• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Причини Другої світової війни.

Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та обєднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне: взаємне гарантування кордонів та зобовязання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією, арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок, прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді (пийняття відбулося 8 вересня 1926 року). Підсумки Локарнської конференції: угоди було укладено в інтересах Німеччини, Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності. Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.

“Підготовка та підписання пакту Бріана-Келога”.

Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти двосторонній договір “про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики”, розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції. Державний секретар США Келлог спочатку не звернув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об’єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між “головними державами світу” про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням. Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні. В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн. Цей договір безперечно мав позитивне значення: важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики, універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн, цей пакт поклав певні зобовязання на держави перед громадською думкою. Разом з тим пакт мав і ряд недоліків: відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобовязаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь, невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни. Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога. Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підривали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.

Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр.

Дії агресивних держав продемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський гарантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колективної безпеки. В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант приєднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б створена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено. Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція уклали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією. Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

Проект “Східного пакту”

Німеччина 19 жовтня 1933р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї армії в 300 тис. чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авіації та артилерії. Стався розрив між “третім рейхом” та іншими державами. З 1934 р. Німеччина почала гарячково переозброюватися. В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни. Франція перед загрозою Німеччини почала змінювати своє ставлення до СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось після укладення в 1932р. радянсько-французського пакту про ненапад. 16 травня 1933р. палата депутатів Фр. ратифікувала цей пакт. Особливо велику роль у зближенні двох країн відігравав міністр закордонних справ Франції Луї Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу. Весною 1934 р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після підписання в січні 1934р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і “мирне вирішення суперечок” разом з Німеччиною відмовилася від “Східного пакту”. З травня 1934 р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави схвалили проект Барту. Але ідея “Східного пакту” практично була зірвана вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9.10.1934 хорватські терористи, керовані гітлерівцями. Наступник Барту П'єр Лаваль став проводити політику “задобрювання” й “умиротворення” Німеччини. Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те, що Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено. 28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і Чехосл. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновити колишній альянс з Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 року в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну з сторін, передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ліги Націй. Термін договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження. В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі. 16 травня 1935р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2, яека передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії. Обидва оборонні договори мали в той час важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Фр. та Чехосл. з СРСР. Лаваль і фр. посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Фр. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939р., коли створилася пряма загроза нападу Нім. на Чехосл., Фр. їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу.

Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй).

Італія готувала агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссінія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скаргами на порушення Італією договору про ненапад. У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що винуватців «інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіопія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про нейтралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомагатимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй! Негус Ефіопії Хайле Селассіє І у вересні 1935 р. інформував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька місяців як відведені на 30 км від кордону. Та все було даремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію. Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих держав. Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор уклав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії. США позбавили Ефіопію можливості купувати американську зброю, але поставляли її Італії через посередників. Поставки нафти в італійські володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів. З великих держав тільки Радянський Союз підніс голос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР закликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов’язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщина й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втрималася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв’язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони виконувалися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги Націй їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для італійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії. Політика західних держав дала Італії змогу розгромити Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Адіс-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв активну партизанську війну проти Італії. Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейнську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.

Політика невтручання в іспанські справи.

Криза Ліги Націй Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася громадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту. Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3 - 4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції – “Над усією Іспанією безхмарне небо” - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх “добровольців” в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії. Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі. Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили “міжнародну комісію невтручання”. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах. q США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї “Акта про нейтралітет”, уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії. Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн. Радянський Союз, який спочатку ввійшов до “міжнародної комісії невтручання”, вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію. СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників. Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина. Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси. Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн. крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі. На допомогу Іспанській республіці в складі “Інтернаціональної бригади” прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів. Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін Рим». А рівно через місяць 25 листопада 1936 р. в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як “Антикомінтернівський пакт”. Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися “без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди”. Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни. Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста. Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн. ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен майбутній глава капітулянтської Франції. В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд. Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

Криза Вашингтонської системи (агресія Японії).

