Граматика залежностей

Багато ідей і положень, висловлених Л. Теньєром, були враховані й розвинені у граматиці залежностей (ГЗ), яка особливо активно розвинулася на матеріалі німецької мови. Врешті, синтаксис Л. Теньєра є вченням не про речення загалом, а лише про структури в межах речення.

Л. Теньєр дотримувався вербоцентричної теорії, згідно з якою дієслово (присудок) абсолютно домінує як член речення, тому що саме він є носієм предикативних категорій (час, модальність тощо) і постає організаційним вузлом речення: через дієслово співвідносяться інші члени речення – підмет, додаток, обставина. Він зробив вербоцентричну концепцію провідним принципом своєї синтаксичної теорії. Обґрунтовуючи її, Л. Теньєр наголошував, що вона має ту перевагу порівняно з традиційною суб’єктно-предикатною, що остання є логічною теорією, тоді як вербоцентрична – власне лінгвістична. Вербоцентрична концепція знаходить логічне обґрунтування, але не в суб’єктно-предикатній логіці, а в логіці відношень, згідно з якою центром висловлювання є предикат, що встановлює відношення між залежними від нього субстантивними членами – аргументами, згідно з формулою aRb. Логіка відношень, яка розвинулася з кінця ХІХ ст., посіла важливе місце в синтаксичних дослідженнях, протиставляючи не компоненти судження – суб’єкт, предикат, а компоненти структури ситуації, з якою співвідноситься судження, – субстанції і відношення між ними. Однак Л. Теньєр пішов ще далі, прирівнявши підмет до інших актантів, що викликало критику з боку синтаксистів. За цілою низкою ознак підмет не може бути ототожнений з іншими актантами; він – вихідний елемент думки, оформленої реченням, тому ігнорування специфічного зв’язку між підметом і присудком збіднило теорію Л. Теньєра. Навіть у прихильників вербоцентричної концепції виникає прагнення знайти компроміс між двома теоріями – традиційною і вербоцентричною, або якось відобразити в графах специфічний характер зв’язку дієслова і першого актанта (підмета), специфіку предикативного зв’язку серед інших видів зв’язків.

В Україні у 1981 р. з’явилася ґрунтовна праця І. Севбо «Графическое представление синтаксических структур и стилистическая диагностика», присвячена граматиці залежностей (ГЗ), де описано теоретичні засади й практичне значення для деяких застосувань у мовознавстві цього перспективного методу дослідження у формальному синтаксисі. У ній зазначено, що лінгвістичні передумови виникнення ГЗ закладено й у російському синтаксисі. В основі граматики лежать дві відомі ідеї: ідея розгортання у реченні синтагматичних зв’язків або синтагматичної залежності й ідея керування як синтаксичної особливості слова.

Водночас у ГЗ дещо уточнені й набули формалізму основні поняття і процедури. Наприклад, традиційна концепція конструювання речень зі словосполучень і словосполучень зі слів в окремих питаннях постала переосмисленою, а за способом викладення – видозміненою.

За І. Севбо є такі основні принципи побудови ГЗ.

1. Речення побудоване з одиниць одного таксономічного (англ. taxonomic – однаковий) рівня – зі словоформ. Службові слова, як і повнозначні, постають мінімальними елементами синтаксичної структури.

2. Слова в реченні зв’язані відношенням підпорядкування, яке є узагальненням традиційних синтаксичних зв’язків керування, узгодження і прилягання (сурядність і однорідність вписуються в загальну систему підпорядкування).

3. У реченні є одне абсолютно незалежне слово – присудок. Усі інші слова підпорядковані якомусь головному, «хазяїну», причому тільки одному (у слова не може бути одночасно двох головних компонентів). Однак одне слово може підпорядковувати більше ніж два слова. У системі підпорядкування можна виокремити два типи зв’язку в групі слів: гілкування, коли одному слову підпорядковано кілька слів, та ланцюжок підпорядкувань, коли кожне наступне слово залежить від попереднього.

4. Структура залежностей закінчується словами, яким не підпорядковані жодні інші слова.

