Життєвий культурний стиль

У науковій (насамперед культурологічній та соціологічній) літературі досить часто вживаються поняття життєвий стиль та синонімічні до нього: життєва форма, культурний стиль. Вважається, що це поняття походить від веберівського Lebensfuhrung, що можна перекласти приблизно як “спосіб життя”, “спосіб організації життя”, або саме як життєвий, культурний стиль.

Макс Вебер (1864–1920) виділив такі принципові фактори, що формують життєві стилі: релігійна етика та її явні чи латентні (приховані) правила; інституційні утворення, характерні для домінуючих груп і сприятливі для відтворення певного життєвого стилю.

Поняттю життєвого стилю належить значне місце і в працях таких науковців, як Т. Веблен і Г. Зіммель. Економіст і соціолог Торстейн Веблен (1857–1929) у книзі “Теорія нетружденного класу” звернув увагу на демонстративні аспекти життєвого стилю, який має символізувати життєвий успіх і належність до обраної верстви, групи, племені. За словами Т. Веблена, в архаїчних суспільствах, де важливу роль відігравала війна, таким символом була демонстрація фізичної сили; у традиційних землеробських суспільствах, де сільськогосподарські роботи вимагали величезних часових витрат і старанності, належність до обраних виявлялася в “демонстративному дозвіллі”, ще пізніше – в “демонстративному споживанні”.

Головною метою досліджень Георга Зіммеля (1858–1918) було з’ясування специфіки сучасного наукового стилю і його порівняння з традиційним, докапіталістичним. Він визначає життєвий стиль як “таємничу тотожність форми зовнішніх і внутрішніх виявів”, що виникає з людського прагнення до набуття ідентичності, тобто прагнення “стати закінченим цілим, образом, що має власний центр, за допомогою якого всі елементи буття і діяльності людини знаходили б єдиний і об’єднуючий їх смисл”. До речі, таке визначення життєвого стилю (точніше, його мотивації) цікаво зіставити з сучасним культурологічним розумінням культурогенезу. В трактуванні Зіммеля прагнення до стилю виглядає як інтенція людини до відновлення втраченої внаслідок культурного розриву континуальності буття.

Зіммель вважав, що для сучасного йому життєвого стилю характерним є наростання розриву, роз’єднання об’єктивної і суб’єктивної культури. Об’єктивна (суспільна) культура стає дедалі багатшою, суб’єктивна (індивідуальна), стверджує Зіммель, – дедалі біднішою. Порівнюючи сучасну йому ситуацію із ситуацією столітньої давнини, Зіммель показує, що матеріальна культура, тобто машини, інструменти, продукти науки і техніки, так само як і ідеальні культурні продукти: твори мистецтва, виразові можливості мови, стали багатшими, різноманітнішими, досконалішими.

Однак при цьому відсутній прогрес індивідуальної культури, – навпаки, навіть у вищих верствах суспільства, на думку Зіммеля, спостерігається її падіння. Залишається тільки зауважити, що “сучасність” Г. Зіммеля фактично є нашим минулим, а дійсна теперішня сучасність багато в чому має дещо інші характеристики.

В контексті проблематики культурних стилів слід згадати і концепцію Едмунда Гуссерля (1859–1938), який виділяв практичний та теоретичний життєві стилі. При цьому Гуссерль писав: “Настанова, взагалі кажучи, означає звичайний усталений стиль вольового життя, що виявляється у наперед заданих спрямуваннях волі або в інтересах та кінцевих цілях, у культуротворчості, загальний стиль якої є також наперед заданим. У цьому усталеному стилі як у нормальній формі відбувається перебіг будьякого визначеного житія. Змінюється конкретний зміст культури як відносно замкненого історичного утворення. Людство ж (такі закриті спільноти, як нація, плем’я тощо) у своїй історичній ситуації завжди живе в певній настанові. Його життя завжди характеризується певним нормальним стилем і певною усталеною історичністю чи розвитком у межах цього стилю”.

Однією з найвідоміших систематизацій культурних стилів є типологія “життєвих форм” німецького філософа Едуарда Шпрангера (1882–1963). Він виділяє шість типів культурних стилів особистості, які відповідають шести основним типам цінностей: теоретична людина, економічна людина, естетична людина, суспільна (або соціальна) людина, владна (або політична) людина, релігійна людина. Слід підкреслити, що тут ідеться не про типи особистості (що було б скоріше прикладом психологічної систематизації), а саме про основні альтернативні напрями ціннісних орієнтацій, які тією чи іншою мірою властиві всім людям (тобто в світосприйнятті й світовідношенні кожної людини спостерігаються різні комбінації перелічених ціннісних домінант). Кожному життєвому стилю особистості, за Шпрангером, відповідає специфічна форма поведінки та сприйняття культурної реальності.

