Проблемні питання стягнення боргів за житлово-комунальні послуги

Проблема невчасної оплати громадянами та суб'єктами підприємницької діяльності послуг, що надаються підприємствами комунально-житлового сектору, народилася не тільки на банальному ґрунті правового нігілізму, який, на жаль, став характерною ознакою національного сьогодення. Основних причин кілька - це і прогресування практики невиплати заробітної плати протягом перших років української незалежності, і істотне зниження рівня життя наших громадян, і «криза неплатежів» у господарській діяльності підприємств усіх форм власності.

Одразу слід обумовити, що позиція позивача (комунального підприємства) у цивільному процесі дещо обмежена. Зокрема, відповідно до вимог Закону України від 13 листопада 1996 року № 486/96-ВР «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги» з 1 жовтня 1996 року тимчасово заборонено нарахування та стягнення з громадян пені за несвоєчасне внесення квартирної плати та за житлово-комунальні послуги. Цю тимчасову заборону запроваджено через невиконання державою зобов'язань з виплат заробітної платні, пенсій, стипендій, інших грошових виплат населенню і термін заборони поширено до моменту повного розрахунку із зазначених соціальних виплат, тобто заборона не тільки є чинною у теперішній час, але й, виходячи з реальних обставин економічного розвитку держави, діятиме ще невизначений час.

Внаслідок зазначеної законодавчої заборони, стягнення пені не поширюється на всіх громадян-боржників, зокрема й на тих, хто вчасно отримує зарплатню або має достатні прибутки, що «стимулює» багатьох платоспроможних громадян не сплачувати житлово-комунальні послуги. Слід наголосити, що скасування заборони на ці санкції в жодному разі не зможе вплинути на малозабезпечені верстви населення, оскільки вони мають право на житлову субсидію.

Інша справа з тими неплатниками житлово-комунальних послуг, які є суб'єктами підприємницької діяльності (громадяни та юридичні особи). Згідно до Закону України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» означені суб'єкти мають не тільки відшкодовувати у повному розмірі вартість надання комунальних послуг, але й нести частку витрат на утримання прибуцинкової території. За несвоєчасний розрахунок у цих платежах нараховується пеня у розмірі 1 відсотку від суми простроченого платежу за кожен день прострочення (однак не більше 100 % боргу).

Характерною об'єднуючою рисою всіх рішень судів про стягнення заборгованостей по житлово-комунальних послугах є те, що всі вони віднесені статтею 44 Закону України «Про виконавче провадження» до п'ятої (останньої) черги задоволення вимог стягувачів.

В цілому статистичні дані свідчать, що примусове виконання досліджуваної категорії виконавчих документів органами державної виконавчої служби за кількістю виконаних документів йде трохи повільніше, ніж з інших категорій виконання.

У науково-правничих колах і засобах масової інформації великі сподівання з істотного зрушення в питаннях погашення житлово-комунальних боргів покладалися на набуття з І липня 2003 року чинності Законом України від 20 лютого 2003 року № 554-ІУ «Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ и електроенергію», яким передбачено реструктуризацію комунальних боргів населення (утворених до 1 липня 2003 року) до 5 років за умов повної сплати поточних платежів та передбачено нарахування пені за невиконання умов договору про реструктуризацію.

Однак існуюче правове коло не дозволяє здійснювати договірну реструктуризацію комунального боргу, якщо цей борг стягується органами державної виконавчої служби за рішенням суду, тому що розстрочка виконання рішення суду (якою фактично є реструктуризація боргу) може бути здійснена згідно з положеннями статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» виключно судом, а не самими сторонами виконавчого провадження.

9.10. Проблеми виконання рішень судів про стягнення боргу з державних установ та організацій

Конституцією України проголошено рівність суб'єктів права перед законом та забезпечення захисту прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Одним з основних юрисдикційних важелів такого захисту є захист майнових та особистих немайнових прав у судовому порядку, однак питання здійснення примусового виконання рішень судів та інших органів, боржниками за якими є державні підприємства, установи та організації, ускладнено кількома істотними факторами.

По-перше, як вже зазначалося, чинним на сьогодні залишається Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", відповідно до якого заборонено застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Негативні правові наслідки цього документа вже обговорювалися вище.

По друге, нині в чинному законодавстві України недостатньо унормовано питання відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на правах оперативного управління, зокрема державних установ (організацій), що перебувають на державному бюджеті, та казенних підприємств,

Згідно з частиною 3 статті 39 Закону Україні "Про власність", державна установа (організація) відповідає за власними зобов'язаннями тими коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи (організації) коштів, відповідальність за зобов'язаннями несе власник. Таким чином, у разі недостатності в державній установі належних коштів цивільну відповідальність має нести власник майна, з залученням його до участі у справі як співвідповідача (при судовому розгляді) або з заміною сторони у виконавчому провадженні.

Статтею 32 Закону України "Про власність" передбачено, що суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України. Наразі відповідальність інших державних органів, зокрема уповноважених управляти державним майном за зобов'язаннями державних підприємств і організацій, що мають статус юридичної особи, законом не передбачена, за винятком норм статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", згідно з якою недостатність коштів суб'єкта господарювання (військової частини) компенсується перенесенням цивільно-правового зобов'язання на Міністерство оборони України. Нині правовий механізм відповідальності Міністерства оборони України законом також не визначений.

