Джерела і основні аспекти владних відносин в управлінській діяльності.

Таким чином, воля і управління тісно пов’язані, воля виступає умовою, чинником і фактором управління.

Управління нерозривно пов’язане з владноорганізуючою діяльністю і може здійснюватися лише на основі підпорядкованості та єдності учасників суспільного процесу, тобто користуватися силою волі і владою авторитету. Як форма соціальних відносин, влада виражає здатність і можливість суб’єкта управління впливати певними засобами на діяльність і поведінку людей, груп. Влада завжди була і лишається ключовим фактором функціонування суспільного організму, вирішення його проблем і суперечностей.

Кожна з філософських шкіл і напрямків ідеалістичного, матеріалістичного, дуалістичного, релігійного характеру вносила своє бачення влади та її функцій. Виходячи з того, що суттєвими відносинами влади є керівництво, підлеглість, панування, в історії філософії та історичному досвіді людства формувалися різні організаційно-управлінські моделі діяльності людини, колективу і суспільства в залежності від філософсько-методологічних засад, на яких вони створюються і ефективно функціонують.

В основі влади лежать як примушування до якихось дій, так і наявність права на таке примушування, легітимність, яка здобувається через звернення до цілей, що перебувають понад повсякденними і мінливими інтересами підвладного. Підставу і санкцію на застосування сили в управлінні влада отримує лише при умові, що вона має засаду, яка є вищою, більш значимою, ніж окремі потреби когось із учасників взаємодії, виражає всезагальний інтерес. Останній, на думку М.Вебера, може слугувати цілям національним або ж загальнолюдським, світським чи релігійним, він може спиратися на глибоку віру в прогрес, або ж відкидати такий гатунок віри, він може зазіхати на служіння ідеї або ж намірятися служити зовнішнім цілям повсякденного життя, принципово відхиляючи вищезазначені зазіхання, - але якась віра має бути у наявності завжди.

Якщо влада, замість всезагального, опосередковує часткове, інтереси окремих груп або осіб, це може викликати невдоволення і опір підлеглих. Як зазначав П.Гольбах, гніт, несправедливість, тиранія роблять народ заколотниками, народ ненавидить володарів лише тоді, коли вони достойні ненависті. Навіть самі грубі, неотесані люди прагнуть щастя і відчувають бога. Якщо у народу немає твердих моральних устоїв, це говорить про нерадивість і розпусту правителів. Марнотратство, розпуста, численні злочини, злиденність є ознакою того, що нацією погано управляють.. Коли це перетворюється у аддикцію влади і, як писав І.Кант, нероздільне панування неминуче спотворює судження розуму («влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно»), виникають соціальні конфлікти, які приводять до радикальних змін у суспільстві, політичному устрої тощо. Боротьба за владу, постійна зміна лідерів, небезпека аддикативної влади приводять до внутрішньої нестабільності, почасти стагнації. Така ж ситуація може створюватися і в умовах дисперсії влади, яка є ознакою плюралістичних політичних спільнот, що підвищує рівень конфліктності у суспільстві і досягає того рівня, коли врегулювання конфліктів перетворюється на основний соціальний та політичний процес.

Джерела ворожості влади і права криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, управління суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі ствердження і зміцнення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на «служницю» влади, наділяти його якостями так званого телефонного права, тим самим фактично створюючи «неправову» реальність.

3 метою припинення невиправдано великої концентрації влади і перетворення її на самодостатню силу суспільство повинно створювати певні політико-правові інститути: поділу влади, федералізму, роз'єднання державної і муніципальної влади, інститут проведення відкритих, демократичних виборів тощо.

Ф.Хайєк в роботі “Право, законодавство та свобода. Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії” розглядає проблему влади, перш за все, як проблему її обмеження. Він вважає, що в сучасних демократичних інститутах виникає проблема, яка полягає в тому, що групі обраних представників вручаються необмежені повноваження, їх рішення зумовлюються потребами ділових угод, у ході яких вони підкуповують достатню кількість виборців аби підтримати власну організовану групу, досить численну для отримання переваги при прийнятті рішень. Для вирішення цієї проблеми Ф.Хайєк пропонує, що «право на примус не може сягати далі, ніж це дозволяє щира згода більшості. Це не означає, що кожна конкретна дія уряду має діставати якесь спеціальне схвалення з боку більшості. Таку вимогу, безперечно, важко виконати в складному сучасному суспільстві, якщо йдеться про поточне державне керівництво механізмом державного врядування, тобто всіма повсякденними рішеннями щодо належного використання ресурсів, відданих в розпорядження уряду. Однак це значить, що людину можна зобов’язувати підкорятися лише таким наказам, які доконечно випливають із загальних принципів, схвалених більшістю, а влада представників більшості може бути необмеженою лише в сфері застосування конкретних засобів, наданих в її розпорядження». Право влади на примус Ф.Хайєк вбачає в необхідності встановлення і підтримання життєздатного порядку, у якому мають бути усі зацікавлені. Але він застерігає, що крок від переконання в обов’язковості лише того, що схвалено більшістю, до переконання в обов’язковості всього, що схвалює більшість – це перехід від концепції, згідно з якою уряд має визначені обмежені завдання, необхідні для спричинення утворення спонтанності порядку, до концепції необмеженості його повноважень. Тобто, це перехід від системи, де ми через визначені процедури обираємо належні способи регулювання певних громадських справ, до системи, в якій одна група людей може оголосити все що завгодно питанням загальної важливості й на цій підставі піддати його згаданим процедурам. Отже, якщо перша концепція посилається на необхідність спільних рішень для підтримання спокою і порядку, друга дозволяє деяким організованим колам контролювати все й легко стає приводом для пригноблення.