Після підписання з Німеччиною “Антикомінтернівського пакту” Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі “Основні принципи національної політики” ставилися завдання “ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку”, поширити “національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів”. Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії – “перетворити імперію номінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній Азії”. Спочатку японська вояччина, згідно з “меморандумом Танаки”, вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну допомогу на 10 років. Монгольські війська разом з Червоною Армією розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити напрямок своєї агресії. 7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь. Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав. США, додержуючись “доктрини Стімсона” (від 7 січня 1932 р.), “не визнавали” захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звернення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до створення ‘карантину” щодо японського агресора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною. Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського “Договору 9-ти” в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю “припинити ворожі дії й продовжити переговори”. Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично потурали Японії. СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів.

21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. на 100 млн. дол., а в 1939 р. на 150 млн.). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи. В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти Радянського Союзу. В липні серпні 1938 р. вона атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент японці використовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я. Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку другої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня. Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна політика “невтручання”, “умиротворення” мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової війни.

Аншлюс Австрії, його наслідки та позиція великих держав.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Німеччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової промислової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 дивізії, в 1939 р. вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німецький уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі. Все це створювало небезпечну ситуацію на континенті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу про створення системи колективної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою “невтручання” й “умиротворення”, сподіваючись, що німецька агресія буде спрямована на Схід і не зачепить їхніх територій. э У відповідності із зовнішньополітичними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив поміркованих керівників на більш рішучих нацистів міністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головнокомандуючим генерал Браухіч, начальником штабу генерал Кейтель. В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордонних справ лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гданська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори безпосередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти дружній договір з Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами». У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма відвертий антикомуніст К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запропонувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, це була б всесвітньо-історична подія». Державний департамент США відкликав з Берліна відомого антифашиста У. Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон повідомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав колишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмові з Гітлером та Герінгом запевняв їх у солідарності Вашингтона з планами Берліна. Отже, загальна західна політика “умиротворення” фашистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агресивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія. У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вимагав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставленик Зайсс-Інкварт. А наступного дня 12 березня 1938 р. опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини. Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в австрійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше заявив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатів». Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було “протестувати” проти насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні країни визнали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік вони повелися протилежним чином, визнавши фашистський уряд Франко. Радянський Союз зайняв принципову позицію й заявив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччиною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу безпеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радянську пропозицію організувати колективний захист незалежних країн. Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових агресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією Ефіопії, фактично підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й погодився на надання Італії англійських позик.

Мюнхенська угода.

Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала стати Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. У квітні Гітлер підписав “Зелений план”, який передбачав окупацію Судетської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання “Зеленого плану” на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру. Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив “план Z”, за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області. 13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Німеччини. Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи. 1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією. Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру». Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Радянський Союз готовий надати конкретну воєнну допомогу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: якщо Чехословаччина попросить Москву про таку допомогу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії. Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Німеччиною розв'яжуть “хрестовий похід” проти СРСР і зітруть Чехословаччину з лиця Землі. В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословацького урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини. Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропонував скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що “це остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі”. 29 - 30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду. Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини. До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція? 1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування, “миротворчість” за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги. Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь. Отже, Мюнхен “благословив” розчленування Чехословаччини. 2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики “невтручання” й “умиротворення” фашистських агресорів. 3. “Мюнхенський мир” за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років. 4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отримання агресорів. 5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової війни.

Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу. Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня середина червня 1939 р. обмін нотами, переговори з послами в Москві У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радянському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 510 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи. З травня М. Литвинова, прихильника європейської колективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній політиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками. Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кеннеді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною. 2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нотами до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих переговорів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмовився. В Москву направили У. Стренга керівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами. У липні англійська дипломатія розглядала два можливих результати переговорів у Москві їх зрив або укладення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні переговори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості підписання англо-німецької угоди про відмову від застосування сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії в справи “Великого німецького райху”). Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секретарем Ріббентропа Т. Кордтом. Все це спонукало радянський уряд припинити неефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з метою укладення воєнної конвенції. 3. Третій етап воєнні англо-франко-радянські переговори. Вони відбулися в Москві 12-21 серпня 1939р. Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошникова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке надавав переговорам Радянський Союз. Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другорядних військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди. Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк. Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 механізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку». Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини. Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції. Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини. Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція». Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР через Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій. Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь. К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції “не внесуть повної ясності” у свої позиції.

Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію. Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР означав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.). Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко. Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися “утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу” одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом. Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу “в разі політико-територіальних змін” віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії” й межі “зон впливу” СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев Вісла Сан. Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки. 1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору МолотоваРіббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила “глибоке почуття образи”, Іспанія заявила про нейтралітет. “Антикомінтернівський пакт” не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

Договір Молотова-Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його “пактом Сталіна – Гітлера”) був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність. Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

Початок Другої світової війни.

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення суперечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній. Після укладення пакту Молотова Ріббентропа Гітлер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: “Гітлер не зважиться зараз на війну”. Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з посланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Англії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загострення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу. Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що “проблема Данцига” не може бути причиною війни, “найважливіше для нас зміцнення між нашими країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва”. Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного повноважного представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Німецький міністр закордонних справ напередодні настільки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він примусив довго чекати в приймальні, а потім просто виставив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував промову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що “не заінтересований у війні, але змушений”. Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.

Тема 7. 2. Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільства Європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекта)

1. Соціальні ідеали Дж. М. Кейнса.

Одними з найгостріших проблем, що нависли над Англією в післявоєнні 20-30 роки, були масове безробіття та недовантаження виробничих потужностей. В проміжку між 1922 - 1927 роками число безробітних тут ніколи не опускалося нижче 1 млн. Найвищого рівня одна досягла в 1932 р. (а це розпал кризи), коли без роботи залишилось 2829 тис. робочих, що складає 22,1% застрахованих. Якщо в 1924 р. в Уельсі безробітних серед застрахованих було 8,6 %, то в 1932 – 36,5 %, в Шотландії в 1927 р. безробіття склало 10,6 %, то в 1932 – 27,7 % (Д. Р. Кемпбелл “Деякі економічні ілюзії в лейбористському русі”, 1969, с. 77). “Нужденна людина не є вільною” – гасло того дня. А це вже не капіталістична ідеологія. Втручання держави в економіку – характерна риса цього часу для Європи та США, включно з націоналізацією та корпоратизацією. Наближується “змішана економіка”.

Англійські уряди, у тому числі і лейбористи, які очолили його в 1924 р., працювали під гаслом «ми можемо подолати безробіття». Уряди Англії експериментували рівнем відсотка у пошуках виходу як в післявоєнні 20-і роки, а особливо в роки Великої депресії 1929 - 1932 рр. Не говорячи вже про проблеми грошового обігу, який також піддався експериментам.
Основна робота Кейнса “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей” присвячена цим питанням. Після виходу у світ цієї роботи з'явилася брошура лейбориста Роуса “Містер Кейнс і лейбористський рух”, в якій ставить питання: “що відділяє зараз містера Кейнса від лейбористського руху?” і відповідає: “як я можу вважати, нічого не відділяє”. Коли ми подивимось на результати його аналізу сучасного суспільства, то виявляється неможливим знайти які-небудь відмінності, між ним і тим, що досягнуто лейбористським рухом» (цитується “Критика економічних теорій правих лейбористів” 1960г., с. 331). Автор прав, соціальні ідеали Кейнса, а ми їх розглянемо нижче, близькі до лейбористських.

Хоча проблеми зайнятості праці з’являються ще в Греції і Римі, але вони розв'язувалися в гаслі: “хліба і видовищ”. Але в умовах ринкових відносин, один з ранніх випадків посилання на безробіття як на підставу для заборони імпорту товарів можна знайти у Флоренції в 1426 році. Англійське законодавство з цього питання сходить принаймні до 1445 р. Соціальні і економічні проблеми широко обговорюються в Англії в середині ХVI в. “достаток іноземних товарів, що доставляється щорічно до Англії, не тільки породив брак грошей, але й підірвав всі ремесла, що забезпечували можливість заробляти гроші на їжу і пиття багатьом простим людям, які тепер вимушені жити безробітними, жебракувати і красти”.

Але цей соціальний продукт в гільдійскій системі практично не продукувався. Він міг з’явитися тільки через зовнішні чинники – конкуренцію зарубіжних виробників.

