями реєстрації банків, встановлення для них економічних нормативів, застосування санкцій та, з іншого, — банками, іншими фінансово-кредитними установами, які зобов’язані неухильно дотримуватись вимог законодавства і Національного банку. Другий метод базується на юридичній рівності сторін і застосовується в правовідносинах між банками, банками і клієнтурою. Підставою для виникнення таких правовідносин, як правило, є договір.

Банківське право — самостійна галузь права, яку складає система норм і інститутів, що регулюють банківську діяльність, організацію і функціонування банківської системи держави.

Джерела та система банківського права.

У банківському праві виокремлюють такі джерела права:

1. Нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий (санкціонований) компетентним державним органом у визначеному порядку і формі, який містить загальнообов’язкові правила поведінки, що забезпечуються державним примусом.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на: а) Конституція України (ст.ст. 85, 92, 93, 99, 100, 106); б) міжнародні договори (конвенції), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Серед них можна зазначити Женевські вексельні конвенції 1930 р., Страсбурзька конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності 1990 р.; в) Закони України. Серед них треба виокремити три опорні закони: Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.00, Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.99, Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.01; г) Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови Верховної Ради України (наприклад, Указ Президента України «Про заходи щодо зміцнення банків-
ської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень» від 14.07.00 № 891/2000; д) постанови Правління НБУ, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Відповідно до ст. 56 Закону України «Про Національний банк України» нормативно-правові акти НБУ видаються у формі постанов Правління НБУ, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління НБУ. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом’якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти НБУ підлягають обов’язковій реєстрації в Мінюсті.

2. Банківські звичаї, в тому числі міжнародні. Під ними розуміють правила ділового обігу, які склалися в банківській практиці і за якими визнається юридична обов’язковість. До банківських звичаїв можна віднести Уніфіковані правила Міжнародної торговельної палати по інкасо, Уніфіковані правила і звичаї Міжнародної торговельної палати для документарних акредитивів.

3. Міжнародні банківські стандарти, які розробляються Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO).

4. Арбітражна та судова практика. Наприклад, роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів» від 06.10.94.

5. Локальні акти, які приймаються банками, іншими фінансово-кредитними установами і регулюють на підставі чинного законодавства відносини всередині цих суб’єктів. Вони можуть регулювати відносини між банком і його філіями, можуть закріплювати функції і компетенцію служб банку, регулювати правове положення посадових осіб банку. Локальні нормативні акти можуть: підлягати обов’язковій державній реєстрації (статут банку); погоджуватися з НБУ (положення про службу внутрішнього аудиту); не потребувати погодження НБУ чи державної реєстрації (Положення про юридичну службу, посадова інструкція менеджера кредитного відділу тощо).

Система банківського права — це сукупність взаємопов’язаних предметом регулювання норм та інститутів банківського права, що характеризує його внутрішню структуру.

Система банківського права складається із Загальної та Особливої частини. Загальна частина включає норми та інститути, які закріплюють загальні, принципові положення банківського права (поняття банківського права, правове положення НБУ, банків тощо). До Особливої частини належать норми і інститути, що регулюють певні сфери банківської діяльності (валютні операції банків, договір банківського кредитування тощо).

Банківські правовідносини.

Банківські правовідносини — це урегульовані нормами банківського права суспільні відносини, які складаються в процесі банківської діяльності, учасники яких мають суб’єктивні права і обов’язки, гарантовані державою.

Банківські правовідносини складаються з елементів, до яких належать: 1) суб’єкти правовідносин — державні органи (НБУ), банки, клієнти банків (фізичні і юридичні особи), особливий суб’єкт — держава; 2) об’єкти — те, відносно чого виникають правовідносини, тобто фінансові активи; 3) зміст — суб’єктивні права та обов’язки учасників банківських правовідносин. Наприклад, при укладенні кредитного договору банк зобов’язаний надати клієнту певну суму грошей і має право отримати їх через певний проміжок часу з нарахуванням процентів, а клієнт зобов’язаний через певний час повернути кредит з процентами і має право вимагати від банку своєчасного надання йому грошових коштів; 4) юридичні факти — дії або події, з якими закон пов’язує настання, зміну або припинення правовідносин.

Події — це такі юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб’єктів.

Дії — юридичні факти, які залежать від волі і свідомості суб’єктів (укладення договорів, подання документів тощо).

