Соціально-економічні наслідки монополії. Антимонопольна політика

Рисунок 7.8 – Цінова дискримінація другого ступеня

За єдиною ціною обсяг виробництва приніс би фірмі значно менший прибуток, ніж блокове призначення цін. Дискримінація другого ступеня розширює виробництво, вона може сприяти зменшенню витрат при позитивному ефекті масштабу і навіть підвищенню добробуту споживачів. Додатковий прибуток монополіста проте виявляється меншим, ніж у випадку досконалої цінової дискримінації, він не в змозі захопити весь надлишок споживача [3].

Цінова дискримінація третього ступеня запроваджується тоді, коли можна визначити кілька окремих груп покупців з різною еластичністю попиту. Фірми здійснюють сегментацію ринку, розділяючи покупців в залежності від тих чи інших ознак, які надають групі характерних рис споживання. Наприклад, деякі люди готові платити вищу ціну за товар з фірмовим знаком, ділові люди готові платити будь-яку ціну авіакомпанії, в той час як пенсіонери можуть полетіти літаком лише за значного зниження ціни квитка.

Для кожної з двох груп покупців з різною еластичністю попиту утворюється свій ринок. Обсяг продажу на окремих сегментах встановлюється так, щоб граничний виторг від кожної з груп покупців дорівнював граничним витратам всього обсягу виробництва, тобто інакше прибуток буде зростати за рахунок ринку з вищим граничним виторгом. Таким чином, рівновага на сегменті ринку А встановлюється на обсязі Q_A за ціною Р_A, а на сегменті В відповідно на обсязі Q_B за ціною Ρ_B. Сумарний обсяг продажу на двох ринкових сегментах визначає монопольний випуск (рис. 7.9, в).

Рисунок 7.9 – Цінова дискримінація третього ступеня [3]

Цінова дискримінація третього ступеня найчастіше застосовується на ринках авіаперевезень, на залізничному транспорті, в кінотеатрах, тощо.

Крім описаних основних форм існує також міжчасова цінова дискримінація. Стратегія полягає в тому, що спочатку ставлять високу ціну на товар для тих споживачів, які не зволікають з купівлею новинок, а потім ціна знижується для основної групи споживачів. Наприклад, ціни квитків на прем’єру фільму високі, на наступні покази – знижуються.

Спорідненим з ціновою дискримінацією є дещо інший спосіб захоплення споживчого надлишку – стратегія двокомпонентного тарифу. Вона полягає у тому, що споживач сплачує за певне благо як таке, а потім повинен платити окрему суму за кожну додаткову одиницю товару, яку він бажає спожити. Наприклад, споживач платить за вхід до парку і окремо сплачує за користування кожним з атракціонів [3].

Коли фірма не може застосувати цінову дискримінацію, вона може збільшити прибуток, застосовуючи торгівлю комплектами. Комплектуються товари високого попиту з тими, що купуються погано. Може бути мішане комплектування, коли товари продаються поодинці і в комплекті, причому цінтовару в комплекті менша. Таку стратегію застосовують ресторани, пропонуючи комплексні обіди і страви з меню на вибір.

Аналіз графічних моделей поведінки монополіста переконливо доводить, що як в короткостроковому, так і в довгостроковому періоді монополіст призначає ціну, яка перевищує граничні витрати. Зрозуміло, що споживач значно втрачає, купуючи товари дорожче, ніж на конкурентному ринку, де ціна і граничні витрати співпадають, тому для нього монополія небажана. Але з іншого боку, висока ціна приваблива для власників фірм, вона забезпечує надвисоку вигоду, а високі прибутки сприяють економічному розвитку країни. Тому виникає питання: як співвідносяться втрати споживачів і вигоди монополістів?

Порівнявши параметри рівноваги конкурентної галузі (Q_c; P_c) і монополії (Q_m; P_m) за одного й того ж попиту споживачів, переконуємось, що за умов монополії ціна товару вища (P_m > P_c), а обсяги його виробництва менші (Q_c > Q_m), ніж за умов досконалої конкуренції, отже, монополія веде до суспільних втрат (рис. 7.10). Оскільки для оптимального обсягу випуску монополії завжди Ρ > min AC, монополія не досягає виробничної ефективності, а оскільки Ρ > МС, не досягається ефективність розподілу ресурсів.

Рисунок 7.10 – Порівняння конкурентної та монопольної рівноваги [3]

В умовах конкурентного ринку надлишок споживача максимальний. Він вимірюється площею фігури, розміщеної між лінією ринкової ціни (Р_с) , кривою попиту і віссю ординат. В умовах монополії через зростання ціни споживачі втрачають частину надлишку в сумі, заданій прямокутником А (див. рис. 7.10). Крім того, через обмеження рівня виробництва частина споживачів, які могли б купити цю продукцію за конкурентною ціною, але не можуть купити за монопольною, втрачають надлишок в сумі, заданій трикутником В. Отже, сумарна втрата споживачів від монополії дорівнює сумі площ (А + В).

