Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського ,; заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови XX ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім'я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й сучасне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен... Ця незабутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ставить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від частого повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на вітами. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його прагнення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював прано «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишитися Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

...на долонях

поміж обачних пальців, потекло,

немов пісок, дощами перемитий,

моє життя.

Як я губився в тих долонях доль!

(«Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам'яті століть», від своїх зобов'язані) перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії XX ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.
У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв'язку поета з долею України, з іншого -- проблема власного життєтворення:
...Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

Під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в'язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за Ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало... Показовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімнсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:
Я є добро. А ти — труха і тлінь.

А спільне в нас — ще в'язні ми обоє,

дверей оба боки. Ти там, я — тут.

Нас порізнили мури, як статут.

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скористав-ся ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізувати почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і неповторним мелодійним рухом.
— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля»)

В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його рисами чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, дальше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита безвихідь:

...Ніким не став ти.

Навколо грати, двері, грати

і ночі тінь — така ж картата,

Як доля — марне веселить

твій божевільно вільний спокій.

Можна було б спробувати поміркувати: а може — це наслідування, звичайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напів-сонця — напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

Лекція № (2 год.)

Тема 10.2 Українська „химерна проза” ХХ ст.

План

1. Опозиція до методу соцреалізму.

2. Загальна характеристика творів В. Земляка, Є. Гуцала, Ю. Щербака.

3. Широке використання умовності, фольклору, міфу, демонології у творах.

4. Активна авторська позиція; відсутність стилістичної та жанрової єдності у «химерні прозі»(поєднання трагічного і комічного, високого і низького, патетики й пародіювання).

Література:

1. Українська література: підруч. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2011. – С.306-314.

2. Моренець В. На відстані серця.— К., 1986.

3. Поза традиції: Антологія української модерної поезії в діаспорі / Упоряд. Б. Бойчук.— Київ — Торонто — Едмонтон — Оттава, 1993.

4. Сверстюк Є. Блудні сини України.— К., 1993

Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського. Термін химерний досить уміло оминався літературознавцями. Наприклад, у виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1978 року "Український роман сьогодні"[1: 89] у ряді статей, зокрема М. Жулинського "Поглиблення аналітичності – вимога часу", йде мова про оновлення форм романного мислення, про наповнення сучасного художнього мислення міфологізованими образами і символами, про щедре використання умовних форм, як жартування, гротеск, гіпербола, а також необхідність "включення" в процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування традиційної схеми побудови сюжету, про іронічно-бурлескну манеру викладу. Зрештою, називаються автори – О. Ільченко, В. Земляк, П. Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін химерний не вживається. Крім того, простежується намагання закопати це явище у надра соцреалізму, тому його розглядають переважно як різновид філософського роману, який ніби органічно вписується в загальну картину розвитку української прози.
Звернімо увагу на назви окремих досліджень – "Художня умовність...", "Ідейно-естетичні функції фольклорних елементів...". Мова йде про ту ж химерність, але треба було видавати це як прояви "умовних прийомів типізації, які багато чим завдячують фольклорові" [2: 126]. Абсолютно не заперечуючи сам принцип повернення "до джерел", все ж вловлюємо постійний острах, що непряме зображення дійсності, хоч і розкриває перед письменником широкі можливості, таїть у собі також і значну небезпеку...бо "умовні образи в таких випадках "вириваються" з-під контролю письменника, не співвідносяться з реальністю, стають самодостатніми. Дисертації, які в той час захищалися, теж обходили таку термінологію. У назві це означувалось як фольклоризм або умовність. Отже, можна сказати одне з відстані сьогоднішнього дня, що література у той час випереджала літературознавчу науку. Вона вимагала від критики "бути уважнішою до літературної форми, чимдалі допевнюючись, що література таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває

. З’ява химерного роману не "давала українській науці про літературу повністю зупинитися чи рухатись тільки в хибному напрямку". Роман Іваничук у статті "Реальний ґрунт умовного", аналізуючи роман О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу", В. Міняйла "Зорі і оселедці" і "Левине серце" П. Загребельного, ставить їх у контекст фольклорної течії серед розмаїття художніх течій і стилів у сучасному романі. Навіть згадуючи відомого латино-американського письменника Гарсіа Маркеса, він не використовує терміна магічний реалізм.
Цікаво, що у "Словнику-довіднику літературознавчих термінів" (під ред Р.Т. Гром’яка) у статті про магічний реалізм читаємо: "В українському химерному романі "Марко Пекельний" О. Стороженка, "Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести по Слобожанській Швейцарії" М. Йогансена, "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" О. Ільченка, "Лебедина зграя", "Зелені Млини" В. Земляка та ін. простежується чимало рис магічного реалізму. Схоже порівняння перекочувало і в "Лексикон загального та порівняльного літературознавства": "В українській літературі явище, споріднене магічному реалізмові, отримало назву химерний роман (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук). Як в одному, так і в другому випадку вживається цей термін без лапок і без застереження "так званий". У своєму дослідженні "Художня умовність в українській радянській прозі" А. Кравченко зауважує, що неодноразові спроби назвати це явище інакше не дають поки що бажаного результату. При всій умовності визначення "химерний роман" увійшло в обіг сучасного українського літературознавства і критик, тому автор користується цим терміном, усвідомлюючи його незадовільність. Лунали серед критиків і науковців у той час деякі голоси, що химерний роман вичерпав себе і приречений на відмирання. Однак деякі художні прорахунки авторів химерних творів не дають підстав говорити про безперспективність або умовність названого поняття. Були і досить обережні, не такі категоричні, а дипломатичні зауваження, що "все вирішує проникливість художньої думки, її совісність перед життям, її актуальність для суспільної самосвідомості і пекучість для самого письменника. Тільки це й може виправдати і врівноважити з морально-естетичним чуттям читача будь-які сюжетні та образні химерії" .

Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами. Зауважимо, що природа такого гумору – у народно-сміховій культурі, суть якої з’ясовував М. Бахтін, констатуючи, що "народний же амбівалентний сміх виражає погляд всього світу в становленні, куди входить і сам той, хто сміється" [9: 16]. У дослідженнях тогочасної літератури часто згадувалось ім’я цього послідовного опозиціонера соціалістичного реалізму, а в мову науки про літературу входили "недостатньо вживані раніше поняття "естетика художнього слова", "художня картина світу, "теорія хронотопа", "амбівалентність мислення", "карнавалізація художньої мови" [17: 303]. Має раціє М. Наєнко, який зауважує, що це нагадувало форму вкраплень зовсім "іншої" наукової мови в панівну соцреалістичну методологію. Очевидно, якраз остання гальмувала активний інтерес учених до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика, текст і стилістика, слово й емоція, таїна письменницької думки, секрети пошуків сенсу людського буття. Будь-які термінологічні означення ( на кшталт химерна проза), які не зовсім вписувались у соцреалістичні рамки, застерігались.
Після роману О.Ільченка була перерва у 13 років, а в 1971 В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію "Лебедина зграя" та "Зелені Млини" він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Наприклад, в романі О. Ільченка "Невмивака-невмирайло" козак Мамай був "таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки він парубкує на світі: двісті? Триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок – ні більше, ні менше" [10: 23]. Оповідач В. Земляка теж живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в другій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює. Зв’язок таких двох планів називають іще діалектичним ототожненням протилежностей: кінечного, яке вимірюється малою календарною міркою, і безконечного. Своєрідний хроно-синтез виступає і в інших творах. Скажімо, оповідач (він же герой) в "Ирії" В. Дрозда живе фактично у 40-і роки, але сповнений думок і прагнень покоління 70-их.

Український химерний роман завжди ставився у контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.

Досить поширена тенденція до проявів умовності в образотворенні спонукала жваву дискусію на сторінках тодішньої преси. Усе почалося із публікації А. Аннінського "Жажду беллетризма" на сторінках "Литературной газети" у 1978 році за 1 березня, яка вилилась у ряд публікацій у цій газеті за березень-травень місяці. Частина учасників захищали белетристику, з її традиційною чіткістю соціальних мотивів і характеристик, інші ж – необхідність чи порушення норм, які склались, живильну силу міфів, легенд, притч, казок.

Досить цікава, широка щодо охоплення літературного матеріалу відбулась дискусія в журналі "Дніпро" за 1981 рік ( №№ 2, 4, 5, 6, 7, 8, 12). Вона стосувалася переважно українських літературних явищ. Участь у розмові взяли провідні українські науковці: В. Дончик, М. Ільницький, В. Панченко, В. Брюховецький, Л. Новиченко та ін.

