ІІ. Радянський етап

“Розстріляне відродження” (20-ті роки ХХ ст.)

Громадянська війна в цілому закінчилася у 1921 році. Територія України була розподілена між різними державами: Українська РСР (452 тис. км), до Польщі відійшла Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся); до Румунії – Північна Буковина, до Чехословаччини – Закарпаття.

На землях УРСР з 1923 року проводиться політика українізації (коренізації). Мета коренізації – прагнення влади заручитися підтримкою місцевого населення (корінного), а також продемонструвати переваги соціалістичного режиму українцям в інших країнах.

20-ті роки характеризуються розвитком усього національного в Україні, їх називають періодом національного відродження.

Освітау цей час спрямована на ліквідацію неграмотності серед населення. 1921 року Раднарком УРСР видав постанову, за якою кожен громадянин держави від 8 до 50 років має навчатися грамоті (російською чи іншою мовою). Створювалися гуртки лікнепу* (ліквідація неписемності), для них видавали підручники та створювали так звані культармійські “університети” для активістів лікнепу.

Поступово обов’язковою ставала 4-річна освіта. Університети реорганізовано в інститути народної освіти. Створювалися так звані робітфаки.

На цей час припадає педагогічна діяльність Антона Макаренка, який у 1920 році організував під Полтавою (пізніше переїхали під Харків) колонію для неповнолітніх правопорушників. Тут поєднувалось навчання із виробничою працею.

Наукарозвивається в основному завдяки Академії Наук – з 1921 р. – ВУАН (Всеукраїнська АН). Вчені: М. Грушевський (повернувся із-за кордону у 1924 р.), М.Крилов – займався дослідженням в галузі математичної фізики, І.Шмальгаузен – в галузі експериментальної зоології, Микола Василенко – історик права, А.Кримський – сходознавець, К.Воблий – економічна географія України.

Поступово наука підпадає під вплив ідеології “комуністичного будівництва”.

На землях Західної України українська мова заборонена (є поняття “русин” і “руський”), полонізовані усі навчальні заклади, і середні, й вищі. Існував таємний Український університет (1921-1925 рр.): конспіративне викладання, 3 факультети, 15 кафедр.

Продовжує розвиватись НТШ у Львові, що підтримує зв’язки з ВУАН.

Література. У цей час ще сильні позиції модернізму. Загалом наявні різні літературні напрями, між якими точиться ідеологічна боротьба. Наявний ряд літературних об`єднань:

1919 р. – “Музагет” (Київ), існувало менше року. Мало символістичне спрямування. Вийшов один номер журналу. Члени гуртка: Д.Загул, Я.Савченко, О.Кобилянська, П.Тичина, О.Слісаренко, П.Филипович.

1921 р.– “Аспанфут” ( асоціація панфутуристів). Київ. Члени: М.Семенко, Гео Шкурупій, М.Бажан, Ю.Яновський, О.Слісаренко.

1923-24 рр. – “Аспис” (асоціація письменників) – орієнтувались на Європу: Л.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, М.Рильський, В. Підмогильний. Виділилась “Ланка” (Б. Антоненко-Давидович, М. Галич, Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний), “Марс” (майстерня революційного слова), 1926-29 рр. Я.Качур В.Ярошенко, Д.Фальківський.

З 1923 до 1932 р. у Києві існувала спілка “неокласиків”: М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, О.Бургардт (Ю. Клен), М.Рильський.

У 1923 р. утворюється спілка пролетарських письменників “Гарт”, очолив яку В.Блакитний: К.Гордієнко, О.Довженко, В.Поліщук, П. Тичина, В.Сосюра, М.Хвильовий. У 1925 р. спілка розпалася: ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) на чолі з М.Хвильовим, ВУСПП – всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927 р. – П. Безпощадний, О.Корнійчук, Н.Забіла, Іван Ле, І.Микитенко, Л.Смілянський, В.Сосюра.

Лінію “Аспанфуту” продовжує “Нова генерація” (1927-31 рр., Харків): М.Семенко, Г.Шкурупій.

1924 р.– ЛЦК (літературний центр конструктивістів).

З 1923 до 1932 рр. – “Плуг”, Харків (спілка українських радянських письменників).

З 1932 року утворену єдину спілку письменників України, починається доба соцреалізму.

Театр. У 1918 р. у Києві створено три театри: 1) Державний драмтеатр (О. Загаров, В. Кривицький) – Перший Український театр Радянської республіки ім.. Т. Шевченка, 1919 р.; 2) Державний народний театр (П. Саксаганський) – Український драмтеатр ім. М. Заньковецької, 1922 р.; 3) Молодий театр – “Березіль, 1922 р. (Лесь Курбас).

Основою репертуару були твори українських класиків і драматургів поч. ХХ ст., згодом з’явилися твори М. Куліша, І. Кочерги тощо.

У другій половині 20-х років в Україні було близько 45 театрів.

Музика.Композиторами обробляються народні й революційні пісні (Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький).

Розвивається хорова музика: Я. Калішевський, Б. Левитський, Н. Городовенко, Ф. Соболь. Відома капела “Думка” (з 1920 року).

З 1923 до 1928 р. діяло товариство імені М. Леонтовича, члени якого намагались поєднати тенденції європейської модерної та національної музики. У 1928 р. воно перетворене на Всеукраїнське товариство революційних музикантів (до 1931 року), з’являється Асоціація пролетарських музикантів України (1928-32 рр.). Поступово поширюється ідеологічний контроль з боку уряду.

Архітектура. Скульптура. В архітектурі домінує конструктивізм – в основі навмисне протиставлення простоти і зручності “розкошам буржуазного побуту”. Столицею України в цей час був Харків (до 1934 р.), відтак основні споруди цього стилю будувались саме тут.

Скульптура в основному представлена пам’ятниками Т. Шевченку, відомий пам’ятник, споруджений до 200-річчя Г. Сковороди – у Лохвиці за проектом І. Кавалерідзе. За його ж проектом споруджено пам’ятник Артему (Сергєєву) у сучасному Святогірську (на малюнку).

Розвивається кіномистецтво: основна частина фільмів присвячена подіям громадянської війни (виробництво почалося з 1922 року).

Найвідоміший кінорежисер цього періоду – О. Довженко (Одеська кіностудія з 1926 р.). Також до кіно звертається скульптор І. Кавалерідзе.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
І. Доба відновлення української державності	\|	Ті роки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.