У чинному законодавстві України також простежується нерівність правового статусу різних видів державної власності -загальнодержавної та власності територіальних громад (комунальної власності). Зокрема, стаття 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без безпосередньої згоди територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином, відчуження на власний розсуд комунального майна у власність інших юридичних чи фізичних осіб не виключає примусового його відчуження у разі звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника на підставі рішення суду, на відміну від права загальнодержавної власності, звернення стягнення на об'єкти якого обмежено Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".

Для державних установ (організацій) нині, як правило, відкрито реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України. Реєстраційний рахунок відкривається Державним казначейством України для обліку витрат Державного бюджету, причому сукупність усіх реєстраційних (бюджетних) рахунків становить єдиний казначейський рахунок.

Водночас державні установи нерідко не мають розрахункових та інших рахунків в установах банків України. Тому суддя господарського суду при винесенні рішення відповідача державної установи нерідко позбавлений можливості виконати вимогу статті 117 ГПК України в частині, що зазначена в наказі господарського суду стосовно найменувань і номерів рахунків сторін в банках.

Стягнення боргу за наказом господарського суду з реєстраційних рахунків державних установ, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, провадиться не органами Державної виконавчої служби, а самим Державним казначейством України, згідно з вимогами статті 9 Закону України "Про виконавче провадження".

Згідно зі статтею 32 Закону України "Про державний бюджет України на 2003 рік" та статтею 47 Закону України "Про державний бюджет України на 2004 рік" виконання рішення, що прийняте державним органом, і відповідно до закону має право на його застосування про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету (реєстраційні рахунки державних установ), здійснюється Державним казначейством України.

Рішення про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету, передаються до Державного казначейства України. Безспірне списання коштів з рахунку державного бюджету здійснюється виключно органами Державного казначейства України за черговістю надходження рішень за рахунок і в межах відповідних бюджетних асигнувань.

Тому не дивно, що питання процесуального порядку здійснення примусового виконання рішень судів про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або рішень судів про стягнення з бюджетних установ, все ще залишається спірним.

Відповідно до норм частини 2 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" виконання рішень означеної категорії здійснюється органами Державного казначейства України (як зазначалося вище), у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. На сьогодні Кабінетом Міністрів України означений порядок виконання не встановлено, що і с основною перешкодою нормативного характеру для виконання судових рішень цієї категорії.

Виходячи з наведеного, у разі відсутності в Законі України "Про Державний бюджет України" окремих статей витрат на виконання рішення суду про стягнення з державної установи, таке судове рішення фактично не може бути виконане у межах існуючого правового кола, незважаючи на обов'язковість такого рішення, проголошеного статтею 124 Конституції України.

Такий стан справ тягне за собою таке: рішення судів про стягнення на користь суддів, військовослужбовців та колишніх працівників органів внутрішніх справ компенсації за невидане обмундирування та інших витрат на практиці залишаються невиконаними протягом кількох років тому, що (у цьому періоді) кошти на подібні виплати Державним бюджетом не передбачаються. Внаслідок цього кілька суддів та військовослужбовців Донецької області звернулися з позовом до Європейського суду з прав людини, відповідачем в якому виступає держава Україна як суб'єкт міжнародного права, що підписав та ратифікував відповідну міжнародну конвенцію.

Хоча в українських юридичних колах побутує думка, що право на виконання судового рішення прямо не зазначено у Конвенції з прав та основних свобод людини І, відповідно, не підлягає захистові у євроінстанції, Євросуд уже доводив хибність цієї позиції. Він неодноразово наголошував, що своєчасне і повне виконання судового рішення є невід'ємним елементом права на справедливий судовий розгляд упродовж розумного терміну, що захищене §1 статті 6 Конвенції. Тому європейські перспективи для таких скарг майже стовідсоткові. А для держав, які відмовляються виконувати рішення Євросуду, навіть з цілком доведеним виправданням нестачею бюджетних коштів, шлях до Європи буде перекреслений (як було свого часу з Грецією).

Серед суддівських кіл з цього приводу є й інша думка, зрештою, повністю обґрунтована вимогами чинного законодавства України: виходом з цієї ситуації є звернення до суду з позовом, але — вже про стягнення збитків, спричинених невиконанням цих рішень —- до державної виконавчої служби. Також може йтися і про компенсацію державною виконавчою службою моральної шкоди за несвоєчасне виконання рішення суду.

Разом з тим, новою редакцією статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", що набула чинності з 28 серпня 2003 року, введено правову новелу стосовно джерел відшкодування збитків, спричинених державним виконавцем. Зокрема, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Тобто цілком ймовірно, що особа, яка отримає рішення суду про відшкодування органами ДВС збитків, спричинених невиконанням судового рішення про стягнення боргу з іншої державної установи, лише піде по другому колу "безнадійності" щодо задоволення власних вимог.

З огляду на наведене, можна зробити невтішний висновок, що нагального розв'язання наболілої проблеми стягнення боргів з державних установ та організацій з боку компетентних органів влади поки що не вбачається.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Негативна судова практика на захист несумлінних боржників	\|	Шляхи удосконалення процедури примусового виконання рішень

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.