Індустріалізація породила безробіття в масовому масштабі. Проте економісти класичної школи затверджували, що цей феномен результат дії недосконалої конкуренції, але “невидима рука” відновить рівновагу.
Кейнс виступив проти цього постулату. Саме зайнятість в широкому значенні слова – об’єкт дослідження. Саме проблема безробіття не вирішуване питання сучасної економічної системи. Безробіття вимушене – тобто стан цієї системи – її найтяжча вада. Вона народжується, посилюється, становиться лихом індустріальної цивілізації.

Питання про величину наявних ресурсів, тобто кількості населення, яке може бути зайняте, об’ємах природних багатств і накопиченого капітального устаткування часто потрактувало описово. Причому часто теоретична сторона проблеми, чим визначається дійсна зайнятість наявних ресурсів – рідко досліджувалося скільки-небудь детально. “Я маю на увазі не те, що дану тему взагалі продивилися. Але теорію, що була в її основі, вважали простою і очевидною”.

В основу своєї теорії Кейнс поклав пріоритет праці. Він визнає чинники виробництва, але розглядає їх як своєрідну фондоозброєність праці. На наш погляд цей оригінальний підхід сформувався у Кейнса в його роботах, пов'язаних з версальським договором, аналізом причин, що породили першу світову війну. Кейнс дав блискучий аналіз ситуації до 1914 року в Європі і США.

Кейнс однією з причин подій 1914-1918 років вважає проблему взаємозв'язку зростання населення і необхідного продовольства. Темпи зростання населення Європи її чисельності останньої третини XIX століття випереджає зростання продовольчих продуктів. Аграрна технологічна революція певною мірою сповільнилася. Хімія ще не вийшла на відкриття виробництва мінеральних добрив, хоча стрімкий розвиток с/г машинобудування дозволив прискорити терміни збору урожаю, тим самим скорочення втрат.

Аграрна криза 80-х років важко відобразилася на економічному стані землеробів. Різке падіння цін ударило по інвестиційних можливостях. Це була загальна ситуація в Європі, у тому числі і в Німеччині. Населення в Німеччині в 1870 році дорівнювало 40 млн., до 1892 – 50 млн., а до 30 червня 1914 року – 68 млн. В роки, що безпосередньо передували війні, щорічний приріст доходив до 850 тис., з населення незначна частина емігрувала. Цей сильний приріст став можливий лише завдяки глибокому перетворенню економічної структури країни. Із землеробської країни Германія перетворилася на величезну і складну індустріальну машину, робота якої ґрунтувалася на рівновазі багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Щоб знайти заняття у себе удома для населення і засобу, що все росте, для закупівлі матеріалів за кордоном, Німеччина повинна була забезпечити цій машині повний хід.

Щоб зрозуміти сучасне положення ми повинні ясно уявити собі яким надзвичайним центром стала середня Європа, завдяки розвитку німецької системи. “населення Німеччини і Австро-Угорщини разом майже дорівнювало населенню всієї північної Америки. В цих числах лежить військова сила центральних держав. Проте якщо позбавити їх коштів для існування, які навіть війна не скоротила скільки-небудь значно, залишаються навряд чи меншою небезпекою для європейського порядку”.

Тут чітко змальована ситуації життєвого простору для довоєнної Німеччини до версальського договору, Німеччини після нього. Кейнс наводить дані про зростання чисельності населення Росії, вони склали в роки попередні 1914 р. 2 млн. чол. щорічно, що “було, проте одним з найкращих явищ останніх років» Кейнс.

Ситуації що породила війну 1914 - 1918 рр. була розглянута з позиції соціал-демократії в Маніфесті Базельського Конгресу II Інтернаціоналу. Оцінка ситуації дається з погляду політичної. Але у війні були і економічні корені. Було встановлено, що в кінці 19 в. Англія втратила свою першість в світовій економіці. На світову арену виходить США і Німеччина, маючи в своєму розпорядженні наймогутніший індустріальний потенціал. Франція займає четверту сходинку в списку індустріальних країн. До франко-прусської війни чисельність населення була однаковою, але Франція була багатішою. До 1914 р. чисельність населення Німеччини була майже на 70 % більше, ніж у Франції. Кейнс підкреслює “вона стала однією з перших промислових націй всього світу і технічна спритність і засоби для створення майбутніх багатств не мали собі рівних.