Теоретична людина вважає пізнання вищою формою діяльності, що неминуче визначає характер усіх її життєвих виявів. Сутність пізнання для такої людини – виявлення об’єктивності світу, розкриття істини. Дані досвіду вона намагається очистити від усього, що стосується індивідуальних особливостей сприйняття суб’єкта, що сприймає, або ж специфіки ситуації. Людині цього стилю властиве раціональне, критичне й емпіричне сприйняття життя. Результатом пізнання для людини, що живе в теоретичному стилі, стає взаємозв’язок різних суджень. Теоретична людина інтелектуалістична і тому найприродніше почуває себе у сфері фундаментальнонаукової та філософської діяльності, її поведінка у сфері економіки обмежується суто теоретичною настановою. Всяка дія з позиції корисності має для неї занадто суб’єктивний зміст, отже, загрожує зруйнувати ідеал чистого пізнання і тому є невластивою. Теоретик сильний у дискусії й полеміці та здатний до руйнування догм і традицій. Проте в політичній сфері теоретичний сить далеко не завжди приводить до повної реалізації інтелектуального потенціалу, оскільки для цього він, знову ж таки, недостатньо зорієнтований на конкретну ситуацію. В політиці теоретичний культурний стиль виявляється у формі радикалізму. Люди, що живуть теоретичним стилем, як правило, індивідуалісти, космополіти та інтернаціоналісти. Адже відмінності між народами лежать не стільки в площині розходжень раціональних структур свідомості (хоча, певною мірою, і в них теж), скільки в їхніх уявленнях, фантазіях, орієнтаціях та релігійності. В художньому творі теоретичний стиль життєдіяльності вимагає побачити насамперед об’єктивну “ідею”, про яку можна судити з точки зору її істинності. Освіта видається людині з домінуванням теоретичного стилю світорозуміння необхідним і цілком достатнім інструментом прогресу. Як говорить Шпрангер, маючи на увазі філософівпозитивістів (саме як представників теоретичного стилю світосприйняття), їхня корінна помилка в тому, що вони “прогледіли, що знання як життєва здатність лише тоді діє позитивно, коли органічно з’єднується з іншими духовними силами його володаря”.

Людина, яка живе в межах економічного стилю, у всіх життєвих ситуаціях орієнтується на корисність і вигідність. Для неї все є засобом підтримки життя, боротьби за існування. Вона заощаджує матерію, енергію, простір і час, щоб мати з них максимум корисного для своїх цілей,

Економічний стиль визнає тільки таке знання, яке відповідає критеріям практичності й корисності. “Безцільне” теоретичне знання, знання заради нього самого для економічної людини – безглуздий баласт. Тож характерно, що результатом реалізації наукових потреб людей економічного складу стали численні досягнення в галузі техніки й технологій. Економічній людині не далекі владні установки, тим більше що в багатьох суспільствах право приватної власності є визначальним фактором політичного ладу. Однак економічна людина (так само як теоретична) асоціальна, тому що її егоїстична установка заходить у суперечність з альтруїстичною основою общинного життя. Економічний стиль може мати потужну релігійну складову: оскільки в більшості релігій Бог виступає володарем усіх багатств, то економічна людина залюбки може служити такому Богові і бачити себе в ролі своєрідного “розпорядника” “Божого майна”.

Естетична установка їй не властива, оскільки мистецтво не має корисності (“Корисне – ворог прекрасного”). Об’єкти мистецтва розглядаються тільки з точки зору їх економічної вартості, як предмети розкоші. Але в цьому випадку вони, звісно, втрачають свої естетичні властивості.

Естетична людина в усьому цінує форму й гармонію. Всі життєві явища така людина оцінює з погляду їхньої привабливості, симетрії, доцільності. Розглядаючи естетичний стиль, Шпрангер пише: “Якщо якась викликана фантазією насолода залишається одиничним переживанням, то це не що інше, як поетичний настрій, естетичне відхилення. Якщо ж на кожному життєвому кроці вся душа виступає формуючою силою, тобто силою, що створює фарби, ритми і настрої, то ми маємо справу з естетичним типом людини. Суть її ми можемо висловити коротко: всі свої враження вона перетворює у вираження”.