Водночас виробники в умовах конкурентного ринку мають надлишок, що вимірюється площею фігури, розміщеної між лінією ринкової ціни (Р_с), кривою граничних витрат і віссю ординат. Якщо виробник – монополіст, він захоплює частину надлишку споживача, що відповідає прямокутнику А, продаючи товар за вищою ціною, але втрачає частину надлишку виробника, що відповідає трикутнику С, який він міг би одержати, якби продавав стільки ж, як конкурентна галузь за конкурентною ціною. Отже, сумарна різниця для монополіста становить (А – С) [3].

Загалом чиста втрата надлишку для суспільства становить суму площ трикутників В і С. Величина, задана трикутниками (В + С) є безповоротними втратами суспільства, що виникають внаслідок монопольної влади. Це та ціна, яку суспільство платить за неефективний розподіл ресурсів монополією. Цей сумарний трикутник втрачених суспільством вигод називається трикутником Харбергера.

Реально суспільство може платити за монопольну владу ще й додаткову ціну, оскільки монополія може мати вищий рівень витрат порівняно з конкурентною фірмою. Ефект масштабу і науково-технічний прогрес дають монополісту можливість знизити середні витрати. Але монополія може не скористатись цими можливостями через так звану «X - неефективність». Вона спричиняється недоліками у внутрішній роботі фірми. Це може бути неенергійний менеджмент, його бюрократизація, або погане стимулювання працівників фірми, або ухилення від ризику. Фірма стає в’ялою і відносно неактивною, її витрати зростають. Економісти визнають, що конкурентна фірма, саме виживання якої залежить від ефективності, в меншій мірі зазнає впливу «X-неефективності» через тиск конкуренції, тоді як монополія частіше наражається на неї.

Високі витрати і втрата ефективності можуть бути наслідком соціально непродуктивного витрачання корпорацією значних сум грошей з метою утримання або зміцнення своєї влади. Це можуть бути видатки на рекламу, лобіювання своїх інтересів, спроби уникнути державного регулювання [3].

Необхідно, однак, відмітити, що у природній монополії економія від масштабу проявляється на всіх рівнях виробництва, тому існування природної монополії є економічною необхідністю, вона утворює ринкову структуру, яка забезпечує мінімізацію витрат.

Ще одним значним наслідком панування монополій є їх вплив на технічний прогрес. Широко відома точка зору, що монополія має подвійний вплив на нововведення та технічний прогрес: з одного боку, вона сприяє розвитку науки і техніки, забезпечуючи впровадження новітніх досягнень у виробництво, з іншого – призводить до гальмування технічного прогресу, оскільки має можливість скуповувати винаходи і не використовувати їх. Сучасні економісти не мають єдиної точки зору на взаємозв’язок між монополією і технічним прогресом.

Отже, монопольна влада над ринком спричиняє обмеження випуску продукції рівнями, нижчими за конкурентні, і одержання надвисоких прибутків за рахунок споживачів, що призводить до суспільних витрат і неефективного розподілу ресурсів.

Головна мета антимонопольного законодавства – сприяти розвиткові конкурентної економіки, забороняючи дії, що стримують конкуренцію.

Основним способом прямого регулювання діяльності монополій є законодавче визначення стелі цін (рис. 7.11).

Рисунок 7.11 – Пряме регулювання природної монополії [3]

Оптимальний з точки зору суспільства обсяг випуску відповідає точці конкурентної рівноваги (т. Е_с). Але рівновага у точці А для монополії неможлива, оскільки тут суспільно оптимальна ціна (Р = МС) не покриває довгострокових середніх витрат, фірма була б збитковою і залишила б галузь. В іншому разі монополія потребувала б урядових субсидій, щоб зберегти конкурентну ціну і конкурентний обсяг випуску.

Кращим варіантом вважається політика ціноутворення, за якою фірма не буде отримувати монопольного прибутку, але окупить всі свої середні витрати і отримуватиме нормальний прибуток, достатній, щоб утримати монополію у даній галузі. Добитись цього можна двома способами - встановленням двокомпонентного тарифу або встановленням ціни на рівні середніх витрат.

Крім того, існують непрямі методи регулювання монополій. Так, для зменшення вигод монопольного становища на ринку можуть використовуватися податки, що скорочують позитивний економічний прибуток підприємства-монополіста: потоварний податок, ставка якого встановлюється у розрахунку на одиницю продукції, а загальна сума залежить, від обсягу випуску, і паушальний, який стягується незалежно від обсягу випуску (вартість патенту, ліцензії).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості монополії	\|	Господарський механізм, його сутність та елементи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.