Вартий уваги критичний, сповнений пристрастей полілог про "позу і прозу" на сторінках "Літературної України" у 1980 році (5, 19, 19 грудня). Відбувся і круглий стіл журналу "Вітчизна", де відомі літературознавці Г. Вервес, Д. Затонський, К. Шудря, Ю. Покальчук, М. Жулинський обмінялися думками про український роман у контексті світової літератури. Учасники дискусії по-різному оцінювали химерну прозу. В. Дончик, наприклад, називаючи її "так званою", писав, що вона хоч і не є у сучасній українській літературі визначальною, бо там солідно представлені і інші типи стилів, такі, як аналітико-реалістичний, романтичний, ліричний, все ж вона являє собою явище досить своєрідне поруч з російською "сільською", грузинською історичною, прибалтійською "інтелектуальною. Усе ж, як зауважено було на ІХ Міжнародному з’їзді славістів у Києві в 1983 році, набуло це явище рис "значної і показової тенденції перш за все завдяки роману "Лебедина зграя" В. Земляка" . А. Шпиталь у статті "Проблема вибору в сучасній літературі" [16: 141] твердив, що сьогодні цей різновид прози вичерпав свою місію.
Сама проблема умовності достатньо вивчена, досліджені її загальнотеоретичні аспекти, гносеологічні корені у працях А. Михайлової "О художественной условности". – М, 1970, Т. Аскарова "Эстетическая природа художественной условности".– Фрунзе, 1966, В.А. Дмитриева "Реализм и художественная условность". – М., 1974, Скрауціс В. Умовність. Життя. Литература. – Рига, 1977, Чорної Н.І "Реалистическая условность в современной советской прозе". – Київ, 1979, А. Кравченка. "Художня умовність в українській прозі".– К., 1988. Не можна не погодитись із А. Кравченком, який констатує епізодичність аналізу, відсутність розробленого і апробованого категоріального апарату і пов’язану з цим хаотичність і довільність суджень. Справді, у більшості дискусій простежується розрив між теорією і практикою, навмисне уникання теоретичних узагальнень, плутанина понять і уявлень. Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі". Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому. Не претендуючи на вичерпність і усвідомлюючи певну схематичність своєї класифікації, все ж робиться спроба запропонувати певну структуру умовних прийомів. Виділяється концептуальна умовність, коли будь-який епізод твору співвідноситься з центральним філософським задумом, умовність характерологічна, що передбачає нежиттєподібність характерів роману, ситуаційна умовність і умовність манери розповіді, вона як правило іронічна, споріднена зі стилем народних казок. Проте і ця, в цілому найґрунтовніша праця, не дала відповіді на всі висунуті питання, автор і сам користується терміном химерний через відсутність іншого, чомусь усвідомлюючи його незадовільність, як уже зазначалось вище.
Витоки химерного роману сягають іще "Енеїди" І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ’яненка, "Марко у пеклі" О. Стороженка, "Співомовки" С. Руданського, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим даному явищу є і сам термін химерний. Штучно накладати на нього типологічно інші, як ось магічний, параболічний, або карнавальний, означає не враховувати самої національної специфіки. Так само подібні явища у грузинській, латино-американській, киргизькій літературах закорінені у свої традиції. Зіставлення тут може бути лише типологічне.

Лекція № (2 год.)

Тема 11. 1. Література „українського бароко”. Огляд творчості Валерія Шевчука.

План

1. Традиції бароко в ХХ ст. Література „українського бароко”.

2. Життя і творчість митця. Особливості його світоб ачення, громадянська позиція. Зв'язок із давньою українською літературою.

3. Композиція роману-балади "Дім на горі" (повість-преамбула).

4. Використання традиції європейської балади (сюжет кохання жінки і демонічної сили, трагізм).

5. Розгалуженість сюжету.

Література

1. . Українська література: підруч. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2011. – С.347-357.

2. Медвідь В. Поєднав традиційну оповідь з модерном... // Літературна Україна.— 1997.— 30 січня.

3. . Мовчан Р. Валерій Шевчук // Українська проза ХХ століття в іменах: Посібник.— К., 1997.

4. Онишкевич Л. Шлях вічного повороту // Сучасність.— 1996.— № 1.

5. Павлишин М. “Дім на горі” Валерія Шевчука // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.— К., 1994 — Кн. 3.

6. Тарнашинська Л. “Паралельна дійсність” у координатах притчі: Вільям Голдінг та Валерій Шевчук // Всесвіт.— 1999.— № 2.