Але територія або «життєвий простір» в Європі і в тій же Німеччині не збільшилася. Правда після франко-прусської війни Німеччина відчужила у Франції Ельзас і Лотарингію, що поза сумнівом сприяло зростанню економічної і військової потужності Німеччини. Були спірні території з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Францією, ці території колись входили до складу різних німецьких держав або завойовані та анексовані тевтонськими лицарями в Польщі.

Не на залізі і крові процвітала Німеччина останньої третини 19-початку 20 ст., а її індустріальна потужність росла на залізі і вугіллі Ельзасу і Лотарингії, і того ж Руру.

Не менше важливе положення Кейнса про те, що до 1914 року ситуація взаємозалежності чисельності населення і ресурсів продовольства зазнала зміни порівняно з періодом до 1870 р. “До 1870 р. Європа узята в цілому могла самостійно задовольняти свої головні потреби. Після 1870 р. шляхом поступового розвитку в Європі створилося в широкому масштабі таке положення, подібного якому не знає історія і разом з тим протягом найближчих 50 років умова її економічного життя зробилися нестійкі і незвичайно. Наполеглива потреба населення в їжі вже раніше задовольнялася доставкою продуктів з Америки; тепер вперше в історії в цьому відношенні відбувся повний переворот”. Зростання чисельності населення забезпечувалося зростанням продовольства. Аграрна технологічна революція, з’єднавшись з індустріальною привела до зростання виробництва, як в сільському господарстві, так і в промисловості. Це пропорційно збільшило по Кейнсу дохід. Доходи інвестувалися в нові райони планети, там розвивався транспорт для перевезень харчових продуктів до Європи. Благополуччя панувало в Європі.

Зростання чисельності населення в Європі давало можливість зростанню числа емігрантів до Америки, де вони могли почати розробку нових земель, накопичені в Європі капітали стали тут джерелами інвестицій в розвиток транспорту як залізничного, так і морського. Але до 1914 р. в США чисельність населення і продовольчі ресурси вирівняли. Можливість експорту відкривалася тільки в урожайні роки.

Так Європа опинилася в ситуації, про яку говорив Мальтус в кінці XVIII століття. Кейнс досліджує особливості психології суспільства в Європі. Громадський порядок був налаштований так, що значна частина зростаючого доходу поступала в розпорядження одного суспільного класу, який все менш мав бажання спожити його цілком. Нові багачі XIX століття не були схильні до надмірних витрат і віддавали перевагу владі, що доставляється новим вживанням капіталів в економічній діяльності, насолодою безпосереднього споживання... саме нерівність розподілу багатств дала можливість нескінченного їх накопичення і постійних удосконалень, що відрізняли наше століття від передуючих. В цій обставині лежить головне виправдання капіталістичної системи.

“...Зростання і розвиток цієї чудової системи, були засновані на містифікації і обмані. Робочий клас підкоряється їй в наслідок свого неуцтва і безсилля, він був примушений, підкорятимуться їй завдяки примушенню, навіюванню і приманкам. Положення, в якому він знаходився, давало йому нікчемну частку цього пирога. Так борг “заощадження” зробився головною чеснотою нашого часу, а зростання пирога – предметом його релігії. Принцип збереження пирога виховував всі ті інститути пуританізму... Заощадження мало на увазі старість або благополуччя дітей. Діяльністю суспільства керував несвідомий інстинкт... Війна показала всім можливість негайного споживання, вона показала багатьом даремність стриманості. Так був відкритий обман; робочий клас вже, мабуть, не погодиться більше жертвувати собою для інших, а клас капіталістів, невпевнених в своєму майбутньому, схоче повніше скористатися своєю свободою насолоджуватися, поки вона ще належить йому, і цим наблизить годину конфіскації свого майна”.

Таким чином, Кейнс вже на початку 20-х років приходить до висновку про значення психологічних чинників в соціально-економічному розвитку суспільства.

