• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Інноваційно-інвестиційний потенціал.

Складний період ринкових трансформацій в економіці України та глибока економічна криза, що виникла внаслідок за­тяжного періоду структурних перетворень у господарському комплексі, значні негативні наслідки цієї кризи й реальна загро­за її перетворення в потужний дезінтегруючий фактор розвитку регіонів України — все це закономірно ставить питання про шляхи подолання кризових проявів у соціальній та економічній сферах.

Науково доведено, що економічна криза та депресія можуть бути подоланими впровадженням нових технологій, що ство­рюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує перехід до зростання. Комерційне застосування нових, продук­тивніших технологій, які істотно змінюють обсяги та якість ви­робництва й споживання, є головним чинником економічного зростання за умови належної інвестиційної підтримки їх упро­вадження. Науково-технічний прогрес як фактор економічного розвитку все частіше пов'язується з поняттям інноваційного процесу. Це унікальний процес, що об'єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і менеджмент. Він полягає в отри­манні новації та простягається від зародження ідеї до її комер­ційної реалізації.

Визначення суті поняття «інновація» полягає у з'ясуванні йо­го зв'язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо нове, близьке до поняття винаходу. Інновація відповідно до загаль­ноприйнятого визначення — це процес розробки, освоєння, екс­плуатації й використання виробничо-економічного та соціально-організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з тим, між заявленням новації та перетворенням її в інновацію іс­нує значний проміжок часу.

Основні стадії процесу інноваційного розвитку (інноваційного процесу) мають наступний вигляд:

• досягнення фундаментальної науки;

• прикладні дослідження;

• конструкторські розробки;

• впровадження (первинне освоєння);

• широке впровадження (власне розповсюдження інновацій);

• використання нововведень;

• старіння інновацій.

Нині в Україні під інновацією розуміють введення у вживан­ня будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (то­вару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи ново­го організаційного методу в діяльності підприємства, організації робочих місць або зовнішніх зв'язків. Відповідно інноваційна продукція є новою чи значно вдосконаленою в частині її влас­тивостей або способів використання. Новими продуктами вва­жаються товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми характеристиками або призначенням від продуктів, які виготов­лялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших характеристиках виробів, що покращують їх властивості. Сюди включаються вдосконалення технічних характеристик, компо­нентів і матеріалів, вбудованого програмного забезпечення та інших функціональних характеристик [24, с. 238]. При цьому інноваційна продукція стає новою як для ринку, так і для під­приємства.

Визначальною умовою формування банку новацій є об'єм ін­вестицій у сферу науково-технічної діяльності та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інновацій­них процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає, сягаючи в багатьох з них 3 % ВВП. На підтримку науково-технічного комплексу країни слід виділяти, як показує світовий досвід, не менше 1 % ВВП. В іншому випад­ку відбувається розвал і втрата науково-технічного потенціалу. У високорозвинутих країнах світу частка фінансування науки скла­дає: в Японії — 3 %, Німеччині — 2,8, США — 2,75, Швеції — 2, 6, у Франції — 2, 4 %, причому частка держави в цих витратах становить у середньому 35—40 %. Цілком зрозуміло, що в умо­вах глобальної економічної конкуренції виграють ті країни, які забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та нау­ково-технічного прогресу.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють не­обхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впли­ву на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної ак­тивності.

Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні Украї­ни передбачає свої особливості, зумовлені наступними факто­рами:

• економічний простір України — досить різноманітний і складний;

• території регіонів України є неоднорідними не тільки за за­безпеченістю ресурсами, але й за рівнем і типом господарського та соціального освоєння;

• галузева й, особливо, територіальна структури господарства регіонів досить інерційні, для їх трансформації необхідний три­валий час та масштабні інвестиції;

• різноманітні фактори впливають на підприємництво не зок­рема, а в комплексі: стримуючий вплив на підприємництво одних факторів може компенсуватися дією інших.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного по­тенціалу регіонів з урахуванням вищеназваних факторів полягає в тому, що їх вкрай важко «виміряти». Залежно від різноманіт­них факторів (з урахуванням об'ємів капітальних інвестицій) можна виділити декілька груп регіонів. До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом, досить високою економіч­ною активністю та темпами формування нових економічних структур можна віднести Центральний економічний район (за­гальний об'єм інвестицій в основний капітал у 2007 р. склав по­над 55 млн грн, а в розрахунку на одну особу — 8 тис. грн), До­нецький (відповідно — 27 млн грн та 4 тис. грн), Придні­провський район (відповідно — 24 млн і 3,4 тис. грн). До еко­номічних районів, що мають менш сприятливий інвестиційний клімат, невисоку ділову активність та характеризуються серед­німи й низькими темпами економічних перетворень і форму­ванням нових економічних структур, належать більшість регіо­нів України. Наприклад, середні показники об'ємів капітальних інвестицій мають Східний та Причорноморський економічні райони, а найнижчі — Карпатський, Поліський і Подільсь­кий райони, де інвестиції в основний капітал становлять від 17 млн грн у Карпатському районі до 9 млн грн у Подільському районі (в розрахунку на одну особу цей показник дорівнює від­повідно 2,7 тис. і 2,2 тис. грн).