Шевчук Василь Андрійович народився 30 квітня 1932 року в селі Бараші Ємільчинського району Житомирської області в сім'ї селянина. Закінчивши середню школу, 1950 року вступає на відділення української мови й літератури філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1955 року працював у редакції журналу «Піонерія», на кіностудії ім. О. П. Довженка, в редакціях газети «Літературна Україна» та «Романів і повістей» видавництва «Дніпро». У 1951 році в «Альманасі молодих» надрукував перші ліричні поезії. Тоді ж у журналі «Барвінок» — кілька дитячих віршів, що започаткували збірку «У труді зростаємо», яка вийшла 1953 року. Згодом з'явились друком поетичні книжки для дітей «Гілка яблуні» (1955), «Довгоногі косарі» (1959), «На зеленому роздоллі» (1968), науково-популярний нарис «Синочок сонця» (1960), повість «Горобиної ночі» (1960), збірка оповідань «Як Андрійко біди позбувся» (1965). У 1958 році виходить у світ збірка лірики В. Шевчука «Ходімо весну зустрічать!». Потім повісті «Зелений шум» (1963), «Вітрила» (1964), «Трублять лебеді над Славутичем» (1967). Етапною книгою для В. Шевчука став роман про Григорія Сковороду «Предтеча», який з'явився першим виданням 1969 року під назвою «Григорій Сковорода». Потім було ще три видання, з них одне російською мовою. Роман мав широкий розголос серед критики й читацької громадськості, й, можливо, це надихнуло автора на цілу серію історичних та історико-біографічних творів. Так, він пише і 1972 року видає роман «Побратими, або Пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою». 1980 року виходить роман-дослідження В. Шевчука «Велесич», в якому подано нову концепцію прочитання перлини давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Одночасно В. Шевчук робить віршований переспів пам'ятки, що 1982 року з'являється окремою книжкою і стає в ряд кращих поетичних інтерпретацій «Слова». Історичну серію продовжує і коротка трилогія «Під вічним небом» (1985), до якої входять психологічні і водночас документально вивірені твори про Сократа, молодого Г. Сковороду та Ганді. Після сучасного роману «Злам» (1982), в якому висвітлено зсередини, психологічно, труди та дні творчої інтелігенції, В. Шевчук повертається до історичної теми і пише та видає дилогію про Т. Г. Шевченка «Син волі» (1984) й «Tеpнoвий світ» (1986). Власне, вона була почата ще двадцять років тому повістю про дитинство Кобзаря «Вітрила» й продовжена у певній мірі романом «Фенікс» (1988). У цих творах розповідається про весь життєвий шлях Тараса Григоровича Шевченка. У дилогії, що нині має назву «Син волі», події подано через сприймання великого Кобзаря. Читаючи, ми ніби стаємо свідками його не тільки зовнішнього, а й внутрішнього, духовного життя. Цьому сприяє і побудова твору — асоціативна, із ретроспекціями. Ще 1982 року В. Шевчук опублікував у журналі «Дніпро» драматичну поему «У затінку біля Хрещатика», а в «Літературній Україні» уривок із драматичної поеми «Князь Кий». Ці та інші поетичні драми вийшли окремою книжкою «Русь первоцвітна». В. Шевчук — лауреат премії ім. Андрія Головка за 1986p.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити 3 основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці ("Козацька держава", "Київський Атеней. Мистецьке життя в Києві в 17-28 ст.", "Муза роксоланська. Українська література ХVІ-ХVІІІ століття. Ренесанс і Бароко", "Доля. Книга про Тараса Шевченка".

Образ Дому у творчості В. Шевчука займає усю різножанрову творчість. З вікон цього дому побачено українську історію трьох століть у романі "Три листки за вікном" (1986), удостоєному Шевченківської премії за 1987 р. Особливий часопростір Дому розбудовувався у інших, нових творах.

Роман "Дім на горі", який письменник називає "обителлю свого духу", народжувався у 1966-1980 роки.

Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої, фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалась вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік – хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш – не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. Мені забаглось видати її окремою книжкою, але, на щастя, ніхто не зважився її друкувати, і поки вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину".

То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій Шевчук модернував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дім на горі" написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій.

Чому і заради яких ідейно-естетичних та морально-філософських проблем так активно й щедро використовуються в романі-баладі фольклорні мотиви, фольклорна образність? Слід насамперед урахувати, що В. Шевчук – відомий дослідник давньої української поезії. Він добре знає епоху українського Відродження, той період в історії національної культури, коли здійснювався активний обмін філософськими й естетичними поглядами та концепціями, коли творчо переосмислювалось усе те, що виробила філософська й естетична думка Заходу і Сходу.

Світова література активно зверталася до народного міфологічно-фольклорного мислення, яке є основою народної творчості. Сучасних художників хвилюють такі проблеми, як смисл людського життя, совість, як міра людяності, внутрішні принципи й першопричини людських вчинків.