5. Для кожного слова можна задати набір підпорядкувань, який відображає його поведінку в мові при побудові конкретних речень. Такі моделі описують валентності слів, тобто потенційні синтаксичні сполучуваності певного слова із залежними від нього компонентами.

6. Ієрархічна структура залежностей між словами речення зображена за допомогою дужок, стрілок або у вигляді дерева залежностей.

Слід зазначити, що увагу розробників АОТ сконцентровано саме на останніх двох моментах, які використані в більшості систем: сукупність моделей валентностей і побудова дерева залежностей.

У витоках граматики залежностей, безперечно, лежить теорія словосполучень і синтаксичних зв’язків, на якій базується поняття керування, а отже – валентностей.

В історичному аспекті ще до появи структуралізму слід згадати роботи відомого російського синтаксиста О. Пєшковського, у яких розвинуто думку про те, що в основі організації речень лежать відношення підпорядкування, коли одне слово (підпорядковане) змінює свою форму, щоб пристосуватися до вимог іншого слова (підпорядковуючого, головного). Таке послідовне підпорядкування слів одне одному О. Пєшковський називає ходом залежностей – терміном, яким послуговувалися потім багато розробників цієї формальної граматики. Учений також зауважує, що залежність має з якогось слова починатися і на якомусь слові закінчуватися, отже, при послідовному підпорядкуванні має бути:

– хоча б одне абсолютно самостійне слово;

– слова, самостійні стосовно одних і несамостійні стосовно інших.

Крім того, визнано домінантну роль підпорядкування в організації речень; уперше дано визначення й аналіз сильного/слабкого дієслівного керування, критерії розмежування слабкокерованих і сильнокерованих членів речення.

Усі ці ідеї та поняття, але по-іншому оформлені, будуть майже 55 років по тому повторені в описі граматики залежностей. Роботи з ГЗ з’явилися на початку 60-х рр. ХХ ст. і стали, по суті, своєрідною реакцією радянського мовознавства на американський дескриптивізм із його системою БС. Перші кроки в напрямі розроблення граматики БС у російській мові показали, наскільки зручніший апарат ГЗ для опису флективних мов із нефіксованим порядком слів порівняно з системою БС.

3. Поняття валентності

Можна стверджувати, що ГЗ створено як продовження й розвиток традиційної синтаксичної теорії. Наступною важливою теорією, яка з’явилася у зв’язку з поняттям залежності, була теорія валентностей слова. Цей термін увів у лінгвістику в 1948 р. російський дослідник С. Кацнельсон, який визначив це поняття як «властивість слова певним чином реалізуватися в реченні і вступати в певні комбінації з іншими словами». У згадуваній монографії Л. Теньєра також розроблене поняття валентності, яку він визначає як здатність дієслова керувати певною кількістю актантів (від 0 до 3). І якщо Л. Теньєр обмежував розуміння валентності кількісним показником, то послідовники вже звертали увагу і на її якісний аспект: морфологічні, конструктивні, семантичні особливості головного й залежного компонентів. У російській лінгвістичній школі поштовхом для подальшого розвитку цієї теорії слугувало розроблення алгоритмів автоматичного перекладу, які будуються за принципом пошуку елементів, що «насичують валентність» головного слова (роботи Г. Цейтіна, Л. Засоріної).

Поняття валентності почали кваліфікувати як потенційний зв’язок одного мовного елемента (фонема, морфема, слово, словосполучення) з іншими мовними елементами, а сполучуваність – як реальний зв’язок мовної одиниці з іншими одиницями в мовленні.