Версальський договір був найбільшою помилкою, яка привела до другої світової війни. По-перше, він відобразив стару психологію. “річ у тому, що сили, що управляли життям XIX століття, вчинили свій шлях і вичерпали самі себе. Економічні мотиви і ідеали колишніх поколінь більше не задовольняють нас; ми повинні знайти новий шлях і нам знову доводиться відчувати нездужання, врешті-решт, навіть муки народження на світло нового індустріального порядку”.

По-друге, версальський договір позбавив Германію індустріального шляху розвитку. А саме він дав народу Німеччини високий життєвий стандарт. Вона була першим покупцем в Росії, Норвегії, Голландії, Бельгії, Швейцарії, Італії і Австро-Угорщині. Вона була другим покупцем Великобританії, Швеції і Данії, третім покупцем у Франції.

Для багатьох країн вона була постачальником капіталу. Німеччина несла сюди не тільки машини, але і організацію, у тому числі і психологію суспільства, у тому числі країну Обломових, де відбулася Велика Жовтнева революція. Заслуговує уваги виведення Кейнса: “великі історичні події часто бувають слідством вікових змін в чисельності населення, а також і інших фундаментальних економічних причин; завдяки своєму поступовому характеру ці причини вислизають від уваги сучасних спостерігачів, які бачать в подіях слідство помилок державних людей або фанатизму атеїстів. Таким чином надзвичайні події останніх двох років в Росії колосальні потрясіння суспільства, яке перекинуло все, що здавалося найміцнішим: релігію, основи власності, землеволодіння рівно як політичний порядок і станову ієрархію, є, мабуть, більше наслідком зростання населення, ніж діяльності Леніна або помилок Миколи вельми можливо, що руйнівні сили надмірної плодючості раси грають велику роль в розриві кайданів, що накладаються на народ умовностями, ніж могутність ідей або помилки аристократії”.

І Кейнс проголошує: “Ми повинні знайти новий шлях. Велика Депресія 1929-1933 року підтверджує і вимагає пошуку нового шляху. В економічний аналіз суспільного відтворювання разом з об'єктивними чинниками вводиться суб'єктивна – психологія суспільства в умовах нового індустріального порядку: психологічне відчуття споживання, психологічна відчуття переваги ліквідності і психологічна оцінка ефективності інвестицій як прояв основного психологічного закону нового часу: відома частина доходу не вступає в споживання, а вступаючи, збільшує цей дохід, індустріальний прогрес. Депресія змінила одну з рис ментальності громадянина ринкової економіки. Капітал утворюється в результаті не схильності до заощадження, а у в результаті попиту, обумовленого поточним і перспективним споживанням”. Ведучий чинник прогресу нового індустріального порядку – ефективний попит.

Цей методологічний підхід складає основу концепції за загальним визнанням геніального Дж. М. Кейнса.

Природно, що Кейнс повинен був піддати критиці постулати класичної теорії. Вона “панує над практичною і економічною думкою правлячих і академічних кругів нашого покоління. Я приведу докази того, що постулати класичної теорії застосовні не до загального, а тільки до особливого випадку, оскільки економічна ситуація, яку він розглядає, є лише граничним випадком можливих станів рівноваги”.

Класична загальна теорія покоїлася на аналізі вартості і розподілу. Кейнс висуває і створює свою теорію на основі особливої ролі ефективності сукупного попиту в трактуванні, відмінному від класичної школи.
Сукупний ефективний дохід є базовим поняттям кейнсіанської концепції. Оригінальність аналізу цієї категорії укладено в тому, що Кейнс за початковий пункт бере практичну діяльність підприємця. А початковий етап її полягає в тому, що він здійснює витрати двоякого: а) виплати власникам чинників виробництва – факторіальні витрати при даному рівні зайнятості; б) виплати іншим підприємцям вплетеними в техніко-технологічний ланцюг його діяльності, а також неминучими витратами в його діяльності – витратами використовування при даному рівні зайнятості (натяк на те, що функціонування ринку чогось коштує). У результаті повинен бути прибуток підприємця.

“В тих випадках, коли аналіз економічної кон'юнктури ми проводимо з позиції підприємця, сукупний дохід (тобто факторіальні витрати плюс прибуток), одержуваний при даному рівні зайнятості, доцільно назвати виручкою від цієї зайнятості. З іншого боку – сукупна ціна пропозиції продукції при даному об'ємі зайнятості є очікувана виручка, яка якраз і спонукає підприємця представити попит на працю, рівну саме цьому рівню зайнятості”.