Роман-балада "Дім на горі" – це прагнення розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. До серця, до цього істинного виразника людських почуттів, звертається козопас Іван, складаючи заповіт для нащадків. Ставиться до свого діла винятково серйозно, є в ньому від Любомудра Сковороди. Він так само хоче научати, але як розумний батько, без дидактичної заданості.

Його уроки ми маємо осягати не умом, а серцем, почуттями, через це й посилає наш герой у світ свої мистецькі одкровення. Безмежно чутливий він і на відстані відчуває сльози і горе близьких собі і чужих, з пильною увагою розглядає "долоню своєї вулиці" – отой світ людей, адже й сам він частина його плоті і його любові.

Дивлячись на своїх сучасників, Іван пише трохи відсторонені притчі-новели. (Досить нагадати, що у ті роки В. Шевчук студіював давню українську літературу, творчість Сковороди, якого вважав своїм "учителем життя"). Адже вони, ці новели, результат його спостережень, – вони наслідок його роздумів про світ видимий, його пристрасна проповідь живим людям – він, як митець, прагне бачити більше і глибше.

Система образного мислення Івана – фольклорно-фантастична.

Народне фантастичне оповідання здавна вабило письменників як прагнення побачити світ у двох вимірах – реальному і казковому.

В українській літературі перше фольклорно-фантастичне оповідання написав ще Самійло Величко, далі Квітка-Основ'яненко, Любов Яновська й Наталя Кобринська, у сучасній українській літературі це роман О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або роман Мамай і Чужа Молодиця", твори Р. Іваничука, Р. Федоріва, П. Загребельного, Є. Гуцала, М. Вінграновського.

Всі 13 новел роману мають яскраво виражений притчевий характер. Як відомо, притча, як різновид оповідання, містить в іноказальній, алегоричній формі повчання. Але у цьому жанрі воно більше значиме, ніж просто в оповіданні притча ілюструє важливу ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора і почасти використовується з метою прямої настанови читачу у питаннях людської і суспільної поведінки.

Навіть сама система образного мислення Івана свідчить про те, що воно фольклорно-фантастичне, сюжети його новел зведені на тій основі, на яких побудовано сотні народних фантастичних оповідань.

Первісним ступенем такої форми мислення була персоніфікація природи, певних природних сил.

Грім, дощ, блискавка, веселка, мороз, пори року, вогонь, вода, повітря, олюднення птахів та звірів стають силами, уподібненими до людини. У фольклорно-міфологічних творах цей уявний світ живе поруч з людиною, як невидна реальність, яку людина часто приймала заодно з видимою реальністю.

У свідомість людини входить поняття темного і світлого, дня і ночі, бога сонця та смерті – символи віковічної боротьби добра та зла.

Демонологічні образи починають ставати втіленням того чи іншого стану людини, частиною його "живого "Я", того доброго чи темного, яке переливається в людському єстві і перебуває в постійному змаганні.

Взагалі творів, у яких запозичуються і художньо обробляються фантастично-міфологічні образи і сюжети, в сучасній українській літературі є багато (В. Дрозд "Самотній вовк").

У романі В. Шевчук стверджує ідею єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.

Усе у цьому творі, як у житті, взаємообумовлено і взаємопов'язане.

Але чому ж саме "Дім на горі"?

Незвичайний цей дім. Бабуся розповідає Галі історію дому тому, що вже "з'явився "той сірий, з вусиками" – повторювалася та ж ситуація. "Народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап’ється з наших рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене... Так було і в матері твоєї, так повинно статись і з тобою..."

Друга частина казки така: інші чоловіки "не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки..."

З’явився до Галі сірий птах-джигун – і залишив по собі дитину. Хлопець, який прагнув літати, багато років був "птахом перелітним", непосидючим і загадковим.

З’явився і до її дочки Оксани сірий птах, але не стрепенулося серце Оксани, і тоді "птах ударив із розпачем крилами об шибки дому, піднявся в небо і там помер "загуснувши серед безмежного простору на ще одну з міліардів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися від землі".

І зразу ж після цієї фантастичної ситуації – реальна дата, коли "Хлопець поставив свій підпис на акті громадського стану..." І тоді ж освітило Хлопця зсередини дивовижне світло – "чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя". Він відчув ритм у всьому. І дід його, козопас Іван, передав хлопцеві 5 списаних зошитів і мрію-тугу за п'ятьма ненародженими синами.