Інша проблема, яка розглядається Ф.Хайєком з приводу влади, це справедливість думки більшості. По-перше, це питання про ступінь цивілізованості більшості, який визначає уміння людей стримувати свої прагнення і підкорятися загальновизнаним правилам гідної поведінки, по-друге, коли людей привчають вважати, що те, з чим вони погоджуються, є доконечно справедливим, то вони можуть припинити запитувати, чи це дійсно так, по-третє, переконаність у тому, що воля більшості з окремих питань визначає, що є справедливим, отже, воля більшості не може бути свавільною, не відповідає реальному стану справ. Ф.Хайєк пропонує, щоб доведення в переконаності в справедливості власних рішень вирішувалася через піддання себе загальному застосуванню правил.

Це певним чином пов’язане і з такою практикою сьогодення, коли система влади ґрунтується на такій політичній доцільності, яка задовольняє інтереси окремих груп, які можуть нав’язати свої вимоги не шляхом переконання більшості в їх справедливості, а погрожуючи позбавити привілеїв тих, хто їх підтримує. Отже, за думкою Ф.Хайєка, «лише обмежена влада може бути порядною, бо не існує (й не може існувати) загальних моральних норм для призначення окремих привілеїв, адже, як сформулював це І.Кант, «добробут не має принципу – він залежить від матеріального змісту волі й тому не піддається якомусь загальному принципу». Не демократія й не представницьке правління як такі, а конкретний обраний нами інститут єдиної та всемогутньої «законодавчої влади» робить її незворотно продажною». Така влада змушена робити все можливе для задоволення бажання тих груп, чия підтримка їй потрібна, попри всю можливу шкідливість таких заходів для решти. Для цього влада користується такими засобами як створення уявлення про «політичну необхідність» міфом про загальну підтримку своїх заходів. Крім того, влада знаходиться під тиском коаліцій організованих інтересів, які лоббіюють свої інтереси на всіх рівнях влади. Отже, Ф.Хайєк вважає, що там, де політична єдність створюється не завоюванням, люди підкоряються владі не задля того, щоб вона могла робити все, що заманеться, а тому, що сподіваються від когось дій, відповідних до певних загальних уявлень про справедливість. Умови підкорення визнаній владі стають перманентним обмеженням її повноважень, бо від них залежить згуртованість і навіть само існування держави, і за ліберальної доби ці умови підкорення розумілися так, що примус можна вживати лише для застосування визнаних правил гідної поведінки. Для філософа це питання не про те, хто посідає ту чи іншу владу, а чи виправдовують здійснення такої влади будь-яким органом імпліцитні умови підкорення цьому органу. Ф.Хайєк приходить до висновку, що «влада є логічним наслідком інтелектуального заміру. Якщо ми зможемо надати їй форму, в якій вона забезпечить благотворну основу для вільного розвитку суспільства, нікому не надаючи права контролювати цей розвиток в його окремостях, то в нас будуть усі підстави сподіватися побачити продовження розвитку цивілізації».

Особливо значимою стає роль влади в періоди суспільних трансформацій, суттєвих зрушень в економічних відносинах, політичній орієнтації, системі людських цінностей. В таких умовах дієздатність влади залежить від того, наскільки ступінь її втручання в ці процеси сприяє їх успіху.

По-перше, успіх сучасного управління неможливий без розгорнутого діалогу між владою та зацікавленими групами і верствами населення як фундаментальної потреби демократичного суспільства в цілому; по.-друге, основа легітимації будь-якої влади – це довіра народу, яка проявляється не лише на рівні суспільної свідомості, а і в формі демократії участі, зокрема, за допомогою громадської думки.

Врахування громадської думки при формуванні управлінської стратегії має декілька аспектів. До них відноситься, перш за все, те, що характерний для суспільства патерналізм зводить відносини між громадською думкою та владою в площину «думка профанів – знання професіоналів», а сучасних управлінців далеко не завжди можна вважати гегелівськими «великими людьми», що мають монополію на істину. Отже, порушуються рівноправні відносини між суб’єктом і об’єктом управління.

В ситуаціях, коли громадська думка і влада займають протилежні позиції щодо певних питань, виникає дилема, в якій можливим є дезавуація рішення влади з боку громадян, або рішення влади, навіть компетентні, не завжди можуть позитивно впливати на демократичні процеси. В таких випадках реальний вихід вбачається у максимальному врахуванні владою співіснування і переплетіння різних соціальних інтересів, визнання за громадянами рівних прав на артикуляцію і реалізацію цих інтересів, що дає можливість шукати консенсус як умову для управління суспільством. Така управлінська діяльність пов’язується з необхідністю створити умови, щоб громадяни мали можливість висловити свою думку, а управлінські структури – відслідковувати громадську думку і враховувати її при прийнятті рішень.

Але роль громадської думки в прийнятті управлінських рішень неможливо оцінити однозначно, бо влада, з одного боку, дуже чутлива до неї, а, з іншого, дуже мало до неї прислухається, що пояснюється певним чином особливостями інформаційної цінності громадської думки та недосконалістю її нормативно-правового статусу в управлінському процесі. Це ставить проблему прийняття рішення на консенсуальній основі методом преференцій, коли можливі варіанти ранжируються за ступенем їх. переваги за 3 критеріями соціальної прийнятності: статистичним (за ступенем розповсюдженості, включенням в повсякденну практику суспільства), емоційним (оцінкою явища з точки зору позитивного-негативного) та юридичним (відповідністю діючим у суспільстві законам) .

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Самосвідомість	\|	Роль інтелігенції та еліти в управлінні суспільством

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.