Ще раз підкреслюємо, що Кейнс початковим в аналізі сукупного доходу бере економічні дії підприємця. Дохід підприємця є перевищення вартості виготовленої продукції над витратами при даному рівні зайнятості. Для суспільства ж сукупний дохід дорівнюватиме факторіальним витратам, а це дохід власників чинників виробництва плюс підприємницький прибуток. Основу цієї схеми складає рівень зайнятості праці з його технічною, технологічною, ресурсною озброєністю.

“Отже, якщо припустити, що стан техніки, об'єм застосованих ресурсів і питомі (на одного працівника) факторіальні витрати незмінні, то рівень зайнятості як на окремому підприємстві, або в одній галузі так в цілому по господарству залежить від суми виручки, яку підприємець розраховує одержати за власну продукцію. Підприємець прагнутиме довести об'єм зайнятості до рівня, на якому він має намір мати найбільше перевищення виручки над факторіальними витратами”.

Сукупний попит – це сукупна ціна пропозиції продукції, а сукупна пропозиція – виручка, очікувана підприємцем на базі відповідної зайнятості. Основа першого і другого – зайнятість праці, так як пріоритет праці виступає абсолютно виразно.

Як видно в поняття сукупного попиту і сукупної пропозиції Кейнс вкладає інше, ніж класична схема, зміст.

“Позначимо сукупну ціну пропозиції продукції при зайнятості N через Z. Взаємозв’язок між Z і N, яку можна записати у формі Z = f (N) назвемо функцією сукупної пропозиції. Виручку, очікувану підприємцем при зайнятості N людина, позначимо через D; взаємозв'язок між D і N, який можна записати у формі D = f (N) назвемо функцією сукупного попиту.

Якщо при даній величині N очікувана виручка більше, ніж очікувана ціна пропозиції, тобто якщо D більше Z, то підприємці прагнутимуть збільшити зайнятість понад N (якщо навіть конкуренція їх один з одним через залучення чинників виробництва приведе до підвищення витрат) до такої величини N, при якій Z стала б рівним D. Таким чином, рівень зайнятості визначається точкою перетину функцій сукупного попиту і сукупної пропозиції. Саме в цій точці очікуваний підприємницький прибуток буде найбільшим. Величину D в тій точці кривої функції сукупного попиту, де вона перетинається з функцією сукупної пропозиції, назвемо ефективним попитом”.

Кейнс дає ще одне визначення поняття ефективного попиту. “Об’єм витрат праці N, на яку підприємці пред'являють попит, залежить від очікуваних витрат суспільства на споживання (D1) і від очікуваних витрат на нові інвестиції (D2). D = D1 + D2 і є те, що ми раніше визначили як ефективний попит”. Проблема сукупного ефективного попиту проходить у Кейнса у всьому аналізі споживання, інвестицій, ефективності капіталу, норми відсотка, грошей, зайнятості, інфляції і дефляції і ін.

Так він говорить, що первинний імпульс до збільшення попиту дається зростанням споживання. Із зростанням ефективного попиту зайнятість ресурсів зростатиме в точній пропорції із збільшенням ефективного попиту викликаної зростанням кількості грошей. Коли ж буде досягнута повна зайнятість всіх чинників, то з того часу одиниця заробітної платні і ціни ростимуть в точній пропорції із збільшенням ефективно попиту і т.

Читайте також:

1. Антивоєнні рухи напередодні Першої світової війни
2. Античний Рим: економічні причини розвитку і занепаду
3. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
4. Афро-азійський світ після Першої світової війни.
5. Банкрутство підприємства: причини, наслідки, процедура.
6. Банкрутство підприємства: причини, оцінка ймовірності настання та наслідки
7. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
8. Безробіття і зайнятість населення: причини, види та наслідки
9. Безробіття, його суть та причини. Закон Оукена.
10. Безробіття: суть, причини, форми та соціально-економічні наслідки
11. Близький Схід під час Другої світової війни.
12. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.

Переглядів: 1890