У розмові з Марією Яківною, дружиною діда Івана, Хлопець скаже: "Спорідненість душ – одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю". Він відчув спорідненість з душею козопаса Івана, спрагло вчитувався у фантастичні історії з його зшитків, причащався до казки, бо "казка – це те, чого ми хочемо. Це своєрідні символи наших бажань".

Хлопець, як і козопас Іван, – носії творчого начала.

Дім на горі – символ Парнасу з його жіночим населенням (музи); дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить поборювати житейські клопоти, яких не оббігти.

Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива.

Кожна його притча – певний погляд на світ, намагання і прагнення його зрозуміти, побачити і полюбити. Митець мислить мистецькими образними блоками:

§ страх перед світом, душевна роздвоєність може привести до загибелі ("Панна сотниківна");

§ справжня любов не може живитися облудою – це також початок загибелі ("Перелесник"); заради спасіння людини можна пожертвувати життям ("Джума");

§ гніт і насилля над людиною приведе її до повстання ("Самсон");

§ не шукай видимої вигоди, а "чистий серцем будь і не губи душі" ("Чорна кума").

Отже, результат Іванового довголітнього вивчення світу людей – його образна наука тим людям.Не набридати людям нею, а залишити їм у спадок – так розуміє свою життєву місію козопас і виконує її цілком.

Хлопцеві уготовано таку ж долю – правнуку Івана: оселяється у дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого часу побував з Марією Іван.

Образ пришельців-звідників виростає в символічний образ жіночої біди.

Галя – другий центральний персонаж повісті – одна з властительок дому. Об’єднує всіх – бабуню, Володимира, сина свого і дочку, багато читає, мудріє з літами.

Галина баба – третій головний персонаж роману, вона належить до твердих жінок, житейськи мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю й захистити її.

В Оксані, її правнучці, творче начало начебто відсутнє. "Алло, Оксано, – спитав якось у сестри хлопець, – скажи, ти прочитала книжки з нашої бібліотеки?" – "Я? - повернулася Оксана. – До вашого відома я взагалі не читаю книжок! А що ж ти читаєш?" – Я?... Я не читаю, – сказала вона, гордо зносячи підборіддя, – я живу!"

"Дім на горі" – твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне і високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що символічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчого осяяння, – той стан, що його однаково переживають козопас Іван та його внук.

У романі ми знайдемо елементи естетики бароко й романтизму, образи-символи, сторінки, писані реалістично та імпресіоністичне.

Герой естетики бароко загадковий, дивакуватий. Він любить усе земне і звичайне, невибагливе, але тягнеться до вічного і високого, навіть, недосяжного.

Наскрізна ідея, якою перейнята естетика бароко, – пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.

У кожній з 13 новел II частини роману діють загадкові демонічні сили (домовики, відьми, чорти, перелесники, злі духи). Вони є невід’ємною часткою того світу, який оточує людину, спонукає її до протистояння, боротьби. Весь сюжет від того стає динамічним, напруженим, захоплюючим. Ці сили не завжди уособлюють зло. Почуття страху, тривоги, непевності, неминучого драматизму пронизує всі оповіді, всі вони закінчуються трагічно. Розв’язка, отже, завжди пов’язана зі смертю. Образ смерті був одним із найулюбленіших у бароковій літературі. У Шевчука смерть постає в різних іпостасях – всюдисуща і всепереможна, як розплата і данина, добровільна і усвідомлена. Водночас це кінець шляху, його логічне завершення наперед визначеної долі чи тієї, яку сама робить собі людина.

Для барокової літератури був притаманний культ сильної особистості. У Шевчука немає такої сильної особистості, людина у нього скоріше заблукала в хаосі своїх переживань, прагнень, дій, це розгублена дитина великого Всесвіту ("Джума"). Сильний характер у період культу був для письменника вимріяним ідеалом, якого він, можливо, шукав. Але його герой веде себе не просто достойно тієї омріяної сильної людини, він підтверджує потенційну можливість своєї прихованої сили.

Типова барокова ситуація – прагнення людини до очищення власного духу, до краси, до гармонії і разом з тим душевна роздвоєність показана у новелі "Панна сотниківна".

Якоїсь дивної ночі панна сотниківна схвильовано переживає несподіване "осяяння", після чого їй сниться химерний сон, що лякає і манить її водночас. У ньому вона грається із сонячними зайчиками, "збирає їх у пелену". Сотниківні являється молодий чорт у образах 3-х хлопців – вона постає перед вибором: завжди герої бароко переживають роздвоєність.

Сон змінюється відчуттям тривоги, потім переростає у внутрішню боротьбу "з хаосом у собі", коли до дівчини приходять дивні видіння.

