ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІГОРЯ РИМАРУКА

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.
Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників".

Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.

Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий.
Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв'язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам'яті. Пам'яті про неслухняних. Пам'яті, в ім'я якої необхідно «поставити вірш — свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею — страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов'язане зі змогою писати. Як і любити. І коли «останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб'є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з'явиться піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і звабна, як диня», обертається загрозою — реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція «післясмерті»:
«Сорок — це морок, це посвист ножа,

часу і слова,

ще не безмежжя і вже не межа —

це післямова,

післялюбов без гріха і гроша…

Наче в «Токаї»,

сорок — це корок… а клята душа

все ж витікає».

Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань. Осмислення дару — це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому? Чому нічні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без понівечення смислу і — чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар — це лише наркотична звичка до порівнянь, бо вони така «зручна нагода не називити речі справжніми іменами». Але бути поетом — відбувати термін ув'язнення у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки — закутими в очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок — мати хвору печінку.

І все, що б про тебе не казали, не думали — зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану, нав'язану, штучну. Жити з цим усвідомленням — перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги.
Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, — вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник — лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад — і тоді оповісти про все… А хіба це — не злочин?!»

Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів,

болю. Любові теж. Спокою. Тиші. А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші: Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє... Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?
У "Глосаліях" (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу: Істинно кажу вам трава істинно кажу вам вода істинні кажу вам слова допоки горить звізда істинно кажу вам огонь істинно кажу вам земля істинно не з лона кажу з долонь пробитих вам немовля. Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо: словозвізда істинновамкажу... І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: "Спочатку було Слово, і Слово було Бог...", але є – "гетьманський сад і Гетсиманський сад"... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов'янське, і як багатозначно звучить оце – "Одкровення від Ігоря"... Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В'ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим'юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили: "Істинно кажу вам..."Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами: Через дальні глухі перевали Плентав голос – голодний спудей, а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от: Зрине з провалля Бог На золотих вітрах, – і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу – Умберто Еко, а за рядками: Старим обрусом столу не застелим – помислимо... і спалим, перед тим процитувавши голосом веселим, що навіть дим солодкий. Навіть дим... – стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур... Отже – Римарук...

Книга, співзвучна і юності:

солодкий клинопис коліна і

лікті..... і вузлики у знемозі я

наше несправжнє минуле як

Трою розкопую читає при місяці янгол піщану

твою ксерокопію,

і глибокому досвіду:

хто добра не хотів той пішов не зі злом...

Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у .них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди...

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ - поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису "Перевал" (1991 - 1995). Співредактор часопису тексту і візії "Четвер" (1991 - 1996). Творчий доробок А. формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют А. відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск - балаган - буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося - від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя". Проте друга поетична збірка А. ("Середмістя", 1989) носить швидше не "бубабістський", а "елегійно-класицистичний" характер. Уповні "балаганно-ярмарковою" можна вважати натомість третю збірку - "Екзотичні птахи і рослини" (1991, перевидання "Екзотичні птахи і рослини з додатком "Індія" - 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок "Колекція потвор".Поетичне річище А. вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами "Листи в Україну" ("Четвер", №4) та "Індія" ("Сучасність", 1994, №5). Домінантою поетичної картини А. в усі періоди його творчості видається напружене шукання "духовної вертикалі буття", суттєво занижене тенденцією до примирення "вертикального з горизонтальним". Звідси - стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна "ліричного героя" щоразу новою "маскою". З прозових творів А. найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" ("Прапор", 1989) - майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 р. з'являється друком параісторичне оповідання "Самійло з Немирова, прекрасний розбишака" ("Перевал", №1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози А. риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи "Рекреації" (1992, перевидання - 1997 і 1998), "Московіада" (1993, перевидання - 1997 і 2000) та "Перверзія" (1996, пеервидання - 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень "фізики в метафізику" і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, "чорний реалізм", трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у "Рекреаціях", один день у "Московіаді", п'ять днів і ночей у "Перверзії".Есеїстика А. виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги - "Дезорієнтація на місцевості" (1999).Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу "Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу" (польське видання - 2000, українське - 2001, німецьке - 2003 р.) - текст, написаний до цієї книжки А., носить назву "Центрально-східна ревізія" і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного "часу і місця".Твори А. перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині (окремими публікаціями). Серед ряду літературних нагород - Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.

Лекція (2 год.)

Тема 13.2 Сучасна поезія.

План

1. Василь Слапчук. "Місто", "Село", "Тлумачення поезії", "Багата уява, чутлива совість і висока духовність" поета. Поетичні медитації як вияв індивідуального модерного погляду на "вічний" (традиційний) світ.

2. Сергій Жадан. "Музика, очерет...", "На цьому майдані...", "Тут, певно, колись було море...".

3. Образне осмислення стоїчних, духовно наповнених відчуттів сучасної людини на тлі вихолощеного буття.

Література

1. Жулинський М. Подих третього тисячоліття.— Луцьк, 2000.

2. Зборовська Н. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків.— Львів, 1999.

3. Квіт С. Свобода стилю: Есе та статті.— К., 1996.

4. . Павлишин М. Що перетворюється в “Рекреаціях” Юрія Андруховича? // Канон та іконостас.— К., 1997.

Слапчук Василь Дмитрович (*23 грудня 1961, Новий Зборишів Горохівського району на Волині) — український поет, прозаїк, літературний критик. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2004), заслужений діяч мистецтв України (2001).

Народився 23 грудня 1961 р. в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області.Після закінчення Лобачівської середньої школи навчався професії шліфувальника у Луцькому технічному училищі № 1, після якого працював на автозаводі Комунар м. Запоріжжя.Військовий обов’язок відбував в Афганістані. Служив у 3 батальйоні 66 ОМСБ, що знаходилася у м. Джелалабаді. 12.02.81р. відділення у якому служив С. залишили прикривати відхід колони, під час бою БМП (бойова машина піхоти) підбили з гранатомета. У результаті вибуху заклинило башту. С. вдалося усунути пошкодження, після чого продовжували бій. 4.06.81р. отримав контузію, коли БМП підірвалася на міні. Від госпіталізації відмовився, зоставшись на бойовій позиції. 18.06.81р. під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора (одна із п’яти наймасштабніших військових операцій, що проводилися радянськими військами на території Афганістану 1981р.) у провинцїї Нангархар був тяжко поранений. Ця база стала відомою після того, як 2001 р. її довелося штурмувати американським військам. Лікувався у шпиталях м. Ташкента та м. Львова.

Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (1988-1993). Одружений. Дружина — Наталія Гранич. Діти — Іван (від першого шлюбу), Дмитро.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА	\|	Літературна діяльність

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.