Особливістю банківських правовідносин є пряма або опосередкована участь держави в цих правовідносинах, оскільки через ці правовідносини держава здійснює грошово-кредитну політику.

Банківська система України, правовий статус Національного Банку України.

Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (верхній рівень) і банків різних видів і форм власності (нижній рівень).

Кожен елемент банківської системи України має визначені чинним законодавством України функції та повноваження. В цілому банківська система України покликана забезпечити грошовий обіг країни. З юридичного погляду правовий статус НБУ формулюється на кількох рівнях: конституційному, законодавчому і підзаконному. На конституційному рівні це — відповідні статті Конституції України, на законодавчому рівні — Закон України «Про Національний банк України», на підзаконному — акти НБУ, які закріплюють правове положення окремих підрозділів і служб центрального банку.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичною особою, неприбутковою організацією. Відповідно до ст. 99 Конституції України забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні — є основною функцією НБУ.

Окрім того, НБУ виконує такі функції: 1) відповідно до розроблених Радою НБУ Основних засад грошово-кредитної політики визначає і проводить грошово-кредитну політику; 2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її облік; 3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування; 4) встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; 5) організує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу; 6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами; 7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації; 8) здійснює банківське регулювання та нагляд; 9) веде Реєстр банків, їх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках; 10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування; 11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків; 12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями; 13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами; 14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин; 15) організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей; 16) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі НБУ; 17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України; 18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Для забезпечення виконання покладених на нього функцій НБУ здійснює такі операції: 1) надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ; 2) здійснює дисконтні операції з векселями і чеками; 3) купує та продає на вторинному ринку цінні папери; 4) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів; 5) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання; 6) зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінне каміння та інші коштовності, пам’ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензій; 7) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, виконує операції із золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам, що висуваються до першокласних банків не нижче категорії «А»; 8) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності; 9) видає гарантії і поруки; 10) веде рахунок Держказначейства України без оплати і нарахування процентів; 11) виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними; 12) веде особисті рахунки працівників НБУ; 13) веде рахунки міжнародних організацій; 14) здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства за рішенням суду.

Національний банк України має право: 1) здійснювати всі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності); 2) вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначати питання, за якими мають бути прийняті рішення; 3) брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банків та інших фінансово-кредитних установ з правом дорадчого голосу; 4) отримувати висновки незалежних аудиторів; 5) вживати заходи впливу.

Відповідно до ст. 71 Закону України «Про Національний банк України» Національному банку України забороняється: 1) бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ; 2) здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов’язані із забезпеченням діяльності НБУ та його установ; 3) здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям НБУ.

НБУ також забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат держбюджету.

Керівними органами НБУ є Рада НБУ та Правління НБУ.

Рада НБУ складається з 14 осіб, сім з яких призначає Президент України, сім Верховна Рада України. До складу Ради НБУ входить голова НБУ за посадою. Строк повноважень членів Ради НБУ становить 7 років, крім Голови НБУ, який входить до Ради НБУ на строк здійснення ним повноважень за посадою. Члени Ради НБУ здійснюють свої функції на громадських засадах.

Голова Ради НБУ та його заступник обираються Радою НБУ строком на три роки. Повноваження призначеного складу Ради НБУ достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою України у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України.

За законом Раді НБУ належить широке коло повноважень, серед яких:

1) розробка основних засад грошово-кредитної політики; 2) затвердження кошторису доходів та витрат НБУ; 3) прийняття рішення про збільшення статутного капіталу НБУ; 4) право застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління НБУ; 5) затвердження рішень Правління НБУ про участь у міжнародних фінансових організаціях; 6) внесення деяких рекомендацій Правлінню НБУ та Кабінету Міністрів України.

Рада НБУ не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад голови НБУ, членів Правління НБУ. Члени Правління НБУ можуть брати участь у роботі Ради НБУ з правом дорадчого голосу.

Керівним органом НБУ є також Правління. Очолює Правління голова НБУ. Його Заступники входять до складу Правління за посадою. Голова НБУ призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 5 років. Він керує діяльністю НБУ, головує на засіданнях Правління, одноосібно несе відповідальність за діяльність НБУ. Директори департаментів НБУ призначаються та звільняються з посади головою НБУ.

Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Нацбанку входять: центральний апарат; філії (територіальні управління); розрахункові палати; Банкнотно-монетний двір; фабрика банкнотного паперу; Державна скарбниця України; Центральне сховище; спеціалізовані підприємства; банківські навчальні заклади.

Працівниками Національного банку є службовці та обслуговуючий персонал. Службовці НБУ є державними службовцями. Крім обмежень, встановлених Законом України «Про державну службу», службовцям НБУ забороняється: входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ; отримувати позички від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національного банку України; розголошувати службову і комерційну таємницю, в тому числі після припинення роботи в Національному банку.

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про Національний банк України» не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень органів управління НБУ інакше, як у межах, визначених цим Законом.

Національний банк України підзвітний Президенту України і Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Підзвітність означає: 1) призначення на посаду та звільнення з посади голови НБУ, членів Ради НБУ; 2) доповідь Голови НБУ Верховній Раді України про діяльність НБУ; 3) надання Президентові України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

НБУ підтримує економічну політику Кабінету Міністрів країни, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. НБУ та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку.

Національний банк України є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису.

Національний банк має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

НБУ має статутний капітал, який є державною власністю і становить 10 млн грн.

Комерційний банк є суб’єктом підприємницької діяльності, підприємством з особливим правовим положенням. Такий статус комерційного банку існує об’єктивно і обумовлений тим, що банківська діяльність є виключним видом діяльності, з особливими вимогами держави до суб’єктів, що її здійснюють.

Банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучення на вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Основними відмінностями комерційних банків від інших суб’єктів підприємницької діяльності полягають у такому: лише банки мають право здійснювати у сукупності такі операції: залучення на вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб; розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; передача державою комерційним банкам деяких адміністративних повноважень (контроль за додержанням касової дисципліни, контроль за валютними операціями); обмеження правоздатності банків (комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування, обмеження щодо наявності у власності нерухомого майна); обов’язок банків тримати частину своїх коштів (обов’язкові резерви) в НБУ; наявність ліцензії на здійснення банківських операцій, без якої банк взагалі не може розпочати роботу; лише юридичні особи, зареєстровані в НБУ як банк мають право вживати у своїх назвах термін «банк» та похідні від нього словосполучення.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані. Універсальними є банки, які здійснюють рівною мірою всі банківські операції. Спеціалізованими є банки, які здійснюють в основному кілька банківських операцій. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50 % його активів є активами одного типу, статусу спеціалізованого ощадного банку — у разі, якщо понад 50 % його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право на підставі ліцензії здійснювати перелік операцій, серед яких: 1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів; 3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; 4) операції з валютними цінностями; 5) емісія власних цінних паперів; 6) організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; 7) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); 8) надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; 9) придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги (факторинг); 10) лізинг; 11) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; 12) випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших обігових платіжних інструментів; 13) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій із застосуванням цих карток; 14) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також мають право здійснювати такі операції: здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб; здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) грошових лотерей; перевезення валютних цінностей та інкасація коштів; операції за дорученням клієнтів з фінансовими активами; довірче управління коштами та цінними паперами; депозитарна діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Можливість здійснення банком тих чи інших операцій підтверджується ліцензією, яка видається Національним банком Украї-
ни згідно з Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17.07.01 № 275.

Відповідно до ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» клієнт банку має право доступу до визначеної інформації щодо діяльності банку. Банки зобов’язані на вимогу клієнта надати: відомості, які підлягають обов’язковій публікації, про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан; перелік керівників банку та його відокремлених підрозділів, а також фізичних та юридичних осіб, які мають суттєву частку участі у банку; перелік послуг, що надаються банком; вартість банківських послуг; іншу інформацію та консультації з питань надання банківських послуг.

Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Згідно зі ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» угоди, що здійснюються з пов’язаними з банком особами, не можуть передбачати сприятливіші умови, ніж угоди, укладені з іншими особами. Угоди, укладені банком з пов’язаними особами на умовах, сприятливіших за звичайні, визнаються судом недійсними з моменту їх укладення.

Також банкам забороняється укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди. Окрім того, банкам забороняється: встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні нижче за собівартість банківських послуг у цьому банку; вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції; вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку як обов’язкову умову надання банківських послуг.

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. В окрему групу слід виділити державні банки, тобто банки, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України за умови отримання позитивного висновку Національного банку України. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральні. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки. Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Кожен учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.

Банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банківське об’єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об’єднання.

Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають останній повноваження на здійснення окремих операцій та забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: виконання розрахунків, операції на ринках грошей і капіталів, встановлення та ведення кореспондентських рахунків, моніторинг кредитних ризиків, розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій і внутрішньої звітності, формування зовнішньої звітності, внутрішній аудит. Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків — членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів.

Банківська холдингова група — це банківське об’єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, а материнська компанія повинна бути фінансовою установою. Материнській компанії має належати понад 50 % акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи.

Банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Асоціація (спілка) банків є договірним об’єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки). Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю.

Чинним законодавством України в окрему групу виділені системоутворюючі банки, тобто банки, зобов’язання яких становлять не менше 10 % від загальних зобов’язань банківської системи.

Теоретично процес створення банку можна умовно поділити на кілька етапів: 1) підготовчий етап. Засновники банку домовляються про створення комерційного банку, обговорюють форми і кількісну участь кожного з них у формуванні статутного капіталу, розробляють документацію, необхідну для реєстрації банку; 2) державна реєстрація в НБУ; 3) отримання ліцензії на здійснення банківських операцій.

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Особи, які мають суттєву участь (володіння 10 і більше процентами статутного капіталу) або право голосу завдяки придбаним акціям (паїв) у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має суттєву частку, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму. Слово «банк» та похідні від нього словосполучення дозволяється вживати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію. Вживання у найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.

Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України. Уповноважені засновниками банку особи подають НБУ такі документи: 1) заяву про реєстрацію банку; 2) установчий договір (крім державного банку); 3) статут банку; 4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку; 5) бізнес-план на найближчий рік і стратегію діяльності банку на найближчі три роки; 6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть суттєву участь у банку; 7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) — для юридичних осіб, які матимуть суттєву участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній рік — для учасників — фізичних осіб, які матимуть суттєву участь у банку; 8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії; 9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку; 10) нотаріально посвідчені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та мають суттєву участь у банку; 11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції, якщо банк створюється у формі відкритого акціонерного товариства; 12) відомості про професійну придатність і ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку. Під діловою репутацією закон розуміє сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість дійти висновку про професійні та управлінські здібності цієї особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону.

Рішення про державну реєстрацію або про відмову в державній реєстрації банку приймається НБУ не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів. Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи. Національний банк видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію.

Законодавством України встановлено особливості створення банків з іноземним капіталом. Таким є банк, в якому частка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10 %. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов’язані отримати попередній дозвіл Національного банку України. Для набуття діючим банком статусу банку з іноземним капіталом попередній дозвіл НБУ отримує правління (рада директорів).

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, без якої не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки.

Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують: наявність сплаченого та зареєстрованого установчого капіталу; забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями; наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів.

Підрозділ банку — структурна одиниця банку, що не має статусу юридичної особи і виконує функції, визначені банком. Підрозділи банку можуть бути філіями або представництвами.

Філія банку — відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку. Філії банків відкриваються за згодою Національного банку України, яка надається на підставі таких документів: 1) клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності філії; 2) рішення спостережної ради банку про відкриття філій; 3) положення про філію, затвердженого спостережною радою банку; 4) інформації про керівника та головного бухгалтера філії.

Реєстрація філій банку здійснюється Національним банком України протягом одного місяця з моменту надання всіх необхідних документів шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру банків.

Представництво банку — територіально відокремлений структурний підрозділ банку, що не здійснює банківську діяльність. Представництва банку не реєструються Національним банком України. Інформація про представництва банку вноситься Національним банком України до Державного реєстру банків.

Представництва іноземних банків на території України підлягають реєстрації Національним банком України. Для реєстрації подаються такі документи: 1) клопотання про реєстрацію представництва іноземного банку; 2) витяг з банківського (торговельного) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного банку; 3) положення про представництво; 4) доручення від іноземного банку на здійснення представницьких функцій.

Українські банки мають право створювати дочірні банки, філії чи представництва на території інших держав на підставі дозволу Національного банку України. Для відкриття дочірніх банків, філій

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Законодавство передбачає випадки, в яких працівник може бути переведений на іншу роботу. Залежно від строку переведення можуть бути постійні та тимчасові.	\|	Лекція 8. Судові та правоохоронні органи України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.034 сек.