Вона обирає святу любов – вранці сотниківну відвозять у монастир. Їде вона туди "кілька десятків років" (подібні гіперболи часті в бароковій поетиці), по дорозі її наздоганяє смерть. В останню мить вона бачить ті омріяні "повні вмиротвореного світла чоловічі очі", звісно ж, очі "юного чорта", які "можливо, й полюбити могла, але так і не спромоглася". Роздвоєність душі погубила сотниківну.

Отже, у новелах роману сконденсовані релігійні уявлення народу, елементи язичества, пантеїстичного ставлення до природи і елементи східнослов'янського фольклору, сюжети й образи із етнографії, слов’янства, реальні події національної історії, біблійські сюжети та образи.

Лекція № (2 год.)

Тема 12.1 Загребельний. "Диво"

План

1. Коротко про письменника.

2. Загальна характеристика його історичної прози.

3. Історична основа й художній вимисел у романі "Диво".

4. Проблематика твору.

5. Особливості композиції твору, символічність образу дива.

Література:

2.Мовчан Р.В. та ін. Українська література 11 клас.- К.: «Ірпінь», 2000. – С.355-368.

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті. У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі. В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»; «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія»(1975); «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984). Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди. Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем.

Роман "Дім на горі", який письменник називає "обителлю свого духу", народжувався у 1966-1980 роки.

Система образного мислення Івана – фольклорно-фантастична.

Первісним ступенем такої форми мислення була персоніфікація природи, певних природних сил.

Усе у цьому творі, як у житті, взаємообумовлено і взаємопов'язане.

Але чому ж саме "Дім на горі"?

Хлопець, як і козопас Іван, – носії творчого начала.

Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива.

§ страх перед світом, душевна роздвоєність може привести до загибелі ("Панна сотниківна");

§ гніт і насилля над людиною приведе її до повстання ("Самсон");

§ не шукай видимої вигоди, а "чистий серцем будь і не губи душі" ("Чорна кума").

Образ пришельців-звідників виростає в символічний образ жіночої біди.

Лекція № (2 год.)

Тема 6.7 Ю.Мушкетик. Оповідання “Суд” – правдива картина життя українського села

План

1. Розповідь про письменника.

2. Оповідання “Суд” – типова картина життя колгоспного селянства в Україні до і після війни.

3. Ганна Розсоха – чесна трудівниця, жінка високої душевної краси.

Юрій Михайлович Мушкетик народився 21 березня 1929 р. в с. Веркиївці на Чернігівщині. Батько письменника вчителював у сільській школі, а мати вела активну громадську діяльність, брала участь в організації перших союзів, а потім багато років очолювала колгосп.

З юних літ Юрій Мушкетик виніс любов до людини, до природи, і потім неодноразово наголошував на цінності людського життя.

Дитинство Ю. Мушкетика припало на роки Великої Вітчизняної війни, які лишили в душі письменника глибокий слід на все життя. Коли батько пішов на фронт, мати з двома синами вирушила в евакуацію, остерігаючись за долю дітей, оскільки сім'я вважалася сім'єю сільських активістів. Але швидке переміщення фронту на схід змусило родину повернутись у село. І тут хлопчині довелося зазнати лиха окупації. На Сумщині точилися жорстокі бої фашистів з партизанами.

Після визволення України від німецько-фашистських загарбників Юрій Мушкетик продовжив навчання в школі. Протягом 1948-1953 рр. Юрій Мушкетик навчається на філологічному факультеті Київського університету, і потім ще три роки — в аспірантурі при кафедрі української літератури. На ці роки припадає літературний дебют Мушкетика — повість «Семен Палій», опублікована 1954 року у «Радянському письменнику». Тоді ж ця повість вийшла друком у перекладі російською мовою в журналі «Дружба народов» і окремим виданням у видавництві «Молодая гвардия». Ця повість дістала схвальні відгуки і читача, і критики, проте у її композиції ще відчувалась недосвідченість молодого автора. Згодом письменник суттєво доробив повість, новий варіант якої вийшов вже 1979 року в двотомному зібранні його творів. Письменницька недосвідченість деякою мірою позначилася і на другому творі Мушкетика, історичному романі «Гайдамаки» (1957). Проте у відтворенні історичної доби цей твір, порівняно з «Семеном Палієм», відзначається ширшим епічним розмахом.