Валентність як лексико-граматичну властивість повнозначних слів, що виявляється в їхній потенційній здатності перебувати в семантичних зв’язках з іншими словами та сполучатися з певними грамемами у словосполученні й реченні, слід вважати синкретичною категорією, попри істотні відмінності в поглядах різних учених на її специфіку: як властивості значення слова (здатність сполучатися з певними семантичними класами слів); як синтаксичної категорії, що зводиться до ймовірної появи після означуваного слова певної частини мови, чітко визначеної щодо граматичної форми; як точки перетину синтаксису й лексичної семантики (Ю. Д. .Апресян, М. Д. Степанова); як здатності мовного елемента отримувати певне значення (функцію) у зв’язку зі своїм контекстом: чи це окремий звук, чи об’єднання звуків у єдину морфему, чи то об’єднання морфем у цілісну лексему чи в окреме слово; чи то об’єднання слів у словосполучення, у граматичне речення чи одиниці ще складніших зв’язків (А. Ф. Лосев); як сполучувальної здатності однорівневих мовних одиниць, зумовленої сукупністю всіх їхніх властивостей – лексико-семантичних та граматичних (Укр.мова. Енцикл.); як уміщену в лексичному значенні слова синтаксичну потенцію, тобто здатність приєднувати до себе категорійно окреслене повнозначне слово (останній підхід уможливлює трактування валентності як семантико-граматичної категорії) (Н. Б. Іваницька) тощо.

Аналізуючи валентність дієслова, А. П. Загнітко трактує її як міжрівневу граматичну дієслівну категорію, статус і категорійні значення якої об’єктивуються насамперед у реченнєвій парадигмі, що залежить від семантичної структури лексем. І. Р. Вихованець і К. Г. Городенська кваліфікують валентність як міжрівневу категорію, у якій взаємодіють чинники лексичного, морфологічного та синтаксичного рівнів. У монографії „Частини мови в семантико-граматичному аспекті” І. Р. Вихованець називає валентність семантико-синтаксичною категорією дієслова і взагалі ознакових слів, яка виявляється в заповненні відповідної кожному слову кількості залежних семантичних позицій.

Типи валентності можна описувати з різних поглядів. Можна говорити про категорійну валентність, властиву однаковою мірою всім елементам, які входять до певного класу слів, і валентність індивідуальну, що характеризує окремий мовний елемент. Щодо індивідуальної синтаксичної валентності, то розрізняють просту, або одночленну, валентність і комплексну, або багаточленну. У комплексній валентності її елементарні члени є сумісними або несумісними. Сумісні валентності означають можливість відповідної мовної одиниці поставати в одному мовленнєвому акті членом кількох парних сполучень, що відрізняються типом зв’язку (наприклад, сполучення підмета і присудка не виключає можливості сполучення присудка з додатками й обставинами). Несумісні валентності постають як потенційні зв’язки, які ніколи не реалізуються одночасно, а є альтернативними моделями, наприклад, рос.: возражать на что, против чего; укр. боротися з чим, проти чого.

Для кожної словоформи можна задати її оптимальне оточення (за А. Холодович) або синтаксис залежностей представити як скінченний перелік валентностей у вигляді впорядкованих пар словоформ (за С. Фітіаловим).

Задавання валентностей на рівні класів слів, а також укладання словника і моделей валентностей окремих слів; формулювання умов реалізації валентнісних моделей у ході залежностей, накладання обмежень на реалізацію валентностей тощо – такі завдання поставали у зв’язку з ГЗ на наступних етапах розвитку АСА.

Отже, підбиваючи підсумок, можна стверджувати, що граматика залежностей, з одного боку, розвивалася в західній лінгвістичній школі, а з іншого – коренями сягала російської граматичної традиції.

Тема 3. Граматика залежностей як спосіб подання

синтаксичної структури речення

Основні питання

1. Графічне представлення синтаксичної структури.

2. Проблема окремого слова і напрям зв’язку в дереві залежностей.

3. Зображення присудка.

4. Зображення актантів.

1. Графічне представлення синтаксичної структури

У сучасній лінгвістиці дуже поширені графічні способи представлення (подання) синтаксичних структур у вигляді схем, графів, діаграм. Оскільки мовлення відбувається і сприймається в часовому континуумі, будь-яка схема має відображати невідповідність між лінійною організацією мовлення і нелінійністю моделі, що описує ієрархічну структуру.

О. Пєшковський першим серед русистів графічно представив синтаксичні структури у вигляді ієрархії, використовуючи стрілковий запис, а також схеми, що відображають хід залежностей.

Наприклад, речення

1 2 3 4

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антропологічні особливості давнього населення території України	\|	Новий автоматичний у

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.