Роль інтелігенції та еліти в управлінні суспільством

Одним з чинників здатності та спроможності влади здійснювати свій вплив на діяльність людей є залучення до влади інтелігенції та еліти. Сучасне бачення ролі інтелігенції виходить із визнання за нею не лише професійно-економічних ознак, але й культурологічних, соціально-моральних, світоглядних і творчих якостей. В історичному досвіді є немало прикладів творчої, духовно-культурної ролі інтелігенції, яка здійснюючи просвітницьку функцію у суспільстві, сприяла соціальним перетворенням В сучасних умовах необхідність підготовки раціонально налаштованих та морально і етично вихованих управлінців пов’язується з тим, що інтелігенція стає сьогодні головною виробничою силою духовного виробництва, яке впливає на матеріальне: ідеї, відкриття, винаходи, систему духовних цінностей. Крім професійного аспекту, інтелігенцію можна розглядати як людей активної громадянської позиції, що своїми діями сприяють боротьбі за демократичний розвиток, формування громадянського суспільства. Разом з тим, сучасна українська інтелігенція досить диференційована по відношенню до влади: від слугування провідним апаратним директивам або активного входження до влади до боротьби з владою. Існує і певна частина інтелігенції, яка відчужена від соціальних, політичних і владних проблем.

Особливу роль у розвитку сучасного суспільства грає науково-технічна інтелігенція, яку відрізняє раціональна освіта, раціональний тип мислення і діяльності, та взаємодія, заснована на конкуренції ринкових та партнерстві контрактних відносин. В сучасних умовах, коли практично кожний проект стосується інтересів великих груп людей, маси соціальних аспектів, якісні рішення, які б мінімізували соціальні втрати можуть досягатися лише за умови, коли ї учасники займають не лише формальну, а соціально визначену позицію.

Та активні частина інтелігенції, яка входить до управлінських структур і позитивно налаштована до соціальних змін, якій потенційно властиві поєднання інтелектуальної діяльності й утвердження морально-етичних норм у суспільному житті, яка здатна прогнозувати наслідки управлінської діяльності, використовуючи знання щодо аналізу соціальних процесів, інноваційних технологій, значно зміцнює управлінські структури і сприяє ефективному управлінню суспільством. Саме ця частина стає основою формування управлінської еліти, питання про яку є одним з дискусійних питань сучасної соціальної філософії, адже еліта може виступати і як рушійна, й як руйнівна сила суспільного розвитку.

З точки зору теорії еліт, остання є необхідним і життєво важливим структурним елементом для функціонування соціуму будь-якого типу, але може розглядатися як з точки зору структурно-функціонального підходу, коли існування еліти пояснюється певними особистими перевагами та якостями (перш за все, інтелектуальними, моральними тощо), так і з ціннісного, тобто через функції управління, які детермінують винятковість ролі людей, які виконують ці функції.

У соціальному розвитку на еліту покладаються такі управлінські функції, як забезпечення ідентичності народу та відповідного рівня його культурно-освітнього розвитку; регуляція адаптаційних процесів щодо прогресивних інновацій на шляху національного відродження та суспільного поступу. Еліта виступає активним учасником інтеграції вітчизняного досвіду і знань у світовий інформаційний тезаурус з метою визнання країни світовою громадськістю та підвищення її міжнародного авторитету; є охоронцем духовних цінностей, історичної пам’яті, традицій тощо з метою консолідації нації; продуцентом та відповідальним за прийняття рішень, тактику та стратегію їх реалізації у системі внутрішньої та зовнішньої діяльності.

У постіндустріальному суспільстві, з точки зору Д.Белла, де власність і знання стають головними чинниками соціальної стратифікації, можуть створюватися тимчасові еліти, що не відстоюють неперервність влади окремої соціальної групи через посаду. Цю думку підтримує й О.Тоффлер, який вважає, що еліта в будь-якому суспільстві використовує політичну систему для зміцнення своєї здатності керувати і просуватися до намічених цілей. Її влада визначається тим, що вона має здатність спонукати до того, аби щось відбулось чи аби чогось не допустити. Це означає, що еліта здатна передбачати і контролювати події.

О.Тоффлер, порівнюючи владу першої, другої і третьої хвилі цивілізацій, робить висновок про різний характер влади за різних історичних умов. Якщо в першій хвилі цивілізації доступ до влади визначався походженням, і монарх правив, спираючись на невеликий гурт знаті, не будучи обмеженим законодавчою владою або суспільною думкою, то лідер другої хвилі повинен був управляти суспільством через низку організацій і відомств, складний взаємозв’язок яких він мусив розуміти, узгоджувати з конституцією, правом, вимогами політичних партій, громадською думкою, хоча б номінально.

Замість невеликої групи знаті лідер другої хвилі спирається на велику кількість еліт та субеліт. Виникаюча цивілізація, на думку О.Тоффлера, вимагає нового типу керівництва, бо трансформація суспільства приводить до зростання кількості людей у прийнятті та впровадженні рішень. Зростає залежність лідерів від інших, і сила їх керівництва стає залежною від здатності прислухатися до людей, керівництво все більше стає ситуативним, колегіальним і погодженим.

Але за умов постіндустріального суспільства передбачати результати своїх дій для еліти стає практично неможливим, бо політичні режими, на які вона спирається, виступають застарілими і втрачають владу. Це приводить до попиту на «сильну владу», який, на думку О.Тоффлера, грунтується на трьох хибних припущеннях. Перше з них допускає, що сильна влада є найбільш ефективною (диктатура зробить так, що потяги будуть приходити вчасно). Але сильне керівництво, навіть тоталітаризм, як засвідчує досвід Радянського Союзу, надто обмежене, щоб діяти ефективно. Інше припущення полягає в тому, що той стиль керівництва, який спрацював у минулому, буде працювати і тепер, і в майбутньому. Але різні цивілізації потребують у значній мірі різних якостей керівної влади. І те, що є сильним в одному випадку, може бути недоречним і катастрофічно слабким в іншому. Третій аргумент, який наводить О.Тоффлер, полягає в сприйманні владних проблем як суто власних, в рамках нації-держави, тоді, як ці проблеми переростають суто етнічні рамки.

Враховуючи перехідний характер соціальних процесів, в Україні виникає суперечність між офіційною, правлячою елітою та контрелітою, яка поки ще досить слабка, але поступово зростає. Стара управлінська еліта, як показує аналіз владних структур, не здатна далі управляти, але, не бажаючи відмовлятися від влади, робить спроби відновити те, що вже відкинуто в історичному досвіді, займається постійною перебудовою управлінських структур, весь час посилається на вигадані труднощі і природні умови. Характерною рисою сучасного суспільного життя стає негативізм до влади і те, що формування нової еліти схвально сприймається сьогодні у суспільстві, отже, для управління досить важливо, щоб еліта залучалася до влади і виконувала відповідну консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела і основні аспекти владних відносин в управлінській діяльності.	\|	Стилі керівництва.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.