Вже в першому своєму літературному творі на головне місце автор ставить долю людини, її значущість у світі, у долі людства. Адже народ складається з окремих особистостей. Тому і долю нації автор намагається простежити через долю однієї людини. Герої Юрія Мушкетика зіткані з протиріч. Незалежно від приналежності до історичної доби та соціального стану вони вражають своєю єдністю зі світом. Напевне, цю єдність автор відчуває в собі, у людях, які оточують його зараз і оточували з дитинства.

Починаючи з 1956 року, письменник протягом 20 років працює у редакції журналу «Дніпро» відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором. Редакційно-журналістська робота суттєво позначилась на творчості Юрія Мушкетика і була одним із факторів, які сприяли його зверненню до сучасності з її проблематикою. Показуючи образ сучасника, письменник захопився зображенням внутрішнього світу людини. Його першим кроком у цьому напрямі став роман «Серце і камінь» (1962). А наступні твори — роман «Крапля крові» (1964), «Останній острів»(1969), збірка новел «Зеленее жито» (1965), повість «День пролітає над нами» (1967) — підтвердили основну лінію творчості Мушкетика.

Цікавим свідченням творчого поступу письменника стала також більш пізня повість «Старий у задумі» (1974).

У творчому доробку письменника є незвичні для нього твори. Передусім йдеться про розраховану на юних читачів фантастично-пригодницьку повість «З'їж серце лева» (1972), в якій на тлі пригод первісних людей показана їх боротьба за людське самоусвідомлення. Другим не типовим для Мушкетика твором стала художньо-документальна повість про видатного вченого В. М. Глушкова «На круті гори» (1976).

Новим витком у розвиткові таланту Ю. Мушкетика стали романи й повісті 70-80-х років — «Жорстоке милосердя» (1973), «Біла тінь» (1977), «Смерть Сократа», «Біль», «Суд над Сенекою» (1978), «Позиція» (1979), «Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1982), «Рубіж» (1984), «Обвал», «Жовтий цвіт кульбаби», «Сльоза Офелії» (1985), «Яса» (1987). За ЗО років творчої діяльності Юрій Мушкетик опублікував більше десяти романів, низку повістей і збірок оповідань, кілька п'єс, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому. Автор створив чимало глибоких образів, продовжуючи пошуки нових форм і засобів вираження важливих проблем сучасності, він поставив основним об'єктом свого дослідження людину.

За роман «Крапля крові» автора відзначено Республіканською премією ім. М. Островського (1965), за роман «Позиція» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1980). Серед сучасних письменників постать Юрія Мушкетика вирізняється не тільки різноманітністю прозових жанрів у його творчості, а й філософською глибиною. Незалежно від того, якоу історичну добу змальовує автор, він намагається досліджувати людину, її позитивні й негативні якості, дати оцінку її вчинкам, а може, і самій її сутності.

Письменника цікавить історія народу в різні часи, але провідною рисою кожної епохи, на його думку, є моральна краса її представників.

До речі, в усіх творах Юрія Мушкетика простежуються характерні ознаки його прози:

· зображення величі і водночас простоти героя;

· показ боротьби з байдужістю;

· авторське дослідження людини, яка носить конфлікт у собі;

· глибокий психологізм у зображенні героя, показ здатності героя звершувати суд над собою;

· відтворення незалежності дій героя від автора;

· утвердження єдності людини і світу.

Персонажі творів Юрія Мушкетика, будь то історичні постаті чи вигадані герої, завжди значущі, бо сповнені глибокого психологізму. Козаки і польська знать, селяни і вчені здатні як на героїчні вчинки, так і помилки. Перед нами не просто герої твору — перед нами живі люди. Кошовий отаман Сірко в романі «Яса» не просто далекоглядний полководець і політичний діяч, а людина, здатна кохати, страждати і ненавидіти. Іван Півторак («Жорстоке милосердя») — звичайний сільський хлопець і мужній захисник Вітчизни, професор Холод («Крапля крові») постає гуманною людиною і досвідченим хірургом.

Автор поважає всі людські моральні прояви своїх героїв — представників різних професій. З любов'ю ставиться він до людини-трудівника, будь то видатний скульптор («Старий у задумі») чи проста колгоспниця («Суд»).

Герої всіх творів Мушкетика невідривні від рідної землі. Це і її захисники («Семен Палій», «Жорстоке милосердя»), і трудівники («Позиція», «Біль», «Крапля крові»).

Осмислюючи історичні події давнього минулого Україн

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ВИТОКИ ТА ДЖЕРЕЛА ТВОРЧОЇ НАСНАГИ ВАСИЛЯ СТУСА	\|	ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІГОРЯ РИМАРУКА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.035 сек.