Естетичний стиль у сфері пізнання віддає перевагу “наукам про дух”. Естетичні цінності мають мало спільного з цінностями економічними.

Естетична людина не є і суспільним типом, тому що вона індивідуаліст. Естетична людина має смак та інтерес до влади, але не має “органу” для їх реалізації. Будучи за духовним складом індивідуалістом і аристократом, вона, як правило, займає в політиці ліберальні чи навіть анархістські позиції, її специфічна форма мотивації – “воля до форми”, універсалізація естетичного бачення.

Організуючим принципом соціального стилю є любов у її релігійному розумінні – любов ближнього й любов до ближнього. Соціальна людина не цінує об’єктивність науки та не зосереджується на економічних відносинах, оскільки такі цінності вважає холодними й негуманними. Соціальний стиль може реалізуватись у політичній сфері тільки в патріархальних системах, де панує дух братерства і любові, а не в сучасних суспільствах, у яких діє універсальний раціональний правовий порядок. У чистому вигляді соціальний стиль веде до альтруїстичної ціннісної установки. Соціальний стиль також досить легко інтегрує естетичні та релігійні установки.

Владний (або політичний) стиль можна визначити як прагнення, здатність і вміння навіяти іншим власну ціннісну установку. Владна людина не обов’язково буде займатися політикою, але постійним домінантним мотивом її діяльності в будьякій сфері завжди буде прагнення до лідерства. Всі ціннісні сфери життя владний стиль ставить на службу владним устремлінням. Для владної людини пізнання – також засіб реалізації влади. Для неї в науці важливий не пафос об’єктивності, як для теоретичної людини, і не суто економічна користь, а те, яку користь високий рівень знань може принести для реалізації її владних устремлінь. Владний стиль віддає перевагу тим галузям науки, знання яких допомагає керувати людьми, – отже, перше місце “політик” відводить наукам про суспільство і людину.

Між теоретичною і владною установками є корінна суперечність – той, хто вважає істину вищим законом, не може вважати владу вищою цінністю. За Шпрангером, відносини між політикою й економікою цілком однозначні. Багатство завжди є могутнім політичним засобом. Але “політик” і “економіст” – різні типи, тому що для політика економічна мотивація є тільки допоміжною.

Іноді з’єднуються владний і естетичний стиль. Це можливо тоді, коли владною людиною починають керувати не стільки раціональний розрахунок і знання обставин, скільки безмежна фантазія, що виливається в гігантські проекти оформлення і переоформлення світового цілого, Така людина є проміжним типом між людиною владною і людиною естетичною. Саме до такого типу належало багато з найбільших завойовників у світовій історії. В соціальному плані виділяються два типи політиків. Перший тип – чистий політик – протилежний соціальній людині, тому що він відверто зайнятий реалізацією винятково своїх власних цілей, навіть якщо це суперечить волі всіх інших. Однак є й інший тип соціального функціонування влади, коли “фюрер” намагається ощасливити людей самим фактом свого правління. У найзагальнішому вигляді мотивація владного стилю формулюється просто – прагнення переважати. Однак мотивація справжнього володаря базується на самообмеженні, тобто він сам підкоряється деяким вищим цінностям, що є правилами практичної діяльності як для інших, так і для нього самого. У противному випадку варто говорити не про владу, а про чисте свавілля.

І, нарешті, останній тип життєвого стилю – релігійний. Більшою чи меншою мірою релігійність властива кожній людині й кожній культурі. Змістом релігійності є пошук вищої цінності, вищого сенсу духовного існування. Релігійна людина – це та, чия духовна структура постійно зорієнтована на виявлення вищого, нескінченного й абсолютного ціннісного переживання, на сприйняття світу як єдиного цілого. Вона пройнята прагненням включитися у найвищу систему цінностей, яка визначає не тільки її власне життя, а й буття світу в цілому.

Можна помітити, що різні культурноісторичні епохи також можуть бути схарактеризовані з точки зору переважаючих у них життєвих стилів. Наприклад, у грецькій античності виразним було домінування теоретичноестетичного культурного стилю, в європейському Середньовіччі – релігійного, в Новий час – економічного стилю. Можна сказати про це й трохи інакше: ті чи інші епохи залежно від панівного в них типу інтерпретації світу (картини світу) створюють більш чи менш сприятливі умови для самореалізації людей з різними життєвими й ціннісними установками.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Стиль, традиція, канон	\|	Стиль мислення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.094 сек.