Середній або нижче середнього показники інвестиційної при­вабливість значної частини регіонів України свідчить про тяжкий стан в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відоб­ражає їх велику територіальну диференціацію. Звідси виходить, що інноваційно-інвестиційна політика держави для різних регіо­нів також має бути диференційованою. В першу чергу, вона по­винна сприяти зменшенню розривів у рівнях розвитку продуктив­них сил регіонів, створенню сприятливіших умов для соціально-економічних перетворень. Крім того, підтримка наукових дослі­джень та розробок також є складовою державної інноваційно-інвестиційної політики. З одного боку, держава має забезпечува­ти свободу наукового пошуку, а з іншого, державні структури орієнтують сферу науково-технічних розробок на виробництво продукції та послуг, які можуть бути придатними для практично­го використання, комерціалізації. При цьому вона сприяє раціо­нальному розміщенню науково-технічного й інноваційного по­тенціалу. У країнах, де впроваджується активна інноваційно-інвестиційна політика, центральні державні структури спрямо­вують зусилля на вирівнювання умов розповсюдження інновацій по території країни, а місцева влада покликана сприяти найпов­нішій реалізації інноваційних ресурсів регіонів шляхом різних регіональних преференцій (податкових пільг та ін.), морального заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захис­ту тощо. Водночас держава в межах обраної загальноекономічної та інноваційної стратегії стимулює міжнародний трансферт ново­введень.

За умови обмеженості ресурсів, які суспільство і держава мо­жуть виділити на розвиток науки, техніки та інновацій, виникає проблема визначення державних пріоритетів у цій галузі. Пріо­ритетні напрями розвитку науки та техніки — тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнен­ня поточних й перспективних цілей соціально-економічного та науково-технічного розвитку. Вони формуються під впливом, перш за все, національних соціально-економічних пріоритетів, політичних, екологічних та інших факторів.

До числа найважливіших пріоритетних напрямів розвитку на­уки та техніки в Україні слід віднести нові виробничі технології, нові матеріали і хімічні продукти, інформаційні технології та електроніку, транспорт, енергетику, екологію й раціональне при­родокористування, їх реалізація пов'язана з формуванням та здійсненням державних і регіональних науково-технічних про­грам, програм державних наукових центрів.

Практичними формами реалізації державних пріоритетів в ін­новаційній сфері є цільові державні науково-дослідні інститути, лабораторії, центри, державні замовлення на проведення відповід­них науково-дослідних робіт, бюджетне фінансування розповсю­дження нововведень, датування виробництва й споживання інно­ваційної продукції та послуг.

Суттєвий елемент прямої підтримки інноваційних процесів — формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережу центрів розповсюдження нововведень і консультаційних центрів, що надають ділові послуги інновато-рам, наприклад, у формуванні ринку інновацій (інформація в державних виданнях, виставки, біржі, ярмарки та ін.). Державні органи мають здійснювати моніторинг та прогнозування іннова­ційних процесів у країні й за кордоном, а також пошук ефектив­них передових технологій для широкого впровадження. Практич­но такі заходи також можуть бути реалізованими через створення регіональних центрів інноваційного розвитку, технопарків, біз-нес-інкубаторів, територіальних кластерів, інноваційно-техноло­гічних центрів тощо.

Читайте також:

1. Виробничий і науково-технічний потенціал. Інформаційний потенціал
2. Виробничі можливості. Виробничий потенціал. Межа виробничих можливостей.
3. Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.
4. Поняття про трудовий потенціал. Показники, що характеризуют компонента трудового потенціалу людини
5. Поняття про трудовий потенціал. Показники, що характеризують компоненти трудового потенціалу людини
6. Робота електричного поля. Потенціал. Різниця потенціалів.
7. Територія, населення, природний потенціал.
8. Трудоресурсний потенціал.

Переглядів: 1690